Монастирське землеволодіння

І.І.Лиман

Після проведення секуляризаційної реформи державою була прийнята низка документів, якими обумовлювались розміри та порядок поводження з земельними угіддями, що могли знаходитись у розпорядженні архієрейських будинків і монастирів. Мова йде, зокрема, про іменний указ від 18 грудня 1797 р., згідно з яким при архієрейських будинках мало знаходитись по 60, а при монастирях — по 30 десятин землі, включаючи те, що вони мали раніше і з наданням, крім того, млинів та рибних ловель [846]; сенатський указ від 5 квітня 1800 р. про заборону міняти вже відведені землі, млини та рибні ловлі [847]; сенатський указ від 8 червня 1805 р., що як виключення дозволив монастирям купувати нерухомість із попереднім отриманням монаршої згоди [848] (за такої ж умови монастирям було дозволене придбання нерухомості за заповітами [849]); сенатський указ від 23 липня 1823 р., що забороняв керівництву губерній і градоначальникам приймати рішення про зайняття монастирських земель без попереднього узгодження з духовною владою, якщо тільки ця земля не передбачалась для влаштування тимчасових карантинів [850]; височайше затверджену 4 червня 1824 р. думку Державної Ради про порядок наділення землями архієрейських будинків і монастирів [851]; сенатський указ від 10 листопада 1832 р. і височайше затверджене 6 вересня 1838 р. положення про відведення православним монастирям лісу [852]; синодальний указ від 18 листопада 1842 р. стосовно заборони відмежування лісових ділянок монастирям, які не можуть стежити за їх збереженням [853].

І все ж закріплення угідь за архієрейськими будинками і монастирями залишалось індивідуальною справою.

Зокрема архієрейському будинку Феодосійського та Маріупольського вікаріатства за єпископа Дорофея було відведено в селі Козах 16 виноградників, за керівництва ж єпископа Мойсея замість цього передбачено видачу 300 відер вина щороку. Незадоволений таким станом речей наступник Мойсея просив у 1794 р. відвести для архієрейського будинку хоча б один виноградник чи сад, млин біля Старого Криму і 120 десятин землі (за прикладом парафіяльних церков) [854].

Для архієрейського будинку іншого південноукраїнського вікаріатства відведення землі і рибних ловель з казенних фондів обумовлювалось височайшим указом від 28 лютого 1853 р. До відведення передбачалась щорічна компенсація в 1150 крб. Визначення самих ділянок було передане на спільний розгляд Палати державного майна і єпархіального керівництва. Вирішення справи затягнулось аж до 1859 р., що пояснювалось намаганнями духовної влади „виторгувати”, крім запропонованої Херсонською палатою державного майна ділянки за 35 верст від Херсона площею 222 десятини зручної і 16 десятин незручної землі з рибною ловлею, ще й компенсацію за відсутність млина, або ж різниці між прибутками від здачі землі в оренду (385 крб.) і сумою в 1150 крб., що одержувалась із казни. Тут чималу активність проявили і єпископ Полікарп, і сам Інокентій (Борисов), які наполягали на аргументі про низьку родючість земель поблизу Херсона. Але нове керівництво вікаріатства і єпархії в особах єпископа Антонія і архієпископа Димитрія погодилось на пропоновану ділянку без додаткової грошової компенсації: вдалося знайти орендаря, який щороку сплачував суму саме в 1150 крб.

Ділянку архієрейського будинку не оминула доля володінь бага-тьох церков краю: вона стала предметом суперечок із мирянами. Крім того, що мали місце конфлікти орендаря з сусідніми поміщиками і казенними селянами через зруйнування старих меж, особливих клопотів вікарному будинку спричинили рибні ловлі при Дніпровському лимані, на які пред’являли претензії сусідні ж поміщики. Справа розглядалась у Херсонському окружному суді, Одеській судовій палаті, звідки за розпорядженням Сенату була передана Харківській судовій палаті, поки не був знайдений компроміс між опонентами [855].

Чотири роки тягнулась справа стосовно землі Херсонського архієрейського будинку. У 1845 р. для нього було відведено поблизу Очакова ділянку в 150 десятин. Хоча це і перевищувало норму, яка продовжувала становити 60 десятин, правління будинку в 1849 р. звернулось до архієпископа Інокентія за підтримкою в клопотанні про домежування від казни ще 500 десятин. Підстава називалась та сама, що і в поданні щодо вікарного архієрейського будинку — відсутність млина і низька родючість земель Херсонської губернії у порівнянні з грунтами великоросійських губерній. У ході листування духовної влади з Міністерством державного майна умови кілька разів переглядались, поки врешті-решт не було прийняте рішення про домежування 200 десятин [856].

Практика відведення для архієрейських будинків ділянок більших ніж передбачались законодавством не була чимось унікальним: за царювання Миколи І і Олександра ІІ при влаштуванні нових єпархій та вікаріатств з огляду на місцеві умови використовувались різні схеми [857].

Розмір прибутків, які отримували південноукраїнські архієрейські будинки від здачі в оренду своїх земель, не перевищував середнього по імперії — близько 2000 крб. Загалом володіння архієрейських будинків становили мізерну частину земельних площ Південної України, не даючи можливості утримувати навіть штат прислуги архієреїв і покривати витрати останніх.

Сумарна площа земель південноукраїнських монастирів хоча і перевищувала в десятки разів площу маєтностей архієрейських будинків, також не становила помітного відсотку від загальних земельних фондів регіону.

Згідно з підрахунками Н. Полонської-Василенко, зробленими на основі матеріалів Атласу Катеринославського намісництва [858], у 1787 р. монастирі володіли лише 0,6% земельних площ. Причому монастирські угіддя розміщувались вкрай нерівномірно: 35,7% знаходились у межах Слов’янського; 27,0% — Олексопільського; 24,4% — Новомосковського; 8,6% — Костянтиноградського; 4,3% — Херсонського повітів [859]. Слід обумовитись, що ці показники не досить адекватно відбивають ситуацію у Катеринославському намісництві в цілому, оскільки ними не враховані Кременчуцький і Полтавський повіти, де ще не було проведено межування; але саме ці повіти, і передусім Полтавський, були місцем розташування земельних угідь кількох монастирів. Про це свідчать, між іншим, матеріали того ж Атласу 1787 р. Згідно з ними, 1,2% всього населення намісництва становили монастирські селяни. 29,3% від їхньої кількості мешкало в Слов’янському повіті; 26,6% — в Полтавському; 15,6% — Новомосковському; 15,0% — Олексопільському; 8% — Кременчуцькому; 5,2% — Костянтиноградському; 0,3 — Херсонському (зауважимо, що Н. Полонська-Василенко, викладаючи підрахунки, переплутала показники по Костянтиноградському і Кременчуцькому повітах, переставивши їх місцями) [860].

Неповнота даних по північних повітах Катеринославського намісництва не заважає скласти уявлення про розміри монастирського землеволодіння в регіоні, що традиційно визначається як Південна Україна, адже і Полтавський, і Кременчуцький повіти знаходились поза його межами.

Для оцінки даних Атласу 1788 р. слід мати на увазі і той факт, що документ складався в період між підписанням іменних указів від 10 квітня 1786 р. і 25 квітня 1788 р., якими мала бути кардинально перекроєна карта монастирських володінь намісництва. Внаслідок першого зі згаданих указів реальна загроза закриття нависла над Самарським монастирем, і Катеринославська казенна палата в серпні 1787 р. конфіскувала його угіддя. А саме вони становили значний відсоток від тих, що були зазначені в Атласі [861].

Конфіскація відбулась внаслідок неповороткості бюрократичної машини, адже настоятель обителі отримав і згоду Г. Потьомкіна на існування монастиря в подальшому і дозвіл Синоду на те, щоб обитель разом із усіма своїми угіддями залишилась у складі Катеринославської єпархії. Вже невдовзі Г. Потьомкін наказав казенній палаті залишити нерухомість за монастирем.

Внаслідок підписання іменного указу від 25 квітня 1788 р. загроза нависла вже не над одним Самарським, але і над іншими монастирями Катеринославського намісництва, які могли бути перетворені на парафіяльні церкви із конфіскацією їхніх земельних володінь. Самарській же обителі знову вдалось зберегти свої угіддя завдяки допомозі Г. Потьомкіна: тепер ці землі мали використовуватись архієрейським будинком, місцем знаходження якого і повинен був стати Самарський монастир. Але після смерті Потьомкіна його наступник, генерал-губернатор П. Зубов, подав Сенату думку, наслідком якої стала передача казні більшої частини нерухомості обителі. Із 18697 десятин 615 кв. сажнів монастирської землі за Самарською обителлю було залишено лише 1632 десятини 1630 кв. сажнів. Такий розмір угідь залишався за обителлю і надалі. Разом із землею в монастиря були відібрані селяни. Згідно з іменним указом від 28 серпня 1794 р., селяни, які до того були записані за монастирями Катеринославського намісництва, приписувались до поселян, що поповнювали склад Катеринославської кінноти. Пізніше для обробки монастирських земель при обителі знаходилось 44 селянські сім’ї [862].

Визначення розмірів земельних угідь Григоріївського Бізюкова монастиря було обумовлене іменним указом від 4 грудня 1803 р., який передбачав зміну статусу Новогригоріївської пустині. Зазначалось, що при монастирі залишались усі ті угіддя, що були затверджені за ним у 1792 р. [863] (земля для пустині в розмірі 3245 десятин була виділена ще згідно з розпорядженням Г. Потьомкіна від 1781 р., крім того, було відведено більше 2000 десятин плавнів, а в 1787 р. відмежовано ділянку в 20718 десятин) [864]. Георгіївська обитель і надалі володіла угіддями, які значно перевищували розміри угідь Самарського монастиря [865]. За повідомленням настоятеля Бізюкова монастиря архімандрита Діонісія, у 1861 р. при його обителі знаходилось 25963 десятин землі [866].

3000 десятин отримав при своєму влаштуванні Корсунський єдиновірський монастир. Така ж ділянка зручної землі була виділена йому з височайшого дозволу в 1797 р. при облаштуванні на новому місці. Крім того, було вимежовано і 2447 десятин незручної землі. Такі угіддя виділялись з огляду на значення монастиря у справі навернення старообрядців до офіційної церкви. Відмежування не утискало інтересів місцевого населення, оскільки відводились „пустопорожні землі”. Відмітимо, що самé переведення обителі на нове місце відбулось великою мірою через неможливість прирізати 120 десятин лісу, оскільки ним користувались мешканці Нікополя [867]. У 1808 р. Корсунський монастир за клопотанням єпархіального керівництва й ігумена одержав у користування два Кінбурнські соляні озера. Через 3 роки замість цього обитель стала отри-мувати сіль із казенних запасів [868]. З 1848 р. монастир був приписаний до Одеського архієрейського будинку і завдяки своїм угіддям надавав суттєву допомогу в утриманні останнього.

У поданні до Синоду Гавриїла, митрополита Кишинівського, про влаштування Свято-Успенського монастиря пропонувалось закріпити за ним 25 десятин під садом і виноградником та 25 десятин сінокісної та рільної землі, пожертвуваної дворянином Теутулом і закріпленої в 1815 р. за Кишинівським архієрейським будинком [869] (для самого будинку вона виявилась малокорисною: у віддаленні від Кишинева, відділене Дністровськими карантинами подвір’я поступово приходило в запустіння). Архієпископ Кишинівський Димитрій, який продовжив справу Гавриїла по влаштуванню монастиря, у доповіді Синоду повідомляв, що до пожертвуваної Теутулом землі для майбутньої обителі придбано ще 33 десятини [870]. А в 1837 р. монастирю належало вже 158 десятин 1610 сажнів [871].

Більшими за мінімальні розміри, визначені законодавством, були і угіддя жіночого Архангело-Михайлівського монастиря. Вже при його влаштуванні обумовлювалось, що замість передбачених штатами земель за монастирем мають бути закріплені куплена у чиновника Чижевича та пожертвувана купцем Ростовцевим ділянки [872].

Суттєво різнились між собою розміри угідь кримських монастирів. Землі Балаклавського Георгіївського монастиря складали більше 900 десятин, причому до них включались і ділянки, які надійшли як пожертви [873]. Переважну частину володінь не можна було використовувати для сільського господарства: вони являли собою кручі, скелі і кам’янистий степ [874]. Угіддя Бахчисарайському Успенському скиту та кримським кіновіям були виділені з державних фондів спеціальними імператорськими указами, ініційованими архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. Зокрема скит отримав 32, а Катерлезька кіновія — 21 десятину [875]. Крім того, розміри угідь обителей розширювались за рахунок пожертв. Між іншим, сам Інокентій придбав 150 десятин для Кизилташської кіновії. 50 десятин були пожертвувані Успенському скиту надвірним радником Кашкадамовим і купцем Гущіним, а під час Кримської війни володіння скиту розширились завдяки придбанням від караїма і татарина [876].

Отже, обителі регіону значно відрізнялись між собою розмірами ділянок, які знаходились у їхньому розпорядженні. Це не означало, що Петербург не тримав під контролем питання виділення землі монастирям. Визначаючи розміри угідь, які мають надаватись державою, центральна влада не випускала із поля зору й отримання монастирями землі як поже-ртви. Між іншим, 8 червня 1805 р. на виконання волі Олександра І з’явився сенатський указ, яким керівництво монастирів зобов’язувалось при купівлі землі попередньо отримувати згоду імператора [877]. Височайше затвердженим 4 січня 1819 р. положенням Комітету Міністрів цей обов’язок був підтверджений [878]. Згідно з волею Миколи І, 13 лютого 1831 р. побачив світ указ Синоду, яким наказувалось додавати до повідомлень про пожертвувану нерухомість відповідні плани для клопотання перед монархом про укріплення угідь у власність обителей і храмів [879]. Після того, як у томі Х Зводу законів не досить чітко було виписано порядок отримання дозволу на заповідання монастирям і церквам нерухомості, згідно з волею імператора з’явився сенатський указ, яким передбачалась зміна статті 648 із зазначенням: хоча заповідати ненаселене нерухоме майно монастирям і церквам не забороняється, але таке майно затверджується за ними у власність не інакше, як після отримання на те через Синод височайшого дозволу [880]. Таким чином, свого часу підірвавши економічну могутність монастирів секуляризацією, Петербург уже не випускав з-під контролю кожне земельне придбання обителей. Загалом на середину ХІХ ст. монастирські володіння, за нашими підрахунками, становили лише близько 0,2% земельних площ трьох південноукраїнських губерній.

При тому, що більшість монастирських земель здавалась в оренду, частина площ не використовувалась через непридатність для господарської діяльності, а частина оброблялась самим чернецтвом (переважно — послушниками і послушницями), а також найманими робітниками.

Таким чином, політика щодо забезпечення землею південноукраїнських церков, що проводилась в останній чверті XVIII ст., в умовах наявності вільних земельних фондів була сприятливою і для храмового будівництва в регіоні, і для заохочення священно- та церковнослужителів. Але в першій половині ХІХ ст. державній владі довелось розв’язувати вже значно складну задачу: з одного боку, забезпечити утримання духовенства великою мірою за рахунок підцерковних земель, хоча і з поступовим переходом на жалування, а з іншого, — враховувати зростаючий брак зручних і близьких до населених пунктів ділянок. Численні зміни норм церковного землеволодіння, чергування заходів щодо диференціації та уніфікації стали виявом намагань вирішити це завдання. Втім, це лише посилювало напруженість між священно- та церковнослужителями і мирянами, збільшуючи кількість конфліктів між ними щодо межування, що стало однією з причин більш обережного ставлення мирян до влаштування нових релігійних споруд. Додатковими перешкодами церковному будівництву стали недоліки та неузгодженість у діях установ, причетних до межування.

Проведена наприкінці XVIII ст. секуляризація підірвала монас-тирське землеволодіння, після чого кожне нове придбання обителей і архієрейських будинків мало узгоджуватись із державною владою. В результаті, незважаючи на розширення мережі монастирів у регіоні, відсоток їхніх володінь у загальних земельних фондах на середину ХІХ ст. був утричі меншим аніж у 80-х рр. XVIII ст. Станом на 1861 р. монастирі та архієрейські будинки Півдня значно відрізнялись між собою розмірами закріпленої за ними землі, що обумовлювалось часом їхнього влаштування, статусом, місцем розташування, рівнем зацікавленості центральної влади у їхньому функціонуванні, а також увагою з боку жертвувачів.

Посилання

846. Там само. — Собр. І. — Т. ХХІV. — С. 822.

847. Там само. — Т. ХХVI. — С. 114 – 115.

848. Там само. — Т. ХХVІII. — С. 1077 – 1078.

849. Знаменский П. Чтения из истории Русской церкви… — С. 103.

850. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХVІII. — С. 1116 – 1118.

851. Там само. — Т. ХХХІХ. — С. 368.

852. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VII. — С. 831 – 835; Т. ХІІІ. — Отд. ІІ. — С. 109 – 111.

853. Там само. — Т. ХVІІІ. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVII. — С. 8.

854. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883… — С. 210.

855. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата… — С. 100 – 121.

856. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1520. — Арк. 1 – 45.

857. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 43.

858. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 18725.

859. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1967. — Т. ІІ. — С. 122, 126.

860. Там само. — С. 146, 150.

861. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 81 – 83.

862. Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь… — С. 62 – 67, 76 – 77, 85, 92 – 93.

863. Дионисий. Сведение о второклассном Григорьевском Бизюкове монастыре… — С. 506 – 507.

864. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 3; Ногачевский Н.Ф. Григориевский Бизюков монастырь Херсонской епархии. — Одесса: тип. Е. Фесенко, 1894. — С. 10 – 11, 28.

865. ХКМ. — Арх – 343.

866. Дионисий. Сведение о второклассном Григорьевском Бизюкове монастыре… — С. 515.

867. Корсунский первоклассный мужской монастырь Таврической епархии…— С. 963 – 964.

868. Мурзакевич Н. Сведения о некоторых православных монастырях… — С. 311 – 312.

869. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 33 – 34.

870. Там само. — С. 36; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІХ. — С. 432.

871. Храмы и монастыри Одессы и Одесской области… — С. 14.

872. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей… — С. 63.

873. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 73.

874. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь… — С. 57 – 58.

875. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 49, 85; Катунин Ю.А. Монастыри Крыма в ХІХ – ХХ веках (по материалам крымских архивов). — Симферополь: Культура народов Пичерноморья, 2000. — С. 57.

876. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 49, 85.

877. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 1077 – 1078.

878. Там само. — Т. ХХХVІ. — С. 7 – 8.

879. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VІ. — Отд. І. — С. 152.

880. Там само. — Т. ХV. — Отд. І. — С. 208 – 209.