Нестача землі

І.І.Лиман

Мета збільшення в другій чверті ХІХ ст. норм церковного землеволодіння була досить прозорою: підтримання життєвого рівня духовенства в умовах зростаючої інфляції і неспроможності держави перевести всіх священно- та церковнослужителів на повне забезпечення за рахунок жалування. Суттєвий вплив тут мала позиція Миколи І, який приділяв особливу увагу матеріальному стану православного духовенства.

Але проблема в тім, що тенденція зростання розмірів підцерковної землі наштовхнулась на іншу тенденцію — зменшення кількості десятин, що припадала на одну ревізьку душу. Наприкінці XVIII ст. на півдні України державні селяни наділялись землею, виходячи з норми 15 десятин. У межиріччі Бугу і Дністра норма була ще вищою — 30 десятин. Підвищена норма була встановлена і для деяких груп селян, в переселенні яких до регіону держава була особливо зацікавлена. Але, як зазначив О. Коцієвський, активна колонізація краю призвела до того, що з другого десятиліття ХІХ ст. казенні селяни Півдня стали відчувати нестачу землі. У 1817 р. в державних селах на ревізьку душу в середньому припадало 13,9 десятин. Ситуація ускладнювалась тим, що основним напрямом господарювання залишалось екстенсивне скотарство, яке вимагало чималих земельних площ. У наступних роках середній розмір наділу продовжував зменшуватись, і в 2-й пол. 30-х рр. у Катеринославській губернії на душу припадало 8,5, а в Херсонській — 11,3 десятин. Особливо гостро нестача землі відчувалась у північних, найбільш заселених частинах краю [826].

Це стало однією з причин відставання церковного будівництва від темпів зростання населення: при влаштуванні нових населених пунктів, особливо на недалекій відстані від діючих храмів, мешканці не завжди поспішали будувати церкви і відводити їм кращі землі. Разом із тим, коли потреба „заманювати” переселенців наявністю релігійної споруди для багатьох уже відпала, коли можливості переходів селян були обмежені, коли значно відчутніше став брак зручної землі, що лежала поруч із населеними пунктами, зменшилась і зацікавленість поміщиків у влаштуванні церков і відмежуванні землі до вже діючих храмів.

Результатом таких змін стало і значне зростання чисельності конфліктів між священно- і церковнослужителями та парафіянами.

У 1840 – 1850-х рр. в судових установах Південної України розглядалась ціла низка подібних справ. Оскільки зберігав чинність порядок, згідно з яким земля під релігійну споруду мала відводитись ще до освячення останньої, конфлікти з приводу підцерковної землі для нових храмів виникали досить рідко: в разі небажання парафіян надати ділянку узаконеної пропорції єпархіальний архієрей просто не давав хід клопотанню про влаштування споруди. Однак і тут виникали казуси, пов’язані із визначенням, які саме ділянки мали відводитись. Ще один привід для конфлікту: при наявності відмежованої землі і дозволу на зведення церкви через брак коштів будівництво розтягувалось на невизначений термін. Єпархіальний архієрей у таких випадках повинен був передати відведену ділянку тій церкві, до парафії якої зараховувався населений пункт, де не було релігійної споруди. Але на перешкоді цьому ставав поміщик, який відмовлявся передати ділянку на тій підставі, що нібито при купівлі маєтку не знав про виділення його частини для церкви, а якби і знав, то мав би віддати лише в разі завершення будівництва. Саме така справа велася з приводу відмови поміщика Трибинського передати 33 десятини причту Преображенської церкви села Василівка [827].

Ще складнішою була ситуація навколо вже діючих релігійних споруд, священно- та церковнослужителі яких не мали землі достатньої кількості чи якості.

У 1848 р. в довідці, складеній Херсонською духовною консисторією, зазначалось, що відведені в 1839 р. економією містечка Роскопілля для церкви 120 десятин відібрані поміщиком О. Гижицьким [828]. У тому ж 1848 р. священик поміщицького села Анікеївки скаржився до консисторії, що власник села І. Анікеєв „з давніх часів” відібрав у церкви 40 десятин, а після смерті поміщика його дружина не хотіла віддавати ту землю [829]. Того ж місяця рапортом до Херсонської ж духовної консисторії Єлизаветградське духовне правління повідомляло про скаргу священно- та церковнослужителів компаніївської Покровської церкви на поміщицю Перележебокову, яка не давала користуватись відмежованими під церкву 120 десятинами [830]. У 1850 р. священно- та церковнослужителі Георгіївської церкви села Гиржової в рапорті благочинному писали про управляючого Храбро-Василевського, який після смерті поміщиці Абаллелікової відібрав відведену нею підцерковну землю [831]. В 1856 р. священик містечка Хмільового скаржився на економію, яка при розмежуванні заволоділа 40 десятинами підцерковної землі [832].

Це лише деякі із багатьох скарг, які надходили до духовної влади стосовно порушення земельних прав церков у поміщицьких населених пунктах. Приводи, з яких поміщики не давали священно- та церковнослужителям користуватись землею, називались різні. У низці справ позиція порушників прав церкви не пояснювалась взагалі. В інших же випадках власники населених пунктів не погоджувались із розмірами ділянок чи з підставами, на яких духовенство отримувало останні. Поміщиця Перележебокова пояснювала свої дії небажанням задовольняти лише за рахунок своїх земель причт церкви, до парафії якої належало кілька дач інших поміщиків. Власник Гиржової наполягав на тому, що церква має користуватись не 120, а 33 десятинами. Економія Хмільового пояснювала, що не дозволяла користуватись 40 десятинами, дарованими церкві ще в 1817 р. на додаток до узаконених 120 десятин, оскільки впродовж певного часу духовенство не використовувало цю ділянку і в причту не було документів на неї.

Непорозуміння виникали не лише між поміщиками і священно- та церковнослужителями, але і між останніми та мешканцями державних населених пунктів. Досить типовим був конфлікт, що точився в 40-х рр. навколо підцерковної землі в селі Західні Каїри, де ще до проведення відмежування священно- та церковнослужителі користувались ділянкою більше 40 років. Каменем спотикання стали сінокоси у плавнях, на які претендували і духовні особи, і парафіяни. Останні пропонували відвести під церкву землю в іншому місці [833]. Казусом, в якому суперечка велася стосовно не розмірів, а місця розташування підцерковної землі, і обидві сторони були готові пожертвувати частиною ділянки заради отримання решти в більш зручному місці, була справа, розпочата за скаргою священно- та церковнослужителів Миколаївської церкви казенного селища Станіслава. Поселяни не допускали землеміра до домежування, згідно з двома указами Херсонського духовного правління, 78 десятин до вже відведених під Миколаївську церкву в 1787 р. 120 десятин землі. Причому поселяни не заперечували проти самого домежування, але наполягали на тому, щоб церкві було відведено всі 198 десятин в іншому місці, яке священно- та церковнослужителі вважали незручним через розташування в безводному степу на далекій відстані від Станіслава. Як зауважив віце-губернатор, який на місці розглядав обставини справи і став на бік парафіян, вимоги останніх були обгрунтованими, оскільки в разі домежування землі до ділянки, якою здавна користувався причт, поселяни втрачали можливість виганяти свою худобу на водопій до Дніпровського лиману [834]. І тут же називалася обставина, яка була глибинною причиною більшості конфліктів навколо підцерковної землі в південноукраїнському регіоні. Віце-губернатор пояснював, що в 1787 р., коли із дачі поселян під церкву відмежовувалось 120 десятин, селище було ще малолюдним, і тому користування священно- та церковнослужителів цією ділянкою не заважало парафіянам. Але тепер, коли населення Станіслава значно зросло, ділянки поселян оточили підцерковну землю, що стало становити значну незручність.

Те, що загальний брак земельних фондів, і в першу чергу дефіцит зручних ділянок великою мірою обумовлював проблеми, пов’язані з церковним землеволодінням, підтверджується і матеріалами справи, яка велася в 1848 – 1851 рр. за указом Синоду від 15 грудня 1848 р. Синод, доводячи до відома єпископа Херсонського і Таврійського Інокентія зміст відношення Міністра державного майна від 30 вересня 1848 р., писав, що Катеринославське єпархіальне керівництво на підставі статті 389 Х тому Зводу межових законів клопотало про додачу до відведених у минулому для деяких парафій 33 десятин землі ще по 87 десятин. Але оскільки на час видання цього закону Катеринославська губернія належала до числа багатоземельних, а тепер у ній є селища, які не мають і 5 десятин на душу, Міністр державного майна знаходить, що передбачений статтею 389 виняток для церков згаданої губернії, який дозволяє відводити для них 120-десятинні наділи, не може більше залишатися в силі. Синод наказав архієпископу Інокентію подати відомості і заключення по визначеній проблемі, оскільки і Херсонська губернія тепер уже не належала до багатоземельних.

На вимогу Херсонської духовної консисторії Херсонська і Таврійська палати державного майна підтвердили, що в наділі селян Херсонської губернії знаходиться по 8, а в деяких лише по 5 – 6, а то й менше десятин, а в селян губернії Таврійської — по 8 десятин. Незважаючи на це, консисторія висловилась проти пропозиції скасувати статтю 389, обгрунтовуючи свою позицію тим, що „земля по Херсонській єпархії за якістю її і добротою набагато гірше земель інших губерній, так що і в цілісності її і за родючістю не може і наполовину зрівнятись із землею інших єпархій”. Консисторія клопотала про необхідність відведення якщо не 120-десятинної пропорції, визначеної статтею 389, то принаймні про подвійну пропорцію за статтею 387. Враховуючи позицію консисторії, Синод висловив незгоду із пропозицією Міністра державного майна, і зі свого боку сформулював компромісний варіант. З огляду на те, що не можна вимагати від селян, які мали у відводі лише по 8 десятин, відмежування підцерковної землі площею, більшою за 33 десятини, пропонувалось справу про кожну церкву розглядати індивідуально.

У відповідь Міністр державного майна навів дані, за якими із загальної кількості парафій Катеринославської і Херсонської губерній (мались на увазі лише парафії казенних населених пунктів) тільки 27 не були наділені 120-десятинною пропорцією, і ще 22 не мали землі взагалі. За тими ж даними, селяни цих 49 парафій не лише не користувались 15 десятинною пропорцією, яка передбачалась для них як для населення багатоземельних губерній на час видання закону про наділення парафій 120 десятинами, але в багатьох випадках не мали навіть 8 десятин. Наведена статистика, за переконанням Міністра, давала всі підстави наполягати на скасуванні статті 389 із тим, аби лише 7 парафій отримали 120-десятинну пропорцію, а стосовно інших були застосовані загальнодержавні правила, передбачені статтею 387. За ними, із решти 42 парафій тільки 16 мали бути наділені 49 ½ десятинами, 3 — 33 десятинами (із припустимою додачею ще деякої площі при наявності місцевих можливостей). 6 парафій, які вже мали 33 десятини, також могли б претендувати на додаткові наділи. Стосовно ж 17 парафій Міністр зазначав, що вони вже мають підцерковні землі більших площ, ніж передбачалося статтею 387.

Міністр державного майна був дуже наполегливим у реалізації своїх намірів, про що свідчать як неодноразові вимоги від Синоду надати якомога скоріше відповідь по цій справі, так і винесення останньої на розгляд Державної Ради. Духовна влада не мала можливості не піти на поступки і намагалась лише виторгувати більш прийнятні умови для своїх підлеглих. Для цього були систематизовані дані стосовно землі кожної релігійної споруди. Цифри, наведені по Херсонській губернії стосовно як державних, так і поміщицьких сіл, показували значно гіршу, ніж змальована Міністром державного майна, картину церковного землеволодіння. За цією інформацією, із 58 казенних населених пунктів повну 120-десятинну пропорцію не мали 13, а із 186 поміщицьких — 110. На 100% були забезпечені 120-десятинною пропорцією лише адміралтейські селища та болгарські колонії. Стосовно забезпечення священно- та церковнослужителів парафій казенних селищ Херсонська духовна консисторія пропонувала в разі неможливості доповнення ділянок до 120 десятин компенсувати брак землі видачею зерна чи грошових сум від Палати державного майна. Разом з тим, консисторія висловила побоювання, що скасування статті 389 може потягнути за собою намагання „інших” (тобто поміщиків) вимагати зменшення розмірів підцерковної землі [835].

Крім браку земель, причиною напруження в ситуації навколо церковного землеволодіння була неповороткість бюрократичної машини і перевантаження завданнями осіб, які мали проводити відмежування. Переважна більшість справ тягнулась роками. Причому навіть і в тих випадках, коли сторони вже знайшли згоду і були зацікавлені в якомога скорішому завершенні відмежування нової ділянки. Здавалось би, проста справа церкви селища Краснопілля тривала з 1836 по 1852 рік. Згідно із знайденою в цій церкві храмоздатною грамотою під релігійну споруду в 1780 р. було відведено 120 десятин, але на момент перевірки, в 1836 р., за формулярними відомостями значилось лише 33. Безумовно, храм мав усі підстави для поновлення межових знаків 1780 р. Але 16 років цього не робилось через тривалі пошуки плану підцерковної землі [836]. Навіть у виняткових випадках справа тривала рік. Таким випадком було, зокрема, відмежування додаткових 82 десятин для церкви містечка Петровіровки, пожертвуваних поміщиком П. Вульфом. Єпархіальне керівництво було повідомлене про цей дар у липні 1851 р. і розпорядилось вжити необхідні для відмежування заходи. Але землемір повідомив, що „ця справа за ста-ршинством надходження і за чергою справ… знаходиться під № 66-м” [!]. Подіяло лише те, що П. Вульф з’явився до благочинного і заявив, що у випадку невиключення впродовж року зазначеної ділянки з його володіння і з казенних за неї повинностей, а також при неотриманні храмом відповідних документів він, П. Вульф, буде вважати свої клопоти про церкву зайвими і забере землю у своє розпорядження. Погроза була серйозною, і тоді благочинний та єпархіальний архієрей доклали всіх зусиль, аби не допустити втрати церквою дарованої ділянки. Але і при цьому відмежування відбулося лише в липні наступного року, а справа із видачею духовній владі копії з акту межування тягнулась ще кілька років [837].

Годі й казати про випадки, в яких світська влада не погоджувалась із позицією священно- та церковнослужителів. Архівні справи рясніють вимогами до світських установ та осіб, які мали брати участь у межуванні, прискорити виконання своїх завдань. Втім, такі вимоги виявлялись малоефективними. Завершення межування затягувалось. І далеко не завжди воно відбувалось взагалі. Ціла низка справ була припинена в 1862 р. за рішенням Херсонського губернського правління. Присутнє місце доводило до відома консисторії, що, розглянувши питання про те, яку кількість землі, згідно з існуючими узаконеннями, слід відводити для церков із поміщицьких дач, воно знайшло, що статті 462, 464 та 483 Зводу межових законів треба розуміти таким чином: узаконеною пропорцією є ділянка в 33 десятини, а 120 десятин слід залишити лише за тими церквами Херсонської губернії, до яких така земля вже була відведена [838]. Отже, висловлене Херсонською духовною консисторією в 1851 р. побоювання виявилось небезпідставним.

Проблема наділення церков Півдня землею станом на початок 60-х рр. ХІХ ст. вирішена так і не була. Певною мірою вона мала бути послаблена переведенням сільських причтів на жалування. Сам цей захід був покликаний звільнити священно- та церковнослужителів від необхідності обробляти землю і дати їм можливість сконцентруватись на обов’язках з проповідування слова Божого. Але для духовенства Півдня, яке, у порівнянні з колегами з сусідніх регіонів, звикло користуватись більшими ділянками, отримання платні від держави не було однозначно кращою альтернативою [839].

При розгляді проблем храмового землеволодіння слід звернути увагу ще на два моменти. По-перше, церквам дозволялось збільшувати свої земельні ділянки не лише за рахунок відмежування „законної пропорції”. Передбачалась можливість придбання додаткових ділянок. Височайше затвердженим 4 січня 1819 р. положенням Комітету Міністрів було обумовлено, що така нерухомість не може закріплюватись у володіння без попереднього дозволу імператора [840]. З 13 лютого 1831 р. порядок контролю за жертвуванням угідь на користь церков був ще більш ускладненим [841]. По-друге, від земель, якими володіли храми і тому користувались священно- та церковнослужителі, слід відрізняти ділянки, які знаходились у власності чи користуванні духовенства, не знаходячись у володінні церкви. А наявність ділянок із таким статусом законодавством передбачалась. Зокрема з 1779 р. вступив у силу іменний указ, згідно з яким дозволялось, за наявності бажання священно- та церковнослужителів, відводити їм сусідні з церквою дворові місця безкоштовно, з позбавленням права передачі представникам інших верств [842]. 14 травня 1804 р. сенатським указом було повідомлено імператорський дозвіл на купівлю незаселених земель особами духовного звання нарівні з іншими різночинцями [843]. Сенатським указом від 12 жовтня 1821 р. було дозволено здійснювати купчі на маєтки духовними особами, яким унаслідок сопричислення до орденів були дані дворянські грамоти [844]. З приводу помічених порушень 24 лютого 1831 р. Сенатом було наказано всім присутнім місцям, у яких складались купчі, перевіряти, аби нерухомість, яка виставлялась на продаж духовними особами, не належала церкві [845]. Права білого духовенства на придбання землі були підтверджені Зводом законів 1832 р. і „Статутом духовних консисторій”.

Посилання

826. Коциевский А.С. Эволюция форм землепользования у государственных крестьян южной Украины в конце XVIII – первой трети ХІХ в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1963 г. — Вильнюс: „МИНТИС”, 1964. — С. 420 – 421.

827. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1044.

828. Там само. — Спр. 1471. — Арк. 2 – 2 зв.

829. Там само. — Спр. 1416. — Арк. 1.

830. Там само. — Спр. 1469. — Арк. 1 – 1 зв.

831. Там само. — Спр. 1663. — Арк. 2 – 2 зв.

832. Там само. — Спр. 1768. — Арк. 9.

833. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 2. — Спр. 159. — Арк. 3 – 32.

834. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 980. — Арк. 15 – 16.

835. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1475. — арк. 1 – 31.

836. Там само. — Спр. 1204.

837. Там само. — Спр. 1522.

838. Там само. — Спр. 1469. — Арк. 65 – 66; Спр. 1663. — Арк. 20 – 21.

839. Патенков С. Письмо в редакцию Херсонских епархиальных ведомостей // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — Ч. ІІ. — С. 296 – 297.

840. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXХVІ. — С. 7 – 8.

841. Там само. — Собр. ІІ. — T. VI. — Отд. І. — С. 152.

842. Там само. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 819.

843. Там само. — Т. ХХVIII. — С. 312.

844. Там само. — Т. ХХХVII. — С. 885 – 887.

845. Там само. — Собр. ІІ. — Т. VI. — Отд. І. — С. 187 – 188.