Благочинні

І.І.Лиман

Причина ситуації, за якої обсяги справочинства в консисторіях збільшувались, а в духовних правліннях — навпаки, полягає в переорієнтації документопотоків з правлінь на благочинних. Сам термін „благочинний” увійшов у вжиток за царювання Єлизавети Петрівни: ним стали називатись деякі закажчики — особи, які здійснювали функції безпосереднього адміністративного нагляду за духовенством. Хоча продовжував застосовуватись і термін „закажчик”: у документах останньої чверті ХVІІІ ст., які стосуються православної церкви на півдні України, він ще зустрічається [525]. У рапорті Синоду від 4 лютого 1777 р. архієпископ Євгеній (Булгаріс) писав про свій намір об’їхати єпархію з метою визначення, де краще влаштувати благочиння [526]. Втім, до 80-х рр. XVIII ст. у жодному іншому документі органів єпархіальної влади згадок ні терміна „благочиння”, ні „благочинний” нами не знайдено [527]. У середині ж 80-х рр. склалась ситуація, коли в південноукраїнській єпархії діяли і благочинні, і закажчики з фактично подібними функціями. Це створювало незручності, і тому 25 листопада 1788 р. вийшов указ Катеринославської духовної консисторії, яким передавалась воля преосвященного Амвросія (Серебреникова): „Посади їх [закажчиків] із усім, що до них належить, доручити благочинним” [528].

Зауважимо, що запровадження інституту благочинних не відбулося у всіх єпархіях одночасно. Зокрема на Правобережжі благочинні почали функціонувати з кінця XVIII ст. [529] Дослідники історії Київської митрополії не згадують про існування інституту благочинних у єпархіальній структурі до ХІХ ст. [530]

Повноваження благочинних визначались спеціальною „Інструкцією”, розробленою у 1775 р. Платоном (Левшиним), архієпископом Московським, яку Синод об’явив обов’язковою для всіх єпархій. Згідно з цим документом, благочинні були останнім, нижчим, ланцюгом між парафіяльними церквами і єпархіальною владою. Декларувалось, що благочинний мав наглядати за священно- та церковнослужителями церков, які знаходились у його юрисдикції, піклуватись, аби нічого „неподобного, спокусливого і забобонного трапитись не могло” [531]. На благочинних покладався нагляд за управлінням церковним майном, веденням документації в церквах. Вони мали право залагоджувати дріб’язкові справи, карати священно- та церковнослужителів за незначні провини.

У цілому благочинницька інструкція не була занадто деталізованою, і конкретизація обов’язків благочинних відбулась уже відповідними указами більш високих щаблів влади. Причому в кінці XVIII – середині ХІХ ст. з’явилась і низка іменних та синодальних указів, якими благочинним доручалось те чи інше завдання. Як бачимо, пряме керівництво органів центральної влади доходило і до цього рівня. Але все ж таких указів нараховується відносно небагато. Імператору та Синоду було достатньо дати розпорядження по духовному відомству в цілому, і тоді благочинні автоматично включались у коло осіб, які мали забезпечити його виконання.

Спектр завдань, які доручались благочинним єпархіальними архієреями і духовними правліннями, був досить широким і коригувався залежно від нагальних потреб, що виникали в той чи інший момент.

Більшість благочинних знаходилась у підпорядкуванні духовним правлінням, порядкуючи серед духовенства певної „частини благочиння”. Тож єпархіальне керівництво спілкувалось із ними за посередництвом правлінь, обмежуючи право прямо звертатись до архієрея [532]. Разом із тим, в єпархіях діяли і благочинні, які були виведені із залежності від духовних правлінь. Тому у випадках, коли треба було довести якусь інформацію до всіх духовних осіб єпархії, консисторією використовувалась стандартна формула: „всім перебуваючим у тутешній єпархії духовним правлінням і благочинним, від них незалежним, а також і в монастирі послати укази”.

Чисельність таких незалежних благочинних не була стабільною і мала тенденцію до зростання. Між іншим, за рахунок виведення з-під юрисдикції духовних правлінь територій із особливим статусом управління, зокрема, військових поселень [533].

Процес перебирання благочинними повноважень духовних правлінь значно активізувався в 40-х рр. ХІХ ст. Для Катеринославської єпархії тут головну роль відіграли визнання в масштабах Російської імперії духовних правлінь непотрібними і дозвіл на закриття цих присутніх місць (І. Смолич, плутаючи декларацію із імплементацією, взагалі відмічав, що духовні правління існували в державі до 1840 р. [534]). Для єпархії ж Херсонської і Таврійської більш важливим виявився прихід на кафедру Інокентія (Борисова). Новий архієпископ прибув до регіону зі впевненістю, що саме опора на благочинних є запорукою успішного керівництва єпархією. Ще під час перебування в Харкові Інокентій зробив благочинних своїми „очима”, головними посередниками в управлінні і нагляді за єпархіальним життям [535]. У Херсонській єпархії, прагнучи підняти повагу до благочинних, архієпископ не виносив їм догану в присутності їхніх підлеглих, нарочито відмічав їх особливою увагою під час спілкування з представниками світської влади [536]. Тільки-но прибувши до Одеси, Інокентій розпорядився, аби благочинні звертались безпосередньо до нього, повідомляючи про все, що стосувалося змін ситуації в підлеглих їм округах [537]. Наступними розпорядженнями архієпископ ще більше розширив компетенцію благочинних [538].

Станом на 1860 р. до кола повноважень цього щабля єпархіальної влади входив нагляд за церквами своїх округів, за поведінкою духовенства, звітністю про церковні суми і збереження церковного майна; ревізування церков; проведення слідства; подання єпархіальному керівництву звітів, метричних книг, сповідних розписів, формулярних списків священно-та церковнослужителів [539]. Фактично, благочинні перебрали на себе функції духовних правлінь.

Залежачи в питаннях призначення та переміщення від єпархіальних керівників [540], благочинні звільнялись за рішенням архієрея або ж за власним бажанням, але і в цьому випадку слід було просити дозволу преосвященного. Маємо можливість на основі матеріалів „Новоросійського календаря” порівняти рівень плинності кадрів серед благочинних двох південноукраїнських єпархій. Зі складу благочинних Херсонської єпархії, які працювали в 1838 р., у 1848 р. продовжували знаходитись на посадах 40%, а в 1857 р. — 16%. За цей же час відповідні показники по Катеринославській єпархії склали 38% і 24%. Із складу південноукраїнського благочинницького корпусу зразка 1848 р. у 1857 р. зберігали свої посади у Херсонській єпархії 32%, а в Катеринославській — аж 65% [541]. Така велика різниця великою мірою пояснюється особливостями перебудови вертикалі влади південноукраїнських єпархій щодо поступового виключення з неї духовних правлінь.

Посилання

525. НКМ. — КП – 25116 / Арх – 8326; Неводчиков Н. Евгений Булгарис… — 1875. — № 12. — С. 393; ДАДО. — Ф. 104. — Оп. 1. — Спр. 45. — Арк. 4 зв. – 6, 7, 15; Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 7; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 15 – 15 зв.; Спр. 96. — Арк. 22 зв.; Спр. 103. — Арк. 8; Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 182; Оп. 4. — Спр. 1. — Арк. 195; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 301; Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 95.

526. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 5.

527. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)…

528. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 182.

529. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. Кн. 3. Кінець XVI – середина ХІХ століття. — К.: Либідь, 1994. — С. 133.

530. Спінул О.В., Чиркова О.А. Органи єпархіального управління Київської митрополії у XVIII – ХІХ століттях. — К.: ТОВ „Міжнародна фінансова агенція”, 1997. — 20 с.; Історія релігії в Україні… — С. 44.

531. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 196.

532. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1064.

533. Там само. — Спр. 1294. — Арк. 1 – 1 зв.

534. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 274.

535. Буткевич Т. Архиепископ Иннокентий Борисов (Биографический очерк) // Вера и Разум. — 1884. — Т. І. — Ч. ІІ. — С. 399.

536. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 38.

537. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 2. — Арк. 50 зв.

538. Там само. — Арк. 76 зв. – 77 зв.

539. Епархиальное управление… — С. 8.

540. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 432. — Арк. 1 – 1 зв.; Спр. 1289. — Арк. 67 – 67 зв.; Автобиография протоиерея Карпа Павловского // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1909. — Т. 5. — С. 117.

541. Округи разных управлений, коих начальники имеют местопребывание в Одессе. Епархиальное управление // Новороссийский календарь на 1839 год… — С. 199 – 200, 237 – 238; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1849 год… — С. 224, 227 – 228; Управления отдельных ведомств. І. Духовные. А. Православной кафолической восточной церкви // Новороссийский календарь на 1858 год… — С. 307 – 308, 311 – 312.