Єпархіальний устрій в 1775 – 1825 рр.

Ігор Лиман

На характер розбудови церковно-адміністративного устрою південноукраїнського регіону в 1775 – 1861 рр. значною мірою впливала політика центральної російської влади. Саме Петербург мав пріоритет у вирішенні більшості питань, пов’язаних із влаштуванням, реорганізацією та ліквідацією єпархій, вікаріатств, духовних правлінь, монастирів, церков та інших структурних елементів цієї системи. Разом із тим, у деяких аспектах російській владі доводилось враховувати специфіку краю і розширювати за рахунок Синоду компетенцію місцевих структур. Тому на територію Південної України не поширювалась ціла низка документів, які визначили порядок внесення змін до церковного устрою інших складових Російської імперії. Але таких виключень робилось небагато, і в цілому устрій південноукраїнських єпархій розвивався в загальноімперському контексті.

Зауважимо, що коли ведеться мова про Південну Україну, згідно із уже складеною традицією мається на увазі територія в межах сучасної України, яка входила до складу Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній в кордонах 1805 року. Разом з тим, при розгляді окремих проблем не випускаються з поля зору території, які не включались в ці землі, але в певні історичні періоди знаходились у одних з ними церковно-адміністративних одиницях, і тому на них поширювалась влада південноукраїнських архієреїв.

Намагання центральної влади нівелювати риси окремішності церковного устрою регіону чітко простежувались ще за часів Нової Січі. Але до самого моменту ліквідації Вольностей Війська Запорозького Кошу вдавалось зберігати свій пріоритет у регулюванні церковних справ. Контроль центру за цією територією багато в чому був суто номінальним [189].

Ситуація змінилась у 1775 р., коли Нова Січ припинила своє існування. 3 серпня побачив світ маніфест Катерини ІІ, яким заборонялась сама назва запорозького козацтва [190]. Цей документ у багатьох єпархіях ще навіть не встигли оприлюднити [191], а імператриця вже підписала указ про влаштування в Новоросійській і Азовській губерніях Слов’янської та Херсонської єпархії [192].

Втім, реальні заходи по облаштуванню єпархії розпочались далеко не одразу. Хоча на підставі указу від 9 вересня 1775 р. до складу нової єпархії і мали відійти всі церкви, які знаходились на території двох згаданих губерній, певний час справами цих релігійних споруд продовжували опікуватись архієреї Київської, Білгородської, Переяславської та Воронезької єпархій, до яких вони раніше і відносились. 10 червня 1776 р. Азовський губернатор Чертков, питаючи згоди государева намісника Новоросійської, Азовської та Астраханської губерній Г. Потьомкіна на призначення передбаченого штатом протопопа, писав: “Якщо…, ваша світлість, за благо прийняти погодитесь, то на звернення про призначення його по духовній команді від Білгородської єпархії, якій підпорядковані всі по Старій і Новій Лінії духовні чини, а в… містечках Царичанці, Китайгороді, Нефорощі і по колишніх запорозьких селищах від Київської і по Бахмутській від Воронезької архієреїв, маю очікувати вашої світлості наказу…” [193].

Показово, що Синод навіть не мав точної уяви про кількість релігійних споруд на цій території, тому у відомості, складеній у синодальній канцелярії, стосовно цілої низки адміністративних одиниць було позначено: “чи є там церкви, про те невідомо”.

Лише у вересні за указом Синоду стали складати списки священно- та церковнослужителів, релігійних споруд, які мали увійти до Слов’янської та Херсонської єпархії [194]. Згідно з відомостями, які були узагальнені Синодом на підставі звітів із єпархій і пізніше передані до відома Г. Потьомкіна, з Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій мало бути передано загалом 344 соборних і парафіяльних церков, 6 духовних правлінь [195]. Таким чином, помиляється О. Тригуб, пишучи, що “Новостворена єпархія… мала 232 церкви” [196]. Напевно, дослідник неправильно прочитав Гавриїла (Розанова), яким дійсно наводиться ця цифра, але стосовно неї зазначено, що це — кількість церков у Новоросійській губернії [197]. Отже, у цей показник не увійшли дані по губернії Азовській. Помилкою є наведена В. Климовим інформація про те, що “після 1776 р. в єпархії було близько 45 священиків” [198]. Не відповідає офіційним підрахункам Синоду і подана в ювілейній статі з нагоди сторіччя заснування єпархії і повторена деякими дослідниками (із посиланнями на Феодосія (Макарієвського)) теза, згідно з якою в перший рік своєї історії єпархія включала 245 церков [199].

За кількістю церков новостворена Слов’янська та Херсонська єпархія не була серед перших. Згідно із відомістю, складеною в 1779 р. у канцелярії Синоду за наказом обер-прокурора Акчуріна, Слов’янська та Херсонська єпархія із 356 церквами посідала за цим показником 25 місце серед 33 єпархій імперії, залишивши позаду єпархії Переяславську, Устюжську, Псковську, Архангельську, Астраханську, Санкт-Петербурзьку, Могильовську, Іркутську [200]. Втім, не лише кількість релігійних споруд визначала значення єпархії. Набагато важливішим було місце, яке відводилось їй у планах петербурзьких можновладців.

Із жовтня 1776 р. почалось облаштування нових єпархіальних структур. Архієпископ Євгеній прибув до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. На початку грудня сформована там консисторія видала указ про проголошення імені Слов’янського та Херсонського архієпископа Євгенія в усіх церквах єпархії [201]. Згодом планувалось перенести кафедру до міста Слов’янська, яке мало бути збудоване на місці Запорозької Січі. Втім, зроблено це не було.

Перші кроки недосвідченого адміністратора архієпископа Євгенія були обережними: далеко не всі зміни церковного устрою краю ініціювались ним; нововведення у всіх сумнівних випадках не запроваджувались без докладного узгодження із Синодом.

Для налагодження механізму взаємодії з парафіянами необхідно було визначитись із конфігурацією мережі підпорядкованих консисторії правлінь. Ініціатором тут виступало керівництво Новоросійської губернії, яке промеморією надіслало до консисторії свої пропозиції. Вже через кілька днів Євгеній наказав вчинити так, як пропонувалось. Втім, проект губернської влади викликав незадоволення присутнього консисторії полтавського протопопа І. Яновського, з-під юрисдикції якого мали вийти деякі церкви. Тому Євгеній призупинив дію свого розпорядження і звернувся до Синоду із запитом, чи слід запроваджувати нововведення, або залишити стару структуру правлінь [202]. Указом Синоду від 25 січня 1777 р. Слов’янському та Херсонському архієпископу було наказано вчинити згідно з пропозицією губернської влади і перерозподілити відповідну територію між шістьма правліннями [203]. Певний час, до сформування духовного правління в Слов’янському та Херсонському повітах Новоросійської губернії, їхні землі, заселені колишніми запорожцями, як і в період Нової Січі залишались в управлінні старокодацького намісника Григорія Порохні.

Невдовзі правління було сформовано і на землях Азовської губернії [204].

Обережність Євгенія не означала, що архієрей не мав власних поглядів на напрямки розбудови єпархії. Як чернець, він у першу чергу звернув увагу саме на монастирі. Вже у перших документах, складених Євгенієм у Полтаві, помітне його незадоволення розміщенням на території його єпархії духовенства Києво-Межигірського монастиря і перебуванням під юрисдикцією останнього Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Скаржачись на те, що в його підпорядкуванні знаходяться лише Полтавський Хрестовоздвиженський, Нефорощанський Успенський і Сокольський Преображенський монастирі, Євгеній просив Синод передати йому або Самарський, або Святогорський монастир (який знаходився на кордоні з Слов’янською та Херсонською і входив до складу Білгородської єпархії) [205]. При керівництві єпархією Євгеній прагнув робити ставку на чорне духовенство. А його катастрофічно не вистачало. І хоча указом Синоду передбачалось, що до складу правлінь не обов’язково повинні входити монастирські настоятелі чи ієромонахи, Євгеній, обгрунтовуючи своє клопотання про збільшення кількості підпорядкованих йому монастирів, писав: “для таких, що виникають, єпархіальних справ, присутності в духовних правліннях, проведення слідств та для інших потреб необхідні монастирські настоятелі” [206]. Втім, плани Євгенія залишились лише на папері: Синод не задовольнив тоді його прохання.

У діях Євгенія простежувались намагання, притаманні і більшості інших єпархіальних архієреїв останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст.: сконцентрувати у своїх руках стільки влади, скільки це було можливо в рамках, визначених світськими та центральними духовними установами і можновладцями. Тому перебування на території єпархії установи та осіб, підпорядкованих Києво-Межигірському монастирю, і дратувало Євгенія.

Структура установ єпархіального управління, сформована за Булгаріса, зазнала деяких трансформацій за Никифора (Феотокі). Це було безпосередньо пов’язано зі змінами, які відбувались у територіальному устрої краю. Тепер, як і при Євгенії (Булгарісі), і при наступних єпархіальних архієреях, простежувалась чітка тенденція слідування церковно-адміністративних перетворень у фарватері перетворень територіально-адміністративних. Розташування органів церковної влади пристосовувалось до світської адміністративної структури, а не навпаки. А те, що розміщення світських і церковних структур мало бути приведено у відповідність, випливало з ролі, яку відігравало світське відомство в діяльності церкви. Після приєднання в 1783 р. до Російської імперії Криму в регіоні відбулись перетворення, пов’язані з ліквідацією Новоросійської та Азовської губерній і влаштуванням Катеринославського намісництва й Таврійської області. У зв’язку з цим змінилась і система духовних правлінь: у відповідності з новим поділом на повіти з листопада 1784 р. у Катеринославському намісництві діяли Полтавське, Кременчуцьке, Новомиргородське, Єлизаветградське, Бахмутське, Катеринославське, Новомосковське, Константиноградське, Марієнпольське (Маріупольське), Павлоградське, Олександрійське, Алексопольське духовні правління. У довідці консисторії про це повідомлялось, що переведення частини із названих правлінь у повітові міста і приведення назв правлінь у відповідність із назвами цих міст зроблене з метою створення сприятливих умов для скоріших зносин духовної та світської влади [207].

У зв’язку із територіальними придбаннями держави і зміною губернського устрою регіону невдовзі змінила назву і сама єпархія. В іменному указі від 28 листопада 1786 р. йшлося про переміщення Никифора, архієпископа Слов’янського та Херсонського, і прихід Амвросія на місце архієпископа Катеринославського і Херсонеса-Таврійського [208].

На час перебування на архієрейській кафедрі Никифора припало відновлення на півдні України Готфійської та Кафійської єпархії, із поширенням її влади на приазовських і кримських православних.

Плани стосовно виведення кримського населення з-під юрисдикції Константинопольського патріарха із передачею під відання Синоду виношувались уже давно. Ще в 1771 р., під час російсько-турецької війни, Катерина ІІ передала на розгляд Синоду і Комісії про церковні маєтки питання, чи слід влаштовувати самостійну єпархію із центром в Азові і приписати до неї Таганрог, фортеці Нової Дніпровської лінії і кримські православні церкви, або ж приписати все це до складу однієї з уже існуючих єпархій [209]. Зовнішньополітичні обставини невдовзі змінили плани Петербурга стосовно способу підпорядкування кримських церков і використання карти православних кримських греків у великій міжнародній політиці.

Зусилля тепер були сконцентровані на переміщенні греків із Криму до Російської держави. Цей план підтримав архієпископ Євгеній (він не міг його не підтримати з огляду на ті обставини, які привели його на місце єпархіального архієрея). Втім, з російського боку провідну роль у переселенні відігравала не духовна, а світська влада [210]. Грекам було обіцяно цілу низку привілеїв, важливою складовою яких була незалежність від влади керівництва Слов’янської та Херсонської єпархії і підпорядкування грецькому ж митрополиту Ігнатію, під керівництвом якого і відбувався вихід православних з півострова.

У “Жалуваній Грамоті Християнам Грецького закону, які вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення” від 21 травня 1779 р. було зафіксовано, що митрополиту Ігнатію до самої смерті доручаються всі поселяни, які вийшли з ним і будуть виходити з Криму. Ігнатій ставився в безпосереднє підпорядкування Синоду з правом висвячувати духовних осіб до церков [211]. Резиденцією митрополита став Маріуполь. Досить швидко греками були влаштовані церкви. Згідно з реєстром, поданим при рапорті митрополита Ігнатія Синоду від 12 червня 1781 р., таких церков нараховувалась 21 [212]. Втім, на момент складання рапорту наведенні в ньому дані були вже застарілими. У документах за грудень того ж року зазначались 23 церкви, підпорядковані Ігнатію [213].

Будівнича діяльність греків викликала незадоволення з боку архієпископа Никифора, який не бажав допустити, аби в межах його єпархії діяли незалежні від нього церкви. У серпні того ж 1781 р. Никифор скаржився Синоду на те, що греки, які вийшли з Ігнатієм із Криму і осіли в Катеринославі, будували там церкву. Обгрунтовуючи своє незадоволення, архієпископ писав: “Якщо та церква буде залежати від преосвященного Ігнатія, то в одному місці два архієреї і дві православні церкви рівнозалежні знаходитись будуть”, що, на думку Никифора, не відповідало існуючим правилам. Але Синод розсудив, що підстав для припинення будівництва немає [214]. Зіштовхнулись інтереси двох грецьких архієреїв — Никифора та Ігнатія — і в питанні підпорядкування кальміуської похідної Миколаївської церкви. Владнати суперечку допоміг губернатор В. Чертков [215].

Приводи для подібних конфліктів зникли із смертю на початку 1786 р. Ігнатія і передачею підпорядкованих йому раніше церков під владу архієпископа Никифора. Тимчасово останній призначив благочинним над грецькими церквами протопопа маріупольської Харлампієвської церкви Трифілія. Так була ліквідована найменша з підпорядкованих Синоду єпархій.

Підкреслимо, що маніпуляції кримськими православними греками, які здійснювались російською владою, мають розглядатись як такі, що були спрямовані на досягнення в першу чергу політичних, а не релігійних цілей. Внаслідок виселення греків православ’я в Криму зазнало втрат, які давались взнаки ще десятки років. У приєднаному до Росії Криму станом на 28 грудня 1783 р. було нараховано лише 58 церков, 25 з яких виявились зруйнованими [216]. Протоієрей Лебединцев пізніше так охарактеризував цю ситуацію: “В якому стані знаходилось в Криму християнство під час приєднання цього краю до Росії? Правильніше буде сказати, що 1783 р. ми знайшли тут тільки сумні сліди його” [217].

І все ж православне населення в Криму залишилося. До того ж, сюди прибували православні греки із-за кордону, спокусившись щедрими обіцянками Росії, яка ще проявляла велику зацікавленість у такому шляху поповнення населення. І знову одним із стимулів для переселення стало підпорядкування грецькому архієрею. 7 березня 1787 р. іменним указом про створення в складі Катеринославської єпархії вікаріатства, очолюваного єпископом Феодосійським і Маріупольським, передбачалось, що до пастви останнього мають відноситись всі греки, які оселяються в Маріуполі й Таврійській області [218].

Вікаріатству були підпорядковані і церкви Керчі та Єнікале, які ще за умовами Кючук-Кайнарджийського договору 1774 р. знаходились у складі Російської імперії. З 1794 р. до території, яка знаходилася під юрисдикцією єпископа Феодосійського і Маріупольського, були причислені землі Чорноморського Козачого війська. Таким чином, вікаріатство мало територію чималої протяжності. Логічно, що її структури управління були складнішими, ніж структури єпархії, очолюваної митрополитом Ігнатієм. І це при тому, що митрополиту підпорядковувалась самостійна єпархія, а єпископам Феодосійським і Маріупольським — лише єпархія вікарна. У Феодосії, а пізніше — Старому Криму, вікарії мали архієрейський будинок та консисторію. У безпосередньому підпорядкуванні консисторії перебували лише кримські релігійні споруди. Управління ж двома іншими складовими вікаріатства здійснювалось за посередництвом маріупольського і чорноморського протопопів [219].

Релігійних споруд у складі вікаріатства було небагато. Серед них — два монастиря: Балаклавський Георгіївський монастир у Криму і Катерино-Лебяжська пустинь на землях Чорноморського війська. Згідно з відомістю, складеною для Синоду, у 1794 р. на Кримському півострові було 16 церков, у Маріуполі та його повіті — 24, Катеринодарі та його окрузі — 4. Отже, вікаріатству тоді підпорядковувалось лише 44 церкви [220]. Як випливає з височайше затвердженої доповіді Синоду, на момент ліквідації вікарної єпархії в ній налічувалось не більше 66 церков [221]. Ця доповідь, якою скасовувалось вікаріатство, була затверджена імператором 16 жовтня 1799 р. Так що помилився В. Біднов, пишучи, що вікаріатство існувало з 1787 по 1797 рік [222].

За часів функціонування вікаріатства єпархія, до якої воно належало, продовжувала змінюватись у кордонах. І ці зміни, як і більшість попередніх, ставали наслідком реалізації планів світської влади. Під час російсько-турецької війни Катеринославський архієпископ Амвросій (Серебреников), який з 1789 р. мав до того ж титул місцеблюстителя Молдовлахійської екзархії, перебував за наказом імператриці при головнокомандуючому військами Г. Потьомкіну і, згідно з його волею, віддавав розпорядження стосовно Очаківської області ще до її приєднання до Росії. Коли ж війна закінчилась, архієпископ звернувся до Синоду із запитом, хто має керувати релігійними спорудами, розташованими між Бугом і Дністром. Синод, з огляду на те, що ці землі були приєднані до Катеринославської губернії, наказав, аби на цю територію поширювалась і влада Катеринославського і Херсонеса-Таврійського архієпископа [223]. За розпорядженням Синоду тут було влаштовано два протопопські правління. Наказом від 21 жовтня 1793 р. всю область було розподілено між 4 благочиннями [224].

Не залишалась сталою мережа монастирів. Напрямок її зміни багато в чому визначався все тим же Г. Потьомкіним. Як продовження секуляризаційної політики Катерини ІІ 10 квітня 1786 р. “згідно з видами і розрахунками князя Потьомкіна” з’явився іменний указ, яким, між іншим, ставропійний Києво-Межигірський монастир передбачалось перенести в Таврійську область. Оскільки Самарський монастир був приписаний до Києво-Межигірського, то над ним нависла реальна загроза закриття. Настоятель обителі добре розумів, від кого залежить її доля. Він звершувався до Потьомкіна, і той вислав згоду на існування монастиря і в подальшому. Паралельно з цим архієпископ Амвросій отримав від Синоду згоду на те, щоб Пустинно-Миколаївський монастир разом з усіма своїми угіддями залишився в складі Катеринославської єпархії. Втім, бюрократичний механізм уже був запущений, і Катеринославська казенна палата у серпні 1787 р. конфіскувала монастирські землі та угіддя все на тій же підставі залежності Самарського від Києво-Межигірського монастиря. І знову вирішальним виявилось слово Потьомкіна, який наказав казенній палаті залишити майно за монастирем [225].

Продовженням заходів, передбачених стосовно монастирів іменним указом від 10 квітня 1786 р., став іменний же указ, який з’явився через 2 роки, 25 квітня 1788 р. Згідно з ним на території Катеринославського намісництва в штаті мали залишитись лише Полтавський Хрестовоздвиженський монастир і новий монастир поблизу Катеринослава для влаштування архієрейського будинку, а також жіночий Великобудиський Преображенський монастир. Усі інші обителі мали бути перетворені на парафіяльні церкви [226]. І тут Потьомкін залишив за собою можливість коригувати порядок виконання монаршої волі. Коли Катеринославська казенна палата приступила до опису майна монастирів, їй було наказано “відбором його призупинитись… до наказу його світлості” [227]. Оскільки в іменному указі від 25 квітня 1788 р. передбачалось влаштування нового монастиря для архієрейського будинку, це створювало для єпархіальної влади низку незручностей, пов’язаних із необхідністю докласти чимало зусиль для будівництва. Тому Амвросій звернувся до Г. Потьомкіна з проханням сприяння в наданні дозволу на використання Самарського монастиря як архієрейського будинку. І Потьомкін отримав від Синоду потрібний дозвіл [228].

Враховуючи той вплив, який мав Григорій Олександрович на церковні справи південного краю, зрозуміло, що після смерті Г. Потьомкіна і приходу на його місце особи, яка мала відмінний погляд на концепцію територіального устрою підконтрольної йому території, змін мало зазнати і духовне відомство. Новий правитель намісництва, молодий фаворит Катерини ІІ П. Зубов, сконцентрував свою увагу на влаштуванні Вознесенського намісництва, до якого мали увійти ряд повітів утвореної на землях колишніх польських володінь Брацлавської губернії, декілька повітів Катеринославської губернії та Очаківська область. Дещо були змінені і межі самої Катеринославської губернії за рахунок приєднання частини Київського намісництва [229].

Захоплений ідеєю облаштувати місто, яке б затьмарило Катеринослав, П. Зубов запропонував імператриці план Вознесенська, який і був затверджений іменним указом від 2 жовтня 1795 р. [230] У “Розписі, які будівлі в Вознесенську потрібно зводити…”, складеному наступного року, передбачалось, зокрема, поряд із влаштуванням впродовж шести років соборної і впродовж року парафіяльної церкви, будівництво за два роки архієрейського будинку, консисторії й типографії [231]. Отже, перекреслювались старі плани стосовно розміщення єпархіального керівництва в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі. Зміна пріоритетів вдарила і по Катеринославу. Місто, яким пишався Потьомкін, було різко обмежене у фінансуванні, чим були поховані, зокрема, плани зведення грандіозних розмірів кафедрального собору, закладеного Катериною ІІ.

Втім, не реалізувались плани і самого П. Зубова. Прихід до влади в імперії Павла І знаменував для церковно-адміністративного устрою Південної України не тільки відмову від плану перенесення єпархіальних структур до Вознесенська, але й більш глобальні зміни. Вступивши на престол, новий імператор значно трансформував губернський поділ Російської імперії. Для південноукраїнського регіону це конкретизувалось в об’єднанні південної частини Вознесенської губернії, Таврійської області і більшої частини губернії Катеринославської в нове утворення, яке отримало назву Новоросійська губернія із адміністративним центром у Катеринославі, перейменованому на Новоросійськ.

Усе це потягло за собою зміни і церковно-адміністративного устрою. Іменними указами від 14 і 21 грудня 1797 р. назва єпархії була змінена на “Новоросійська та Дніпровська”, відповідний титул отримав і митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) [232]. Територіальні межі влади архієрея скоротились, оскільки в Новоросійській і Дніпровській єпархії залишились лише релігійні споруди, які знаходились у кордонах Новоросійської губернії. Єпархіальна влада переїхала до Новомиргорода, оскільки попереднє місце її перебування, Полтава, відійшло до складу Малоросійської губернії. Трансформації, які відбулись згідно з волею Павла І на півдні України, невдовзі поширились на всі єпархії імперії: 16 жовтня 1799 р. височайше затвердженою доповіддю Синоду передбачалось привести єпархіальні та губернські кордони і назви у відповідність [233]. Згідно з розписом, доданим до цієї доповіді, у Новоросійській і Дніпровській єпархії мало знаходитись 655 церков. За цим показником єпархія посідала 22 місце серед 36.

Саме згідно з цією доповіддю в руслі політики скорочення вікаріатств, що не мали великої кількості церков, релігійні споруди, підпорядковані Феодосійському та Маріупольському вікаріатству, яке ліквідувалось, опинились безпосередньо в складі Новоросійської і Дніпровської єпархії. Не можна повністю погодитись із дослідниками, які стверджують, що “після закриття вікаріатства церковне управління в Маріупольському повіті запроваджувалося на загальних основах” [234]. Дійсно, грецька громада втратила низку рис своєї окремішності. Але не всі. За зверненням Маріупольського міського голови і повіреного двадцяти грецьких селищ Новоросійська духовна консисторія фактично дозволила приазовським грекам зберегти деякі риси самоврядування в релігійній сфері. Зокрема був збережений порядок висування особи на посаду благочинного самою громадою, що давало грекам можливість мати на цьому місці людину, яка б діяла в їх інтересах. Якщо враховувати, що благочинні відігравали роль останньої ланки в системі посередництва між єпархіальним керівництвом і парафіяльним духовенством, то стає зрозумілим, що мати на цій посаді свого представника, який, до того ж, знаходився в певній залежності від громади, було дуже зручно. Адже саме від цієї ланки врешті-решт великою мірою залежало, яка інформація про стан грецьких церков буде подаватись духовній владі. Роль благочинного ставала значно вагомішою завдяки тому, що ця особа рішенням консисторії була виведена із прямого підпорядкування місцевому духовному правлінню і ставилась у залежність від самої консисторії. Таким чином, при розгляді цілої низки питань з ланцюга справочинства випадала проміжна ланка — духовне правління — яка обмежувала коло повноважень благочинного і зменшувала потенційні можливості останнього хоча б деякою мірою впливати на рішення єпархіального керівництва. Разом з тим, такий стан речей у деяких випадках більше влаштовував навіть не благочинного, а духовне правління. Адже запропонований консисторією порядок, за яким останнє мало звертатись до благочинного не указами, а повідомленнями, міг знімати з духовного правління відповідальність у разі невиконання духовенством грецьких церков розпоряджень єпархіального архієрея. Що ж стосується єпархіальної влади, то вона від цього не втратила в обсязі своїх прав, адже благочинний, на відміну від керівників Феодосійського і Маріупольського вікаріатства, повністю залежав від Новоросійської духовної консисторії та єпархіального архієрея [235].

Прихід на російський престол Олександра І відкрив нову сторінку в історії адміністративно-територіального устрою Південної України і вплинув на устрій церковний. Укрупнення губерній павлівського періоду змінилось на протилежну тенденцію. 8 жовтня 1802 р. іменним указом Новоросійська губернія була розділена на три — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонську) і Таврійську (до складу якої увійшли і землі Чорноморського війська). Згідно з височайше затвердженою 4 грудня 1803 р. доповіддю Синоду, кордони єпархій мали бути приведені у відповідність із кордонами новостворених губерній. Втім, більш ніж для двох десятків губерній, у тому числі і для південноукраїнських, було зроблене виключення з огляду на невелику кількість церков у кожній з них та враховуючи особливості їхнього розташування. Тому на території Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній мав порядкувати один архієрей, який відтепер носив титул не “Новоросійський і Дніпровський”, а “Катеринославський, Херсонський і Таврійський”.

У цьому ж документі зазначалось, що оскільки в Катеринославській єпархії немає жодного чоловічого монастиря, Синодом прийнято рішення про надання статусу штатного другокласного монастиря розташованій у Херсонському повіті Новогригоріївській пустині, яка за іменним указом від 29 вересня 1792 р. була приписаною до Софроніївської пустині Курської єпархії. У Смоленській єпархії, де діяло аж 6 штатних монастирів, наказувалось ліквідувати Бізюков монастир із передачею його назви і штатних сум колишній Новогригоріївській пустині.

І ще один важливий для південноукраїнської єпархії захід передбачався цією ж доповіддю Синоду: архієрейська кафедра мала бути перенесена із Новомиргорода до Катеринослава [236]. Звернемо увагу, що свого часу в умовах необхідності переселення з Полтави Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) клопотав про переведення кафедри до Новомиргорода через те, що із заснуванням Вознесенського намісництва це місто тимчасово, до побудови Вознесенська, стало адміністративним центром намісництва, і там були розташовані світські губернські установи. Отже, і на цей раз духовна влада рухалась слідом за світською. Клопотання єпархіального архієрея було задоволене, але з перенесенням адміністративного центру губернії в Новоросійськ (Катеринослав) архієрейська кафедра залишилась у Новомиргороді, який мав статус “приписаного міста” [237]. До того ж, це місто розташовувалось на окраїні єпархії і не було з’єднано з іншими її частинами зручними шляхами сполучення, що створювало неабиякі складності для функціонування вертикалі єпархіальної влади. Тому наступник Гавриїла, архієпископ Афанасій, і звернувся до Синоду з проханням про переміщення кафедри. І ось тепер, 4 грудня 1803 р., це прохання було задоволене. Зрозуміло, що центральною владою відповідне рішення було прийнято не через якісь особливі симпатії до південноукраїнського єпархіального архієрея, а з причини зацікавленості в тому, щоб єпархіальна бюрократія могла діяти більш ефективно, знаходячись поруч із органами губернської влади.

У перше десятиліття ХІХ ст. деяких трансформацій зазнали і духовні правління, які залишились у межах Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Такі зміни відбувались під контролем Петербурга. Між іншим, коли протопоп Феодор Романов звернувся до архієпископа Платона з проханням перевести Маріупольське духовне правління, розташоване в Оріхові, в Олександрівськ і призначити його протопопом цього правління, указом консисторії від 22 березня 1807 р. було об’явлено: “Оскільки для переведення згаданого Маріупольського духовного правління із Оріхова у місто Олександрівськ ніякої потреби не вбачається, влаштування ж духовних правлінь наново без розпоряджень від Святішого Правлячого Синоду бути не може, через це протопопу Романову в теперішньому проханні його відмовити, об’явити йому, що після зібрання відомостей про наново відкриті повіти стосовно влаштування духовного правління в місті Олександрівську розгляд вчинений буде…” [238]

На початку 1809 р. консисторія повідомила, що імператор дав згоду на перенесення духовних правлінь з Оріхова до Олександрівська, з Перекопу до Сімферополя, на влаштування правлінь у Маріуполі та Олександрії з перенесенням в останню штату ліквідованого Катеринославського духовного правління [239].

Після приєднання до Російської імперії Бессарабії змінились південно-західні кордони Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Складовою російської політики щодо новопридбаних земель було їхнє цілковите включення в правове поле імперії, в тому числі і в церковній сфері. Треба було створити церковно-адміністративні структури, які давали б можливість повністю контролювати ці території і знаходились би в прямому підпорядкуванні Петербургу. Тут уже вкотре центральній владі прислужився Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), член Синоду. Він представив пропозиції, які невдовзі були втілені у височайше затвердженій 21 серпня 1813 р. доповіді Синоду. Згідно з цим документом влаштовувалась нова єпархія — Кишинівська й Хотинська із титулом митрополії та екзархії. В її адміністративному центрі — Кишиневі — мали діяти архієрейський будинок, дикастерія (консисторія), семінарія. На чолі єпархії ставився митрополит. Отже, єпархія отримувала всі центральні структурні підрозділи, які повинні були мати відповідні церковно-адміністративні одиниці. У єпархії мало діяти і вікаріатство.

Важливо, що спеціально було обумовлено необхідність вирішувати всі духовні справи на підставі загальноросійських цивільних і церковних узаконень.

Для Південної України значення утворення цієї єпархії полягало в першу чергу в тому, що під керівництвом митрополита Кишинівського та Хотинського, за пропозицією Бонулеску-Бодоні, були передані церкви, які знаходились між Бугом і Дністром на просторах Очаківського степу, що належали до Херсонської губернії [240]. Так із складу Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії було виведено до 100 церков, у тому числі й одеські, тираспольські та ананіївські, які відтепер мали отримувати розпорядження не з Катеринославської, а з Кишинівської духовної консисторії [241]. Це був черговий крок на шляху розукрупнення єпархій, і в синодській доповіді зазначалось, що зменшити територіальні межі компетенції Катеринославського архієрея можливо тому, що його єпархія простяглась більш ніж на 1000 верст і включає 789 церков [242].

Напевно, Бонулеску-Бодоні, будучи добре знайомим що називається “із середини” з пріоритетами петербурзької політики, зміг використати їх і для задоволення власних інтересів, адже ще після того, як він залишив Київську кафедру, митрополит кілька років мешкав в Одесі [243], і тепер бажав приєднати її до своєї єпархії.

У самій новоствореній єпархії релігійних споруд стало навіть більше, ніж у сусідній. Згідно із відомостями, зібраними у 1815 – 1816 рр. чиновником відомства Колегії іноземних справ Свін’їним, у Бессарабській області нараховувалось 935 церков. Крім того, тут діяло 11 монастирів [244].

Впродовж перебування Одеського повіту в релігійній залежності від Кишинівського архієрея в регіоні почали діяти і нові монастирі. Зокрема височайше затвердженою 1 липня 1824 р. доповіддю Синоду мала бути реалізована пропозиція вже покійного митрополита Кишинівського про реорганізацію тимчасового архієрейського подвір’я біля Одеси в штатний Успенській чоловічий монастир. Земля для цього подвір’я ще в 1814 р. була подарована дворянином Теутулом і наступного року, згідно з волею імператора, закріплена за Кишинівським архієрейським будинком. Втім, для митрополита вона виявилась малокорисною: у віддаленості від Кишинева, відділеного, до того ж, Дністровськими карантинами, подвір’я поступово приходило в запустіння. З іншого боку, частина Кишинівської єпархії, яка примикала до Чорного моря і простяглася від Бугу до Дунаю, не мала жодного монастиря. З огляду на це і було прийняте позитивне рішення з приводу пропозиції Бонулеску-Бодоні [245].

За час перебування частини церков Херсонської губернії в складі Кишинівської та Хотинської єпархії деяких змін зазнала структура духовних правлінь єпархії Катеринославської, Херсонської й Таврійської. Зокрема, оскільки в підпорядкуванні Ольвіопольского духовного правління залишалось мало церков, архієпископ Іов звернувся до Синоду з пропозицією ліквідувати цю установу із перепідпорядкуванням підлеглих їй церков Єлизаветградському духовному правлінню. Пропозиція архієрея пройшла лише частково: члени Синоду вирішили не ліквідовувати правління, а лише тимчасово його закрити [246].

Дещо змінився характер залежності від єпархіальної влади парафій, які, починаючи з 1817 р., входили до складу новозапроваджених військових поселень. Територія, яку займали військові поселення, поступово розширювалась [247]. На її духовенство поширювались правила, передбачені височайше затвердженою 27 грудня 1819 р. доповіддю генерала Аракчеєва: священики поселених полків під час перебування в округах військового поселення підпорядковувались благочинним поселених військ, а ті — єпархіальному архієрею. Але під час походів такий порядок не діяв, і всі священики перебували під командою обер-священика [248].

Посилання

188. Талдыкин А.В. Административно-полицейский аппарат царизма в Украине в ХVІІІ – первой половине ХІХ вв.: Дис… канд. юридических наук: 12.00.01. — Харьков, 2000. — С. 163.

189. Лиман І. Церковний устрій… — С. 41 – 97.

190. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 190 – 193.

191. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 402.

192. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХ. — С. 206 – 207.

193. РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 797. — Ч. 6. — Арк. 391 – 391 зв.

194. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 307 – 362.

195. Там само. — Арк. 368.

196. Тригуб О.П. Історія заснування Катеринославської та Херсонської єпархії (1775 – 1837) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. VІІ. — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 1999. — С. 108.

197. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый. Период от основания в Новороссийском крае Новой-Сербии, до учреждения наместничества Екатеринославского с упразднением губерний Новороссийской и Азовской, за коим последовало упразднение и Славянской епархии. С 1751 по 1786 год // ЗООИД. — Одесса, 1853. — Т. ІІІ. — С. 104.

198. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. — Т. 3 Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. — К.: Український центр духовної культури, 1999. — С. 117.

199. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 16. — С. 256; Буланова Н.М. Церковно-релігійні процеси на Катеринославщині в останній чверті ХVІІІ ст. // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. — Вип. 10. — 2002. — С. 29; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава. 9-го мая 1787 г. – 1887 г… — С. 27.

200. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 162. — Арк. 1 – 4.

201. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. — Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 2000. — С. 443.

202. Там само. — Оп. 57. — Спр. 472. — Арк. 1 – 7.

203. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству Православного исповедания Российской империи. Царствование государыни императрицы Екатерины ІІ. 1773 – 1784 гг. — Петроград: Синодальная типография, 1915. — С. 177.

204. ІР НБУ. — Ф. V. — Спр. 497. — Арк. 175.

205. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 59. — Спр. 153. — Арк. 1.

206. Там само.

207. ІР НБУ. — Ф. V. — Спр. 497. — Арк. 175 зв. – 176.

208. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 84. — Арк. 1.

209. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования. — Казань: Центральная типография, 1913. — Т. 2. (ХVІІІ-й век). — С. 501 – 502.

210. Колоеров С.А. Роль Г.А. Потемкина в переселении греков из Крыма и в обустройстве их в Приазовье // Греция и славянский мир. Сборник научных статей. — Симферополь: “Крымский Архив”, 2002. — С. 63 – 69; Гедьо А.В. Джерела з історії греків Північного Приазов’я (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) — К., 2001. — С. 43 – 48, 72 – 81.

211. МКМ. — Д. – 3471.

212. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 60. — Спр. 98. — Арк. 160 – 160 зв.

213. Там само. — Арк. 170.

214. Там само. — Арк. 176 – 177.

215. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 512 – 513.

216. Лашков Ф. Статистические сведения о Крыме, сообщенные каймаканами в 1783 году // ЗООИД. — Одесса, 1886. — Т. ХІV. — С. 119.

217. Лебединцев А. Столетие церковной жизни Крыма. 1783 – 1883 // ЗООИД. — Одесса, 1883. — Т. ХІІІ. — С. 204.

218. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 816.

219. Лебединцев А. О Феодосийской (викарной) епархии // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1861. — № 1. — С. 47.

220. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5388. — Арк. 30 – 32.

221. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХV. — С. 815.

222. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии. — Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1907. — С. 63.

223. Покровский И.М. Русские епархии… — С. 522 – 524.

224. Мільчев В. Болгарські переселенці на півдні України. 1724 – 1800 рр. — Київ–Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 2001. — С. 148; Покровский И.М. Русские епархии… — С. 523 – 524.

225. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. — Екатеринослав: тип. Екатеринославского губернского правления, 1873. — С. 62 – 67.

226. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІ. — С. 1070.

227. РДАДА. — Ф. 18. — Оп. 1. — Спр. 317. — Арк. 2.

228. Феодосий (Макаревский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь… — С. 70 – 74.

229. Загоровский Е.А. Деятельность П. А. Зубова по управлению Степной Украиной // Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина ХVІІІ – перша половина ХІХ століття). — Запоріжжя, 1999. — С. 493.

230. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІІІ. — С. 793 – 804.

231. РДАДА. — Ф. 16. — Оп. 1. — Спр. 699. — Ч. 2. — Арк. 379 – 383.

232. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХІV. — С. 869.

233. Там само. — Т. ХХV. — С. 813 – 821.

234. Гедьо А. До питання про церковний устрій маріупольських греків (80 рр. ХVІІІ – ХІХ ст.) // Греция и славянский мир… — С. 83.

235. Лиман І. Церква приазовських греків на зламі ХVІІІ – ХІХ ст. // Україна: вчора, сьогодні, завтра: Збірник наукових праць. — Запоріжжя, 2003. — С. 142 – 147.

236. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХVІІІ. — С. 140 – 143.

237. Беднов В. Из прошлого Екатеринославской епархии… — С. 5 – 9.

238. ІР НБУ. — Ф. ІІ. — Спр. 24899. — Арк. 2471.

239. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 767. — Арк. 1 – 2.

240. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІ. — С. 613 – 619.

241. Юрневич М. К истории Одесской Архангело-Михайловской монастырской церкви // ЗООИД. — Одесса, 1898. — Т. ХХІ. — С. 8 – 10.

242. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІІ. — С. 618.

243. Логинов Е. Из истории церковной иерархии и духовного просвещения в Новороссийском крае и Одессе // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1894. — № 18. — С. 409.

244. А.Н. Очерк гражданского устройства Бессарабской области с 1812 – 1828 г. // ЗООИД. — Одесса, 1900. — Т. ХХІІ. — Отд. І. — 1900. — С. 143.

245. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХХІХ. — С. 431 – 433.

246. ДАХО. — Ф. 137. — Оп. 6. — Спр. 5. — Арк. 270 – 270 зв.

247. Ден В.Э. Население России… — С. 167 – 170.

248. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 103 зв.