Кошти

І.І.Лиман

В історіографії приділяється досить небагато уваги розгляду системи утримання єпархіальних структур на півдні України: зустрічаємо переважно лише згадки про розміри жалування деяких осіб і установ в окремі роки. Разом із тим, саме система утримання мала вагомий вплив на формування персонального складу всіх без виключення щаблів єпархіального управління, на діяльність кожного з цих щаблів. Вона стала досить чітким віддзеркаленням державних пріоритетів, характеру оцінки Петербургом значення того чи іншого присутнього місця або посадовця, і у свою чергу впливала на формування ставлення парафіян і рядового духовенства до єпархіальних структур та їхніх представників.

Обмеженість духовного відомства в коштах, яка спостерігалась впродовж усього періоду 1775 – 1861 рр., спричинила ситуацію, коли більшість представників єпархіального управління мала утримуватись не з одного, а з кількох джерел. Причому фінансування з державної казни (яке, між іншим, передбачалось не для всіх) часто було не головним джерелом. При всіх уніфікаторських заходах розмір утримання осіб, які працювали в єпархіальних органах влади одного рівня, в багатьох випадках не був однаковим.

Після проведення в центральноросійських єпархіях конфіскації церковних земель і запровадження штатів єпархії імперії були поділені на 3 класи, залежно від чого визначались і розміри їхнього фінансування з казни. Разом із тим, суми коливались і в межах кожного класу.

При влаштуванні Слов’янської та Херсонської єпархії через кілька днів після хіротонії Євгенія (Булгаріса) побачив світ іменний указ Колегії економії, який мав уладнати питання фінансування організації нової церковно-адміністративної одиниці. Згідно з ним, архієпископ отримував 2000 крб. на проїзд до місця призначення й облаштування архієрейського будинку, розміри утримання якого повинні були відповідати передбаченому штатами 1764 р. утриманню архієрейських будинків старшого класу [542]. У цьому відбилась неабияка зацікавленість імператриці у влаштуванні єпархії на Півдні. Звернемо увагу, що сума, яка виділялась згідно зі штатами, не має ототожнюватись із платнею самому архієпископу. Адже архієрейський будинок — це цілий штат, який включав економа, священика, протодиякона, келейників, казначея, інших служителів, кількість яких при влаштуванні Слов’янської та Херсонської єпархії мала дорівнювати 58 особам [543]. Вони повинні були забезпечувати пристойні умови для життя та діяльності преосвященного. Щоправда, розмір платні тим, хто служив при архієрейському будинку, на кілька порядків відрізнявся від сум, що отримувались із казни архієреєм. Для єпархій другого класу, до якого і належала єпархія Слов’янська та Херсонська, сума, що виділялась на кожного служителя будинку, коливалась від 8 до 40 крб. на рік [544].

Відносно великою — 3000 крб. — була сума, призначена в 1779 р. на утримання митрополита Готфійського та Кафійського і його будинку [545]. Великою з огляду на розміри єпархії, яку отримував в управління Ігнатій (Газадінов). І в цьому випадку свою роль зіграла зацікавленість Петербурга у створенні нової структури в Приазов’ї.

Штатне утримання було переглянуте за Павла І, який у зв’язку з інфляцією 18 грудня 1797 р. видав іменний указ, що передбачав збільшення витрат на утримання установ духовного відомства, і в їх числі архієрейських будинків [546]. Якщо раніше на архієрейський будинок південноукраїнської єпархії виділялось 6070 крб. 32 ½ коп., то відтепер — 9769 крб. 32 ½ коп. [547] У 1-й половині ХІХ ст. відбулись нові зміни утримання, пов’язані, зокрема, з відокремленням Херсонської і Таврійської єпархії та перерахунком жалування на срібло. У 1859 р. Херсонський єпархіальний архієрей на жалування, стіл, утримання екіпажу та прислуги одержував із казни 1085 крб. 70 коп., і зверх того як допомогу від Синоду 800 крб., на ченців і служників при будинку виділялось 94 крб. 60 коп., на утримання 58 штатних служителів — 358 крб. 96 ¼ коп. [548] Для порівняння, згідно з затвердженим 16 листопада того ж року штатом у Таврійській єпархії, яка засновувалась, архієрей на стіл, екіпаж, келейників і прислугу мав отримувати 4000 крб., на свиту (економа, духівника, хрестових ієромонахів, ризничого, писця та ієродиякона) — 1075 крб., на служителів та мастерових при будинку — 400 крб. [549] Тим самим Таврійська єпархія виявилась у вигіднішому матеріальному становищі не лише по відношенню до своїх південноукраїнських сусідок, але і до більшості єпархій імперії. Фінансування кримської кафедри йшло в порівняння хіба що з так званими Західними єпархіями, пріоритетне значення яких знайшло втілення у значному збільшенні в 40-х рр. ХІХ ст. асигнованих на них сум з метою протистояння католицизму в регіоні: в Литовській, Могильовській, Мінській і Подольській єпархіях на архієрея та його потреби виділялось по 4000 крб., на свиту і служителів — по 2973 крб. [550]

Треба відмітити, що крім встановленого жалування та прибутків від земель архієрейських будинків (про що докладніше скажемо в наступній главі) преосвященні користувалися й іншими офіційними джерелами прибутків. Зокрема практикувалось закріплення за керівником єпархії монастиря (саме так зробив архієпископ Никифор, домігшись усунення від управління адміністратора й архімандрита Полтавського Хрестовозд-виженського монастиря Феоктиста) [551]; разові виплати (зокрема за участь у церемонії відкриття Вознесенського намісництва Бонулеску-Бодоні одержав 1000 крб.) [552]; використання частини пожертв, що надходили до архієрейської церкви, виплата пенсій [553] тощо.

Із утриманням єпархіальних архієреїв і їхніх будинків можна співвіднести суми, що виділялись вікарним архієреям та штатам при них. На такі витрати стосовно Феодосійської і Маріупольської вікарної єпархії передбачалось щорічне виділення 5900 крб. (з них 1200 — жалування, 1000 — на стіл та інші потреби, 3700 — на архієрейський будинок та служителів консисторії). Це дорівнювало сумі, яка в той час виділялась на вікаріатство Київської митрополії. Інша справа, що таке жалування було призначене, що називається, „заднім числом”, більш ніж через 2,5 роки після посвячення в сан Феодосійського і Маріупольського вікарія [554]. Що стосується другого вікаріатства, яке існувало на території Південної України, то при його заснуванні вікарію було призначено виділення 2000 крб. щорічно (1300 — безпосередньо на жалування, стіл та прислугу, 700 — на іподияконів, письмоводителя та канцелярію) і 7000 крб. одноразово. До відведення земельних угідь вікарій додатково мав отримувати 1500 крб. Тоді ж було визначено, що на півчих при вікарії виділятиметься 475 крб. [555] Станом на 1859 р. вікарій на жалування, стіл, свиту і канцелярію одержував 2000 крб., на півчих — 490 крб. [556]

Ситуація з фінансуванням державою консисторій в багатьох рисах нагадує ту, що склалась із утриманням архієрейських кафедр. Розмір виплат змінювався переважно одночасно з подібними діями по відношенню до архієрейських будинків. Штатами 1764 р. обумовлювалось отримання секретарем консисторії другокласної єпархії 100 крб., канцеляристами — по 50, копіїстами — по 25, сторожами і приставами — по 8 крб. на рік [557]. Штатами 1797 р. жалування було збільшене: зокрема відтоді секретар отримував 200 крб. [558]

З огляду на дорожчання життя і в контексті загального курсу миколаївського правління на покращення матеріального стану духовенства 16 січня 1828 р. з’явився іменний указ, яким оклади консисторських службовців подвоювались. Віднині на Катеринославську духовну консисторію додатково виділялось 1230 крб. [559] З 1840 р., коли суми на утримання духовних установ були перераховані з асигнацій на срібло, секретарі Херсонської та Катеринославської консисторій одержували по 252 крб. 15 коп. На інших чиновників і канцелярських служителів Херсонської консисторії виділялось загалом 1371 крб. 24 коп., на сторожів і розсильних — 91 крб. 53 коп. Для Катеринославської консисторії ці цифри склали відповідно 1361 крб. 4 коп. і 102 крб. 96 коп. На канцелярські витрати Херсонській консисторії виділялось 149 крб. 70 коп., а Катеринославській — 148 крб. 56 коп. [560]

У 1859 р. загальна сума, що виділялась на жалування секретарю, іншим чиновникам і на канцелярські витрати Херсонської духовної консисторії була вже дещо вище і дорівнювала 2370 крб. 83 коп. [561] В тому ж році шта-тами, встановленими для Таврійської єпархії, передбачалось виділення на місцеву консисторію 4800 крб.: по 200 крб. чотирьом членам консисторії, які завідували відділеннями канцелярії (згідно з загальною практикою, члени консисторій безпосередньо за участь у роботі цих колегіальних органів платні не отримували, як не отримували жалування і члени попе-чительств про бідних духовного звання), 550 — секретарю, по 250 — письмоводителю, помічнику секретаря, столоначальникам, по 200 — реєстратору та архіваріусу, по 130 — старшим канцелярським служителям, по 100 — молодшим канцелярським служителям, по 50 — сторожам [562]. Отож, явно простежується пріоритет, який віддавався Петербургом єпархії, що мала бути влаштована на Кримському півострові.

У цілому ж державне фінансування консисторій і сучасниками, і дослідниками церковної історії чи не в один голос називалось недостатнім. У першу чергу це стосується фінансування штатів канцелярій. Розуміло таку недостатність і керівництво. Тому, як один із офіційних способів підтримання канцелярських служителів, дозволялось запроваджувати збори за складання в консисторії різноманітних документів, формально закріплювати за канцелярськими служителями вакантні місця при церквах: священно- чи церковнослужитель, який реально виконував додаткові функції при храмі, одержував лише частину прибутків, а решта йшла на утримання канцелярського служителя [563].

Останній спосіб використовувався і для підтримання служителів духовних правлінь. Їхнє утримання було навіть гіршим, ніж утримання служителів консисторських канцелярій. Питання фінансування цієї ланки управління гостро стояло вже з самого початку діяльності Слов’янської та Херсонської єпархії. Передбачені штатами губерній протопопи та священнослужителі при них одержували гроші з казни. Зокрема П. Базилевич ще з 1773 р. отримував 120 крб., два священика при ньому — по 60 крб., два диякона — по 30 крб. [564] Із казни Азовської губернії отримував жалування О. Хандалєєв [565]. Разом із тим, ціла низка інших присутніх гроші з казни не одержували. Їхні офіційні джерела утримання залишались ті самі, що і в рядових парафіяльних священиків.

За таких умов єпархіальна влада не знайшла нічого кращого за утримання правлінь коштом парафіяльного духовенства. У 1778 р. на запит Синоду про стан духовних правлінь Слов’янський та Херсонський архієпископ повідомив, що кожне таке присутнє місце на утримання працюючих у ньому та на канцелярські витрати одержує по копійці або по дві з кожного парафіяльного двору. Така практика збирання грошей була збережена і в подальшому [566]. У 1793 р. за кожний двір на користь духовного правління священики мали давати по 2 коп., диякони — по 1 коп., дячки і паламарі — по ¼ коп., причому за відмову духовні особи підлягали штрафуванню [567].

На початку ХІХ ст. ці збори вже не були обов’язковими, що значно погіршило матеріальний стан служителів правлінь, які звернулися до архієпископа Афанасія з проханням поновити збирання чітко визначених сум. Результатом став указ консисторії від 21 жовтня 1803 р., яким передбачалось, що збори зберігаються, але повинні бути добровільними і не перевищувати 2 коп. з двору. Консисторія наголосила, що, враховуючи часткове фінансування правлінь державою (згідно з височайше конфірмованим 18 грудня 1797 р. розписом, кожне з духовних правлінь єпархії одержувало по 120 крб. на рік) [568], утримання цих присутніх місць тепер буде достатнім, тоді як самій консисторії виділених казенних коштів не вистачає і на півроку, кімнати присутствія та канцелярії мають жалюгідний вигляд, а служителі і сторожі через мале жалування перебувають у скруті і тому не залишаються при консисторії надовго. Тож усім духовним правлінням єпархії було наказано на початку кожного року передавати четверту частину зібраних з дворів грошей у консисторію з тим, щоб використовувати кошти на допомогу її служителям і сторожам та на облаштування приміщень [569]. Такий порядок протримався незмінно до 1813 р., коли через інфляцію правління, незалежно одне від одного, звернулись до єпархіального керівництва з проханням переглянути розмір, що дозволялось збирати. Рішенням консисторії, затвердженим архієпископом Іовом, потрібний дозвіл був даний: відтепер з двору сплачувалось по 4 коп., з виключенням від обов’язку платити лише самих присутніх духовних правлінь і благочинних. Збереглося направлення на користь консисторії четвертої частини від зборів [570].

На загальнодержавному рівні підвищення розміру утримання ду-ховних правлінь відбулось лише в 1828 р., коли вже згадуваним іменним указом від 16 січня було передбачено збільшити фінансування кожного такого присутнього місця на 120 крб. [571]

Чергова зміна відбулася в 1840 р., коли при визначенні сум у срібному еквіваленті Сімферопольському, Єлизаветградському, Олександрійському правлінням Херсонської єпархії і Павлоградському, Олександрівському, Новомосковському, Ростовському, Маріупольському правлінням Катеринославської єпархії виділялось по 120 крб. 12 коп. Херсонському і Тираспольському правлінням Херсонської і Бахмутському правлінню Катеринославської єпархії було призначено дещо вище утримання — по 149 крб. 50 коп. [572] Це не означало, що відтепер жалування кожного служителя було задовільним. У 1844 р. столоначальник і канцелярські служителі одного з таких присутніх місць звернулися до присутствія того ж правління з проханням, в якому повідомлялось, що, оскільки жалування складало від 2 до 4 крб. на місяць, вони терпіли скруту в харчах та одязі. Тож прохання полягало у видачі частини дворових зборів, які були запроваджені саме на користь канцелярських служителів [573].

У цілому ж розмір утримання духовних правлінь до 1860-х рр. помітно змінений уже не був: у 1859 р. на Херсонське правління виділялось 148 крб. 41 коп. [574]

Щодо благочинних, то вони тривалий час спеціального жалування за свою роботу по нагляду за духовенством не отримували, офіційно маючи задовольнятись священицькими прибутками і деякими пільгами (як-то вже згадане звільнення від сплати дворових грошей). Лише деяким особам, зокрема окружним благочинним відомства військових поселень, штатами передбачалось окреме жалування [575].

Уявлення про статус окремих осіб та установ буде більш повним, якщо порівняти розмір їхнього утримання з жалуванням не лише відповідних осіб та установ інших єпархій чи частин єпархії, виплатами більш високим і низьким ешелонам єпархіальної влади, але і з утриманням представників світських владних структур. У цілому можна стверджувати, що впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. оклади чиновників світських установ були вищими ніж у рівних їм за рангом чиновників установ духовних. До того ж, держава, як правило, оперативніше реагувала на інфляцію підвищенням платні першим, ніж другим. Наведемо лише кілька фактів. З 1764 р. за штатами Новоросійської губернії її секретарі отримували по 200 крб., канцеляристи — по 60 крб. [576] У 1784 р. секретарям Катеринославського намісництва передбачалось жалування в 250 крб. Тоді ж на канцелярські витрати і служителів повітових установ (повітового суду, казначейства, нижнього земського суду) виділялось відповідно 588, 368 і 238 крб. [577] Коли жалування консисторського секретаря дорівнювало 200 крб., секретарі Катеринославської губернії одержували вже 350 – 360 крб. [578] Після перерахунку жалування на срібло консисторські секретарі отримували майже вдвічі менше за секретарів губернських палат.

Логічним наслідком недостатнього фінансування стало звернення представників єпархіальної влади до неофіційних шляхів покращення свого матеріального стану. Здирництво і хабарництво зачепили всі щаблі єпархіального духовенства, починаючи з парафіяльного рівня і закінчуючи архієреями. В силу специфіки явища про точні масштаби його поширення однозначно стверджувати досить важко. Відносно невелика кількість документальних свідчень про факти хабарництва зовсім не обов’язково означає, що зловживання не набули масового характеру. Навпаки: в умовах, коли це стає нормою, коли скар-житись доводилось би тим, хто, з одного боку, і сам не був чистий на руку, а з іншого, — розумів, що без взяття хабарів його підлеглі не зможуть себе прогодувати, потенційний позивач мав добре подумати, чи варто розпочинати справу. Ще один аргумент: факт надзвичайного поширення поборів, хабарництва та інших зловживань у духовних і світських установах і в сусідніх з Південною Україною регіонах, і в цілому в імперії є добре відомим [579]. Навряд чи буде справедливим припущення, що південний край залишався „острівцем порядності”.

Натяки на фінансові махінації керівництва єпархій на півдні України відносяться вже до останньої чверті XVIII ст. Одразу після смерті Ігнатія (Газадінова) проводилось слідство за скаргами на приховування митрополитом більшої частини грошей, отриманих на компенсацію грекам за переселення до Російської імперії [580]. Згадаймо і про слідство стосовно Амвросія (Серебреникова). Втім, за обома справами обвинувачення доведені не були.

Неодноразово попадали під слідство єпархіальні архієреї і в першій половині ХІХ ст. Феофіл (Татарський) залишив кафедру через повідомлення Бенкендорфа Миколі І про причетність архієрея до хабарництва: для збирання грошей преосвященний використовував келейника, який за його поданням отримав чин і був незаконно представлений до ордена нібито за спасіння потопаючих, яких витягли з води інші люди [581].

У Синоді розглядався цілий „букет” зловживань, допущених архієпископом Гавриїлом (Розановим). Зокрема у записці обер-прокурору Мещерському повідомлялось, що консисторський секретар Неводчиков затягував вирішення справ, очікуючи матеріальної „вдячності” від зацікавлених осіб; навпаки, не давав хід деяким справам за хабарі, приховуючи злочини місцевого духовенства; вводив в оману підсудних, обіцяючи вирішення справ на їхню користь. Повідомлялось і про Николаєвського, домового секретаря архієпископа, який за оголошення ставленикам резолюцій преосвященного брав з кожного від 20 до 50 крб., а в разі відмови платити виганяв їх, після чого слідувала відмова в призначенні на місце. До того ж наголошувалось, що Николаєвський бере за священицькі та дияконські грамоти, за які слід платити 15 коп., — 16 крб., за 10-ти копієчні — 12 крб., а за 5-ти копієчні — 8 крб. Гавриїл (Розанов) не зміг дати по справі чітких пояснень і за допущення зловживань одержав сувору догану [582].

Яскраве свідчення про атмосферу в оточенні Катеринославського архієпископа міститься в спогадах одеського протоієрея М. Соколова. Між іншим, там передається зміст п’яної сварки, у ході якої економ архієрейського будинку кричав Николаєвському, що той тільки те й знає, що „кишені набивати”. Невдовзі після свого весілля Соколов з дружиною їздив до архієрея і пожалів, що не привіз йому тканини на рясу: Гавриїл очікував подарунка. Коли ж Соколова висвятили в протоієрея, за „напученням” своїх керівників він відвіз голову цукру і фунт чаю секретарю Неводчикову [583].

Виникали нарікання і на наступника Гавриїла на Херсонській кафедрі, архієпископа Інокентія, та його оточення. Борисова обвинувачували в примушенні за посередництвом благочинних всього духовенства купувати його проповіді, в прямих „пропозиціях” в обмін на представлення до нагороди дати якусь суму на користь училища або взагалі без зазначення адресату „допомоги”. Передаючи у своїх спогадах такі звинувачення і виправдовуючи свого колишнього патрона, І. Полімпсестов записав досить цікаве формулювання, яке дає уявлення про настрої стосовно хабарництва: „Ми готові припустити і навіть припускаємо, що деякі з наближених до Інокентія осіб… брали дещо на зразок хабарів (за доповіді невчасно, за ознайомлення з резолюціями і т. п.); але чи у багатьох з наших архіпастирів (та й чи лише в них?) не було і немає подібних наближених…?” [584]

Як своєрідне підтвердження такої тези служили події в сусідній з Херсонською південноукраїнській єпархії, чий архієрей, Інокентій, у 1850 р. обвинувачувався в тому, що допустив хабарництво і продаж священицьких місць письмоводителем Ширяєвим [585].

Звернемо увагу, що порушення з боку єпархіальних чиновників та інших підлеглих архієреїв мали підгрунтям не лише недостатнє утримання, але і саму бюрократичну систему, яка фактично підштовхувала і до брання і до дачі хабарів. Умови для цього створювали самі посади. Великою була спокуса отримання додаткових грошей без докладання зусиль і при мінімальному ризику.

Посилання

542. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 11. — С. 375.

543. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 15 – 15 зв.

544. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 26 – 28.

545. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 221 – 222.

546. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXIV. — С. 821 – 823; Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 59 – 67.

547. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. — Днепропетровск: „Промінь”, 1989. — С. 50.

548. Средства содержания начальника Херсонской епархии и подведомственных ему мест и лиц // Херсонские епархиальные ведомости. — 1860. — № 1. — С. 9.

549. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XХXIV. — Отд. ІІ. — С. 474.

550. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 42.

551. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 43 – 44.

552. ДІМ. — КП – 124718 / Арх – 40184; КП – 124719 / Арх – 40185.

553. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 11. — С. 375.

554. Маркевич А. Ордер князя Зубова 1895 г. по поводу просьбы наследников Преосвященного Дорофея, епископа Феодосийского и Мариупольского // ИТУАК. — 1896. — № 25. — С. 21 – 22, 26; Яворницький Д.І. До історії Степової України. — Дніпропетровське: друкарня пам’яті „Перекопу”, 1929. — С. 349, 439.

555. Серафимов С. Несколько сведений об учреждении викариатства Херсонской епархии в 1852 году… — С. 562; Е.К. Церковно-исторический очерк основания в Херсоне викариата… — С. 38 – 41.

556. Средства содержания начальника Херсонской епархии… — С. 9.

557. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХLIV. — Ч. ІІ. — С. 27 – 29.

558. Там само. — С. 59.

559. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІІ. — С. 29 – 31.

560. Там само. — Т. XV. — Отд. ІІІ. — С. 1186 – 1188.

561. Средства содержания начальника Херсонской епархии… — С. 9.

562. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XХXIV. — Отд. ІІ. — С. 475.

563. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1200. — Арк. 85 – 88.

564. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 1031.

565. РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 797. — Ч. 6. — Арк. 391 – 391 зв.

566. НКМ. — КП – 24971 / Арх – 8181; ІР НБУ. — Ф. V. — Оп. 1. — Спр. 497. — Арк. 177 зв.

567. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 253. — Арк. 1; Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 95.

568. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 467, 499.

569. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 512. — Арк. 1 – 1 зв.

570. Там само. — Спр. 1096. — Арк. 4 – 4 зв.

571. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІІ. — С. 29 – 31.

572. Там само. — Т. XV. — Отд. ІІІ. — С. 1193.

573. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1193. — Арк. 73 – 74.

574. Средства содержания начальника Херсонской епархии… — С. 9.

575. Там само. — С. 12.

576. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XLІІІ. — Отд. ІІ. — С. 64 – 65.

577. РДА ВМФ. — Ф. 212. — Відділ ІІ. Укази. — Спр. 53. — Арк. 152 – 156.

578. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України… — С. 297.

579. Римский С.В. Православная церковь и государство… — С. 64 – 65; Храневич В. Некоторые черты из былой жизни духовенства Юго-Западного края // Киевская Старина. — Т. 40. — № 3. — С. 399 – 411; Т. 41. — № 4. — С. 78 – 97; Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в ХІХ в. — М.: Мысль, 1978. — С. 120, 122, 125, 126, 146 – 149; Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России // История СССР. — 1966. — № 4. — С. 51 – 52.

580. Мариуполь и его окрестности. Отчет об учебных экскурсиях Мариупольской Александровской гимназии. — Мариуполь: типо-литография А.А. Франтова, 1892. — С. 100.

581. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ. — С. 381 – 383.

582. Там само. — С. 366 – 370.

583. Воспоминания и автобиография Одесского протоиерея Николая Ивановича Соколова // Киевская Старина. — 1906. — Т. 94. — № 11 – 12. — С. 581, 582, 586.

584. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом. — СПб.: хромолитография и тип. С. Добродеева, 1888. — С. 200 – 202.

585. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І… — Ч. ІІ. — С. 364 – 366.