Реєстрація шлюбів

Ігор Лиман

Найбільшої реґламентації з боку центральної влади зазнало таїнство шлюбу. На це вплинув цілий комплекс факторів, серед яких немаловажне місце займали міркування упередження неконтрольованої зміни соціального статусу громадян.

Церковне шлюбне право зазнало на собі великого впливу російського цивільного шлюбного права. Причому цей вплив мав місце у сфері визначення умов і укладення шлюбу, і його розірвання.

Відомості про вінчання, так само як і про хрещення та поховання, мали вноситись до метричних книг, реґламентації ведення яких центральна влада приділяла неабияку увагу.

У деяких українських церквах метричні книги велися ще з середини XVII ст., а за петровських часів розпочалося їх масове запровадження. Маючи на меті контроль за громадянським станом підлеглих, світська влада логічно саме духовенству доручила функцію фіксації народжень, шлюбів і смертей. Метрики були визнані основними документами, які містили відомості про осіб. Тому влада прагнула тримати під пильним контролем ведення цих документів, шукала більш оптимальних форм обліку, запроваджувала заходи для змушення священно- та церковнослужителів ретельно вести записи.

Черговий указ Синоду, який стосувався правил ведення метричних книг, побачив світ 5 серпня 1775 р. Ним підтверджувалась необхідність карати священиків, які здійснюють вінчання без внесення запису до метричної книги. Обумовлювалось, що ці документи мають розсилатись до всіх священиків з консисторій або духовних правлінь за підписом одного з присутніх, а по завершенні кожного року повертатись назад, де вони і повинні зберігатись за печатками, оскільки метрики мали не тільки заміняти попередні обшуки та присяги, але на майбутнє служити достовірними довідками про шлюби [490].

25 листопада 1775 р. з’явився ще один синодальний указ стосовно метричних книг. Синод підтвердив обов’язковість дотримання при заповненні цих документів положень Духовного реґламенту та пізніших указів. Наголошувалось, що мають зазначатись рік, місяць та число кожного народження вінчання чи смерті. Знов підтверджувалось, що книги мають видаватись з духовних правлінь за підписом одного з присутніх, а на початку наступного року передаватись за підписом священно- та церковнослужителів через духовні правління до консисторій. Там метричні книги мали розподілятись по містах і повітах, кожен рік в окремій оправі. Інший примірник повинен був залишатись у ризниці самої парафіяльної церкви для наведення, в разі потреби, довідок за ним. Для більш ефективного контролю благочинні зобов’язувались під час своїх об’їздів стежити за охайністю ведення метричних записів і наказувати виправляти порушення. Кожен рік, як і раніше, з єпархій мали надходити до Синоду короткі екстракти з метричних книг і рапорти про те, що такі книги зібрані від усіх церков і зберігаються належним чином [491]. Приводом для появи цього указу стали помічені чисельні випадки недбалого ведення українськими священиками метричних книг, а то й відсутності таких документів у деяких церквах. Про те, що такі порушення мали місце і на півдні України, можна переконатись зі справ, при веденні яких треба було зібрати відомості про певних осіб, але цьому ставала на зваді відсутність метричних записів [492]. При ревізії у 1789 р. метрик олександрівської Покровської церкви з’ясувалось, що за 1778 та 1779 рр. книги при храмі відсутні, причому за ті роки книги не були передані і до духовного правління [493].

Норми права, які регулювали порядок укладення шлюбу, станом уже на 1775 р. були настільки заплутаними і в багатьох аспектах неузгодженими, що парафіяльному духовенству орієнтуватись у них було досить важко. Що й казати про сільських священиків, коли навіть Катерина ІІ у випадках, які представлялись на її розгляд, не могла розібратись у лабіринті норм шлюбного права і тому звернулась до Синоду з вимогою чітко описати перешкоди для укладення шлюбу. Втім, за її правління цього зроблено так і не було [494].

І все ж не лише заплутаність законодавства була причиною його порушень. Політика держави щодо підпорядкування духовної влади світській зумовила те, що миряни стали вільніше, ніж у допетровські часи, почувати себе у взаєминах із духовенством. Для Південної України зіграли свою роль і традиція запорозьких козаків, і усталене у свідомості переселенців уявлення про реґіон як про вільний край. Як наслідок, парафіяни, які згідно із чинними нормами церковного та цивільного шлюбного права не могли вступати в подружні стосунки з певними особами, вважали за можливе тиснути на парафіяльних священиків або ж спокушати їх винагородою за незаконні дії.

Духовна влада неодноразово підтверджувала своїми указами необхідність стежити, аби до вінчання не допускались особи, що не досягли шлюбного віку (зберігався віковий ценз, передбачений ще Стоглавом 1551 р.: для молодого — 15, для нареченої — 13 років). Чергові такі укази з Петербурга були надіслані в 1774, 1775, 1779 рр. Підтверджувалось, що в разі порушення заборони священиків слід позбавляти сану, а церковнослужителів, присутніх на незаконному вінчанні, звання без попередніх зносин із Синодом. Самі такі шлюби мали розриватись і законними не вважатись [495]. Оскільки ж із справ, які надходили до Синоду, з’ясувалось, що в багатьох випадках священнослужителі були змушені проводити незаконне вінчання за наказом поміщиків чи їхніх управляючих, світській владі через Сенат було наказано стежити, аби такого тиску надалі не відбувалось.

Сама поява підтверджень необхідності дотримання правил стосовно заборони шлюбів тих, чий вік не відповідав передбаченому нормами права, свідчить, що ця заборона порушувалась. Показовою в цьому плані є справа священика Слов’янської та Херсонської єпархії І. Татаринова, який у 1777 р. вінчав 9-ти річного хлопця з повнолітньою. Вінчання відбулося після чергового підтвердження центральною владою заборони шлюбів малолітніх. Сам священик під час слідства не заперечував, що відповідна заборона йому відома. На своє виправдання він заявляв, що був переконаний у тому, що молодий є повнолітнім [!], оскільки саме це було позначено в сказці, підписаній односельцями хлопця, присутніми при вінчанні. Як з’ясувалось, батько молодого, І. Беленков, випиваючи в шинку разом із батьком нареченої, О.Богровим, звернувся до останнього з пропозицією видати доньку за його сина. Реально І. Беленков хотів таким чином взяти на законних підставах молоду жінку до своєї хати, оскільки сам був без дружини. Коли ж О. Богров відповів, що священик не стане вінчати неповнолітнього, І. Беленков побився з ним об заклад на два коня, що священик погодиться, але з тим, що О. Богров умовить свою доньку. Коли ж остання відмовилась і Беленков забрав коней, Богров силою примусив доньку скоритися, плануючи повернути собі майно в сподіванні, що священнослужитель не стане-таки здійснювати вінчання. І. Беленков не зміг домовитись із своїм парафіяльним священиком, але поїхав в іншу слободу і там, спокусивши І. Татаринова сумою в 7 крб., отримав бажану згоду на вінчання. Напевно, до Беленкова доходили чутки, що Татаринов уже неодноразово порушував існуючі норми, небезкорисливо задовольняючи незаконні прохання парафіян. Під час слідства відкрилось не одне таке порушення [496].

Показово, що сама справа стосовно І. Татаринова розпочалася за скаргою до духовного правління М. Куприянова, священика церкви, до парафії якої належали незаконно одружені. Ще б пак! Адже порушення полягало не тільки у вінчанні малолітнього, але і в здійсненні таїнства над мирянами, що належали до чужої парафії. Як свідчать єпархіальні справи, духовенство особливо болісно реагувало саме на такі порушення, якими колеги забирали у них “хліб”, тобто плату за треби.

У 1775 р. з’явився указ Синоду з підтвердженням обов’язковості оголошення та обшуку перед вінчанням, тобто об’яви у церкві про те, що певні особи мають намір вінчатись, з’ясування священно- та церковнослужителями відсутності перешкод для здійснення таїнства шляхом розпитування самих молодого та нареченої, їхніх родичів і поручителів, вивчення письмових документів. Такі засоби мали на меті, між іншим, упередження шлюбів між особами, які перебували в певних ступенях спорідненості або свояцтва. Але система одно-, дву- трирідної спорідненості та свояцтва, їх ліній висхідних, низхідних, бокових, ступенів тощо, які не давали права брати шлюб, була досить складною, і часто самі молодий і наречена навіть не підозрювали, що вони мають відповідні перешкоди для вінчання. Тому спорідненість або свояцтво іноді з’ясовувалось лише через багато років після самого шлюбу. З’ясувати ж такі обставини заздалегідь, особливо якщо особи, які планували взяти шлюб, приховували їх, священно- та церковнослужителям було важко. Для Південної України періоду її інтенсивної колонізації ця проблема набула ще більшої актуальності, ніж для багатьох інших реґіонів, оскільки через новизну населених пунктів і поповнення мешканців новими переселенцями священно- та церковнослужителі в багатьох випадках не були так добре знайомі зі своїми парафіянами, як їхні колеги з центральноросійських єпархій.

Оголошення та обшук мали на меті упередження вінчання і тих осіб, які вже мали законного чоловіка або дружину. Але саме таких порушень на півдні України зустрічаємо найбільше. При вивченні відповідних справ стає очевидною недостатня ефективність навіть тієї суворої системи заходів, які передбачались для утримання від укладання таких шлюбів. Ці ж справи допомагають більш рельєфно уявити характер сімейних відносин, які мали місце в реґіоні. Через фраґментарність матеріалів, що збереглися, не маємо можливості скласти статистику стосовно причин, які називались священикам у виправдання вінчання таких незаконних шлюбів, і парафіянами для пояснення свого вступу у заборонені зв’язки, стосовно того, за яких обставин з’ясовувались порушення. Ті справи, які збереглись, не можуть, до того ж, дати підстав для узагальнень стосовно ментальності всього населення реґіону. І все ж деякі спостереження зробити можна. Для цього коротко викладемо обставини справ.

У 1776 – 1778 рр. велось слідство стосовно Євдокії Кривоносенко. За свідченням жінки, вона на 15-му році життя була видана заміж за козака Грунської сотні І. Кривоносенка, від якого через рік втекла. Причиною стала бійка, яку вчинив чоловік і дружині, і її батькові. Саме останній, козак Зенківської сотні, допоміг Євдокії втекти, а пізніше втік із дому й сам. Після року життя в Китайгороді, де Євдокія називала себе вдовою, втікачка була взята заміж мешканцем земель Війська Запорозького Д. Бойком, з яким прожила разом майже 5 років і від якого народила трьох дітей, після чого повернулась до першого чоловіка. Тоді то влада і дізналась про незаконний шлюб. Втік і сам Д. Бойко. З’ясувати обставини другого шлюбу духовній владі не вдалося, оскільки точно не було навіть відомо, хто здійснив таїнство вінчання [497].

Народжена в Старих Санжарах Стефанида Гайдарка, за її свідченням, була проти власної волі в 14 років видана заміж за вдівця М. Пікуленка, і, не стерпівши його побоїв, втекла. Називаючи себе вдовою, змінила кілька місць перебування, вийшла за М. Котлярева, з яким переїхала до Нових Водолаг. У 1778 р. М. Пікуленко знайшов Стефаниду і забрав до свого дому, де, за словами жінки, знов почав її бити, через що вона вже через тиждень втекла до М. Котлярева. Після цього за донесенням першого її чоловіка Євгенію (Булгарісу) і було розпочато слідство [498].

У середині 1760-х рр. вперше одружився нововодолазький мешканець А. Кириченко, але через рік після вінчання його дружина втекла. Тому в 1776 р. чоловік звернувся до духовного правління з проханням дати дозвіл одружитись на іншій, але, не дочекавшись відповіді, за порадою батька знайшов у селищі Прасковейському собі наречену, Вассу Сіноліцину, і взяв її заміж. Коли ж, за словам другої дружини, свекор став силувати її до перелюбу, а за відмову бив, вона повернулась до хати свого батька. А. Кириченко перебрався до неї, але пізніше висловив намір повернутись із Сіноліциною до Нових Водолаг. Тоді то Васса, не бажаючи повертатись, і донесла духовному правлінню почуті колись від чоловіка слова про те, що в нього є в живих перша дружина. Священик прасковейської церкви П. Хитровський, який вінчав другий шлюб, на допиті показав, що за три дні до вінчання батьки А. Кириченка та В. Сіноліциної прийшли до нього просити про укладення шлюбу і усно повідомили про відсутність перешкод для вінчання. На присяжному ж листі вони не підписались, а іншого обшуку священик робити не став [499].

У 1780 р. 42-річний відставний капрал Т. Некрилов показав на допиті, що будучи рядовим у 1774 р. під час розквартирування полку в Ніжині одружився з Ксенією. Невдовзі подружжя разом із полком перейшло до Єлизаветградської провінції. Але через рік полку було наказано вирушити в похід до Криму, не забираючи з собою жінок, які були залишені під командою прапорщика Басовича. За час відсутності чоловіків багато дружин розбрелося. Серед них — і Ксенія Некрилова. Повернувшись із Криму і отримавши відставку, капрал, не маючи 4 роки ніяких відомостей про дружину, взяв у Мошоринському шанці другий шлюб. Напевно, справа навряд чи відкрилась би, не з’явись невдовзі Ксенія. Під час слідства Некрилов заявив про відмову жити з першою дружиною, аргументуючи свою позицію тим, що Ксенія “жила непостійно і блудно з солдатами і пиячила”, як доказ повідомляючи, що брав Ксенію заміж вже не дівчиною. Додамо, що Ксенія не стала дочікуватись рішення і знову втекла.

Розглядаючи справу Некрилова не можна не згадати вислів В. Дена, що солдатські дружини являли собою одну з найбільш печальних фігур XVIII ст. Навіть якщо вони слідували за чоловіками, що після 1772 р. було виключенням, а не правилом, їм доводилось розраховувати на убоге жалування вояка та на власний заробіток. Зазвичай же жінки мали залишатись на місцях і, при нерозвиненості шляхів сполучення та засобів комунікації, не мати відомостей про чоловіків іноді протягом десятків років. Як наслідок — перелюб, поява незаконнонароджених дітей, незаконні шлюби [500].

У випадку з другим шлюбом Некрилова досить цікавою є ситуація з тим, на яких свідченнях базувалось духовенство. Як повідомив сам Некрилов, поручителів при ньому не було, письмових підтверджень він не давав, а лише усно попросив священика С. Мовчана провести вінчання. Імені ж священика, який за наказом Мовчана здійснив таїнство, відставний капрал не знав. Не знала його і друга дружина Некрилова. Жінка підтвердила, що свідчень ні письмових, ні усних перед вінчанням ніяких не було. С. Мовчан на допиті сказав, що вінчання з його дозволу здійснив закордонний священик І. Шумакевич, поручителями були С. Волошин і А. Коваль, які усно засвідчили, що Некрилов не мав живої дружини, а сам капрал дав при поручителях підписку, що не одружений, а якщо дружина з’явиться, то він, Некрилов, буде відповідати за це перед судом сам, не притягуючи до цього священика. Зрозуміло, що після цього були допитані Волошин і Коваль. Вони повідомили, що ні письмових, ані усних засвідчень не давали, а були покликані Мовчаном у його будинок, де священик об’явив, що нібито має від духовного правління лист про вінчання Некрилова, на якому і попросив їх підписатись. Що в дійсності являв собою цей лист Волошин і Коваль сказати не могли через свою неписьменність. Був допитаний і І. Шумакевич. Він показав, що не знає, чи робив С. Мовчан до вінчання необхідне оголошення, хто був свідками. Не знав він і обставин взяття свідчень. Мовчан лише повідомив Шумакевичу, що він має потрібний документ [501]. Зрозуміло, що хтось із фігурантів справи на допиті казав неправду. Мотиви для цього були прості: законодавство передбачало покарання і священиків, які здійснили незаконне вінчання, і свідків, і молодих та наречених, які вступали в шлюб, знаючи про перешкоди для його укладання.

І ще одна справа. У 1781 р. Василіса Диміна в Херсонському заказі свідчила, що, народжена в Карасубазарі, у 1778 р. в п’ятнадцятирічному віці була там засватана за грека Ранта, який служив у російському військовому корпусі. Карасубазарський священик засвідчив батькам Висиліси, що Рант одружується вперше. Невдовзі священик Єлецького полку, який стояв під Карасубазаром, вночі, без свідків, не в церкві, а в будинку батьків Василіси вінчав дівчину з Рантом. Через два місяці подружжя переїхало до Ковпаківки. У 1780 р. там з’явилась перша дружина грека, Стефанида, але Рант переконав Василісу, що твердження Стефаниди неправдиві, і тому друга дружина продовжила з ним шлюбні стосунки. Невдовзі Рант втік. Пізніше Василіса дізналась, що він повернувся до Карасубазара і “потурчився”, одружився з татаркою. Лише після цього і розпочалась справа, оскільки Василіса звернулась до архієпископа Никифора з клопотанням дозволити їй взяти другий шлюб [502].

При всій несхожості наведених випадків у них є спільне. Важливою умовою для вінчання було його проведення не в тому населеному пункті, де мешкав законний чоловік або дружина. І реґіон створював для цього досить сприятливі умови. Влаштування нових населених пунктів, переселення сюди із-за кордону та інших частин імперії, внутрішня міграція, не обмежена кріпосним правом, знаходження на Півдні великої кількості військових команд, які змінювали місце своєї дислокації, значно ускладнювали пошук втікачів і в той же час давали досить великий шанс довго жити в незаконних подружніх стосунках, які могли розкритись переважно лише в разі появи першого чоловіка чи дружини. Великий шанс бути непокараними, у свою чергу, мали і священики, тому вони й ризикували, навіть не маючи достатніх підтверджень відсутності перешкод для вінчання. Напевно, деякі з таких осіб зробили незаконні вінчання чи не головним джерелом своїх прибутків, поставивши їх, що називається, “на потік”.

Чутки про таких священиків поширювались досить швидко, і до них тягнулись особи з інших парафій, які бажали владнати свої справи в обхід закону. Принаймні 12 пар були незаконно вінчані священиком Ф. Стахевичем, який примудрився порушити чи не більшу частину правил укладання шлюбу. Серед інкримінованих йому порушень було вінчання Є. Аврамової та С. Хаустова, кожен з яких до цього вже тричі перебував у законному шлюбі; вінчання малолітнього І. Філчакова; укладання шлюбу В. Новосильцової з М. Нероновим, який мав першу законну дружину; одруження солдата К. Брежнєва з М. Панар’їною, чий чоловік знаходився в полоні; вінчання Л. Юшкова, чия перша дружина після цього повернулась із бігів; одруження К. Середина з А. Крамською, чоловік якої був раніше взятий у полон; вінчання А. Коноваленка та К. Чубенко, яка мала законного чоловіка; одруження малолітнього Т. Кельїна; вінчання І. Погожого та Л. Трофимової, яка була заміжньою за солдатом, що перебував у поході; вінчання малолітнього П. Баштового; одруження Д. Кравця із А. Кумовною, яка мала першого чоловіка; вінчання заміжньої Є. Борозни [503].

Примітки

490. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. ХХ. – С. 198.

491. Там само. – С. 883 – 884.

492. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 72, арк. 15 зв.; Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 94 – 95.

493. ДАЗО, ф. 119, спр. 1 а, арк. 1 зв.

494. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. ІІ. – С. 66.

495. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 29, арк. 24 – 24 зв.

496. Там само, спр. 29, 30.

497. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 80 – 95.

498. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 7 – 19.

499. Там само, спр. 44, арк. 2 – 14.

500. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии… – С. 127 – 132.

501. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 98, арк. 1 – 5, 36 – 36 зв.

502. Там само, спр. 103, арк. 8 – 8 зв.

503. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 50 – 51.