Будівництво храмів

Ігор Лиман

При розгляді трансформації церковно-адміністративного устрою Південної України, що відбулись в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст., вказувалась кількість церков, які діяли в регіоні в етапні моменти його історії. Ці показники є дуже важливими для визначення рівня розвитку південноукраїнських єпархій. На самі темпи зростання кількості релігійних споруд вплинув широкий спектр факторів, який включав особливості внутрішньої та зовнішньої політики держави, місце краю в системі пріоритетів Петербурга, зміни кордонів єпархій, економічний стан країни в цілому і населення Південної України зокрема, рівень релігійності населення, традиції і в зв’язку з цим рівень активності парафіян, позиція місцевих архієреїв у питанні розбудови мережі церков і цілий ряд інших. Ці фактори великою мірою відбились і на процедурі отримання дозволу на будівництво релігійних споруд.

Ще за часів Нової Січі простежувалась тенденція посилення контролю центральної духовної влади за процедурою заснування церков на запорозьких землях. Етапним у цьому плані можна назвати початок 1760-х рр., коли з утворенням Старокодацького духовного намісного правління з’явився посередник між кошовим керівництвом і київським архієреєм у вирішенні питання про влаштування релігійної споруди. У 1770 р. вийшов указ Синоду, яким коригувались уже вимоги до самих єпархіальних архієреїв стосовно направлення до Синоду отриманих ними “чолобитних”. Остання за часів існування Нової Січі суттєва зміна в цій процедурі була запроваджена указом Синоду від 14 липня 1772 р., який став відповіддю на неодноразові звернення київського митрополита. Архієрей просив скасувати необхідність попереднього листування з Петербургом у питаннях влаштування на землях Вольностей нових храмів Божих, вказуючи таке обгрунтування свого звернення: “Як де у володінні військових Запорозьких Вольностей установи і розпорядки не лише по світській, але і по духовній командам багато в чому від інших відмінні, опіка ж про церкви Божі від них здійснюється сумлінна і утримання священно-і церковнослужителям доставляється достатнє, та й тамтешньому народу, особливо в теперішній час, знадобиться скільки можливо надання поблажливості і задоволення”. Втім, позбавившись необхідності попередньо зноситись із Синодом, митрополит ставився в залежність від світської влади, без дозволу якої він не мав права приймати рішення щодо заснування церкви. Зберігалась необхідність давати звіт Синоду про вже надане благословення на влаштування храму [269].

Після ліквідації Вольностей Війська Запорозького архієпископ Євгеній, який тільки-но прибув до Полтави, не наважився продовжити практику надання без узгодження з Синодом дозволу на зведення церков. Але потреба саме в такому порядку була нагальна. Це розуміла в першу чергу світська влада. Г. Потьомкін підтримав пропозицію Азовського губернатора В. Черткова і звернувся до Синоду з клопотанням дозволити будувати церкви в губернії за згодою лише місцевого архієрея та губернатора. Місцева влада аргументувала свої пропозиції тим, що спрощення процедури отримання дозволу дасть змогу більш ефективно виконувати волю імператриці щодо залюднення регіону, оскільки вихідці із-за кордону, і з інших частин Російської імперії воліють селитися переважно там, де бачать уже збудовані церкви. Отже, справа виходила далеко за межі суто релігійних інтересів. Не дивно, що Синод березневим 1777 р. указом дав дозвіл на заснування релігійних споруд у Новоросійській та Азовській губерніях без попереднього з ним погодження [270].

Через 2 роки Азовське губернське керівництво звернулось до Синоду з новою пропозицією, яка передбачала спрощення процедури проведення “указного слідства” і надання дозволу на зведення церков навіть у населених пунктах, які включали менше 100 дворів [271]. Синод задовольнив це звернення.

Коли ж було прийняте рішення про включення Азовської та Новоросійської губерній у Катеринославське намісництво, правитель останнього звернувся до Синоду з проханням поширити правила, затверджені щодо порядку зведення церков в Азовській губернії, і на землі губернії Новоросійської. Указом Синоду від 11 вересня 1783 р. такий дозвіл був даний [272].

До 1798 р. місцеві світська та духовна влади відігравали вирішальну роль у питаннях влаштування церков.

Початок справі клав або поміщик, або громада населеного пункту, в якому планувалося звести новий храм. Причому звернення писались на адресу як духовної, так і світської влади. Архієпископ отримував прохання про надання дозволу на початок будівництва, і видавав стандартної форми “Благословительну грамоту”, у якій дозволяв “за прикладом інших святих церков соборно закласти і після закладки нам рапортувати”. В “Грамоті” обов’язково містилось посилання на указ Синоду від 13 вересня 1734 р., яким визначались пропорції, в яких мала будуватись церква. У цьому ж документі архієпископ нагадував також, що згідно з указом Синоду від 9 жовтня 1742 р. після завершення зведення церкви має бути проведена перевірка, чи є в наявності все необхідне для функціонування храму.

Як сама справа закладення церкви, так і перевірка майна новозбудованої споруди доручалась протопопу, а пізніше — одному із присутніх духовного правління. Протопоп чи присутній правління складав докладний “Реєстр речам, до церкви за необхідністю належним”, у якому мали бути відмічені ті книги, предмети священицького вбрання, посудини тощо, які повинні бути в наявності, але ще не були придбані. Хоча перелік необхідних речей і існував, при відсутності деяких предметів архієреї зберігали за собою право вирішувати, чи є відсутність чогось підставою для відкладення освячення храму. Незважаючи на те, що серед придбаних в 1783 р. для баратівської церкви книг не було “Требника”, “Уставу”, “Духовного регламенту”, букваря, катехізису, і навіть Біблії, це не перешкодило архієпископу Слов’янському та Херсонському розпорядитись про видачу антимінсу цьому храму [273]. Але відсутність купелі в церкві Андріївки стала причиною такої резолюції, накладеної в 1798 р. митрополитом Гавриїлом: “Антимінс видати і церкву освятити дозволити протопопу Іоанну Богдановичу, коли купіль для немовлят буде в наявності” [274].

Втім, існувала ще одна важлива умова — наявність землі, відведеної на утримання священно- та церковнослужителів.

Отримання дозволу на освячення нових храмів було значно ускладнене з приходом до влади Павла І. Указ Синоду від 6 вересня 1798 р. зобов’язував єпархіальне керівництво представляти до Петербурга слідчі справи по кожному зверненню. На виконання указу, відтепер духовні правління мали подавати консисторії, а та передавати Синоду докладні відомості про всі обставини справи. Причому ця інформація складалась за стандартною схемою, і накази консисторії, видані духовним правлінням у різні роки, мало відрізнялись від підписаного 18 квітня 1800 р. з приводу прохання поміщика Курлянського про будівництво церкви в слободі Іванівці: “… Для того в те Херсонське духовне правління послати указ і веліти зробити найдокладніше вивчення: 1-е: в яких парафіях згадані поміщика Курлянського слободи Іванівка і Аннівка, а також і інші прописаних п’яти поміщиків слободи, позначивши їх назви, знаходяться, і в скількох верстах від тих і від інших навколишніх, і яких саме парафій, а також і між собою? Та і скільки знаходиться у всіх тих семи слободах, у кожній окремо, чоловічої і жіночої статі душ, про які і відомість прикласти. 2-е: цих п’яти слобод поміщики і мешканці чи бажають бути в парафії при тій, що планується поміщиком Курлянським збудуватись, церкві? Про що від них і підписку представити. 3-е: після відрахування цих слобод від теперішніх їхніх парафій чи не будуть вони замалі для утримання своїх церков, і скільки з них при кожній залишиться обох статей душ окремо, і чи можуть священно- та церковнослужителі їх мати не бідне утримання, про що від них і письмові відзиви взяти. 4-е: від прохача Курлянського витребувати підписку, чи спроможний він у селі своєму Іванівці власним своїм коштом збудувати церкву наново, і її прикрасити всім необхідним, та і на майбутнє утримувати назавжди в пристойній благоліпності з тим, щоб до зведення ще тієї церкви належна до неї і на утримання перебуваючих при ній священно- та церковнослужителів в указній кількості десятин земля відмежована і план на неї доставлений був у цю консисторію. 5-е: які саме причини спонукають його, Курлянського, до такого влаштування церкви, і чи є в тому необхідна потреба, і яка точно? А крім того, 6-е: оскільки у височайше конфірмованій Його Імператорською Величністю в 11-й день січня минулого 1798 року Синоду і Сенату доповіді в 9-му пункті між іншим зображено: тих поселян або поміщиків, які на майбутнє будуть просити про будівництво наново церков, буде обов’язком забезпечувати священиків і церковників усім тим, що в тій доповіді потрібно, для того і про це взяти від нього, Курлянського, докладне зобов’язання на підставі тієї доповіді з тим, щоб і будинки для тих священно- та церковнослужителів збудовані були піклуванням його, Курлянського. І все те слідство достеменне представити в цю консисторію для відправки його в Святіший Синод” [275].

Крім згадки про необхідність дотримання положень законодавчого документу від 11 січня 1798 р. (про що докладніше скажемо пізніше), головним нововведенням, або, скоріше, поверненням до дещо забутого порядку стала необхідність зноситись з Петербургом під час розгляду питання. Надання ж інформації по пунктах, що вимагались єпархіальним архієреєм, не було чимось незвичним для населення Південної України. За часів Нової Січі від запорожців вимагалось надсилання до київського митрополита відповідей по ще більшій кількості пунктів. Після ліквідації Вольностей за фактами надходження прохань про заснування храмів консисторія розпоряджалась проводити слідство [276], духовне правління перевіряло відомості про кількість майбутніх парафіян і відстань до найближчої церкви [277], парафіяни давали підписку про те, що будуть утримувати храм Божий [278]. До того ж, про стан місцевості, де мала розміщуватись церква і підцерковна земля, професійно складені відомості містились у паперах землемірів.

За Павла І був посилений контроль і за влаштуванням придільних і домових церков. Синодським указом від 24 вересня 1800 р. єпархіальним архієреям було заборонено давати відповідний дозвіл без попереднього узгодження з Синодом [279].

У справах, що розглядались у перші роки після прийняття синодського указу від 6 вересня 1798 р., знаходимо чимало відмов у задоволенні прохання про дозвіл звести нову церкву. Справа вже згаданого Курлянського тягнулась п’ять років і була завершена резолюцією архієпископа “відмовити”. Підставою для такого рішення був спільний указ Синоду і Сенату від 1723 р., згідно з яким у парафії при одному священику мало перебувати “не менше ста і ста п’ятидесяти дворів”. У цьому, як і в інших випадках, за архієреєм і консисторією зберігалась певна свобода у прийнятті рішення, вони могли (в залежності від того, як тлумачили факти) і дозволити будівництво. Відмова ж Курлянському в рішенні єпархіального керівництва пояснювалась так: “оскільки в показаній кількості 392-х душ чоловічої статі, призначених до формування нової в слободі Іванівці парафії, показано і таких, які народжені після ревізії 1795-го року і вік мають від одного до семи тільки років, більше сімдесяти душ, які справжніх парафіян становити не можуть, а вписані без сумніву для одного тільки наповнення указної кількості дворів” [280]. Недостатня кількість дворів була згадана і як причина відмови поміщиці Гейкіній в 1803 р. [281]. У тому ж році не було задоволене прохання про дозвіл будувати церкву в селі поміщика Перетця Софіївці. І знову однією з причин став брак парафіян, оскільки населення деяких заявлених у проханні населених пунктів відмовилось бути приписаними до парафії майбутньої церкви. Додатковими причинами стали незадоволення священно- та церковнослужителів старої церкви, а також близька відстань від Софіївки до цього храму [282].

Причина відсутності достатньої для заснування нових храмів кількості дворів цілком зрозуміла. Південний край, хоч і активно колонізувався, ще не мав великої кількості населення в нововлаштованих слободах, державних і особливо поміщицьких селищах. І тут спостерігалась ситуація, коли, з одного боку, держава мала продовжувати курс на уніфікацію і централізацію управління і правничих норм, що поширювались на різні частини імперії, а з іншого, — цей курс ставав на заваді реалізації державної політики щодо залюднення Південної України. В даному випадку можновладці врахували специфіку ситуації в регіоні. Як виключення, тут було дозволено зводити храми Божі і там, де парафія не мала потрібної кількості дворів. У жовтні 1806 р. імператор підписав указ про такий дозвіл [283].

Цей указ відкрив шлях для церковного будівництва в населених пунктах з невеликою кількістю мешканців, якщо тільки громада чи поміщик могли утримувати священно- та церковнослужителів. Не було перешкодою і те, що внаслідок виникнення нової парафії стара ставала нечисленною. У 1809 р. було-таки дано дозвіл на зведення храму в згаданій вище Софіївці. Архієпископ затвердив: “Хоча за відрахуванням від… білозірської Різдвопредтеченської церкви до такої, що складається, Софіївської парафії тільки 53 душі чоловічої статі, і залишиться при ній тільки 49 дворів, але оскільки перебуваючий там священик відізвався, що він цією кількістю буде задоволений, і при тому і раніше парафія та була неповною і причт мав утримання не бідне, та й через віддаленість тієї церкви від таких, що відраховуються від неї сіл Федорівки та Іванівки, священик цей у виконанні свого обов’язку мав чималі ускладнення” [284]. Подібними висловами була обгрунтована в тому ж році і згода єпархіального керівництва на будівництво церкви в Сергіївці, хоча це призводило до залишення в парафії старого храму всього 40 дворів [285]. На указ 1806 р. містилось посилання в рішенні, прийнятому консисторією в 1821 р. стосовно дозволу на зведення кам’яної Покровської церкви в Песках [286].

Втім, зняття обмеження мінімальної кількості дворів, які могли перебувати в парафії, не означало, що відтепер задовольнялось будь-яке подання. Єпархіальні архієреї і консисторія продовжували ретельно вивчати обставини кожної справи. Показовою можна назвати відмову мешканцям військового форштадту Херсона. В ній поєдналась чи не більшість підстав, які зазвичай називались керівництвом єпархії при відхиленні клопотань подібного роду: близька відстань до старої церкви; незадоволення священиків тим, що їхня парафія зменшиться; відсутність підписки прохачів про те, що вони своїм коштом збудують церкву і будинки для священно- та церковнослужителів; відсутність у мешканців форштадта грошей для будівництва; відсутність підтримки з боку світської влади, у відомстві якої знаходилась велика частина потенційних парафіян майбутньої церкви; можливість безперешкодно задовольняти духовні потреби в інших храмах [287].

Указ 1806 р. не вносив змін у саму процедуру отримання дозволу на зведення релігійних споруд, і вона залишалась такою ж, якою стала в 1798 р. Причому, як і в інших подібних ситуаціях, найбільш ревно і пунктуально положення указу 1798 р. дотримувались у перші роки після його підписання. Суворість вимог духовної влади до підлеглих щодо дотримання новозапроваджених положень пояснювалась і тим, що треба було привчити духовенство до цих нововведень. Тому коли в 1800 р. благочинний Афанасій Козачинський питав дозволу Херсонського духовного правління скласти іменні списки населених пунктів, які мали увійти в парафію церкви слободи Іванівки, на підставі ревізьких реєстрів, щоб “простолюдини не в звичайний час в перепису душ не побачили б за яку протизаконну справу”, присутні правління відреагували досить різко, заборонивши на майбутнє писати такі рапорти і зобов’язавши докладати всіх зусиль для виконання указних розпоряджень. Оскільки папери по справах мали передаватись до самого Синоду, Козачинському було нагадано, аби він складав усі документи на якісних листах, цілих аркушах, чітким почерком [288].

На етапі перевірки даних про парафію майбутньої церкви духовне правління дійсно мало бути посередником між єпархіальним начальством і парафіянами, тому згадане розпорядження благочинному було цілком законним. На деяких інших етапах участь правління не передбачалась, про що іноді забували світські установи. У таких випадках присутні правління, пам’ятаючи про можливі штрафи, не брали на себе чужих повноважень і роз’яснювали, до кого треба звертатись із відповідними паперами. Зокрема, в тому ж 1800 р., коли доглядач адміралтейських поселень сотник Гаєвський звернувся до Херсонського духовного правління з проханням розпорядитись освятити церкву в Воскресенському, прохачу було пояснено, що треба писати до архієрея. Таке ж роз’яснення було надане правлінням і конторі головного командира Чорноморських флотів, яка місяцем пізніше звернулась до правління з вимогою освятити цю ж церкву [289].

Хоча етапи процедури залишались ті ж самі, деяких змін зазнавали вимоги до самого будівництва. Зокрема влада намагалась збільшити відсоток кам’яних храмів Божих, оскільки дерев’яні були значно вразливішими для пожеж. 22 січня 1801 р. Синод направив єпископу Новоросійському і Дніпровському Афанасію указ, яким повідомлялось про заборону імператором будівництва дерев’яних церков на місці згорілих [290]. Для регіону з обмеженими природними ресурсами для будівництва це було відчутним ударом. Не дивно, що 11 червня того ж року єпархіальний архієрей у резолюції на зверненні мешканців Токмака про надання дозволу на зведення ними дерев’яної церкви написав: “Оскільки дерев’яні церкви у всій Росії іменним височайшим покійного государя імператора указом будувати заборонено, від тих же, які подають прохання, різних людей про будівництво церков повідомляється, що немає в них можливості, через відсутність у них і в ближніх місцях каменю, землі придатної для цегли і дров для випалу її, то консисторії з цього предмету розсудити, чи не потрібно буде про це звернутись до Синоду”. Тоді Новоросійська духовна консисторія не ризикнула звернутись до Петербурга, оскільки згаданим іменним указом заборонялось не лише зведення дерев’яних церков, але і подання Синоду прохань про таке будівництво [291].

Для Південної України дія заборони тривалою не була. Вже згаданим жовтневим 1806 р. іменним указом на території Катеринославської єпархії було дозволено зводити дерев’яні церкви [292]. Зауважимо, що положення, аналогічні передбаченим жовтневим 1806 р. указом, були поширені на інші регіони набагато пізніше. Лише 8 березня 1818 р. з’явився синодський указ, яким у місцевостях із невеликою чисельністю населення дозволялось влаштовувати нові церкви, компенсуючи брак дворів грошовими внесками на користь священно- та церковнослужителів [293]. І аж 28 жовтня 1835 р. був даний дозвіл на зведення дерев’яних церков по всій території держави [294].

І за Олександра І, і тим більше за Миколи І центральною владою приділялась увага регламентації архітектурних особливостей храмів. Контроль за відповідністю вигляду церков існуючим правилам покладався на єпархіальних архієреїв. Разом з тим, через уніфікацію проектів деяких релігійних споруд відповідний обов’язок стосовно них з архієреїв знімався: 30 вересня 1818 р. синодським указом із компетенції єпархіальної влади був виведений розгляд планів церков полкових штабів, оскільки ці споруди зводились за завіреним імператором планом [295]. Характерно, що і самі єпархіальні архієреї в ряді випадків виступали в ролі ініціаторів подальшої уніфікації проектів релігійних споруд. Саме так з’явився іменний указ від 14 лютого 1825 р. про видання “Зібрання планів, фасадів та профілів для будівництва кам’яних церков”, яке мало допомагати єпархіальним керівникам всієї імперії в розбудові мережі підлеглих їм релігійних споруд [296]. Втім, у передмові до самого видання роз’яснювалось, що не передбачено, аби по наведеним планам обов’язково будувались церкви у всіх місцях за будь-яких обставин [297].

Невдовзі Петербургом був зроблений більш важливий крок у напрямку стандартизації храмів. Приводом для цього стало те, що Олександру І під час відвідання військового поселення не сподобався вигляд тамтешньої церкви. Імператор наказав генералу Аракчеєву з’ясувати, ким затверджувався план цієї споруди. Коли ж було повідомлено, що питання розгляду планів знаходиться в цілковитій компетенції духовної влади, тоді як влада світська не має права втручатись у відповідні розпорядження, Олександр І звелів, аби кожен план церкви передавався на розгляд Міністерства внутрішніх справ. Комітетом Міністрів на виконання монаршої волі було розроблене спеціальне положення про правила влаштування, ремонту і перебудови церков, яке було затверджене вже Миколою І. Відтепер вплив світського відомства на процедуру зведення храмів збільшився. Світська влада мала передавати плани та кошториси єпархіальним архієреям, а ті направляти їх разом із своєю думкою до Синоду. Останній зобов’язувався передавати ці папери Міністерству внутрішніх справ для розгляду в Будівельному комітеті [298].

Хоча положенням від 9 березня 1826 р. спеціально декларувалось, що запровадження нових правил не повинне стати причиною затягнення розгляду справ, при реалізації документа в єпархіях зіштовхнулись із чисельними труднощами, про що архієреї і повідомляли Синоду. Наслідком таких звернень стала доповідь Синоду на ім’я Миколи І. Нею передбачалось, що правила від 9 березня 1826 р. поширюються лише на ті церкви, які будуються на казенний кошт, при зведенні ж, перебудові та ремонті церков зусиллями парафіян плани мають розглядатись не в Міністерстві внутрішніх справ, а губернськими або іншими атестованими архітекторами. Цією ж доповіддю, між іншим, пропонувалось дозволити зведення дерев’яних церков у бідних поселеннях, але кожного разу за спеціальним зверненням єпархіального архієрея до Синоду з роз’ясненнями, чому немає можливості звести церкву кам’яну. Микола І 11 лютого 1828 р. затвердив пропозиції Синоду, щоправда, з одним суттєвим виключенням. Резолюція імператора передбачала, що проекти будівництва нових церков у губернських і повітових містах повинні-таки подаватись до Міністерства внутрішніх справ [299].

Уже наступного, 1829, року імператор був змушений наказати підтвердити чинність положення Комітету Міністрів від 9 березня 1826 р., оскільки під час відвідання Череповця побачив там нову кам’яну церкву, побудовану людьми, “які не мали ніякого уявлення про архітектуру” [300].

Значно пізніше, наприкінці 40-х – на початку 50-х рр., система отримання планів на зведення храмів була переглянута у зв’язку з призначенням до єпархій спеціальних архітекторів, які мали керувати зведенням будівель духовного відомства. Зокрема Херсонська єпархія отримала такого архітектора згідно з іменним указом від 16 грудня 1850 р. [301] Але і цей захід не вирішив проблеми: продовжували з’являтись церковні споруди, які не відповідали архітектурним проектам. Тому 2 січня 1854 р. Миколою І був підписаний указ, яким підтверджувалась необхідність будувати храми під наглядом фахівців, за виключенням випадків, коли не було можливості доручити архітектору нагляд за будівництвом дерев’яних церков [302].

При такому особистому опікуванні Миколи І питаннями вигляду релігійних споруд було цілком логічним, що детально регламентувались і правила зведення та плани церков козачих військ [303].

Особливу увагу приділяв Микола І тому, аби вигляд православних храмів відповідав традиційному. Іменним указом від 25 березня 1841 р. наказувалось при складані проектів прагнути зберігати дух візантійської архітектури [304]; 12 листопада 1842 р. згідно з волею імператора Синодом було наказано вжити заходів для запобігання проведенню ремонту в старовинних церквах без дозволу вищої духовної влади [305]; 31 грудня того ж року за наказом Миколи І було заборонено ремонтувати церковні пам’ятки старовини без детального розгляду справи в Синоді з передачею питання на остаточне вирішення самому імператору [306]; 20 квітня 1843 р. за розпорядженням Миколи І Синод підтвердив чинність цього правила [307].

Регламентації зазнавало і визначення місць, на яких дозволялось зводити релігійні споруди [308].

Отже, правління Миколи І і в питанні влаштування, перебудови та ремонту церков відмічене тими ж тенденціями всеохоплюючого контролю, дріб’язкової регламентації, бюрократизації, які спостерігались і в інших сферах.

У цьому плані вже в перші роки царювання Олександра ІІ була внесена суттєва коректива: іменний указ від 5 червня 1858 р. запроваджував новий порядок влаштування релігійних споруд. Ініціатором змін виступила не духовна, а світська влада. Міністр державного майна звернувся до обер-прокурора Синоду з проханням вжити заходів для сприяння влаштуванню в казенних селищах церков. По розгляді питання Синод передав імператору, а той затвердив ухвалу, згідно з якою положення примітки до статті 45 “Статуту духовних консисторій” про те, що лише керівникам Сибірських і Закавказьких єпархій дозволяється будівництво церков власним рішенням, мало бути поширене на всі єпархії імперії. Метою нововведення було назване створення більш сприятливих умов для розширення мережі релігійних споруд [309]. Отже, указом від 5 червня 1858 р. процедура отримання дозволу на зведення церков на півдні України певною мірою знову поверталась до порядку, який існував тут і певний час до ліквідації Вольностей Війська Запорозького, і в останній чверті XVIII ст.: дозвіл на будівництво мала давати місцева влада, а Синод повинен був ставитись до відома про вже прийняте рішення.

Посилання

269. Лиман І.І. Церква в духовному світі запорозького козацтва. — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 1997. — 47 – 53.

270. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 1 – 5 зв.

271. Там само. — Арк. 41 – 46 зв.

272. Там само. — Арк. 125 – 129.

273. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 9, 15.

274. Там само. — Спр. 300. —Арк. 8.

275. Там само. — Спр. 373. — Арк. 1 – 2.

276. Там само. — Спр. 28. — Арк. 5.

277. Там само. — Спр. 298. — Арк. 1.

278. Там само. — Ф. 198. — Оп. 1. — Спр. 23. — Арк. 1, 2.

279. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVI. — C. 319.

280. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 373. — Арк. 36 зв. – 37.

281. Там само. — Спр. 496. — Арк. 20 зв.

282. Там само. — Спр. 499. — Арк. 8.

283. Там само. — Спр. 1350. — Арк. 79.

284. Там само. — Спр. 766. — Арк. 20 зв. – 21.

285. Там само. — Спр. 771. — Арк. 27.

286. Там само. — Спр. 1350. — Арк. 79.

287. Там само. — Спр. 800 — Арк. 22 – 23 зв.

288. Там само. — Спр. 373. — Арк. 11 – 12.

289. Там само. — Спр. 374. — Арк. 4, 8, 11 – 11 зв.

290. Там само. — Спр. 413. — Арк. 1.

291. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 261 – 262 зв.

292. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1350. — Арк. 79.

293. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХXV. — С. 336 – 337.

294. Там само. — Собр. ІІ. — Т. Х. — Отд. ІІ. — С. 1054 – 1055.

295. Там само.— Собр. І. — Т. ХХXV. — С. 583 – 584.

296. Там само.— Т. ХL. — С. 65 – 66.

297. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 857. — Арк. 76 зв.

298. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 278 – 284.

299. Там само. — Т. ІІІ. — С. 140 – 143.

300. Там само. — Т. ІV. — С. 383 – 384.

301. Там само. — Т. ХXV. — Отд. ІІ. — С. 294.

302. Там само. — Т. ХХІХ. — Отд. І. — С. 5.

303. Там само. —Т. ХХV. — Отд. І. — С. 600 – 601.

304. Там само. — Т. ХVI. — Отд. І. — С. 210.

305. Там само. — Т. ХVIII. — Отд. ІІ. Прибавление к Т. XVII.— С. 8.

306. Там само. — Т. ХVII. — Отд. ІІ. — С. 288.

307. Там само. — Т. ХVIII. — Отд. І. — С. 274 – 275.

308. Там само. — Собр. І. — Т. ХXXV. — С. 621 – 622; Собр. ІІ. — Т. V. — Отд. ІІ. — С. 219 – 227; Т. ХІ. — Отд. І. — С. 600; Т. ХІІІ. — Отд. ІІ. Штаты и табели. — С. 116 – 136; Т. ХXVI. — Отд. І. — С. 119.

309. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІІІ. — Отд. І. — С. 711 – 712.