Архієреї

І.І.Лиман

Ключовою фігурою в системі єпархіальної влади виступав архієрей. Від нього значною мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень центральної влади. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, імперській владі треба було випрацювати механізм впливу на них. Важливою складовою цього механізму стала система призначення та звільнення архієреїв з посади.

Значущість цієї ланки церковної ієрархії стала причиною того, що головною дієвою особою в справі призначення архієреїв був навіть не Синод, а імператор. Основа цьому була закладена ще реформами Петра І, внаслідок яких була скасована система виборів митрополитів і започатковано призначення та зміщення останніх імператором за поданням Синоду. Причому із посиленням позицій синодальних обер-прокурорів саме останні стали передавати пропозиції Синоду імператорові. Згадаймо, що і склад самого Синоду формувався з урахуванням пропозицій обер-прокурорів.

Маючи можливість на власний розсуд проводити кадрову політику, Катерина ІІ поступово відсунула на задній план українських архієреїв, які не підтримували курс на поширення втручання світської влади в церковні справи. Ключові посади зайняли росіяни, які більш толерантно ставились до нововведень імператриці.

Не дивно, що влаштовуючи в 1775 р. нову єпархію на південноукраїнських землях, Катерина ІІ не призначила сюди архієрея-українця. Разом з тим, імператриця знайшла альтернативу й архієрею-росіянину. 28 вересня 1775 р. грецькому ієромонаху Євгенію (Булгарісу) було повідомлено, що іменним указом імператриця звеліла, а Синод благословив його бути архієпископом Слов’янським і Херсонським [445]. Булгаріс задовольняв імператрицю з кількох міркувань. По-перше, він був особисто відданий Катерині ІІ, і вона могла не сумніватись, що жодне прийняте ним рішення не буде йти врозріз з її намірами [446].

По-друге, захоплена ідеєю переселення до „новоприєднаного” регіону іноземців, і, зокрема, православних з території, які знаходились під владою мусульманської Османської Порти, Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що очолення єпархії греком стане важливим стимулом для переселення сюди його одновірців — греків, які могли бачити в Євгенії гаранта захисту своїх інтересів у новій батьківщині.

Додамо й той фактор, що ліквідація на півдні України Вольностей Війська Запорозького, включення нових територій до загальноросійських структур і в той же час територіальне зменшення меж юрисдикції старих українських єпархій відбувались під гаслами цивілізаторської, культурницької місії держави в „дикому степу”. І з цієї точки зору Євгеній був саме тією людиною, яка була потрібна. Адже він дійсно був відомим далеко за межами Росії вченим, автором десятків робіт, і ніхто не міг би звинуватити імператрицю в тому, що її ставленик не відповідає задекларованій місії.

Після звільнення Євгенія через „слабкість здоров’я та глибоку старість” [447] шукати гідної заміни довго не довелося. Вже сам перший південноукраїнський архієрей запропонував кандидатуру, яка мала низку тих самих позитив-них якостей, що дали свого часу самому Євгенію можливість бути призначеним Катериною на цю посаду. Мова йде про грека Никифора (Феотокі), який за Євгенія був присутнім консисторії та ректором влаштованого в Полтаві духовного училища. Заслуговує на увагу те, що крім Никифора, Синод запропонував на розгляд імператриці і кандидатуру архімандрита Київського Братського училищного монастиря Касіана, який був ректором Київської академії і відповідав зазначеним вище критеріям. Але Катерина ІІ затвердила саме Феотокі. Проти Касіана ж зіграли принаймні дві обставини: те, що в синодальній доповіді стосовно нього було зазначено „природою з малоросіян” [448], і відсутність підтримки Г. Потьомкіна, яку мала кандидатура Никифора.

Додамо, що Феотокі мав деякі переваги і перед своїм попередником: за час перебування на посаді присутнього Слов’янської та Херсонської духовної консисторій Никифор набув певний адміністративний досвід, до того ж, він не потребував, як Євгеній, постійних послуг перекладача, намагаючись сам розглянути російською.

Будучи призначеним до Слов’янської та Херсонської єпархії за підтримки Г. Потьомкіна, Никифор був переміщений звідси теж значною мірою через цього можновладця, влада якого в регіоні була на той час непохитною. Як повідомляв О. Стурдза, Феотокі, який колись перебував у фаворі, впав у немилість Потьомкіна, відмовившись благословити бенкет, влаштований Григорієм Олександровичем у пісний день [449]. Архієрей втратив свій своєрідний імунітет, і особам, незадоволеним політикою Никифора, було вже неважко вижити його з єпархії.

Отже, 1775 – 1786 рр. були, так би мовити, „грецьким періодом” в історії південноукраїнської ієрархії. Крім Євгенія та Никифора, слід згадати і грека Ігнатія (Газадінова), під керівництвом якого до меж Російської імперії переселились у цей час кримські греки і який отримав сан митрополита Готфійського та Кафійського [450], зберігаючи його до самої смерті, як і передбачалось іменним указом від 14 березня та Жалуваною грамотою від 21 травня 1779 р. Стосовно призначення цієї особи російській уряд просто не мав альтернативи — Ігнатій був тією рушійною силою, без якої переселення навряд чи відбулося б взагалі. А в такому переселенні російська влада була ой-як зацікавлена в силу цілого комплексу міркувань, у тому числі і з огляду на плани виведення Криму з-під юрисдикції Константинопольського патріарха і підготовки грунту для поширення тут влади російської православної церкви шляхом ліквідації Готфійської єпархії на півострові ще до його приєднання до Росії [451].

Амвросій (Серебреников), наступник Никифора (Феотокі) на архієрейській посаді, до призначення на південь України займав пост єпископа Олонецького, вікарія Новгородської єпархії. Отже, переведення було підвищенням для 48-річного Серебреникова, і в Катерини ІІ були підстави сподіватись, що він докладе зусиль, прагнучи виправдати довіру. Імператриця не помилилась. Напевно, знаючи про причини сумної долі свого попередника, Амвросій робив усе, щоб заручитись підтримкою Потьомкіна. Вдалося Амвросію впасти в очі і самій імператриці, яка в 1787 р. здійснювала славнозвісну поїздку цим краєм. Можна прийняти оцінку періоду перебування Серебреникова на півдні України, дану в ювілейній статті „Катеринославських єпархіальних відомостей” з нагоди 100-річчя єпархії: „Час преосвященного Амвросія був часом найвищого положення Катеринославської єпархії і Катеринославських архієреїв: Амвросій користувався надзвичайною любов’ю до нього Потьомкіна й особливо прихильністю самої імператриці. Зі смертю Амвросія Катеринославська єпархія стала, ймовірно, сходити зі свого високого положення, на яке поставили її незвичайні обставини і незвичайні люди” [452].

Причиною самої смерті Амвросія стала втрата підтримки патрона, Г. Потьомкіна, що було обумовлено смертю останнього. Як і у випадку з попередником Амвросія, втрата підтримки князя дала змогу недоброзичливцям архієрея діяти сміливо. Одразу після смерті Потьомкіна було розпочате слідство по обвинуваченню Серебреникова в розтраті церковних речей і грошей. Це підірвало здоров’я Амвросія, і 13 вересня 1792 р. він пішов із життя [453].

Наступником Амвросія став Гавриїл (Бонулеску-Бодоні). Особа енергійна, амбіційна й авантюрна, Гавриїл завоював неабияку довіру з боку імператорської влади саме за відстоювання її інтересів. Фактично, історія життя цього архієрея — ланцюг бурхливих подій, пов’язаних із намаганнями задовольнити свої амбіції і використанням цієї фігури російською владою для реалізації тих чи інших планів, зокрема щодо посилення впливу імперії на сусідню Молдавію.

Архієрейська кафедра в Полтаві стала компенсацією за захист інтересів Російської імперії. У той же час малось на меті використання енергії Гавриїла для розбудови регіону, який тоді ще знаходився у фаворі, в тому ж дусі відданості світській владі, в якому діяв і покійний Амвросій. Після смерті Катерини ІІ, на думку Павла І, Південна Україна вже не потребувала такої уваги, як раніше. Бодоні був переведений до більш престижної Київської єпархії [454].

На місце Бонулеску-Бодоні в 1799 р. прийшов москвич Афанасій (Іванов), який до того знаходився на керівній посаді у Воронезькій єпархії [455]. На цей час практика ротації єпархіальних архієреїв у Російській імперії вже використовувалась досить широко. Раніше її застосовували більше для покарання осіб, дії яких чимось не задовольняли центральну владу, або, навпаки, як визнання певних заслуг і з метою приділити більше уваги церковному розвитку того чи іншого регіону. Тепер, з кінця ХVІІІ ст., ротація деякою мірою стає самоціллю, або, вірніше, системою, для якої досягнення чи прорахунки архієреїв є більше лише приводом. Ця система, між іншим, мала на меті упередження розвитку окремих єпархій шляхом, відмінним від загальноросійського: переведення до регіону чужинців було надійним засобом уніфікаційної та централізаторської політики, оскільки значно обмежувало можливості збереження традицій, притаманних тій чи іншій єпархії. У той же час на призначення певної особи значною мірою впливало ставлення центральної влади до єпархії.

Сама ж практика ротації єпархіальних архієреїв суперечила канонічним нормам: чотирнадцятому правилу Апостолів, правилам першого Вселенського Никейського собору, Антиохійського і Сардикійського соборів, які дозволяли переведення на іншу кафедру лише в разі виключної необхідності [456].

Зазначені вище тенденції позначились і на долі південноукраїнської єпархії після переміщення з регіону Бонулеску-Бодоні. Ні Афанасій (Іванов), ні його наступник Платон (Любарський), переведений сюди з Астраханської єпархії, не були такими яскравими особистостями, як їхні попередники. Давалось взнаки все те ж зниження уваги до регіону в порівнянні з катерининськими часами. Для обох архієреїв південноукраїнська єпархія стала останнім місцем, яке вони очолювали: і Афанасій, і Платон померли саме на цій посаді. Це не означає, що архієреї перебували на ній довго. Кожен з них керував тут близько шести років. І перший, і другий опинились на Півдні вже на схилі своєї кар’єри. Але навіть при цьому система ротації їх не залишала: день смерті Афанасія співпав з датою підписання імператором указу про взаємне переміщення архієпископів Катеринославського й Астраханського [457]. Зрозуміло, що Олександр І не знав про те, що до Астрахані з Катеринослава переводити було вже нікого.

На схилі свого життєвого шляху був переведений до Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії Іов (Потьомкін). На відміну від багатьох інших осіб на посаді місцевого єпархіального архієрея, Іов у минулому вже працював на півдні України: свого часу він знаходився на посаді вікарія Феодосійського і Маріупольського [458]. До Катеринослава ж він прибув з Мінської кафедри.

Як і для двох його попередників, Катеринославська єпархія стала останньою в кар’єрі Іова — у 1823 р. 72-річний архієпископ Катеринославський помер.

Останньою керівною посадою була південноукраїнська кафедра і для двох наступних архієреїв. Лише 4 роки перебував на ній Феофіл (Татарський), призначений іменним указом від 19 травня 1823 р. [459] В іменному указі від 15 жовтня 1827 р. зазначалося, що Феофіл подав прохання про звільнення за станом здоров’я і через старість [460]. І автор „Пам’ятної книжки для духовенства Херсонської єпархії” священик Ф. Міляновський писав, що причиною відставки Феофіла стало „посилення ревматизму” [461]. Втім, хвороба була лише приводом. Реальною ж причиною стала ціла низка обвинувачень Катеринославського архієрея, доведена до відома імператора [462].

Не залишив помітного сліду в історії Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії Онісіфор (Боровик), який іменним указом від 4 листопада 1827 р. був переведений сюди з посади єпископа Вологодського [463]. Він помер через кілька місяців після цього указу.

Навіть при тому, що південноукраїнська єпархія не входила до числа тих, розвиток яких центральна влада вважала своїм пріоритетом, ні імператор, ні Синод не могли допустити, щоб через таку занадто вже напружену ситуацію із єпархіальним керівництвом регіон занепадав у релігійному відношенні. Була потрібна більш енергійна і молода людина, яка б зайняла Катеринославську кафедру. Такою людиною був єпископ Гавриїл (Розанов), відносно якого і було підписано відповідний іменний указ від 22 травня 1828 р. [464] На час призначення йому було 47 років. Майже 7 з них Гавриїл займав посаду єпископа Орловського і Севського, на якій зміг добре себе зарекомендувати. Напевно, що в Петербурзі врахували це, сподіваючись, що і на півдні України Гавриїл виявить себе не гірше. Загалом це сподівання виправдалось. Цілком логічно, що коли було прийнято рішення про створення окремої Херсонської й Таврійської єпархії, досвід Гавриїла був знову використаний.

Робота Розанова впродовж 1837 – 1848 рр. з облаштування нової єпархії знайшла оцінку в тому, що він був переведений до вищої за ієрархією Тверської кафедри. Перебування на півдні України Гавриїл розглядав як дуже важливий, але все ж таки лише етап своєї кар’єри. Він був, що називається, солдатом імператора і церкви, який завжди мав бути готовим бути кинутим на новий фронт.

У результаті чергової ротації кадрів Херсонська і Таврійська єпархія отримала керівника, який не тільки не поступався, але в багатьох аспектах і перевищував свого попередника. До Одеси прибув Інокентій (Борисов), колишній ректор Київської духовної академії, архієпископ Харківський і Охтирський. Важливо, що на момент призначення Інокентій був присутнім Синоду [465]. До речі, саме це і використав Борисов для то-го, щоб було задоволене його клопотання про переведення з Харкова до Одеси. Енергійна, непересічна особистість, Інокентій став визнаним авторитетом і для світських можновладців, і для представників церковної ієрархії [466]. Така людина була потрібна в регіоні в умовах реалізації миколаївської політики розширення єпархіальної мережі в Російській імперії шляхом створення нових архієрейських кафедр (політики, яка була продовжена й Олександром ІІ). До того ж, Південна Україна на певний час повернулась до кола пріоритетних у багатьох аспектах регіонів унаслідок подій, пов’язаних з Кримською війною. З огляду на ці обставини було недоцільно переміщувати Борисова, і він керував Херсонською й Таврійською єпархією до самої смерті в 1857 р.

Пішовши з життя, Інокентій не завершив цілу низку розпочатих проектів, реалізація яких була в інтересах як центральної влади, так і південного краю.

На місце Інокентія потребувалась людина, яка б могла продовжити розпочате. Такою людиною став Димитрій (Муретов), переведений іменним указом від 11 червня 1857 р. на вакансію в Херсонську і Таврійську єпархію з Тули [467]. Між іншим, Димитрій був давнім знайомим Інокентія, його наступником на посаді ректора Київської академії [468].

Що стосується Катеринославської кафедри, то після відокремлення Херсонської й Таврійської єпархії Петербург не поставив на неї особу, яка могла б зрівнятись зі своїм попередником, Гавриїлом (Розановим). У кадровій політиці тут явно простежувалось, що розбудова Херсонської й Таврійської єпархії була пріоритетнішою. Інакше до Катеринослава не був би переведений 60-ти річний, слабкий здоров’ям Анастасій (Ключарьов), у далеко не блискучій кар’єрі якого місце єпископа Катеринославського й Таганрозького стало останнім. Переведений сюди з посади єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії, Анастасій уже менше ніж через рік подав Синоду прохання про відставку, яке і було задоволене. Щоб не допустити запущення єпархіальних справ, Петербург призначив наступним архієреєм більш молодого Інокентія (Олександрова), перевівши його з місця єпископа Слобідсько-Українського. Він протримався в Катеринославі до 1853 р., хоча і не заслужив великого авторитету з боку Синоду [469].

Коли Інокентій (Олександров) звільнився таки за станом здоров’я, на його місце був переведений з Костроми Леонід (Зарецький), який теж не мав такого потенціалу та авторитету, як його колеги з сусідньої південноукраїнської єпархії.

Стосовно кадрової політики по відношенню до керівництва відокремленої в 1859 р. від Херсонської Таврійської єпархії, то вона відбивала більшу увагу центральної влади до цієї частини південного краю в порівнянні з увагою до розвитку єпархії Катеринославської. Хоча і тут далеко не все було гладко. Призначений на початку січня 1860 р. на посаду Таврійського єпархіального архієрея В’ятський архієпископ Єлпідіфор (Бенедиктов) до Сімферополя так і не доїхав: затримавшись на кілька місяців у Петербурзі до завершення терміну його присутності в Синоді, Єлпідіфор помер. Лише через 3 місяці після цього, наприкінці серпня 1860 р. на вакантне місце був призначений Олексій (Ржаніцин). З 1857 р. він займав Тульську кафедру. Отже, Олексій тепер вдруге отримав під своє управління парафії, які до нього знаходились під юрисдикцією Димитрія (Муретова). І в Таврії Олексій продовжив розпочате Димитрієм, який підготував грунт для облаштування самостійної кафедри на півострові [470].

Таким чином, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. на призначення і переміщення осіб, яким доручалось керівництво південноукраїнськими єпархіями, впливав комплекс факторів, до якого включались, зокрема, думка імператора, членів Синоду про того чи іншого потенційного кандидата, місце, яке займав регіон чи його частина у планах можновладців, особливості церковної політики в той чи інший момент тощо. Місце в цьому комплексі думки самого південноукраїнського духовенства було набагато скромнішим. Якщо підлеглі архієрея могли хоч якось вплинути на прийняті в Петербурзі рішення про переміщення від них небажаного архієрея, то в питанні призначення на їхню думку зважали ще менше. Бажання ж самих архієреїв враховувались вибірково: центральна влада, як правило, не заперечувала проти відходу таких осіб на спочинок за власним бажанням; разом з тим, значно меншим був шанс задоволення прохання про переміщення на інше архієрейське місце.

При такому характерові залежності єпархіальних архієреїв у питаннях призначення та звільнення Петербург міг дозволити собі зберігати ситуацію, за якої верхівка єпархіальної влади виступала в ролі, що була набагато значущою за роль такої-собі проміжної ланки між Синодом і місцевим духовенством. Це не означає, що імперський центр не викорис-товував інших, крім кадрових, важелів впливу на керівників єпархій. За документами вищих органів державної влади досить чітко простежується тенденція посилення контролю за діями архієреїв, збільшення регламентації їхньої діяльності. Разом із тим, ця тенденція не мала всеохоплюючого характеру: маємо чимало прикладів „відкату” в цій політиці і повернення архієреям більшої самостійності в діях. До того ж, заплутаність і неузгодженість правових норм, наявні в законодавстві лакуни в поєднанні із не здоланою традицією поводження архієреїв, як господарів підвідомчих їм територій, тривалий час давали результатом велику долю залежності характеру розвитку єпархій від того, хто саме їх очолював. Саме архієреї коригували, розвиткові яких сфер віддавати пріоритетне значення.

Певною мірою мав рацію П. Знаменський, коли писав, що духовна влада залишалась патріархально-бюрократичною, із змішанням функцій права і моралі, юридичних і релігійних поглядів. Архієреї були не лише правителями і суддями у своїх єпархіях, але і „законодавцями”, так що кожна єпархія при кожному новому архієреї могла мати свій власний, більш-менш новий комплекс „законів”, які запроваджувались за волею архієрея [471]. Не дивно, що типовою була ситуація, коли з приходом на кафедру новий архієрей скасовував розпорядження свого попередника і заходився „виправляти” стан в єпархії на власний розсуд. Щоправда, наведені тези треба сприймати з суттєвою поправкою: архієреї були настільки самостійними, наскільки давали можливість для цього центральна духовна і частково світська влада. Обумовимось, що участь архієреїв у керівництві єпархіями, так само як і участь у цьому інших осіб і установ єпархіальної влади, буде докладніше розглянута в наступних главах, тут же ми обмежуємось лише загальними зауваженнями та узагальненнями.

Посилання

445. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 3.

446. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 11. — С. 365 – 367.

447. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 188. — Арк. 2.

448. Там само. — Арк. 2 зв.

449. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії. 1775 – 1917 роки. — Дніпропетровськ: Січ, 2001. — С. 23 – 24.

450. РДІА. — Ф. 796. — Спр. 98. — Арк. 5; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 824 – 825.

451. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму: Таврическая епархия (вторая половина ХІХ – начало ХХ века). — Симферополь: Таврия, 1995. — С. 12.

452. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 14. — С. 219.

453. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. ХХVІІ.

454. 295 (торжественное) заседание Императорского Одесского Общества Истории и Древностей 2-го Апреля 1896 года // ЗООИД. — Т. ХІХ. — С. 68 – 94.

455. НКМ. — КП – 25092 / Арх. – 8302.

456. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 49.

457. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 618. — Арк. 1.

458. Гавриил (Розанов). Продолжение очерка истории о Новороссийском крае. Период с 1787 по 1837-й год… — С. 53.

459. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 297 – 297 зв.

460. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 345 – 346 зв.

461. Миляновский Ф. Памятная книжка… — С. ХLІ.

462. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І. / Под ред. Н.Ф. Дубровина. — СПб.: тип. товарищества „Общественная Польза”, 1902. — Ч. ІІ. — С. 381 – 383.

463. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 378 – 379.

464. Там само. — Арк. 391– 392.

465. Там само. — Оп. 13. — Спр. 4. — Арк. 106 – 107 зв.

466. РВ ІРЛІ РАН. — Ф. 288. — Оп. 1. — Спр. 182; Ф. 265. — Оп. 2. — Спр. 3962; Ф. 265. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 168 – 174; АСПбІІ РАН. — Ф. 36. — Оп. 2. — Спр. 55; ВР РНБ. — Ф. 313; Иннокентий, Архиепископ Херсонский и Таврический. 1800 – 1857 // Русская Старина. — 1879. — Т. ХХV. — С. 189 – 195; Т. ХХVІ. — С. 137 – 150; Барсов Н. Архиепископ Иннокентий Борисов, по новым материалам для биографии (читано в собрании Славянского благотворительного общества 17 ноября 1883 г.) — СПб.: тип. Ф. Елеонского и Ко, 1884. — С. 29 – 38.

467. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 13. — Спр. 8. — Арк. 18 зв.

468. Письма Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского, к Иннокентию, архиепископу Херсонскому и Таврическому // Труды Киевской Духовной Академии. — 1884. — № 8. — Т. 2. — С. 593 – 600.

469. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ. — С. 365.

470. Викторовский П. Симферопольское духовное училище. Исторические материалы… — 1901. — № 3. — С. 145 – 147; № 4. — С. 205 – 214.

471. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра. — Казань: в Университетской типографии, 1873. — С. 627 – 628.