Здійснення таїнств

Ігор Лиман

Своєрідний компроміс між інтересами держави, парафіян і самих підлеглих духовного відомства мав місце при виконанні духовними особами своїх функцій. Компроміс хиткий, такий, що порушувався в залежності від змін співвідношення можливостей кожного із зазначених суб’єктів у той чи інший історичний момент диктувати саме свої умови. Звичайно, це не означає, що кожного разу духовні особи ставились перед суворим вибором: діяти на благо пастви і тим самим наражати себе на небезпеку, або ж діяти проти парафіян. Система державних заходів була спрямована на те, аби підлеглі усвідомили: держава в особі імператора та центральних органів влади краще розуміє, що відповідає потребам пастви і самого духовенства. Закріпленню такого усвідомлення повинно було сприяти те, що центральна світська влада мала законне право (щоправда, нею самою і взяте) своїми документами коригувати і доповнювати канонічне церковне регулювання обов’язків духовних осіб.

Не в кожній сфері такі коригування та реґламентація проявились у рівній мірі. Основна увага імперської влади зосереджувалась на тих питаннях, які більше за інші виходили за межі площини суто релігійної і так чи інакше стосувались пріоритетних напрямків державної політики.

Це проявилось, між іншим, у державному регулюванні та контролі за такою справою церкви, як здійснення таїнств. І. Смолич відмітив, що беручи участь у забезпеченні умов для прийняття таїнств парафіянами, держава законодавчо предписувала православним приймати хрещення, причастя, сповідь та шлюб [479].

Суто процедури хрещення немовлят до початку ХІХ ст. центральна влада спеціально особливо не реґламентувала. При здійсненні цього таїнства священнослужителі мали продовжувати керуватись Святим Писанням, канонами і правилами Святих Апостолів, Вселенських і Помісних соборів [480]. На півдні України, особливо в місцевостях, які лише нещодавно почали активно колонізуватись, здійснення контролю за дотриманням всіх правил цієї процедури було досить проблематичним. Так само, як і саме їхнє точне дотримання в умовах нестачі релігійних споруд. Для самих же парафіян було набагато важливіше аби їхні новонароджені діти найскоріше охрестились і тим самим сприйняли Божу благодать, аніж щоб це відбулось точно згідно з літерою законів, про які більшість з них мала досить приблизне уявлення. Характер цього уявлення певною мірою визначався традиціями тієї місцевості, звідки прибули такі парафіяни, а у випадку із колишніми запорожцями — тими традиціями, які склались в реґіоні за козацьких часів. Духовенство ж, зацікавлене в отриманні платні за требу і в підтриманні добрих стосунків з парафіянами, а в той же час у витраті меншої кількості часу на відповідну процедуру, часто свідомо йшло на порушення, тим більше в умовах, коли через ті ж далекі відстані і ще не чітку налагодженість контролю існувала велика вірогідність, що про таке порушення не дізнається духовне керівництво. Це ж керівництво, коли і отримувало відповідні відомості, в умовах поширеності таких неподобств як головний засіб їх упередження могло використовувати лише чергове підтвердження духовенству неприпустимості робити подібне в подальшому. Серед найбільш поширених порушень у єпархії архієпископом Никифором (Феотокі) називались присутність при хрещенні великої кількості восприємників (хрещених батьків і матерів), проведення таїнства не в церквах, а в хатах, хрещення не зануренням у воду, але обливанням. Тому в 1780 р. до церков єпархії був розісланий консисторський указ про необхідність припинити таку практику. Але вже на початку 1782 р. архієпископу довелось через духовні правління та закажчиків зобов’язати духовенство, яке знаходилось при парафіях, розшукати в себе указ 1780 р., перечитувати його і неодмінно діяти саме згідно з цим документом, а не так, як вони продовжували вчиняти [481]. Звернемо увагу, що заборона хрестити обливанням, на якій наполягав Никифор, не була сприйнята багатьма духовними особами через те, що вони звикли вважати саме цей спосіб правильним. До такої ситуації призвела деяка неузгодженість самих норм церковного права. Між іншим, у складеному в ХІХ ст. “Практичному викладенні церковно-цивільних постанов у керівництво священику на випадки здійснення найважливіших треб церковних” з посиланням на різні джерела церковного права розписувалось, що хрещення здійснюється зануренням у воду, але можна і не занурювати, а лише обливати, і таке хрещення “церква завжди визнавала дійсним” [482].

З кінця XVII ст. держава поставила під свій контроль прийняття таїнства каяття (сповіді) та причастя. Слідом за Новгородським митрополитом Корнилієм Петро І видав перші укази про облік осіб, які не були на сповіді зі штрафуванням тих, хто недбало ставився до прийняття таїнства. Священики зобов’язувались щорічно складати повний список парафіян і представляти його копії архієрею та присутнім місцям. До 1775 р. у порядок такого обліку були внесені деякі зміни, але реґламентація таїнства центральною владою продовжувала мати на меті не тільки примус до щорічної сповіді задля дотримання благочестя та виявлення розкольників, але і контроль за рухом населення [483]. Причому пріоритетом було саме проведення обліку. На початку 1775 р. побачив світ сенатський указ, який звільняв від штрафів за відсутність на сповіді та причасті тих, хто прийняв таїнства не у своїй парафії [484]. А 9 грудня 1780 р. Синод черговим указом посилив контроль за відсилкою з єпархії світським установам списків осіб, які підлягали штрафам за відсутність на сповіді [485].

Священики, які складали розписи, попереджались про відповідальність за недостовірну інформацію, внесену у ці документи. Наприкінці розписів священики мали зазначати, що у випадку, якщо за чиїмось доносом з’ясується неправдивість або неповнота записів, вони повинні бути позбавлені сану і піддані покаранню у світському суді [486]. Священики мали бути заздалегідь попереджені про необхідність отримання форм для розписів і своєчасність їх повернення [487].

Але навіть така сувора реґламентація не ставала запорукою того, що розпорядження центральної влади будуть пунктуально виконуватись на місцях. На півдні України і в цьому плані процес активної колонізації та перекроєння церковно-адміністративних кордонів давався взнаки. У грудні 1777 р. священик каплиці слободи Великі Бучки С. Дараган на допиті в Самарському духовному правлінні показав, що не подавав сповідних розписів, оскільки свого часу просив Водолазьке (Катерининське) духовне правління, під юрисдикцією якого він знаходився, роз’яснити правила складання цих документів, але ні пояснень, ні форм не отримав. Потім же, коли слобода була причислена до відомства Самарського духовного правління, Дараган навіть не знав про своє перепідпорядкування, не отримавши про це ні усного, ані письмового повідомлення, а тому і не міг надіслати новому керівництву сповідних розписів [488]. Не відсилались розписи і з містечка Новопетровська, про існування в якому релігійної споруди духовна влада кілька років взагалі не мала відомостей [489].

Був ще один дуже важливий для світської влади аспект таїнства сповіді, який у той же час становив небезпеку для самих парафіян і тому відштовхував деяких із них від сповідування. Хоча згідно зі 147 правилом Карфагенського Помісного собору духівник був зобов’язаний зберігати таємницю сповіді, у 1722 р. Синод від імені Петра І видав указ, яким священики під загрозою суворого покарання зобов’язувались доводити зміст сповіді владі в разі, якщо той, хто сповідувався, задумав дії проти держави або монарха. Це було відвертим втручанням у сферу церковних канонів, але відповідний порядок діяв і в останній чверті XVIII cт. Втім, інформації про донесення священиків відносно протиправних намірів парафіян не знайдено. Можна припустити, що причина цьому — не лише фраґментарність джерел, що збереглись. Священики, які великою мірою залежали від парафіян, мали добре подумати, перш ніж повідомляти владі про почуте. А в тому, що в реґіоні було чимало людей, які могли бути обвинувачені в “зраді” чи “шкідливих державі” словах, можна не сумніватись. Достатньо згадати опозиційну налаштованість частини колишніх запорожців і їхні переходи на бік Туреччини.

Примітки

479. Смолич И.К. История русской церкви. 1700 – 1917. Часть ІІ. – М.: изд. Спасо–Преображенского Валаамского монастыря, 1997. – С. 62.

480. Практическое изложение церковно–гражданских постановлений в руководство священнику на случаи совершения важнейших треб церковных. Изд. 4-е. – СПб.: тип. А. Траншеля, 1870. – С. 5 – 23.

481. НКМ КП – 25111 / Арх – 8321.

482. Практическое изложение церковно–гражданских постановлений… – С. 9.

483. Миронов Б.Н. Исповедные ведомости – источник о численности и социальной структуре православного населения России XVIII – первой половины XIX в. // Вспомогательные исторические дисциплины. – Т. ХХ. – Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1989. – С. 102 – 106.

484. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – С. 20 – 21.

485. Там само. – С. 1022 – 1023.

486. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 96 – 100.

487. НКМ КП – 25092 / Арх – 8302.

488. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 90 – 92.

489. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 64, арк. 1 – 4.