Проблеми відведення землі для храмів були складовою більш масштабної проблеми — генерального розмежування земель у краї. Петербург усвідомлював складності, обумовлені специфікою Півдня. 27 лютого 1820 р. імператором була затверджена думка Державної Ради про правила вирішення казусів, що зустрічаються при проведенні генерального межування в Катеринославській і Херсонській губерніях. Документом підкреслювалось, що „Новоросійський край” знаходиться в зовсім інших умовах, аніж внутрішні губернії імперії, де землі вже були розмежовані раніше; тут „новизна заселення” і неоднорідність підстав, на яких роздавались землі, не давали можливості застосувати правила, які діяли щодо межування в інших регіонах. Тож було передбачено відведення під церкви по 120 десятин, що пояснювалось особливостями грунтів Катеринославської та Херсонської губерній [818].
Цим же документом Сенату доручалась розробка правил щодо межування в Таврійській губернії. Такі правила були затверджені аж через 9 років, 24 січня 1829 р. В них наголошувалось, що в усіх поміщицьких і казенних поселеннях, де православні церкви вже діяли або може бути здійснене їх будівництво, має виділятись підцерковна земля. Щоправда, стосовно її площі чітких вказівок не давалось: лише зазначалось, що це питання має визначатись Межовою комісією [819].
Але вже наприкінці того ж року змінились правила щодо відмежування підцерковної землі в усіх губерніях Російської імперії. З приводу того, що велика кількість сільських храмів досі залишалась без достатніх наділів, або ж стосовно виділених ділянок точились суперечки між парафіянами та причтами, у височайшому указі від 6 грудня 1829 р. зазначалось, що відмежовані для храмів землі мають назавжди залишатись у непорушній церковній власності; спеціально обумовлювалось введення у дію у повному обсязі закону від 26 червня 1808 р., згідно з яким угіддя церкви, що ліквідувалась або ставала приписною, не мали повертатись парафіянам, а повинні були передаватись тому храму, до відома якої останні переходили. Щодо розміру земельних ділянок, то для державних селищ запроваджувалась градація, яка мала на меті краще забезпечення духовенства. Віднині для церков селищ, де на одного селянина припадало більше 15 десятин землі, призначалась потрійна пропорція, тобто замість 33 — 99 десятин. Для населених пунктів із селянськими наділами від 12 до 15 десятин така пропорція призначалась подвійна — 66 десятин. Там, де казенні селяни мали від 8 до 12 десятин, повинна була нарізатись полуторна пропорція — 49 ½ десятин. Питання ж стосовно прирізки землі церквам населених пунктів, де селяни мали ділянки менші за 8 десятин, доручалось розгляду Міністерства фінансів. На випадок, якщо до парафії були включені населені пункти різного підпорядкування, земля державних селищ мала прирізатись лише в розрахунку на ту кількість десятин, яка була відмежо-вана до появи цього указу. Викладені правила стосувались визначення розміру ділянки на 1 причт, ділянки ж для кожного причту двох- або трьохпарафіяльних церков мали визначатись залежно від можливостей. І ще один важливий момент: у тих губерніях, де продовжувалось генеральне чи часткове межування, положення цього указу мали бути виконані негайно. В інших губерніях повітові землеміри були повинні відмежовувати підцерковні ділянки в порядку загальної черги, не відволікаючись від виконання решти завдань [820].
Таким чином, є некоректним узагальнення О. Дружиніної про те, що православні церкви отримували по 120 десятин на кожну парафію [821].
Указ від 6 грудня 1829 р. спіткала та ж доля, що і багато попередніх узаконень стосовно підцерковної землі — на місцях виконувати його не поспішали. При черговому об’їзді єпархії в 1831 р. Гавриїл (Розанов) відмітив, що багато храмів так і не отримали передбачені законодавством ділянки [822]. Не виправив ситуацію і указ Синоду від 15 липня 1832 р., яким Розанову наказувалось, аби він через консисторію повторив місцевим казенним палатам і губернським правлінням вимоги імператорського указу від 6 грудня 1829 р. [823]
Незважаючи на, здавалось би, цілковиту прозорість і чіткість положень указу 1829 р., на місцях неодноразово виникали непорозуміння і суперечки з приводу його реалізації. Між іншим, це змусило в 1834 р. Херсонського губернського землеміра підтвердити Ольвіопольському повітовому землеміру, що імператорський указ 1829 р. стосується лише відведення землі під церкви казенних населених пунктів. Із поміщицьких же дач землю треба відмежовувати згідно з правилами від 27 лютого 1820 р. в розмірі 120 десятин [824].
Розходженням у розмірах ділянок при церквах населених пунктів різного підпорядкування мав покласти край указ Сенату по межовому департаменту від 25 жовтня 1837 р, яким Херсонській казенній палаті наказувалось при відмежуванні землі керуватись не указом від 6 грудня 1829 р., а приміткою на 305 статтю Х тому Зводу межових законів, що передбачала відводити в „Новоросійському краї” для церков казенних сіл по 120 десятин [825].
818. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXХVІІ. — С. 75 – 84.
819. Там само. — Собр. ІІ. — T. IV. — С. 50 – 59.
820. Там само. — С. 833 – 838.
821. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825 – 1860 гг… — C. 45.
822. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 300. — Арк. 23 зв.
823. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 1583. — Арк. 30.
824. Там само. — Спр. 1576. — Арк. 7.
825. Там само. — Спр. 1559. — Арк. 17 зв.