Дружиніна Олена Йоасафатівна

Анатолій Бойко, Вікторія Константінова

(29.03(11.04).1916, м. Москва – 12.11.2000, м. Москва) – доктор історичних наук (1970 р.), професор, член-кореспондент Академії Наук СРСР (1981 р.).

Народилась у сім’ї службовця. У 1934 р. достроково (за 2,5 роки) закінчила екскурсійно-перекладацьке відділення Московського інституту нових мов. У 1936 – 1941 рр. навчалась на історичному факультеті Московського державного університету.

Під час Другої світової війни служила перекладачем на Волхівському фронті. У званні старшого лейтенанта була переведена до центрального апарату Народного комісаріату державної безпеки. У 1944 р. вступила до аспірантури Інституту історії Академії Наук СРСР. Згодом працювала в цьому інституті молодшим науковим співробітником сектору військової історії, з 1959 р. – старшим науковим співробітником сектору історії феодалізму.

Темою кандидатської дисертації обрала КючукКайнарджийський мир 1774 р. Захистила кандидатську в 1950 р.

У 1970 р. захистила докторську дисертацію “Південна Україна в 1775 – 1825 рр.”.

Учасниця Міжнародних конгресів істориків у Римі (1960 р.), Відні (1965 р.), Москві (1970 р.).

Нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеню, орден Дружби народів, медаль “За перемогу над Німеччиною” тощо.

Цілеспрямовано закріплювала історіографічну традицію використання терміну “Південна Україна”. Зайнялась цією проблематикою за порадою академіка М. Дружиніна, який став її чоловіком.

Вже з самого початку студії О. Дружиніної з історії регіону відрізнялися завидною логікою, послідовністю, грунтовністю й сумлінністю. Водночас принцип об’єктивності, на який постійно наголошувала дослідниця, майже повністю перекривався принципом партійності. І це стосувалося не тільки класового підходу й розгляду історичного розвитку Південної України через призму розкладу феодально-кріпосницької системи та розвитку капіталістичних відносин. Перш за все, це проявлялося у намаганні розглядати реконструйовані історичні факти виключно через призму інтересів Російської держави.

Дослідниця розпочала свої студії над історією південного краю з дослідження Кючук-Кайнарджийського миру. Причому дослідження цього питання відбувалося в контексті історії зовнішньої політики Росії, через що визначення місця цього миру для Російської держави не викликає заперечень. Дослідниця наголошує, що цей мир призвів до зміцнення південноросійських кордонів, став грунтом для подальшого приєднання Криму і опануванням чорноморським узбережжям. Водночас О. Дружиніна стверджує, що Кючук-Кайнарджийський мир відкрив Чорне море для російської торгівлі та сприяв “освоєнню південноросійських земель”. Тим самим маємо бажання розглядати зовнішню політику російської державі на півдні у тісному зв’язку з внутрішньою політикою, переважно внутрішньою соціально-економічною політикою. Бажання тим більше зрозуміле, що дослідниця намагається відійти від традиційного для XIX ст. сприймання зовнішньої політики Російської держави як самостійного і самодостатнього явища. Ще більше дослідниця намагалася довести хибність європейської історіографії, яка за традицією наголошувала на Російській агресії при вирішенні східного питання.

Неважко зрозуміти, що самодостатність зовнішньої політики у російській історіографії та європейська історіографічна традиція щодо російської агресивності мають спільне коріння. Вони доводять не стільки офіційну, скільки реальну мету російської політики, яка, знов таки, підводить до проблеми агресивності політики російської держави у другій половині XVIII ст. Але саме на цьому питанні дослідниця й не бажала зупинятися.

Звинувативши буржуазну історіографію у суб’єктивності при вирішенні цього питання, О. Дружиніна намагається перевести аналіз характеру зовнішньої російської політики у площину економічних завдань російської держави по освоєнню південних земель, розвитку торгівлі та промисловості, небезпеки для такого освоєння татарського сусідства, визвольної боротьби слов’янських народів і допомоги їм з боку Росії. Упродовж усього дослідження О. Дружиніна постійно акцентує увагу на агресивності турок і татар, дії яких призвели до війн 1711, 1735 та 1768 рр.

У намаганні представити зовнішньополітичну діяльність Росії у XVIII ст. більше в альтруїстичному ніж у прагматичному вигляді радянська історіографія добилася суттєвих результатів і була так само далека від істини, як і російська історіографія, що так сильно нею критикувалась. Відтак, звороти, як-от: “Туреччина не бажала рахуватися” з інтересами Росії, а “Росія не могла без боротьби відмовитися від своїх історичних зв’язків” – стають визначальними у концепції всього дослідження. У розвиток цієї концепції визначалися й причини загострення чорноморської проблеми, серед яких головними були:

1) зростання виробничих сил Російської імперії і, як наслідок, необхідність захисту економічних здобутків від загрози нападу з боку Османської імперії та Кримського ханства;

2) намагання поміщиків збільшити свої земельні володіння за рахунок земель Південної України і, нарешті,

3) зацікавленість феодалів та купецтва у розвитку зовнішньої Чорноморської торгівлі та виходу до Чорного моря для вивозу постійно зростаючої сільськогосподарської та промислової продукції.

При цьому О. Дружиніна воліє не зупинятися ні на “Заповіті” Петра I, ні на “Грецькому проекті”, зарахувавши їх до аксесуарів буржуазної та західноєвропейської історіографії.

Перемога у війні та підписання Кючук-Кайнарджийського миру, на думку О. Дружиніної, мали суттєве значення як для зовнішньої, так і внутрішньої політики Росії. Згідно з договором до Росії відходила частина земель Кримського ханства, а саме Кримське ханство проголошувалося незалежним. Внаслідок цього зріс міжнародний авторитет Росії, який, врешті-решт, дав можливість у 1783 році приєднати Крим. Однак за існуючою методологією головні історичні наслідки Кючук-Кайнарджийського миру полягали у тому, що, з одного боку, відбулося поширення феодалізму на нові землі, що укріпило існуючий лад, а з іншого, – зростання зовнішньої торгівлі через чорноморські порти розкладало феодальне господарство і сприяло розвитку капіталістичних відносин. Подібна концепція зовнішньополітичної діяльності та оцінки такої діяльності Російської імперії на довгий час стала головуючою та офіційною. Відтак, вона визначала й принцип відбору джерел.

Логічне продовження започаткованих студій маємо у наступній праці О. Дружиніної, яка присвячена Північному Причорномор’ю останньої чверті XVIII століття. Для радянських істориків ця праця на довгі роки стала фундаментом усіх подальших студій з історії південного краю. Визначені у дослідженні положення стали хрестоматійними й проходять червоною ниткою через усі наступні дослідження. Загальна концепція та висновки полягали у тому, що в цей період відбувалося закріплення позицій дворянства. Водночас територіальне зростання Росії й поширення на нові землі феодальних відносин поєднувалися з бурхливим розвитком торгівлі, промисловості, поширенням землеволодіння на недворянські елементи, що в свою чергу призвело до становлення капіталістичних і занепаду феодальних відносин.

Піднімаючись вище по хронології, дві наступні монографії О. Дружиніна присвятила історії Південної України 1800 – 1825 і 1825 – 1860 рр. Тут знайшли подальшого розвитку концептуальні підходи, випрацьовані дослідницею раніше.

Обсяг поставлених завдань, намагання охопити дослідженням усі напрямки історичного розвитку Південної України і, як наслідок, обсяг опрацьованого матеріалу роблять монографії О. Дружиніної знаковими в історіографії історії Південної України.

Публікації про О.Й. Дружиніну та рецензії на її праці:

Ковальченко И., Преображенский А. Юбилей Е.И. Дружининой // История СССР. – 1986. – № 3. – С. 215 – 218.

Преображенский А., Семенова А. Жизненный путь и научные труды члена-корреспондента РАН Е.И. Дружининой // Реформы в России XVI-XIX вв. – М., 1992. – С. 8 – 16.

Бойко А.В. Південна Україна останньої чверті XVIII століття: аналіз джерел. К., 2000. – С. 40 – 45.

Перковський А.Л. Дружиніна Олена Йоасафівна // Енциклопедія Сучасної України []

Скрипник П.І. Дружиніна Олена Йоасафатівна // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: Видавництво “Наукова думка”, 2004. – С. 476.

Книги О.Й. Дружиніної, що стосуються історії Південної України:

Кючук-Кайнарджийский мир 1774 г. – М.: изд. Академии наук СССР, 1955. – 368 с.

Северное Причерноморье в 1775 – 1800 гг. – М.: изд. Академии наук СССР, 1959. – 277 с.

Южная Украина в 1800 – 1825 гг. – М.: Наука, 1970. – 384 с.

Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825 – 1860 гг. – М.: Наука, 1981. – 214 с.

Вибрані статті О.Й. Дружиніної, що стосуються історії Південної України:

Начало научного изучения Крыма // Вопросы социальноэкономической истории и источниковедения периода феодализма в России. – М., изд. Академии наук СССР, 1961. – С. 345 – 350.

Значение русско-немецких научных связей для хозяйственного развития южной Украины в конце XVIII в. // Международные связи России в XVII-XVIII вв. – М.: Наука, 1966. – С. 220 – 258.

Zur Geschichte der deutschen Kolonien in Neurussland // Ost und West in der Geschichte des Denkens und der kulturellen Beziehungen. – Berlin, 1966.

Возникновение городов на юге Украины и в США: общее и особенное // Новая и новейшая история. – 1976. – № 2. – С. 69 – 76.