Церковні землі

Ігор Лиман

Впродовж усього періоду останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. розширення мережі релігійних споруд, а отже, і церковно-адміністративний устрій регіону були тісно пов’язані з проблемою відмежування підцерковної землі, оскільки для задоволення клопотань про надання дозволу на зведення більшості релігійних споруд була умова — наявність таких ділянок.

Незважаючи на зміни, які відбувались в організації діяльності межовиків в останній чверті XVIII ст. [310] і відбились на процедурі відведення підцерковних земель, у цілому механізм отримання дозволу на зведення церкви не був занадто ускладненим, оскільки в інтересах як світської, так і духовної влади було сприяння збільшенню кількості храмів Божих у краї. До цього додавався і той фактор, що уряд прагнув переселити зимівчан у міста і слободи, а одним із інструментів для реалізації цього прагнення використовував саме зведення релігійних споруд [311]. Тому добитись розпорядження про відведення потрібної землі не становило проблеми, хоча кількість інстанцій, які мало пройти клопотання поміщика чи членів громади про відмежування землі під церкву, була досить великою. При всіх змінах, які відбулись в останній чверті XVIII ст. в адміністративному устрої Південної України і в штатах виконавців межування, після 1779 р. загальна схема проходження клопотання поміщика чи громади зберігалась: спочатку воно потрапляло по інстанціях чи безпосередньо до керівництва регіону, яке вже зверталось до установ чи осіб, які опікувались питаннями межування (мається на увазі межова експедиція, а в період, коли її діяльність припинялась — губернський землемір) [312].

У цілому умови стосовно розмірів підцерковних ділянок на півдні України в останній чверті XVIII ст. продовжували визначатись задекларованим В. Чертковим положенням, згідно з яким землі мало відводитись більше, ніж передбачено в межовій інструкції, а саме 120 десятин, і відповідальною за це мала бути світська особа, представник керівництва краю [313]. Тому в документах останньої чверті XVIII ст. мова і велася про відведення під церкви Південної України по 120 десятин. Що стосується планів відведеної землі, то в документах кінця 70-х – 80-х рр. писалось про необхідність представлення їх у губернську канцелярію для відправки в духовну консисторію; в документах 90-х рр. велося вже про затвердження планів світським керівником із виготовленням трьох копій, які мали зберігатись у губернського землеміра (в межовому архіві), в духовній консисторії і при самій майбутній церкві, під яку відводилась земля.

Оскільки отримання плану підцерковної землі декларувалось як необхідна умова надання грамоти для освячення церкви, то, здавалось би, священно- та церковнослужителі Південної України не повинні були мати проблем, пов’язаних із відсутністю відведених на їх утримання ділянок. Втім, такі проблеми існували. Великою мірою вони були пов’язані з неузгодженістю в діяльності установ, яких стосувалось межування, а також з вадами в роботі землемірів. 8 березня 1813 р. було підписано указ Херсонського губернського правління губернському землеміру Ярославському, в якому, між іншим, зазначалось: “…Губернське правління слухало рапорт ваш, яким з приводу даного вам від цього правління ще в 1810 [!] році 10-го грудня внаслідок повідомлення Катеринославської духовної консисторії наказу стосовно відводу церковних земель з різних дач казенних і поміщицьких селищ Херсонського повіту, по казенних з доданням регістру доповідаючи, що оскільки минулим літом Катеринославської межової контори землемір губернський секретар Кирилов проводив формальне земель відмежування в Херсонському повіті…, то, вірогідно [!], і церковні землі з дач цих селищ відмежував, при тому ж і багато інших дач казенних слобод і поміщицьких сіл, зазначених у регістрі тієї консисторії, формально вже землемірами межової контори межовані, то для уникнення ускладнень і різномежування у відводі церковних земель в решті сіл, що позначені в тому регістрі, і для уникнення обтяження селян перевезенням землемірських інструментів… прохаєте наказати Катеринославській межовій конторі прислати згідно з регістром духовної консисторії відомості, в яких саме селищах церковні землі вже відмежовані, в яких призначені конторою ще вимежувати, і яка кількість десятин зручної і незручної землі…” [314]. Складені згідно з цим указом відомості відбили безрадісну картину стану церков Херсонської губернії. Виявилось, що велика кількість храмів Божих досі не мала відведеної землі, або ж така земля не задовольняла священно- та церковнослужителів. У графі “В яких селищах церковні землі відмежовані або чому ще не виконано” позначалось, що причиною відсутності відмежованої землі в ряді населених пунктів було те, що за генеральним межуванням вони були записані як “деревня” або “сільце”; у інших селах земля перебувала “в спорі”, і тому відмежування ще не відбувалось. У селищі Любачівка причиною відсутності відведеної землі було зазначено те, що під час межування церква ще не була освячена. Стосовно ряду населених пунктів у “Відомості” позначено, що в межовій креслярні просто немає даних, оскільки останні відіслані до межового департаменту або ж через те, що на час проведення генерального межування цих поселень ще не існувало. У складеному ж у Катеринославській духовній консисторії подібній відомості позначений ряд населених пунктів, які не вказані у “Відомості”, згаданій вище. Оскільки всі спори про підцерковні землі мали розв’язуватись за участю консисторії, то серед причин відсутності “передбаченої законами пропорції землі” ця установа вказувала такі: “Хоча і відведена, але в незручному місці, чому і необхідно відвести її в зручному і вигідному місці”; “Відведена до цієї церкви земля поміщиком відібрана в своє користування, чому і необхідно відібрати її від нього і ввести священно-і церковнослужителів у володіння”; “Відведеною цій церкві землею поміщики не допускають користуватись священно- та церковнослужителів, чому і необхідно їх ввести у володіння” [315].

Спроби місцевої влади навести лад у відмежуванні підцерковної землі не були вдалими. Не стали такими і намагання Синоду забезпечити наділення в стислий термін церков Південної України необхідними ділянками. Виконання рішень центральної духовної влади розтягувалось на довгі роки, про що свідчить, зокрема, указ Херсонської казенної палати губернському землеміру Гречині, датований 24 травня 1823 р.: “…На виконання такого, що вийшов з Святішого Правлячого Синоду минулого 1814 року червня від 16 дня указу, про відмежування в Катеринославській і Херсонській губерніях до всіх церков передбаченої законом кількості десятин землі, де їх відведено ще не було, консисторія, склавши про ті церкви… відомість, доставила її від 28 грудня того ж року в цю палату з тим, аби та мала ласку про негайне відмежування до тих церков землі зробити своє розпорядження, і про успіх такого відводу земель доставити консисторії повідомлення разом з планами на ті землі. Але з відомостей, зібраних консисторією, відкрилось, що не відмежовані і донині в Херсонській губернії землі до 33 церков, і тому консисторія, приводячи згаданий Святішого Синоду указ і минуле його в 1819 році по цій же частині розпорядження у виконання, між іншим склавши про ті, що перебувають у Херсонській губернії в казенних селищах, церкви, до яких донині землі не відмежовані, реєстр, надсилає в цю палату з тим, щоб мали ласку на підставі згаданого тієї консисторії від 28 грудня 1814 року вимоги про найшвидший відвід належної за межовою інструкцією кількості десятин землі до згаданих в реєстрі церков, через повітових землемірів дати кому належить розпорядження і про наступне повідомити цю консисторію…” З цього ж указу випливає, що Херсонська казенна палата передала губернському землеміру Ярославському згадану вимогу консисторії лише 16 березня 1816 р. Пізніше подібне розпорядження неодноразово надсилалось наступнику Ярославського, Гречині. Сам указ від 24 травня 1823 р. був черговим у цій низці. Поки велася справа, змінився порядок складання планів відмежованих підцерковних земель, про що згадувалось і в указі Херсонської казенної палати: “В правилах же, що були височайше затверджені 27 лютого 1820 р., на вирішення казусів, що зустрічаються при тому, що проводиться в Катеринославській і Херсонській губерніях генеральному розмежуванні, відділення VI параграфом 33 наказано: на відмежовані до церков землі планів окремих не давати, а позначати їх в планах тих дач, в яких церкви ці знаходяться” [316].

Усі розпорядження стосовно найшвидшого завершення відмежування підцерковної землі залишались невиконаними в повному обсязі. 30 січня 1829 р. в черговому розпорядженні повітовому землеміру землемір губернський писав, що залишаються невідмежованими землі до чотирьох церков, які вказувались в указах попередніх років [317]. У 1835 р. Катеринославська духовна консисторія зверталась до Херсонського губернського правління з проханням примусити повітових землемірів до негайного відмежування підцерковної землі у всіх місцях, погрожуючи в противному випадку доповісти про ситуацію Синоду. Хоча губернське правління і відреагувало на це прохання указом всім підпорядкованим йому повітовим землемірам, зобов’язавши, “аби вони відмежуванням підцерковних земель узаконеної пропорції у всіх місцях головним чином займались, не допускаючи ні найменшого в тому зволікання, під загрозою за противне стягнення по законах”, ця погроза не мала бажаного ефекту [318]. Вимоги “найшвидшого завершення відмежування” були чи не обов’язковим атрибутом усіх розпоряджень, що надходили до землемірів, і останні на них фактично не звертали уваги. Херсонський губернський землемір у листі до свого підлеглого 7 січня 1847 р. писав: “Підтверджую вашому благородію справу про відмежування церковних земель з дач адміралтейських поселень та ін. на виконання указу Правлячого Сенату докласти зусиль до завершення в найшвидший термін, при цьому вважаю за потрібне зауважити, що з цього приводу вашому благородію підтверджено 17 січня, 28 лютого, 18 березня, 30 квітня, 1 і 18 червня, 7 вересня, 11 жовтня, 13 і 25 листопада 1846 року… Але не тільки щоб справа представилась завершеною для розгляду, але навіть в якому вона стані з весни минулого 1846 року ніякого донесення немає” [319].

Одним із питань, на яке зверталась особлива увага центральної влади, в першій половині ХІХ ст. було визначення розмірів ділянок, що відводились під церкву. З кінця XVIII ст. втратили чинність правила щодо обов’язкового відмежування 120-десятинних ділянок. Але вже височайше затвердженою 27 лютого 1820 р. думкою Державної Ради спеціально обумовлювалось: у Катеринославській і Херсонській губерніях має відводитись під церкви по 120 десятин, що пояснюється особливостями місцевих грунтів [320]. Зміни у визначенні необхідної кількості землі були внесені височайшим указом від 6 грудня 1829 р., параграф 15 якого передбачав для поліпшення умов існування священиків такі заходи: “А). Від таких, що належать до парафії, казенних селищ, в яких є зайві землі, зверх 15-десятинної пропорції, також від багатих земель гірничих і соляних заводів, нарізати до церков потрійну проти нині узаконеної пропорції, а саме замість 33 десятин 99. Б). Там, де казенні селяни мають лише від 12-и до 15 десятин землі, нарізати для церкви подвійну пропорцію проти нині узаконеної, а саме: замість 33 десятин 66. В). Там, де казенні селяни мають від 8 до 12 десятин, нарізати полуторну пропорцію проти нині узаконеної, а саме: замість 33 десятин 49 ?. Г). Там, де казенні селяни мають лише 8 десятин, зробити доповнення, яке можливе, на розсуд Міністра фінансів. Д). У зазначене наділення не можуть, однак, входити млини, рибні ловлі особливої важливості, оброчні статті і ліси, на підставі таких, що існують у Міністерстві фінансів, правил. Е). Якщо парафія складається з селищ різного відомства, як то казенних, поміщицьких, удільних і таке інше, то від казенних селян і від казни наділяється до церков неповна пропорція землі, на підставі правил, викладених в пунктах: А, Б, В, Г, Д, але лише в розрахунку на ту кількість десятин, яка примежована була до церкви до складання цих правил. Ж). У тих місцях, де ще не було межування земель казенних, або поміщицьких, наділення ними церков згідно з викладеними правилами повинно бути зроблене при самому здійсненні цього межування. З). Землі, що додаються до церков, мають бути відведені якомога ближче до помешкань духовенства, в суміжності з ділянками, раніше йому призначеними, орні або придатні для хліборобства, з належною пропорцією сінокосів, не торкаючись, втім, земель, до утучнення або осушення яких селяни доклали великих зусиль або піклування. І). Та, що визначається цими правилами, пропорція землі призначається на один причт; якщо ж при церкві знаходяться два або три причти, на кожний нарізається особлива пропорція, з огляду на можливість… К). Наділення церков землею, згідно з цими правилами, має бути приведено в дію негайно в тих місцях, де проводиться генеральне або часткове межування, в інших же губерніях, де таке вже завершене, або ще не почалось, міра ця виконується поступово повітовими землемірами, не відриваючи їх від інших важливих їхніх справ” [321].

Цей указ спіткала та ж доля, що і всі попередні — на місцях виконувати його не поспішали. З цього приводу Синод указом від 15 липня 1832 р. наказував архієпископу Гавриїлу, аби той через консисторію повторив місцевим казенним палатам і губернським правлінням вимоги імператорського указу від 6 грудня 1829 р. [322]

Незважаючи на, здавалось би, цілковиту прозорість і чіткість положень указу 1829 р., на місцях неодноразово виникали непорозуміння і суперечки з приводу його реалізації. Це змусило в 1834 р. Херсонського губернського землеміра підтвердити Ольвіопольському повітовому землеміру, що імператорський указ 1829 р. стосується лише відведення землі під церкви, які знаходяться в казенних дачах. Із поміщицьких же дач землю треба відмежовувати згідно з правилами від 27 лютого 1820 р. в розмірі 120 десятин [323].

Розходженням у розмірах ділянок при церквах населених пунктів різного підпорядкування мав покласти край указ Сенату по межовому департаменту від 25 жовтня 1837 р. Згідно з ним, Херсонській казенній палаті наказувалось керуватись при відмежуванні землі не указом від 6 грудня 1829 р., а приміткою на 305 статтю Х тому Зводу межових законів, яким передбачалось відведення в “Новоросійському краї” по казенних селах для священно- та церковнослужителів по 120 десятин [324].

На середину ХІХ ст. в регіоні вже мав місце загальний брак земельних фондів, і в першу чергу дефіцит зручних ділянок, що великою мірою обумовлювало проблеми, пов’язані з церковним землеволодінням. Це підтверджується і матеріалами справи, яка велася в 1848 – 1851 рр. за указом Синоду від 15 грудня 1848 р. Синод доводив до відома єпископа Херсонського і Таврійського Інокентія зміст відношення Міністра державного майна від 30 вересня 1848 р., позначаючи: “Єпархіальне керівництво Катеринославської губернії на підставі 389 ст. Х тому Зводу законів межових клопотало про додачу до відведених в минулому для деяких парафій 33 десятин землі ще по 87 десятин для складання 120 десятин; але оскільки на час видання цього закону Катеринославська губернія належала до числа багатоземельних, а в теперішній час є в ній селища, які не мають п’яти десятин на душу, то тамтешня Палата державного майна визнає, що стосовно наділення церков Катеринославської губернії слід керуватись приміткою до 387 ст. Х тому Зводу законів межових, в якій визначений загальний розмір для наділення землею церковнослужителів. Беручи до уваги, що Катеринославська губернія через збільшення в ній народонаселення вийшла вже із розряду багатоземельних губерній, г. Міністр державного майна із свого боку знаходить, що допущений в 389 ст. Х тому Зводу законів межових виняток для церков згаданої губернії, який дозволяє відводити для них у наділ по 120 десятин на кожну, не може більше залишатися в силі, і що згаданий закон про наділення церков 33-десятинною пропорцією із збільшенням за місцевими можливостями в межах, зазначених в примітці до 387 ст. того ж тому, повинен бути застосований до Катеринославської губернії. Оскільки сказане тут відноситься до Херсонської губернії, в якій у рівній мірі не знаходиться більше при селищах зайвих земель, то він збирається отримати дозвіл на скасування ст. 389 т. Х Зводу законів межових”. З приводу цього відношення Синод наказав архієпископу Інокентію подати відомості і свою думку із визначеної проблеми.

На вимогу Херсонської духовної консисторії Херсонська і Таврійська палати державного майна підтвердили, що в наділі селян Херсонської губернії знаходиться по 8, а у деяких лише по 5 – 6, а то й менше десятин, а в селян губернії Таврійської — по 8 десятин, оскільки ця губернія зарахована до малоземельних. Незважаючи на це, консисторія висловилась проти пропозиції скасувати статтю 389, обгрунтовуючи свою позицію тим, що “земля по Херсонській єпархії за якістю її і добротою набагато гірше земель інших губерній, так що і в цілісності її і за родючістю не може і наполовину зрівнятись із землею інших єпархій”. Консисторія клопотала про необхідність відведення якщо не 120-десятинної пропорції, визначеної статтею 389, то принаймні про подвійну пропорцію за статтею 387. Враховуючи позицію консисторії, Синод висловив незгоду із пропозицією Міністра державного майна, і зі свого боку сформулював компромісний варіант. З огляду на те, що не можна вимагати від селян, які мали у відводі лише по 8 десятин, відмежування підцерковної землі площею, більшою за 33 десятини, пропонувалось справу про кожну церкву розглядати індивідуально.

У відповідь Міністр державного майна навів дані, за якими із загальної кількості парафій Катеринославської і Херсонської губерній (мались на увазі лише парафії казенних населених пунктів) тільки 27 не були наділені 120-десятинною пропорцією, і ще 22 не мали землі взагалі. За тими ж даними, селяни цих 49 парафій не лише не користувались 15-десятинною пропорцією, яка передбачалась для них як для населення багатоземельних губерній на час видання закону про наділення парафій 120 десятинами, але в багатьох випадках не мали навіть 8 десятин. Наведена статистика, за переконанням міністра, давала всі підстави наполягати на скасуванні статті 389 із тим, аби лише 7 парафій отримали 120-десятинну пропорцію, а стосовно інших були застосовані загальнодержавні правила, передбачені статтею 387. За ними, із решти 42 парафій тільки 16 мали бути наділені 49 ? десятинами, 3 — 33 десятинами (із можливою додачею ще деякої площі при наявності місцевих можливостей). 6 парафій, які вже мали 33 десятини, також могли б претендувати на додаткові наділи. Стосовно ж 17 парафій міністр зазначав, що вони вже мають підцерковні землі більших площ, ніж передбачалося статтею 387.

Міністр державного майна був дуже наполегливим у реалізації своїх намірів, про що свідчать як неодноразові вимоги від Синоду надати якомога скоріше відповідь по цій справі, так і винесення останньої на розгляд Державної Ради. Духовна влада не мала можливості не піти на поступки, і намагалась лише виторгувати більш прийнятні умови для своїх підлеглих. Для цього були систематизовані дані стосовно землі кожної релігійної споруди. Цифри, наведені стосовно як державних, так і поміщицьких сіл лише частини регіону, показували значно гіршу, ніж змальована Міністром державного майна, картину церковного землеволодіння. За цією інформацією, із 58 казенних населених пунктів повну 120-десятинну пропорцію не мали 13, а із 186 поміщицьких — 110. На 100% були забезпечені 120-десятинною пропорцією лише адміралтейські селища та болгарські колонії. Стосовно забезпечення священно- та церковнослужителів парафій казенних селищ Херсонська духовна консисторія пропонувала в разі неможливості доповнення ділянок до 120 десятин компенсувати брак землі видачею зерна чи грошових сум від Палати державного майна. Разом з тим, консисторія висловила побоювання, що скасування статті 389 може потягнути за собою намагання “інших” (тобто поміщиків) вимагати зменшення розмірів підцерковної землі [325].

Що стосується ділянок у 120 десятин, отриманих церквами раніше, 19 листопада 1851 р. була височайше затверджена думка Державної Ради, якою наказувалось залишати в Херсонській і Катеринославській губерніях такі землі за церквами як державних, так і поміщицьких селищ [326].

Крім браку земель, причиною напруження в ситуації навколо церковного землеволодіння залишалась неповороткість бюрократичної машини і перевантаження завданнями осіб, які мали проводити відмежування. Переважна більшість справ тягнулись роками. Причому навіть і в тих випадках, коли сторони вже знайшли згоду і навіть були зацікавлені в якомога скорішому завершенні відмежування нової ділянки. Здавалось би, проста справа церкви селища Краснопілля тривала з 1836 по 1852 рік. Згідно із знайденою в цій церкві храмоздатною грамотою під релігійну споруду в 1780 р. було відведено 120 десятин, але на момент перевірки, в 1836 р., за формулярними відомостями значилось лише 33. Безумовно, храм мав усі підстави для поновлення межових знаків 1780 р. Але 16 років цього не робилось через тривалі пошуки плану підцерковної землі [327]. Навіть у виняткових випадках справа тривала рік. Таким випадком було, зокрема, відмежування додаткових 82 десятин для церкви містечка Петровіровки, пожертвуваних поміщиком П. Вульфом. Єпархіальне керівництво було повідомлене про цей дар у липні 1851 р. і розпорядилось вжити необхідні для відмежування заходи. Але землемір повідомив, що “ця справа за старшинством надходження і за чергою справ… знаходиться під № 66-м” [!]. Зрушення відбулося лише після того, як П. Вульф з’явився до благочинного і дізнавшись, що земля не відмежована, заявив, що у випадку невиключення впродовж року зазначеної ділянки з його володіння і з казенних за неї повинностей, а також при неотриманні церквою відповідних документів він, П. Вульф, буде вважати свої клопоти про церкву зайвими і забере землю у своє розпорядження. Погроза була серйозною, і тоді благочинний, і єпархіальний архієрей доклали всіх зусиль, аби не допустити втрати церквою дарованої ділянки. Але і при цьому відмежування відбулося лише в липні наступного року, а справа із видачею духовній владі копії з акту межування тягнулась ще кілька років [328].

Годі й казати про випадки, у яких світська влада не погоджувалась із позицією священно- та церковнослужителів. Архівні справи рясніють вимогами до світських установ та осіб, які мали брати участь у межуванні, прискорити виконання своїх завдань. Втім, такі вимоги виявлялись малоефективними. Завершення межування затягувалось. І далеко не завжди воно відбувалось взагалі. Ціла низка справ була припинена в 1862 р. за рішенням Херсонського губернського правління. Присутнє місце доводило до відома консисторії, що розглянувши питання про те, яку кількість землі згідно з існуючими узаконеннями слід відводити для церков із поміщицьких дач, воно знайшло, що статті 462, 464 та 483 Зводу межових законів треба розуміти таким чином: узаконеною пропорцією є ділянка в 33 десятини, а 120 десятин слід залишити лише за тими церквами Херсонської губернії, до яких така земля вже була відведена. Тому губернське правління припинило листування, розпочате Херсонською духовною консисторією [329]. Отже, висловлене останньою в 1851 р. побоювання виявилось небезпідставним.

Про непорозуміння, які мали місце в стосунках можновладців і чиновників південного краю з приводу відмежування підцерковної землі свідчать висновки, зроблені Дніпровським повітовим землеміром Лисяковим у 1864 р. Лисякову було доручено виписати зауваження, зроблені межовою канцелярією з приводу розгляду справи про Збур’ївську церковну землю. Повітовий землемір доповідав своєму керівництву: “Деякі місцевості тутешнього краю не підпорядковувались безумовно Зводу межових узаконень через незручності. У північних повітах Таврійської губернії нарізувані були церковні землі в 120 десятин, приміряючись до Херсонської губернії, а у всіх без виключення казенних селищах відведені для користування духовенством ділянки з одних казенних дач, не дивлячись на те, що парафіянами також перебували поміщицькі села. Тутешній уряд у той час мав прямий погляд на цей предмет, і за тим порядком справи йшли шляхом правильним. Межова канцелярія, без сумніву, не знає розпоряджень Таврійського начальства і тутешнього краю, підпорядкувала під загальне положення закону, і через той випадок пішло листування, що продовжувалось 13 років” [330].

Проблема наділення церков землею станом на початок 1860-х рр. вирішена так і не була.

На середину ХІХ ст. ситуація з відмежуванням підцерковної землі значно відрізнялась від тієї, що мала місце в останній чверті XVIII ст., адже в перші часи після ліквідації Вольностей Війська Запорозького регіон не відчував такого браку землі, який спостерігався на момент початку реформ 60-х рр. ХІХ ст. Дещо змінився і характер зв’язку відмежування землі з розбудовою мережі релігійних споруд і забезпеченням священно- та церковнослужителів. Відбулось зменшення залежності матеріального стану останніх від розмірів земельних ділянок у зв’язку з переходом причтів більшості парафіяльних церков на жалування. Докладніше мова про це піде в наступному розділі.

* * *

Розгляд трансформацій церковно-адміністративного устрою Південної України, які відбулись у останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., дозволяє зробити висновок про те, що влада знаходилась у пошуку оптимальної моделі управління церквою в регіоні, моделі, яка б дозволила якомога ефективніше використовувати церкву для виконання завдань, які перед нею ставились, причому в тому числі, а іноді і в першу чергу, не лише завдань суто релігійних. Церковно-адміністративні структури регіону трансформувались з огляду на стан структур адміністративно-територіальних. У процесі зазначеного пошуку пріоритетним для Петербурга було використання перевіреного засобу — поширення на всі регіони однієї системи, уніфікація церковної структури. Разом з тим, для більш ефективного виконання певних завдань центральна влада в деяких випадках враховувала специфіку Південної України, санкціонуючи влаштування тут церковно-адміністративних одиниць із повноваженнями, дещо відмінними від загальноприйнятих, обмежуючи права центру на користь місцевої влади, спрощуючи процедуру та умови влаштування храмів, передбачаючи відведення для храмів краю більших ділянок, ніж мали церкви інших регіонів.

Посилання

310. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття. Ч. 1. — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 1997. — С. 33 – 41.

311. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття. — Запоріжжя: РА ”Тандем – У”, 1999. — С. 54.

312. ДАХО. — Ф.14. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 1; Спр. 144. — Арк. 2; Спр. 165. — Арк. 1 – 2; Спр. 239. — Арк. 4; Спр. 250. — Арк. 2; Спр. 259. — Арк. 2, 4, 7; Спр. 266. — Арк. 2; Спр. 267. — Арк. 2; Спр. 271. — Арк. 4 – 5, 8; Спр. 277. — Арк. 2; Спр. 280. — Арк. 9, 14 – 15; Спр. 289. — Арк. 16, 18; Спр. 296. — Арк. 19 – 20; Спр. 301. — Арк. 1; Спр. 302. — Арк. 2; Спр. 340. — Арк. 31, 41, 44, 47, 54.

313. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк.. 41 зв. – 42.

314. ДАХО.— Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 792. — Арк. 6 – 6 зв.

315. Там само. — Арк. 11 – 16 зв., 25 – 26 зв.

316. Там само. — Спр. 898. — Арк. 5 – 6 зв.

317. Там само. — Спр. 1139. — Арк. 5.

318. Там само. — Спр. 1767. — Арк. 1.

319. Там само. — Спр. 1846. — Арк. 9 – 9 зв.

320. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХVІІ. — С. 75 – 84.

321. ДАХО.— Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 1583. — Арк. 27 – 27 зв., 29 зв.

322. Там само. — Арк. 30.

323. Там само. — Спр. 1576. — Арк. 7.

324. Там само. — Спр. 1559. — Арк. 17 зв.

325. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1475. — Арк. 1 – 31.

326. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХVІ. — Отд. ІІ. — С. 126.

327. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1204.

328. Там само. — Спр. 1522.

329. Там само. — Спр. 1469. —Арк. 65 – 66; Спр. 1663. — Арк. 20 – 21.

330. ДАХО. — Ф. 14. — Оп. 2. — Спр. 20.