Висновки
І.І.Лиман
Таким чином, при вивченні основних структурних елементів єпархіальної влади досить чітко простежується тенденція посилення бюрократизації. Помітно вираженою була й тенденція уніфікаційна. Інститути єпархіальних архієреїв, архієрейських будинків, вікаріїв, консисторій, духовних правлінь, благочинних на Півдні в цілому розвивались тим же шляхом, що і відповідні щаблі влади в сусідніх українських єпархіях (стосовно інститутів монастирських настоятелів, керівників духовних навчальних закладів і представників керівництва військового духовенства мова піде у відповідних параграфах). Разом із тим, і темпи, і характер проходження цього шляху мали цілу низку особливостей, що не дають підстав казати про всеосяжний, всепоглинаючий характер уніфікації.
Дослідження характеру розвитку системи управління православ-ною церквою на півдні України в 1775 – 1861 р. дозволяє стверджувати, що він значною мірою обумовлювався процесами, які мали місце поза церковною сферою. І на розвиток у цілому релігійного життя на півдні України, і на специфіку змін у системі органів єпархіальної влади тією чи іншою мірою впливали місце, яке посідав регіон у планах Петербурга; перекроєння адміністративно-територіальної карти південного краю; колонізаційні процеси; зміни в господарському житті краю; специфіка соціального складу населення; традиції, що склались із часів Запорожжя і в деяких рисах збереглися на Півдні; трансформації вертикалі світської влади в краї; законодавче регулювання та практика участі представників цієї вертикалі у справах, які здавна знаходились у компетенції духовної влади. Ці та ціла низка інших факторів становили складний комплекс і були тісно пов’язаними між собою.
На стані православної церкви і в імперії в цілому, і в південному краї суттєво відбивалась і позиція монархічної влади та Синоду в питан-нях керівництва релігійною справою. Абсолютна монархія як форма правління забезпечувала ситуацію, за якої надзвичайного значення набуло ставлення вінценосних осіб до релігії та церкви. Разом із тим, при всіх розбіжностях в позиціях осіб, які займали російський престол, зберігалось головне — верховенство монарха над релігійною організацією, світської влади над владою духовною. Виявом цього стало і виконання Синодом ролі провідника імператорської волі. Провідника, на функціонування якого все більше впливав інститут обер-прокурорів. Зазначені тенденції досить чітко простежуються і за документами, що продукувались монархами та Синодом стосовно церковної справи на півдні України. Вивчення рішень вищих органів державної влади дозволяє зробити висновки стосовно зміни пріоритетів Петербурга в питанні розбудови церкви в південному регіоні. Пік інтересу влади до релігійного життя в краї в цілому припав на правління Катерини ІІ. За Павла І спостерігається згортання проектів, розпочатих його матір’ю, і церква регіону виходить із сфери пріоритетів Петербурга. У подальшому центральна влада час від часу приділяла підвищену увагу вже не до всього церковного устрою краю (підвищену в порівнянні з увагою до інших частин імперії), але до окремих аспектів релігійного життя або ж до окремих складових церковно-територіальної системи Півдня.
У контексті змін державної політики розвивались південноукраїнські єпархіальні структури. Вертикаль духовної влади тут будувалась у цілому за загальноприйнятою в державі схемою і відчувала на собі всі її вади. Кадрова політика щодо єпархіального керівництва, система ротації мала на меті глибшу інтеграцію церкви Півдня в імперську церкву. Призначення тієї чи іншої особи на посаду єпархіального архієрея віддзеркалювало місце південноукраїнських єпархій у шкалі пріоритетів імперського центра: на зміну яскравим особистостям останньої чверті XVIII ст. прийшли посередні архієреї першої чверті ХІХ ст., за яких єпархія значно втратила свої позиції. З приходом до влади Миколи І спостерігається прагнення до посилення православ’я, що відбилось, зокрема, в призначенні на Південь енергійного Гавриїла (Розанова), а пізніше — присутніх Синоду Інокентія (Борисова) і Димитрія (Муретова). Після відокремлення Херсонської Катеринославська єпархія відійшла на другий план, що відбилось і в кадровій політиці щодо неї. Характер залежності єпархіальних архієреїв від центральної влади був таким, що при відповідності дій пріоритетам Петербурга, при знаходженні порозуміння з консисторським секретарем і світськими можновладцями преосвященний міг почувати себе повноправним господарем над єпархією, над її органами управління: консисторією, духовними правліннями, благочинними тощо. Із загальної схеми в останній чверті XVIII ст. випали лише вікарії, які концентрували у своїх руках управління частиною Півдня і мало залежали від сусіднього єпархіального архієрея, спілкуючись безпосередньо з Синодом. Вікарії середини ХІХ ст. відігравали вже значно скромнішу роль помічників архієпископів при розгляді справ, коло яких визначалось самими преосвященними.
Погляди державної влади на роль, яку мали відігравати архієреї в структурі управління, відбились на системі фінансування єпархіальних установ. Преосвященні були не просто найбільш високооплачуваними особами, але входили до числа небагатьох представників духовенства, державні витрати на яких, у принципі, могли задовольнити їхні потреби. Фінансування ж більшості установ єпархії з казни було лише частковим, а можливість користуватись іншими джерелами прибутків великою мірою залежала від тих самих архієреїв. Держава тривалий час виходила з міркувань, що можна обмежуватись фінансуванням переважно єпархіальної верхівки, переклавши на неї піклування про матеріальний стан підлеглих.