Розлучення
Ігор Лиман
Незаконність укладення шлюбу служила однією з основних підстав для його анулювання, розірвання таких подружніх зв’язків. Загалом же кількість підстав була невеликою. Розірвання могло відбутись у разі заслання одного з подружжя на каторгу чи на поселення [504], при наявності клопотання у випадку безвісної відсутності чоловіка або дружини, а також за позовом про розлучення. Основними підставами для таких позовів визнавались фізична нездатність одного з подружжя до шлюбних стосунків та перелюб.
У той час як влада мала чітку акцентованість на сприяння збільшенню кількості шлюбів у південноукраїнському реґіоні, особливо шлюбів колишніх запорозьких козаків (між іншим, на початку 1776 р. губернатор спеціально звітував Г. Потьомкіну, що в Азовській губернії одружилось 238 запорожців, серед них один старшина [505]), церква та держава були апріорно налаштовані проти розлучень. Тому церковним та цивільним правом передбачалось чимало перешкод для розірвання шлюбних зв’язків. У разі підозри в незаконності шлюбу така налаштованість проявлялась переважно в дотриманні великої обережності, аби випадково не розірвати стосунки, які насправді укладені з дотриманням усіх правил, а в інших випадках із міркувань відновлення попереднього, законного, шлюбу, якщо один з подружжя вступив у шлюб вдруге або втретє при наявності іншого чоловіка або дружини.
У разі втечі або зникнення без вісті отримати розлучення і дозвіл на новий шлюб теж було не так вже й просто. Посилаючись на норми церковного права єпархіальна влада наказувала докладати зусиль для розшуку чоловіка або дружини. Причому не допомагали ні повідомлення, що чоловік покинув дружину і втік сім років тому через “пияцтво і злодійство”, ні заяви про те, що чоловік не мав наміру в подальшому жити з дружиною, яка втекла, ні повідомлення, що пошуки протягом півроку не дали результатів [506]. В одних випадках просто наказувалось краще старатись у розшуках, у інших же розписувалось, що в разі знаходження чоловіка або дружини слід забрати їх додому і повідомити духовному керівництву, а в разі незнаходження представити письмові свідоцтва від адміністрації місцевостей, де вівся розшук [507].
Лише після використання всіх можливих засобів для відновлення подружніх стосунків дозвіл на розлучення міг таки бути даний. Одним із “щасливців” став С. Лахненко, підданий Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. У 1777 р. він одружився з Анною Пащенко, яка прожила з ним півроку пиячачи і часто не ночуючи вдома, а потім втекла, з’явилась у Катеринославі. Там Анна взяла собі ім’я Єфросинія і стала жити в служінні у губернського товариша Герсеванова. Останній не віддавав жінку, незважаючи на два звернення Лахненка. Лише в результаті зносин Євгенія (Булгаріса) з В. Чертковим дружину повернули таки до чоловіка. Але історія повторилась: проживши півроку в пияцтві та розгулі, Анна-Єфросинія в 1779 р. знову втекла, після чого С. Лахненко три роки безрезультатно її розшукував. Лише в 1783 р. єпархіальне керівництво на прохання чоловіка про розлучення постановило звільнити його від шлюбних зв’язків, посилаючись на норми церковного права, згідно з якими в разі, коли дружина без дозволу чоловіка проведе ніч не вдома (за виключенням батьківської хати), шлюб можна розривати [508].
Ще обачніше приймалось рішення у випадках із розірванням подружніх зв’язків за позовом. Серйозні обмеження існували стосовно права позову на підставі фізичної нездатності до подружніх стосунків. Обмеження, пов’язані як із визначенням терміну подання позову, так і безпосередньо з критеріями “нездатності”.
Не набагато більшими і в 70 – 80-х рр. XVIII ст., і пізніше, були шанси отримати розлучення, подаючи позов із обвинуваченням у перелюбі (тут не йдеться про трактування як перелюбу подружнього життя в новому шлюбі при наявності іншого, законного, чоловіка або дружини). Навіть при очевидних доказах єпархіальна влада пріоритетом вважала збереження родини, створеної в результаті законного шлюбу [509].
При відсутності ж явних доказів отримати розлучення було майже неможливо. Тоді лише втручання монарха могло звільнити від небажаних подружніх стосунків. Драматичне сімейне життя О. Суворова — тому приклад. Видатний полководець виявився безпорадним у стосунках із дружиною. Перебуваючи на півдні України і повністю віддавшись справам служби, він пережив крах міцного “тилу” — сім’ї. Дружина, яку Олександр Васильович залишив у Полтаві, зрадила йому, причому у Суворова були підстави вважати, що зрадила з його власним племінником. У 1779 р. Олександр Васильович подав позов про розлучення, і поки справа знаходилась у Слов’янській духовній консисторії, зробив спробу заручитись підтримкою Г. Потьомкіна, сподіваючись, що останній доведе справу до відома імператриці так, щоб та допомогла йому звільнитись від сімейних уз. Суворов прибув до Петербурга, але там сама Катерина ІІ, Потьомкін і кронштадський протоієрей Григорій доклали зусиль, щоб примирити подружжя. У результаті Олександр Васильович попросив Никифора (Феотокі) тимчасово зупинити справу про розлучення [510]. Але затишного сімейного життя в подружжя вже не було. Пізніше, коли престол зайняв Павло І, Варвара Іванівна Суворова скористалась холодним ставленням імператора до її чоловіка і отримала розлучення, якого вже і сама вельми бажала, причому разом із “свободою” одержала за допомогою Павла І і значну частину майна полководця [511].
Зважаючи на всі складності, які зустрічали на своєму шляху позивачі про розлучення, цілком зрозуміло, чому і деякі з таких осіб, й інші мешканці реґіону, які розуміли невеликий шанс бути задоволеними в позові і тому не подавали його, обирали набагато ефективніший спосіб позбавлення небажаних зв’язків — утечу.
Справи про перелюб розглядались духовним судом не лише у зв’язку з позовами про розлучення. Перелюб передбачав накладення єпитимії на досить тривалий термін. Справи про перелюб передавались до Петербурга. Зокрема у 1778 р. Євгенієм (Булгарісом) до Синоду були надіслані документи стосовно накладення єпитимії за незаконні зв’язки гусара Григорія Чебарова з невісткою [512], Матвія Бесараба із дружиною його шурина Іриною [513]. У 1779 р. зі Слов’янської та Херсонської єпархії надійшли справи про перелюб К. Свешникова з І. Бабенко [514], Ф. Кудашка і А. Кирилової [515]. За 1781 р. збереглася надіслана до Синоду справа про перелюб зведених брата і сестри [516].
Щоб по цих справах була накладена єпитимія, згідно з церковним та цивільним правом мали бути надані беззаперечні докази вини, а зізнання підозрюваних, якщо і мало місце, визнавалось дійсним лише в разі, коли було зроблене в суді.
Законодавство стосовно перелюбу мало ще один важливий аспект. Якщо в таких діях визнавався винним священно- чи церковнослужитель, він підлягав виверженню. Коли ж винною виявлялась дружина духовної особи, то остання ставилась перед альтернативою: продовжити подружні стосунки і бути позбавленими священно- чи церковнослужительства, або ж розлучитися. За таких умов маємо випадок, коли зраджений чоловік, не бажаючи йти ні першим, ні другим шляхом, не те що не наполягав на доказах щодо справи, але і зробив все від нього залежне, аби його дружина була виправдана. Йдеться про диякона І. Рокитянського, чиї двоюрідний брат і дружина зізнались у перелюбі [517].
При розгляді справ про перелюб духовна влада могла діяти своїми засобами, але мала право і звертатись за допомогою до влади світської. У випадку ж, коли перелюб був обтяжений кримінальним злочином, до справи були залучені обидва відомства. Таких випадків, вірогідно, було небагато. Згідно зі складеною в палаті кримінального суду Катеринославського намісництва відомістю про колодників, які утримувались у всіх присутніх місцях станом на листопад 1784 р., продовжували перебувати під вартою лише дві особи, справи про “блудне кровозмішення” яких розпочалися в 1781 р. Не позначено жодної особи, яка б поступила із таким обвинуваченням у 1782 – 1784 рр. Не утримувалось жодного, хто б поступив протягом 1781 – 1783 рр. за обвинувачення у втечі від чоловіка чи дружини і перелюбі; один такий колодник відмічений лише за 1784 р. Загальна ж кількість осіб, які перебували під вартою, становила 175 [518].
Примітки
504. РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 174; оп. 62, спр. 522; ДАДО, ф. 106, оп. 1, спр. 3, арк. 1.
505. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 6, арк. 184.
506. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 26, арк. 10 – 11; ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 98, арк. 1 – 5.
507. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 44, арк. 13 – 13 зв.
508. ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 6, арк. 1 – 4 зв.
509. Лиман І.І. Духовний суд у справах про перелюб (кінець XVIII – перша пол. ХІХ ст.) // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 5. – Запоріжжя: РА“Тандем–У”, 2000. – С. 242 – 248.
510. Лопатин В.С. Суворов и Потемкин. – М.: Наука, 1992. – С. 51 – 53.
511. Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII – начало ХІХ века). – СПб.: “Искусство–СПБ”, 1994. – С. 121 – 122.
512. РДІА, ф. 796, оп. 59, спр. 142.
513. Там само, спр. 157.
514. Там само, оп. 60, спр. 206 а.
515. Там само, спр. 214.
516. Там само, оп. 62, спр. 603.
517. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 38, арк. 24 – 28 зв.
518. РДАДА, ф. 10, оп. 3, спр. 589, арк. 18 зв.