Регламентація інших відносин

І.І.Лиман

Певною проблемою впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. залишалась участь церкви і, зокрема, місцевого духовенства в боротьбі проти пияцтва мирян. З одного боку, складність полягала в тому, що самі священно- та церковнослужителі не відзначались байдужістю до вживання спиртних напоїв. З іншого боку, церква у своїх діях мала зважати на могутні позиції винних відкупників, оскільки надходження від них становили помітну частку в державних прибутках. Коливання конкретного рівня впливу відкупників, який мав місце в той чи інший історичний момент, відбивались на законодавстві, яке неодноразово змінювалось у питаннях регламентації відстані від храмів, на якій можуть влаштовуватись шинки, заборони функціонування цих закладів під час проведення в церквах богослужінь тощо [1379]. Тиск з боку відкупників особливо відкрито проявився в середині ХІХ ст., у зв’язку з діяльністю товариств тверезості, що стали виникати в низці міст і сіл, у тому числі і південноукраїнських, і до участі в діяльності яких Синод указом 1859 р. благословив духовенство.

Автор літопису парафії Іоаннівської церкви села Ольшанки повідомив, що громада цього населеного пункту прийняла ухвалу задовольнятись лише одним питним закладом, а якщо продовжать діяти й інші, то не відвідувати їх. Створене за ініціативи священика товариство тверезості в сусідньому селі Синюхіному Броді ухвалило, що кожен, хто буде пити чи купувати горілку в шинках, штрафуватиметься сумою в 25 крб. Втім, корпорація питного відкупу розгорнула справжню війну проти товариств тверезості і священиків, які їх підтримували. За наполяганням корпорації рішення товариств були визнані незаконними і тому скасовані, а священикам окружним управлінням було наказано не втручатися не у свою справу. Тиснули і на Вознесенського південнопоселенського благочинного, внаслідок чого той видав циркуляр, яким підкреслював, що згідно з указом Синоду при заохоченні до створення товариств тверезості слід діяти лише пастирськими засобами, а тому кожен, хто буде переконувати парафіян приймати якійсь ухвали, має бути покараний.

Отож не дивно, що сільські священики округів південних поселень не могли домогтись, аби питні заклади не відкривались у недільні і святкові дні під час літургії, хоча це і передбачалось законодавством. Звернутись до поліції означало зачепити місцеве керівництво і налаштувати проти себе і саму поліцію, і відкупних агентів. І все ж священик села Арбузінки неодноразово звертав увагу волосного керівника на те, що в населеному пункті видно багато п’яних, оскільки питні заклади відкривалися до завершення літургії. Скарги залишались без уваги. Тоді, в черговий раз побачивши недільного ранку п’яних біля трактиру, священик полаяв їх і наказав негайно зачинити заклад, на що трактирщик відповів: „Тут, батюшка, не ваша справа; ваша справа в церкві, йдіть там розпоряджайтесь, а не в шинку; а я трактир не зачиню”. Священик наказав сторожу принести свій замок і запечатати заклад, а коли пізніше дізнався, що торгівля ведеться в іншому трактирі, наказав запечатати і його. Справа наробила багато галасу. За скаргою трактирщика до Арбузінки приїхала група представників відкупної адміністрації і місцевого керівництва, яка розпечатала питний заклад і віддала священика під суд. Вознесенський благочинний вдруге, тепер уже в більш жорсткій формі, наказав підлеглим не втручатись не у свої справи. Арбузінський священик намагався сперечатись із відкупниками, і в цьому навіть був підтриманий парафіяльним духовенством округи, яке склало колективний лист про порушення, що спостерігались при торгівлі спиртними напоями. Справа дійшла до Міністерства державного майна. У результаті арбузінському священику вдалося уникнути відповідальності, але благочинний повідомив усьому місцевому духовенству, що тепер уже сам міністр наказав підтвердити: втручання в справи, які стосуються поліції, передбачає суворе покарання. Зрозуміло, що після цього парафіяльне духовенство остаточно охололо до справи влаштування товариств тверезості, і невдовзі зникли і ті з них, які ще продовжували існувати [1380].

Не набагато результативнішою була боротьба церкви за обмеження функціонування ярмарок і базарів у недільні та святкові дні.

Поряд з іншими сферами взаємодії духовенства з парафіянами Петербургом регламентувалась організація збирання пожертв. Останнє мало неабияку важливість, оскільки саме добровільні подаяння населення були одним із джерел фінансування багатьох сфер і проектів, у тому числі і таких, які прямо церкви не стосувались. Держава розраховувала на такі гроші, а тому поступово ставила їх збирання під неусипний контроль. Причому контролювалось збирання пожертв як поза стінами храмів Божих, так і в самих релігійних спорудах.

Ще з попередніх часів діяла, а в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. вдосконалювалась система заходів для упередження зловживань при нестаціонарному збиранні грошей і внесенні записів про них у так звані „зашнурні книги”. Зазнавав змін і порядок збирання пожертв у самих храмах — у карнавки, гаманці тощо: тоді як у період Нової Січі запорозьке духовенство не звітувало центру про такі пожертви, тепер надходження останніх зазнавало все більшого контролю.

Сам спектр призначення пожертв, які запроваджувались і регламентувались, був досить широким. Крім зведення та підтримання установ духовного відомства, релігійних споруд, утримання духовенства, було визначено цілу низку інших адресатів допомоги. Як список цих адресатів, так і порядок збирання грошей не залишались сталими. Так, стосовно карнавкового збору з’явився синодальний указ від 30 березня 1812 р. про влаштування його на користь людей, які вийшли з окупованих територій [1381]. Положенням Комітету Міністрів від 14 грудня 1818 р. карнавки для збирання пожертв на користь розорених війною 1812 р. були ліквідовані [1382]. Але вже 14 січня 1819 р., згідно з волею Олександра І, попереднє положення Комітету Міністрів було скасоване, а збирання грошей у відповідні карнавки відновлене [1383]. У 1824 р. було внесено зміни до порядку збирання пожертв у карнавки на користь розорених від нещасних випадків осіб [1384]. Через 5 років цей порядок був у черговий раз змінений [1385]. Височайше затвердженим 30 березня 1834 р. положенням про управління будинку нагляду за бідними в Одесі було передбачене влаштування карнавки для збору пожертв на користь цієї установи [1386]. Затвердженим Миколою І 27 серпня 1846 р. положенням Комітету Міністрів наказувалось влаштувати карнавки на користь осіб, які перебували в закладах Приказів громадського нагляду [1387], а 10 січня 1847 р. були височайше затверджені правила збору грошей у ці карнавки [1388]. Наступного року було роз’яснено порядок запечатування останніх [1389]. 30 червня 1853 р. Микола І затвердив положення про церковного старосту й церковні суми по військово-навчальних закладах. Було визначено, що в церквах останніх дозволялося мати 3 карнавки: 1) на прикрашання самих цих церков; 2) на користь бідних, влаштовані Імператорським людинолюбним товариством або Приказом громадського нагляду; 3) від попечительства про бідних духовного звання [1390]. У 1858 р., згідно з волею Олександра ІІ, був запроваджений карнавковий збір на влаштування богоугодних закладів у Палестині [1391]. Через два роки в церквах Херсонської, Катеринославської й Таврійської єпархій, так само як і в релігійних спорудах інших регіонів, збирались гроші на користь самих церков, гроба Господня, на допомогу духовенству, допомогу розореним тощо [1392].

Для контролю за дотриманням правил збирання коштів центром залучались представники різних щаблів єпархіальної ієрархії, починаючи з архієреїв і закінчуючи благочинними. У той же час керівники єпархій мали певну свободу дій при влаштуванні цільових зборів [1393].

Сфера благодійництва мала два протилежні і в той же час взаємопов’язані аспекти взаємодії духовенства і парафіян: з одного боку, духовні особи повинні були заохочувати парафіян до жертвування і здійснювали організаційне забезпечення зборів, з іншого, — самі підлеглі духовного відомства широко залучались до внесення коштів на користь проектів, які стосувались мирян.

Яскравим прикладом поєднання зусиль духовного і світського відомств у сфері збирання пожертв є діяльність Російського Біблійного товариства, утвореного у 1812 р. під президентством О. Голіцина [1394]. Мета товариства повністю відповідала містичним поглядам Олександра І, який і сам став його членом. Тому воно дуже швидко переросло межі звичайної місіонерської громадської організації, що поставила за мету видання різними мовами Святого Писання. Це товариство об’єднало і світських сановників, і православних ієрархів, і представників інших конфесій. Ставши чи не найвпливовішою ланкою в ланцюзі подібних організацій, що діяли в Європі, Російське Біблійне товариство своєю мережею охопило всю імперію [1395].

Не залишилася осторонь і Катеринославська, Херсонська й Таврійська єпархія, де, як і в інших регіонах держави не тільки розповсюджували Біблію, але й збирали пожертви на її перевидання. Завдяки адміністративному ресурсу, запрошення до збирання пожертв перетворились на своєрідну кампанію, у якій посадовці всіх рівнів зобов’язувались докладати старань, аби гроші були зібрані. Причому такі „запрошення” передавались зазвичай не через комітети та відділення самого товариства, а через єпархіальні структури. Типовим у цьому плані був указ Олександрівського духовного правління, даний у 1816 р. благочинному третьої частини: повідомлялось, що Катеринославським, Херсонським і Таврійським архієпископом іменем імператора доручено запрошувати „панів поміщиків і всякого чину та стану мешканців, так само як і священно- та церковнослужителів до пожертвування на Біблійне товариство одноразово і особливо щорічно, переконуючи при цьому, що це пожертвування потрібно для поширення Слова Божого в повчання і користь ближніх наших для отримання тимчасової та вічної благодаті” [1396].

При розгляді функцій духовенства щодо парафіян треба мати на увазі, що „духовне окормленіє” віруючі мали отримувати і в умовах відносного спокою та стабільності, і в критичних ситуаціях, які служили випробуванням як для мирян, так і для самих пастирів. Саме такі ситуації, в яких духовні особи при виконанні обов’язків ризикували своїм життям, найтісніше зближували їх із парафіянами, служили підвищенню авторитету церкви, яка не залишала своїх духовних чад у скрутну хвилину. Тож з метою гідного виконання місії держава, з одного боку, передбачала наявність духовних осіб, які за посадою мали бути готові до здійснення функцій в умовах ризику для життя, а з іншого, — регламентувала порядок дій парафіяльних священно- та церковнослужителів за надзвичайних обставин. Зокрема з’явилась ціла низка узаконень, якими визначались повноваження і обумовлювалось заохочення для осіб, які служать у карантинах, а також функції духовенства під час епідемій і запровадження карантину [1397].

Частина цих узаконень поширювалась на всю Російську імперію, інші ж стосувались виключно Південної України, розташування на території якої морських портів, через які велась зовнішня торгівля, змушувало звертати особливу увагу на протиепідемічні заходи. Прикладом дій духовенства під час епідемій можуть служити події 1837 – 1838 рр. в Одесі, коли там спалахнула чума. Гавриїл (Розанов) тоді зробив усе від нього залежне, аби підняти занепалий дух одеситів, укріпити віру в Бога. Після одержання від керівництва міста повідомлення про необхідність зачинити храми архієпископ звернувся до мирян з відозвою, якою закликав їх коритись розпорядженням влади як самому Господу, смиритись із стражданнями, очистити душі постом і каяттям. Розанов закликав духовенство надавати всіляку допомогу і розраду парафіянам, відкликаючись на першу їхню вимогу. Архієпископ дозволив причащатись у будинках після проходження посту, скороченого для здорових до трьох днів. Одеситам була запропонована бесіда про необхідність посиленої молитви та про спосіб її здійснення. Храми Одеси були зачинені з жовтня по лютий, але весь цей час спеціально призначені священики невідкладно задовольняли релігійні потреби мешканців. Причому помираючих сповідував священик, який, після переконання Розановим, погодився зачинитись у карантині на весь час епідемії. Сам архієпископ не один раз особисто відвідував карантин [1398].

В умовах загрози для життя духовенство виконувало свої функції і під час бойових дій. Тож держава, крім регламентації статусу військового духовенства, в разі потреби давала додаткові розпорядження щодо діяльності усіх підлеглих духовного відомства, які знаходились у зоні бойових дій. Щодо військового духовенства півдня України, то в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. воно ризикувало життям переважно за межами краю. Але під час Кримської війни, коли театром бойових дій був уже сам Південь, при задоволенні релігійних потреб мирян проявляли героїзм уже не лише представники південноукраїнського військового духовенства, але і парафіяльні священно- та церковнослужителі і ченці [1399].

Таким чином, упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. держава приділяла неабияку увагу регламентації функцій духовенства щодо парафіян, що обумовлювалось тією роллю, яка відводилась православній церкві в системі суспільно-державних відносин. Вплив світської влади знайшов вияв передусім у регламентації і практиці проведення служб у царські дні, молебнів із проголошенням імен членів імператорської родини, вдячних молебнів із нагоди перемог російської зброї, молитов про відвернення небезпеки та припинення лиха; залученні духовних осіб до заходів, які проводились світськими установами, до складання присяги; складанні та читанні проповідей, повчань і оприлюдненні документів органів влади; здійсненні таїнств і треб; веденні церковної документації; діяльності духовного суду щодо мирян; організації збирання пожертв тощо. Заходи влади об’єктивно сприяли послабленню самобутності взаємин церкви і парафіян на півдні України, нівелюванню традицій краю у виконанні духовенством своїх функцій. Держава намагалась перетворити духовенство на агентів своєї політики, на гвинтики бюрократичної машини, які своєю злагодженою роботою мали забезпечувати ефективну реалізацію планів Петербурга. Втім, вдалося це далеко не в повному обсязі. Адже на заваді стали вади нормативного регулювання функцій духовенства і недостатня підготовленість духовних осіб, та ж традиція і специфіка південного краю, залежність духовенства від парафіян, інтереси яких у багатьох випадках не співпадали, а то й були протилежними, з інтересами держави. Духовенство не у всіх сферах проявляло однакову старанність і заповзятість, рівень якої великою мірою визначався характером співвідношення між зацікавленістю влади, парафіян і самих підлеглих духовного відомства. З іншого боку, і при виконанні кожної окремої функції пастирі краю не були цілком однаковими у своїх діях, оскільки і саме духовенство Півдня було неоднорідним, диференційованим.

Посилання

1379. Freeze G.L. Institutionalizing Piety… — Р. 224 – 225.

1380. Лобачевский В. Летопись прихода с. Ольшанки Св. Иоанна Милостивого церкви… — 1892. — № 19. — С. 555 – 563.

1381. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХL. Общие приложения к томам Полного Собрания Законов. — С. 87 – 89.

1382. Там само. — Т. ХХХV. — С. 638 – 639.

1383. Там само. — Т. ХХХVІ. — С. 24 – 25.

1384. Там само. — Т. ХХХІХ. — С. 115.

1385. Там само. — Собр. ІІ. — Т. IV. — С. 93 – 96.

1386. Там само. — Т. ІХ. — Отд. І. — С. 245 – 250.

1387. Там само. — Т. ХХІ. — Отд. ІІ. — С. 231 – 233.

1388. Там само. — Т. ХХІІ. — Отд. І. — С. 21 – 22.

1389. Там само. — Т. ХХІІІ. — Отд. І. — С. 475.

1390. Там само. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 332.

1391. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 18. — Арк. 33 – 33 зв., 36 – 37.

1392. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 128 – 131.

1393. Лиман І.І. Організація збирання пожертв на півдні України у першій третині ХІХ століття // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія. — Бердянськ, 2000. — С. 182 – 191.

1394. Batalden S.K. Printing the Bible in the Reign of Alexander І: Toward a Reinterpretation of the imperial Russian Bible Society // Church, Nation and State in Russia and Ukraine. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1990. — P. 65 – 78.

1395. AGAD. — Archiwum publiczne Potockich. — № 309 а. — S. 52; Дмитриев С.С. Православная церковь… — С. 34.

1396. ДАДонО. — Ф. ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 22.

1397. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т.ХХХІІ. — С. 456 – 458; Собр. ІІ. — Т. VII. — С. 718 – 788; Т. VII. Штаты и табели. — С. 149 – 163; Т. ХІ. — Отд. ІІ. — С. 311; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1026. — Арк. 1 – 4; ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІІІ. — Отд. ІІ. — С. 354 – 355; Т. XIV. — Отд. І. — С. 717; Т. XVI. — Отд. І. — С. 435 – 495, 497 – 498.

1398. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 10 – 12.

1399. Голикова Л.В. „Иди во град сей и поучись у первого из братий твоих…” Православная жизнь осажденного Севастополя // Крымский Архив. — 1999. — № 5. — С. 92 – 98; Бабинов Ю.А. Героизм православных священников в обороне Севастополя (1854 – 1855 гг.) // Крымский Архив. — 1997. — № 3. — С. 129 – 136; Из заметок священника, жившего в осажденном Севастополе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. ІІ. — С. 431 – 439, 510 – 519, 578 – 585.