Єпархіальний устрій в 1826 – 1861 рр.

Ігор Лиман

Розбудова мережі релігійних споруд у кількісному відношенні мала для Кишинівської та Хотинської єпархії такі показники: згідно із звітом по відомству духовних справ православного сповідання в 1835 р. тут уже діяли: 1 кафедральний собор, 1033 церкви і 12 молитовних будинків; єпархія мала 16 чоловічих і 6 жіночих монастирів і пустиней [249]. У цей же час у Катеринославській єпархії налічувалось 22 собори, 662 парафіяльні церкви, 14 церков при цвинтарях, 1 при казенних заводах, 7 єдиновірських церков і 1 молитовний будинок, 4 чоловічих монастирі. Жодного жіночого монастиря тут не діяло [250].

З огляду на чисельність населення обидві єпархії потрапили до складеного Синодом у 1836 р. списку церковно-адміністративних одиниць, у межах яких мали бути створені вікаріатства.

Петербург зажадав від єпархіальних архієреїв відомостей про кількість підпорядкованих церков і пропозицій щодо місця влаштування вікаріатств. Отримавши з місць відповіді, Синод змінив свої наміри. Було вирішено, що для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії вікаріатство створювати не слід, оскільки в разі розміщення вікарія в Катеринославі, разом з єпархіальним архієреєм, духовним особам із віддалених місцевостей, зокрема з південної частини Таврійської губернії, все одно довелось би їздити у справах до адміністративного центру Катеринославської губернії. Якщо ж розмістити вікарія поза межами Катеринослава, то він не зміг би допомогти архієпископу у веденні поточних справ, а необхідність підлеглим духовного відомства їздити до консисторії все одно залишилась би. Щодо Кишинівської й Хотинської єпархії, то влаштування вікаріатства було визнано за недостатню міру через те, що хоча вона і не мала таку велику площу, як сусідня, але налічувала набагато більше монастирів і церков. До того ж, на думку Синоду, Північне Причорномор’я та Кримський півострів потребували більшої уваги з боку православного духовенства, оскільки у зв’язку з розвитком міст і торгівлі тут оселилось чимало представників інших конфесій, а кримські татари, за деякими даними, вже не так як раніше сторонились християнства і багато хто з них навіть був готовий змінити віру.

Результатом врахування всіх цих аргументів стала сформована в Синоді думка про влаштування на півдні України замість двох вікаріатств нової єпархії.

Центр її мав бути розміщений в Одесі; згідно з підрахунками, із складу двох сусідніх єпархій до неї мали відійти 512 церков, 4 монастирі, 6 духовних правлінь. Із складу Катеринославської єпархії мали бути виключені Таврійська і частина Херсонської губернії з військовими поселеннями, а з Кишинівської — друга частина Херсонської губернії з повітовими містами Тирасполем, Анан’ївим і Одесою. Нова єпархія мала отримати статус вищий, ніж Катеринославська: остання замість другокласної ставала трьохкласною, тоді як нововлаштована одиниця зводилась у другий клас.

Перед тим, як передати вищеперелічені пропозиції імператору, обер-прокурор Синоду звернувся з ними до Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова. Останній зауважив, що він вважає більш доречним частину Херсонської губернії, яка лежала на правому березі Бугу, залишити в складі Кишинівської єпархії, а центром Херсонської й Таврійської єпархії зробити не Одесу, а Херсон. Якщо ж, писав Воронцов, Синод все ж таки вирішить призначити місцем перебування єпархіального архієрея саме Одесу, то витрати на облаштування й утримання єпархіальних установ слід було б покривати не за рахунок міських прибутків [251].

У цьому випадку думка місцевої світської влади була врахована Петербургом не в повному обсязі. Височайше затвердженою 9 травня 1837 р. доповіддю Синоду частина Херсонської губернії виводилась з Кишинівської єпархії, а центром нової єпархії призначалась саме Одеса, “через населеність і значимість цього міста, через зручність зносин з нього зі всіма містами нововлаштованої єпархії, і нарешті, через те, що через це місто проходять і всі зносини православного духовенства Росії та Греції”. Витрати на облаштування й утримання єпархіального керівництва були все ж віднесені, як і пропонував М. Воронцов, на рахунок не міської, а державної казни [252].

В історіографії майже не звернено увагу на питання порівняння розвитку двох єпархій, що діяли на півдні України з 1837 р. Втім, уже самою височайше затвердженою доповіддю Синоду дві південноукраїнські єпархії були поставлені в нерівні умови: третьокласність Катеринославської й Таганрозької єпархії відкидала її назад у порівнянні із єпархією Херсонською й Таврійською. Відтепер 2 найбільші церковно-адміністративні одиниці регіону розвивались паралельно, і одним із показників цього розвитку стала зміна кількості релігійних споруд. Динаміка зростання кількості церков у єпархіях, згідно з доповідями, які подавались імператору обер-прокурором Синоду, виглядала таким чином [253]:

Як бачимо, мало місце відставання Катеринославської й Таганрозької єпархії не лише за абсолютними показниками кількості храмів, але і за темпами збільшення цієї кількості. Лише в 50-х роках Херсонська й Таврійська єпархія відстала за цими темпами, і навіть спостерігалось зменшення кількості церков, що було зумовлено подіями Кримської війни.

Щодо змін кількості монастирів, то тут різниця між двома єпархіями помітна ще яскравіше: за 20 років у Катеринославській і Таганрозькій єпархії з’явився 1, а в Херсонській і Таврійській — 8 монастирів.

Вже зазначалось, що неоднакове ставлення центральної влади до двох південноукраїнських єпархій виявилось, зокрема, у призначенні до Одеси більш енергійних й авторитетних архієреїв, ніж до Катеринослава. Від цих людей великою мірою залежало, розбудові яких релігійних споруд буде приділена особлива увага.

Зусиллями Гавриїла (Розанова) з’явився лише один монастир, але цей заклад мав неабияке значення через те, що він був єдиним у цьому регіоні, призначеним для черниць. У травні 1839 р. Гавриїл повідомив Синоду про необхідність заснувати в Одесі жіночий монастир. 26 квітня 1841 р. імператором була затверджена доповідь Синоду з цього питання, і при Одеській Архангело-Михайлівській церкві почав влаштовуватись монастир у те ж ім’я [254].

Але зроблене у цьому напрямку було дуже скромним у порівнянні з тим, що відбулось з мережею монастирів Херсонської й Таврійської єпархії завдяки зусиллям Інокентія (Борисова).

Уже невдовзі після переведення до Одеси архієпископ ознайомився із середньовічними пам’ятками християнства Криму і розробив проект їх відновлення. Згідно з ним таке відновлення забезпечило б досягнення одразу кількох цілей: підтримання честі православ’я і російського уряду в очах іновірців; збереження від руйнування пам’яток культури; створення сприятливих умов для переходу татар у православ’я; справлення приємного враження на мандрівників [255].

Інокентій розгорнув активну діяльність по впровадженню в життя плану на всіх рівнях. Архієпископ переконував парафіян у необхідності відновлення монастирів; у 1849 р. він звернувся до Синоду з пропозицією заснувати Бахчисарайський Успенський скит, а потім — кіновії в Криму. Записка із обгрунтуванням необхідності відновлення в Кримських горах православних святинь і обителей була передана Інокентієм і світським структурам, без підтримки яких реалізація планів ставилась під великий сумнів. Зокрема таку записку отримав начальник Головного морського штабу, який і передав її на розгляд головного командира Чорноморського флоту і портів. Крім того, відповідний лист був надісланий архієпископом М. Воронцову. Між іншим, у цьому листі Інокентій зазначив, що перед тим, як передати справу на розгляд імператора, він хоче знати думку Воронцова з цього приводу, аби уникнути марнування часу [256]. Інокентій тримав у курсі своїх дій щодо влаштування монастирів й інших високопоставлених осіб, з якими підтримував контакти. Зокрема зацікавленість планами південноукраїнського архієпископа висловлював Великий князь Костянтин Костянтинович [257].

При такій активності й підтримці Інокентію вдалося заснувати, крім Бахчисарайського Успенського скиту, Херсонеську Володимирську, Інкерманську, Катерлезьку, Кизилташську, Космо-Дем’янівську кіновії. Причому кіновії рішенням Синоду мали бути підпорядковані керівництву саме Успенського скиту. Інокентій розпочав підготовку до заснування й інших обителей, але ці плани були реалізовані вже після смерті архієпископа [258].

Зрозуміло, що яким би авторитетним не був Інокентій, але якби його плани йшли у розріз із інтересами центральної російської влади, вони навряд чи були б реалізовані. Архієпископ, який не один рік працював у Синоді, добре знав пріоритети влади. Та і його особисті погляди в питанні освоєння Кримського півострова багато в чому перегукувались із поглядами петербурзьких можновладців. Отже, в особі архієпископа Інокентія центральна влада знайшла людину, яка не просто була змушена діяти у відповідності з інтересами Петербурга, але сама проявляла неабияку активність на цьому полі діяльності, у деяких моментах навіть випереджаючи думки центральних фігур російської політики.

Що ж стосується зміни інтересів Петербурга у відношенні до розбудови мережі монастирів Криму, то тут можна погодитись із аналізом, зробленим В. Туром. Після приєднання Криму і припинення війн із Османською імперією російська влада почувала себе досить вільно на півострові, не побоюючись його відторгнення. Тому не було необхідності значно посилювати такий важіль впливу, як християнізація місцевого населення, переважну більшість якого становили мусульмани. З іншого боку, економічні інтереси, а також пріоритети зовнішньої політики по відношенню до Балканських країн вимагали обережного ставлення до питань віри. Але в середині ХІХ ст. ситуація була вже іншою. Етнічний склад населення півострова суттєво змінився, і питома вага православних тут збільшилась. На міжнародній арені Російській імперії знову протистояла Туреччина, але не сама, а підтримувана могутніми Англією і Францією. Виникла загроза втрати регіону. Тепер уже не можна було зволікати таким інструментом влади, як церква. Необхідно було підтвердити історичне право християнської держави на володіння півостровом. Тому плани архієпископа Херсонського й Таврійського щодо відновлення християнських святинь у Криму були ой як доречні [259].

Ще одним напрямком активності Інокентія у сфері розбудови церковно-адміністративного устрою підлеглої йому єпархії було влаштування Херсонського вікаріатства. Якщо однією з цілей Інокентія при зведенні монастирів у Криму було поширення впливу православ’я на мусульман, то основна мета заснування вікаріатства полягала в протистоянні поширенню в регіоні католицизму та розколу. Безпосереднім поштовхом для того, щоб архієпископ заходився отримувати дозвіл на створення Херсонського вікаріатства, стало влаштування тут нової католицької єпархії, із створенням у Херсоні єпископської резиденції. Шукаючи можливостей реалізувати план, Інокентій із свого досвіду єпархіального архієрея і присутнього Синоду знав, що надійніший шлях — діяти через світську владу. У листі до протоієрея М. Перепеліцина Інокентій писав: “Виникла пропозиція помістити у вас вікарія. Можливо і дати його. Але краще, якщо б його просити. Хто? Де? Як? Вони (мешканці м. Херсона) можуть висловити думку свою начальству губернії через двох, трьох людей. Він, тобто начальник губернії, може довести до відома генерал-губернатора Федорова. Цей у Пітер до Міністра внутрішніх справ. Цей повідомить Святішому Синоду. Шлях природний, проти якого нічого заперечити мені” [260]. Втім, випадок дав можливість скористатись більш прямим шляхом, хоча і через представника все тієї ж світської влади — сенатора фон-Брадке.

Обгрунтовуючи перед Синодом потребу в новому вікаріатстві, Інокентій відмічав необхідність допомоги йому в управлінні найбільш віддаленими частинами єпархії (Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський повіти), які, до того ж, були осередками населення, яке не знаходилось у залежності від православного архієрея. Не випускав Інокентій із поля зору і своїх планів щодо монастирів: передбачалось, що вікарій може взяти на себе особистий нагляд за влаштуванням цих споруд у Криму.

І з влаштуванням вікаріатства Інокентій, що називається, “попав у хвилю”. Адже миколаївською владою заохочувалось та ініціювалось створення таких інституцій, і, крім Херсонського, у цей період в імперії виникло ще декілька вікаріатств. 28 лютого 1853 р. імператор затвердив ухвалу Синоду про створення вікаріатства на півдні України. 23 березня з’явився відповідний синодський указ [261]. При влаштуванні Херсонського вікаріатства в Одесі вдалося забезпечити зв’язок цієї установи зі справою розвитку кримських монастирів: першим вікарієм Синодом був призначений настоятель Бахчисарайського Успенського скиту [262].

Архієпископом Інокентієм планувалась ще одна, більш масштабна, ніж влаштування Херсонського вікаріатства, трансформація церковно-адміністративного устрою Південної України — створення окремої Таврійської єпархії. У своїх спогадах про Інокентія І. Палімпсестов зазначив з цього приводу: “Думку про відкриття самостійної митрополії на півдні Росії Інокентій не раз повторював; і не можна було не погодитись з доводами, які він наводив на користь її… І якби він був живий, можливо, все це і здійснилось би. Цій справі значно перешкодила Кримська війна, яка передчасно прискорила смерть і государя Миколи Павловича, який так поважав світлий розум Інокентія, і смерть самого Інокентія, чия душа змучилась, глядячи на російську Голгофу” [263].

Втім, жодна із перелічених обставин не стала нездоланною перешкодою для реалізації плану архієпископа Інокентія, який стосувався створення нової єпархії. Не стала тому, що питання стояло наразі, і регіон об’єктивно потребував змін. Адже із створенням вікаріатства проблеми, для вирішення яких воно і передбачалось, розв’язані не були. Вікарій, знаходячись в Одесі, був так само віддалений від дальніх кутків єпархій, як і архієпископ, а тому в плані підвищення оперативності взаємодії щаблів церковної системи в південному краї створення вікаріатства мало що дало. Через нечисленність штату вікаріатство не могло бути достатньо ефективним і в питанні протидії поширенню впливу в регіоні інших конфесій, падінню рівня моральності населення, відміченому ще в доповіді фон-Брадке.

Тому було цілком логічно, що в регіоні з’явилась таки нова єпархія. До Синоду надійшло відповідне клопотання мешканців Криму, підтримане генерал-губернатором О. Строгановим. Синодом була складена відповідна доповідь імператору. Останній 16 листопада 1859 р. затвердив її. Згідно з цим документом із складу Херсонської єпархії виключалась Таврійська губернія, на території якої утворювалась нова єпархія із архієрейською кафедрою в Сімферополі. Відтепер Херсонський єпархіальний архієрей мав носити титул “Херсонський і Одеський”, вікарій Херсонської єпархії — “єпископ Новомиргородський”, а архієрей нової єпархії — “Таврійський і Сімферопольський”. Проголошувалось, що, зважаючи на давність православної церкви в Криму і важливість її як колиски російського християнства, Таврійській єпархії присвоювались другий клас і ступінь після Херсонської єпархії [264]. Як бачимо, Петербург знову підкреслював, що Крим здавна належав до Росії, а його населення — до православ’я. Такий же наголос зустрічаємо і в інших документах 50-х років, що стосуються півострова. У світлі недавніх зазіхань ісламської Туреччини на кримські землі тоді це мало неабияку актуальність, і оскільки більшість документів, про які йде мова, мали зачитуватись у всіх церквах, вони служили, між іншим, і засобом ідеологічного впливу на кримське населення.

Важливо, що Таврійська єпархія, так само як і Херсонська, була поставлена в класі вище за єпархію Катеринославську, яка залишилась третьокласною, хоча тепер за кількістю релігійних споруд вона перевищувала Таврійську. Це було досить чітким індикатором пріоритетів центральної влади. Згідно з офіційними підрахунками між самими двома частинами колись єдиної Херсонської й Таврійської єпархії релігійні споруди були розподілені таким чином: до Таврійської єпархії увійшли Георгіївський монастир, Бахчисарайський Успенський скит і 6 підпорядкованих йому кіновій, 11 соборів, 121 парафіяльна церква; Херсонська ж єпархія мала 3 чоловічі і 1 жіночий монастирі, 1 скит, 12 соборів, 465 церков, 15 молитовних будинків. Крім того, на території Херсонської єпархії розміщувалось 2 собори і 4 церкви, підпорядковані відомству головного священика армії та флотів [265].

Височайше затверджена 16 листопада 1859 р. доповідь Синоду формально відкрила новий етап в історії православної церкви в Криму, надавши півострову можливість мати власного архієрея. Проте, як уже зазначалось, реально початкові кроки по облаштуванню нової єпархії довелось робити все ж архієпископу Херсонському, оскільки кримчани так і не побачили особу, яка перша отримала титул “Таврійський і Сімферопольський”. Вже в грудні 1859 р. Димитрієм (Муретовим) було наказано відділити всі документи й архівні справи, які стосувалися Таврійської єпархії, видати архієрейські шати в Сімферопольський собор, але до відкриття Таврійської духовної консисторії всім благочинним церков і настоятелям монастирів Таврійської губернії зноситись із консисторією Херсонською [266]. 26 лютого 1860 р. синодським указом був затверджений склад присутніх Таврійської духовної консисторії [267]. Але реальна робота Таврійського єпархіального керівництва по розбудові церковно-адміністративного устрою підлеглої території розпочалась лише в кінці жовтня.

Розрахунок на те, що розукрупнення Херсонської й Таврійської єпархії дасть новий імпульс розвитку православ’я в Криму, виявився вірним. За 1861 – 1871 рр. на території Таврійській єпархії було зведено стільки ж церков, скільки за попередні 80 років [268].

Посилання

249. Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год. — СПб.: в тип. Святейшего Правительствующего Синода, 1837. — С. 96, 100, 110.

250. Там само. — С. 96, 100, 104 – 105.

251. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І…— Ч. І. — С. 301 – 304.

252. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХІІ. — Отд. І. – С. 306 – 307.

253. Таблиця укладена на підставі: Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1841. — С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1846. — С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1851. — С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1856. — С. 2, 6, 10;

Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год. — СПб.: Синодальная типография, 1862. — С. 2, 6, 10.

254. Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1869 г.) – СПб.: в Синодальной типографии, 1869. – С. 59 – 65; ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХVІ. — Отд. І. – С. 341.

255. Тур В.Г. Крымские православные монастыри ХІХ – начала ХХ века: История. Правовое положение. – Симферополь: Изд-во “Таврия–Плюс”, 1998. – С. 47.

256. РДА ВМФ. — Ф. 410.— Оп. 2. — Спр. 184. — Арк. 1 – 40; Ф. 243.— Оп. 1. — Спр. 5110. — Арк. 2 – 12.

257. РВ ІРЛІ РАН. — Ф. 265.— Оп. 2. — Спр. 3962. — Арк. 1 – 2.

258. Катунин Ю.А. Монастыри Крыма в ХІХ – ХХ веках (по материалам крымских архивов). — Симферополь: Культура народов Причерноморья, 2000. — С. 19 – 119; Тур В.Г. Крымские православные монастыри…; ВР РНБ. — Ф. 313. — Спр. 27.

259. Тур В.Г. Крымские православные монастыри… — С. 50 – 51.

260. Е.К. Церковно-исторический очерк… — С. 34.

261. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХVІІІ. — Отд. І. — С. 127 – 129.

262. Е.К. Церковно-исторический очерк… — С. 45; Серафимов С. Несколько сведений об учреждении викариатства Херсонской епархии в 1852 году // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1878. — № 19. — С. 557 – 567.

263. Полимпсестов И.У. Мои воспоминания об Иннокентии архиеп. Херсонском и Таврическом. — СПб.: хромолитография и тип. С. Добродеева, 1888. — С. 128.

264. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІV. — Отд. ІІ. — С. 251 – 252.

265. Общие сведения о Херсонской епархии // Херсонские епархиальные ведомости. — 1860. — № 1. — С. 4.

266. ДАмС. — Ф. 20. — Оп. 1. — Спр. 109. — Арк. 1, 1 зв., 14.

267. Там само. — Арк. 3.

268. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… — С. 45 – 46.