Релігійні споруди, які у 1776 р. увійшли до складу Слов’янської та Херсонської єпархії, в питаннях землеволодіння значно відрізнялись між собою. На утримання храмів колишньої території Запорозьких Вольностей земельні ділянки відведені не були, оскільки за часів Запорожжя споруди та їхнє духовенство утримувались „з ласки військової” [802]. Не кожна церква мала наділ і за межами колишніх Вольностей. Зберігали чинність положення Межової інструкції, згідно з якою міські церкви не повинні були отримувати землю. Для сільських же храмів мало виділятись по 33 десятини (30 — на пашню і 3 — на сінні покоси). Церкви, зведені до 1765 р., за певних умов могли зберігати за собою й більші ділянки [803].
Уже в перші роки після об’єднання південноукраїнських храмів під зверхністю Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея в питанні відмежування підцерковної землі відбулась суттєва зміна. У вже згадуваному донесенні В. Черткова Синоду від 7 липня 1779 р. містилось зобов’язання Азовського губернатора бути гарантом відведення кожній церкві в державних слободах по 120 десятин, тобто більше ніж передбачали норми Межової інструкції. Гарантами забезпечення церков поміщицьких сіл такими ж ділянками в 120 десятин мали стати самі поміщики. З огляду на таку пропозицію стає краще зрозумілою згода Синоду на допущення зведення храмів для парафій, які включали менше 100 дворів. Хоча в цілому в Російській імперії чітко тримався курс на обмеження можливостей збільшення кількості релігійних споруд, головним мотивом такої політики було запобігання погіршенню матеріального стану парафіяльного духовенства. Оскільки ж Азовський губернатор пропонував компенсувати нестачу парафіян наданням більших земельних угідь, духовенство це мало задовольнити. Логічним було і те, що у своїй ухвалі, виданій з приводу донесення В. Черткова, Синод наголосив: відведення землі повинно відбуватись ще до того, як архієрей отримував повідомлення губернатора [804]. Як уже зазначалось, із вересня 1783 р. правила, запроваджені для Азовської, були поширені і на землі Новоросійської губернії.
Зміни у процедурі надання дозволу на влаштування церков, пов’язані з обов’язковістю відведення підцерковної землі, стають зрозумілими з огляду на загальний контекст подій навколо земельних роздач на півдні України. У перші роки після ліквідації Вольностей Війська Запорозького в очах і місцевої адміністрації, і Петербурга регіон мав необмежені земельні фонди. Особливо разючою була різниця у порівнянні з центральноросійськими єпархіями, де внаслідок збільшення щільності населення спостерігався відчутний брак землі [805]. Звідси — і дуже простий механізм отримання ділянок на півдні України, і нескупість обіцянок відмежувати не менше 120 десятин землі під церкву, звідси ж і довіра єпархіального керівництва до таких обіцянок. Втім, тривало це не довго.
Скоро консисторія побачила, що, отримавши дозвіл на влаштування церкви, деякі переселенці вже не особливо переймаються відмежуванням землі для священно- та церковнослужителів. Адже завдання виконано — церква будується, і невдовзі переселенці могли отримати можливість безперешкодно задовольняти свої релігійні потреби, а поміщики, до того ж, одержували додатковий козир для заманювання до своїх населених пунктів нових мешканців. З приводу невідведення ділянок першими стали бити на сполох самі члени причтів, які опинились без достатніх джерел існування. Консисторія відреагувала на ці скарги і почала гальмувати задоволення деяких клопотань про закладення церкви доти, доки не відмежовувалась земля. Підкреслимо: лише деяких. В інших випадках консисторія задовольнялась або підпискою поміщика в тому, що після закладення церкви земля все ж буде відведена, або ж підпискою громади, що тимчасово священно- та церковнослужителям дозволяється користуватись спільною землею, а пізніше для них буде відмежована указна пропорція у близькому та зручному місці.
За два роки переважна частина наявних земель у регіоні вже була роздана. Це мало наслідком, з одного боку, посилення контролю губернської влади за роздачами, а з іншого, — акцентування поміщиків на наступній стадії освоєння вже отриманих маєтностей — їх заселенні. Адже по одержанні білета на землю треба було платити податки, інакше можна не тільки втратити отримане, а ще і бути оштрафованим. Спостерігається повернення поміщиками частини земель [806].
За таких умов, коли більш актуальною стає не проблема розширення або нескорочення отриманих ділянок, але проблема їх освоєння, коли інтерес до влаштування релігійних споруд з боку поміщиків не просто не згасав, але підвищувався, духовна влада могла фактично не ризикуючи запровадити більш жорсткий порядок, за якого вимагалось обов’язкове відмежування підцерковної землі ще до закладення релігійної споруди.
Зрозумілий і інтерес Азовського губернатора, який запропонував зміни процедури влаштування храмів. Формулювання цієї пропозиції припадає на той час, коли посилився загальний контроль з боку губернського керівництва за земельною роздачею. Якщо в середині 70-х рр. межовик міг сам наділяти поміщиків землею за їх проханням, то у 1777 – 1778 рр. прирізку землі він уже не мав права робити без наявності відповідного рішення Межової експедиції. Уже у 1778 р. Межові експедиції відводять землю під церкви переважно за вимогою губернських канцелярій. А в 1779 р. з’являються розпорядження губернських канцелярій, якими Межовим експедиціям забороняється роздавати землі без згоди цих установ. Уже невдовзі право земельної роздачі концентрується виключно в руках губернатора [807].
Тож пропозиція Черткова щодо характеру відповідальності за відмежування 120 десятин підцерковної землі цілком логічна. Пріоритет для губернатора мало спрощення та прискорення процедури, а не покращення матеріального стану духовенства. Зобов’язання відмежовувати землю пропонувалось Азовським губернатором саме як компенсація за таке спрощення. Показово, що в самій пропозиції нічого не було сказано про те, що земля повинна була відводитись ще до надання дозволу на закладення церкви. Це вже Синод у своїй ухвалі підкреслив таку обов’язковість.
Никифор (Феотокі) та його наступники дійсно стали прискіпливіше стежити за тим, аби земля відводилась заздалегідь. У роботі Феодосія (Макаревського) наводиться ціла низка фактів гальмування єпархіальним керівництвом процедури влаштування храмів при невідмежуванні ділянки; виключенням були випадки, коли дозвіл на закладення релігійних споруд давався раніше отримання повідомлення про відмежування. Лише в останнє п’ятиріччя XVIII ст. маємо значне збільшення кількості таких дозволів, причому в рішеннях єпархіальної влади зазначається причина цього: більшість землемірів була зайнята складанням атласів та іншими „невідкладними справами”. Але і тепер, як правило, не дозволялось освячувати храми, доки земля не була виділена. Випадки порушення такого порядку були вкрай нечисленними.
Від того, наскільки швидко відводилась ділянка, значною мірою залежав термін, який проходив з моменту подання клопотання і до освячення новозбудованої споруди. В умовах, коли межовиків не вистачало і вони мали виконувати великі обсяги робіт, відмежування іноді доводилось чекати досить довго. І тут велике значення відігравало те, хто був власником маєтності, де планувалось звести храм.
Слід обумовитись, що і в останній чверті XVIII, і в ХІХ ст. продовжувало діяти передбачене Межовою інструкцією положення, згідно з яким земля записувалась не за певними священно- та церковнослужителями, але за церквою. Тож і прибутками з таких ділянок користувались ті особи, які належали до причту. Із переходом на інше місце духовна особа втрачала право такого користування, якщо тільки посада при храмі формально не зберігалась за нею спеціальним указом єпархіальної влади. Крім того, духовні особи не мали права закладати, продавати чи дарувати землю: раз відмежована, вона мала залишатись при церкві довіку. Духовенство могло лише здавати ділянки в оренду, або ж обробляти її власними силами чи за допомогою найманих робітників.
Невдала спроба змінити ситуацію була зроблена лише Павлом І, який 11 січня 1798 р. затвердив доповідь Синоду та Сенату про зобов’язання парафіян обробляти церковні землі із щорічним наданням священно- та церковнослужителям врожаю з цих ділянок або ж еквівалентної грошової суми. Землю, яка перевищувала наділ в 33 десятини, було дозволено зберігати за церквою і віддавати в оренду з забороною причту обробляти її власними силами, оскільки це проголошувалось несумісним зі саном [808]. Реалізація цього документа наштовхнулась на цілу низку перешкод: до Новоросійського єпископа пішли скарги як священиків на невиконання парафіянами умов договорів, так і мирян на духовних осіб, коли ті починали вимагати більшого, ніж передбачалось договорами [809]. Мешканці Південної України не були поодинокими у своєму незадоволенні. І 3 квітня 1801 р. іменним указом було відновлено старий порядок, згідно з яким парафіяни були звільнені від обов’язкової обробки церковних земель [810].
У самій затвердженій 11 січня 1798 р. доповіді мова велася про можливість домежування землі лише до 33 десятин. Кількома наступними указами кінця XVIII – початку ХІХ ст. такий порядок було підтверджено, причому наголошувалось, що до сільських церков має відмежовуватись не більше зазначеної площі. Тож за південноукраїнськими храмами стали закріплювати вже не по 120, а по 33 десятини. Це порушувало звичний порядок, ставило духовенство новозведених церков у нерівне положення з причтами старих храмів, тож у березні 1802 р. на розгляді Сенату вже знаходилось подання про відновлення відмежування 120-десятинних ділянок [811].
Тоді як процедура отримання дозволу на влаштування церков мала гарантувати користування землею причтам нових храмів, проблему становило відмежування ділянок для ряду храмів старих, які діяли на території Запорозьких Вольностей до 1775 р. та на землях Криму до 1783 р. Проблемним було і виділення ділянок для деяких із тих церков, освячення яких з тієї чи іншої причини було дозволене до відмежування землі. Про відсоток церков Таврійської губернії, які на час створення цієї адміністративно-територіальної одиниці не мали відведених ділянок, можна судити з „клірової відомості” за 1803 р. Із 31 релігійної споруди, зазначеної в ній, 13 не мали підцерковної землі, оскільки розташовувались у містах, 11 користувались ділянками в 33 або ж 120 десятин, решта ж, хоча і розташовувалась у слободах, поміщицьких або казенних селищах, землі не мала [812].
Однією з причин, через яку ділянки не відмежовувались, залишались недоліки в роботі землемірів, які або не поспішали, або просто не встигали виконувати розпорядження свого керівництва. Мала місце і певна неузгодженість у діях установ, дотичних до межування [813]. Але була ще одна причина, яка з роками все відчутніше давала про себе знати — конфлікти з приводу того, яка саме земля повинна бути відведена. Річ у тім, що єпархіальна влада неодноразово підтверджувала необхідність у випадках, коли межування до церкви ще не дійшло, визначати ділянку на основі добровільної згоди причту з поміщиком та поселянами, не очікуючи прибуття землеміра. Розмір ділянки повинен був відповідати загальноприйнятому. Стосовно ж якості і розташування землі використовувалось формулювання Межової інструкції: „у зручному і близькому місці”. Тут-то й виникали конфлікти. І чим більшою ставала щільність населення регіону, чим менше залишалось вільних „зручних і близьких” земель, тим частішими ставали суперечки. У складених упродовж 1813 – 1817 рр. після появи синодальних указів стосовно обов’язкового відведення до церков необхідної кількості землі [814] відомостях про храми Херсонського, Єлизаветградського, Олександрійського, Ольвіопольського повітів саме конфлікти названі як головна причина невідмежування. Стосовно цілої низки населених пунктів зазначено, що священно- та церковнослужителі не допускаються поміщиками чи поселянами до обробки землі, межові знаки зіпсовані або ж земля хоча і відмежована, але на великій відстані і в незручному місці [815]. Відсутність при багатьох храмах відмежованих ділянок зафіксована і формулярними відомостями про священно- та церковнослужителів єпархії, складеними в цей же період [816]. Незважаючи на вжиті заходи, станом на 1823 р. ситуація з відмежуванням не покращилась: лише по частині Херсонської губернії, яка знаходилась у підпорядкуванні Катеринославської духовної консисторії, земля не була відмежована до 33 церков [817].
802. Лиман І.І. Запорозьке козацтво в ставленні до церков і духовенства…
803. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра… — С. 771 – 773.
804. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 41 – 46 зв.
805. Freeze G.L. The Russian Levites… — P. 10.
806. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Частина 1. Аграрні відносини. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1997. — С. 42 – 46.
807. Там само. — С. 47.
808. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXV. — С. 24 – 26.
809. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 26 – 26 зв.; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 364 зв. – 365; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 408. — Арк. 1 – 1 зв.
810. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVІ. — С. 605 – 606.
811. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 400 зв. – 401 зв.
812. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5436.
813. Лиман І.І. Регулювання відмежування підцерковної землі на півдні України в останній чверті XVIII – 1-ї пол. ХІХ ст. // Історична наука: проблеми розвитку: Матеріали Міжнародної конференції. Давня та нова історія України. — Луганськ: Вид-во СНУ ім.. В. Даля, 2002. — С. 63 – 64; Лиман І.І. Конфлікти з приводу відмежування підцерковних земель на півдні України в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст. (на матеріалах державних архівів Дніпропетровської та Херсонської областей) // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. — Вип. 10. — Дніпропетровськ: видавництво Дніпропетровського університету, 2002. — С. 32 – 34.
814. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVІІІ. — С. 190 – 191; Т. ХХХ. — С. 1276; Т. ХХХІІ. — С. 730 – 733, 1010 – 1011; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 298. — Арк. 64 – 65.
815. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 792. — Арк. 11 – 67 зв.
816. Там само. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 812, 1156, 1158.
817. Там само. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 898. — Арк. 5 – 6 зв.