Вікарії

І.І.Лиман

Структура єпархіального управління могла включати вікарного єпископа, який мав виступати помічником єпархіального архієрея. Наявність цієї ланки була не обов’язковою: у період 1775 – 1861 рр. на території Південної України вікарні єпископи діяли загалом лише два десятиліття. В цілому на землях Російської імперії до останньої третини ХІХ ст. практика призначення вікаріїв була скоріше винятком, аніж правилом, і диктувалась переважно політичними міркуваннями. Зокрема до початку реформ 1860-х рр. вікарії діяли в Київській і так званих Західних єпархіях, що обумовлювалось необхідністю посилення боротьби проти католицизму.

Загалом у порядку призначення, переміщення та звільнення південноукраїнських вікаріїв певною мірою простежуються ті ж тенденції, що відмічені нами і стосовно єпархіальних архієреїв. За 12 років існування Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії в її керівництві змінилось п’ять осіб: єпископи Дорофей, Мойсей, Іов, Гервасій і Сулима (див. додаток Б). Це не означає, що головною причиною була ротація кадрів. Під час функціонування вікаріатства тільки преосвященний Іов (Потьомкін) був переведений на керівну посаду до іншої єпархії. Єпископ Христофор (Сулима) залишив посаду і отримав нове призначення через те, що ліквідувалось саме вікаріатство. Інші ж троє осіб померли на посаді Феодосійських і Маріупольських вікарних єпископів. На відміну від XVIII ст., пізніше вікарні місця вже значно ширше використовувались як трамплін для подальшої кар’єри і не розглядались як такі, що мають залишатись лише у виключних випадках (згадаймо, що і деякі південноукраїнські єпархіальні архієреї до зайняття кафедри виконували саме обов’язки вікарних). Особи, які були призначені в середині ХІХ ст. на місце вікарія Херсонської і Таврійської єпархії, перебували тут відносно недовго: єпископ Полікарп з 1853 по 1858 р., єпископ Антоній з 1858 по 1862 р. [472]

У призначенні вікаріїв значну роль відігравали світські та духов-ні можновладці. Зокрема добре відомо про роль Г. Потьомкіна в долі Мойсея (Гумілевського) [473]. Допомагав князь просуватись по службі і своєму родичу, Іову (Потьомкіну) [474]. Призначенню останнього на посаду вікарного єпископа вже після смерті Г. Потьомкіна сприяли архієпископ Амвросій, князь Безбородько і П. Зубов [475] (як це не дивно, зважаючи на характер став-лення нового правителя намісництва до всього, пов’язаного з ім’ям його попередника). Відомо і про участь архієпископа Інокентія (Борисова) в просуванні Полікарпа (Радкевича), його давнього товариша по академії [476].

Щодо територіальних меж компетенції вікаріїв, то не можна погодитись із твердженням С. Римського, що, хоча вікарний єпископ подібно владиці йменувався за місцем резиденції, окремі території в складі єпархії йому не виділяли: він допомагав в управлінні, відаючи певними категоріями справ на розсуд архієрея [477]. Якщо по відношенню до вікаріатства Херсонської і Таврійської єпархії така теза є справедливою, то до Феодосійського і Маріупольського вікаріатства — ні.

Значно відрізнялась і юрисдикція двох вікаріатств, які в різні часи діяли на півдні України. Вікарії Феодосійські і Маріупольські були доволі незалежними у своїх діях від керівництва єпархії, на території якої у 1787 р. було влаштоване вікаріатство. Про це свідчить, між іншим, пряме їх спілкування з Синодом [478]. Про повноваження керівництва вікаріатства можна судити за документами фонду Феодосійської духовної консисторії, що збереглися в ДААРК. Серед 127 справ цього фонду 30 стосуються призначення, переміщення, усунення від парафій та смертей священно- і церковнослужителів, 20 — укладення шлюбів та розлучення, 19 — направлення й отримання різноманітних відомостей від органів світської і духовної влади, 19 — зведення та будівництва церков і питань, пов’язаних із церковним майном, 7 — видачі паспортів духовним особам, 7 — порядку богослужінь, 6 — вирішення спорів, 5 — стану архієрейсь-кого будинку, 3 — питань зміни конфесії, 3 — призначення єпитимії за вбивства [479]. Фактично, сфери, якими займалось керівництво Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії, були подібними до тих, якими опікувались архієреї Катеринославської і Херсонеса-Таврійського (Новоросійської та Дніпровської) єпархії. Підконтрольними останнім вікарії були лише в деяких питаннях, що визначались окремими указами Синоду [480].

Значно вужчими були повноваження вікаріїв Херсонської і Таврійської єпархії. Вони, згідно з синодальним указом від 14 березня 1853 р., мали бути визначені самим архієпископом Херсонським і Таврійським, якому наказувалось скласти для вікарія інструкцію. Отож, єпархіальний архієрей сам установлював, чим має займатись його помічник. До того ж, коло обов’язків вікарія не залишалось сталим і змінювалось залежно від волі тієї ж єпархіальної влади [481].

Різниця в статусі двох південноукраїнських вікаріатств полягала і в тому, що Феодосійські і Маріупольські вікарні єпископи на відміну від вікаріїв Херсонської і Таврійської єпархії мали у своєму підпорядкуванні духовну консисторію.

Посилання

472. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата и его жизнедеятельности (по поводу его пятидесятилетия). 1853 – 1903. — Одесса: „Славянская” типография Е. Хрисогелос, 1905. — С. 160 – 165, 178.

473. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883… — С. 208 – 209; Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии… — С. 52.

474. Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии… — С. 53.

475. Ерофеев И. К биографии Иова, епископа Феодосийского и Мариупольского (1793 – 1796) // ИТУАК. — 1910. — № 44. — С. 60 – 61.

476. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата… — С. 162.

477. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 39.

478. ЦДІАК України. — Ф. 2193. — Оп. 1. — Спр. 3, 4, 6 – 8, 10 – 13.

479. ДААРК. — Ф. 343. — Оп. 1. — Спр. 1 – 127; Оп. 2. — Спр. 1.

480. ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1 — Спр. 138. — Арк. 72 зв. – 73.

481. Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата… — С. 141 – 143; Серафимов С. Несколько сведений об учреждении викариатства Херсонской епархии в 1852 году. — С. 566 – 567.