Місіонерство

Ігор Лиман

Необхідно зупинитись ще на одній дуже важливій стороні взаємин духовенства та мирян, пов’язаній із прагненням єпархіального керівництва, з одного боку, захистити парафіян від небажаних впливів “іновірців”, а з іншого, — розширити за рахунок останніх свою паству.

Умови для місіонерської діяльності були не особливо сприятливими. До загальноімперської ситуації з обмеженням втручання в справи інших конфесій, забороною примусу до переходу в православ’я додались ще особливості політики Петербурга щодо Півдня, пов’язаної із забезпеченням переселенцям якомога зручніших умов. У цій ситуації позитивним для православ’я був факт збереження заборони на пропаганду серед православних інших релігійних вчень. В умовах такого поєднання віротерпимості з обмеженням міжконфесійного взаємовтручання спостерігалось у цілому спокійне співіснування адептів різних вір.

На цьому тлі православне духовенство знаходилось у дещо розгубленому стані. Особливо незручним для нього було врегулювання взаємин із старообрядцями (розкольниками). Адже офіційна церква традиційно підозріло ставилась до останніх, користуючись найменшою нагодою для доведення своєї правоти, причому доведення різними методами. Тепер же таке несприймання не відповідало пріоритетам світської адміністрації, якій належала реальна влада в реґіоні.

Досить рельєфно розходження позицій духовної та світської влади відбилось у подіях навколо розкольницької каплиці в Єлизаветграді. 29 січня 1777 р. Єлизаветградське духовне правління донесенням єпархіальному керівництву передало повідомлення місцевого настоятеля Д. Смолодовича про те, що розкольники збудували в порушення височайших указів каплицю, яка перевищує всі міські церкви, оздобили її хрестами та дзвонами, стали переховувати при цій споруді збіглих священиків та ченців, які грошима та іншим заманювали православних. Смолодович просив духовне правління схопити втікачів, а каплицю запечатати. Єлизаветградське духовне правління повідомляло, що знеслося з приводу затримання священиків та ченців із місцевою провінційною канцелярією, але відповіді звідти не дочекалося. Не отримало воно відповіді і з Переяславської консисторії, куди писало попередньо (напевно, відповідь не надійшла через те, що події відбувались саме під час перепідпорядкування Єлизаветграда до складу Слов’янської та Херсонської єпархії).

Зібравши необхідні довідки, Слов’янська консисторія доповіла Євгенію (Булгарісу), що в Новоросійській губернії розкольницькі каплиці знаходяться в Кременчуці, Криловському шанці та двох слободах. Отож, в Єлизаветграді розміщувалась п’ята така споруда. Оскільки ухвалою Синоду від 22 грудня 1765 р. передбачалось, що єпархіальні архієреї не мають права самі вирішувати справи, пов’язані з розкольниками, а повинні зноситись із самим Синодом, Булгаріс так і зробив, передавши папери до Петербурга. Звідти ж надійшли два укази. Один — Г. Потьомкіну. Тон документа був подібним до того, у якому писав Смолодович: заявлялось, що каплиця в Єлизаветграді зведена всупереч закону, а оздоблення її дзвонами принижує православні церкви. Новоросійському та Азовському генерал-губернатору було запропоновано підтвердити заборону приймати втікачів-священиків та ченців. Другий указ надійшов із Синоду дещо пізніше Слов’янському та Херсонському архієпископу. У ньому повідомлялось, що Г. Потьомкін ордером передав справу на вирішення М. Муромцеву.

Звичайно, з огляду на переховування втікачів із православного духовенства заходи не могли не бути вжиті. Тут важливе інше: Новоросійська губернська канцелярія після одержання ордеру Потьомкіна промеморією висловилась, що православна духовна влада керується не тими указами, якими слід. Адже духовне керівництво посилалось на указ від 16 липня 1722 р. та інші документи, які стосувались розкольників міст великоросійських єпархій. Але старообрядці Єлизаветградської провінції — добровільні вихідці з Польщі та Молдавії, що з’явились тут унаслідок указів 1762 – 1763 рр., які зобов’язували розглядати таких осіб рівними з іншими підданими і давали право вільно сповідувати свою віру. Завдяки цим указам, як зазначила губернська канцелярія, і відбувалось поступове зростання кількості старообрядців-переселенців із-за кордону. Якщо ж виконати вимогу духовної влади, старообрядці будуть вважати це за утиски, через що може не лише призупинитись добровільний вихід іноземців, але і розпочатись повернення за кордон тих, хто вже мешкав у Єлизаветграді [554].

Архієпископ Євгеній за посередництвом найбільш ревних підлеглих докладав зусиль для навернення старообрядців до офіційної церкви. Але робив це обережно, побоюючись вступити у суперечність із існуючими правилами. Проявом такої обережності став, зокрема, лист до Новгородського архієпископа Гавриїла, у якому Євгеній запитував, як діяти при наверненні. Отримавши відповідь “вчиняти згідно з чиноположенням, надрукованим при умовлянні розкольників”, Слов’янський та Херсонський архієпископ доручив навернення тому ж Смолодовичу, наказавши вчиняти саме так, як порадив архієпископ Новгородський. Смолодович виправдав довіру: протягом 1777 – 1779 рр. він приєднав близько сотні осіб. У листі до Смолодовича Булгаріс писав про єлизаветградського купця О. Рогачева, який приєднався в 1776 р. у Москві до офіційної церкви і перейнявся ідеєю приєднати своїх родичів і знайомих. Причому ентузіазм Рогачева переходив дозволені межі: купець пропонував приєднувати старообрядців уже на другий день після висловлення ними бажання, оскільки в противному випадку була велика вірогідність того, що вони змінять своє рішення [555].

Обережність Євгенія проявилась і в справі старообрядців Знам’янки, які звернулись до архієпископа з проханням дозволити їм збудувати церкву, мати священика з власного середовища і використовувати при богослужінні стародруки. Річ у тім, що самі старообрядці не являли собою монолітну групу з тотожними поглядами на характер взаємин із офіційною церквою. У той час як певна частина свідомо ізолювалась від структур, підпорядкованих Синоду, інші докладали зусиль для того, аби старообрядницьких священиків визнавали ієрархи офіційної церкви. Ставленик Катерини ІІ не був готовий відійти від офіційної лінії, яка на той час не передбачала подібного компромісу. Архієпископ не вважав за можливе для себе порушити букву указу про заборону вирішувати розкольницькі справи без попередніх зносин із Синодом. Євгеній зажадав від знам’янців, аби вони попередньо зреклися розколу. Як наслідок, справа “зависла в повітрі”.

Наступник Булгаріса на архієрейській кафедрі виявився більш прозорливим у цьому питанні, зумівши випередити, вгадати наперед політику, яка пізніше почала заохочуватись центральною владою. Феотокі, до якого знам’янські старообрядці звернулись із тим же проханням, що раніше до Булгаріса, розумів, що відмова буде не в інтересах політики залюднення реґіону, спричинивши, можливо, не лише повернення знам’янців до Молдавії, але і відлякавши інших переселенців. Впевненості єпархіальному архієрею надало те, що старообрядці подали йому рекомендаційного листа, підписаного Г. Потьомкіним.

На прохання старообрядців 15 лютого 1780 р. Никифор наклав резолюцію, згідно з якою знам’янці мали прийти до найближчої церкви, де б православний протоієрей прочитав молитви і об’явив, що всі вони приєднані до греко-російської церкви. Зазначалось, що ніхто не може на майбутнє ні називати, ні вважати їх розкольниками. Передбачалось, що церква в самій Знам’янці мала бути закладена Д. Смолодовичем.

Останньому судилось не лише закласти церкву, але і провести саме приєднання. Після того, як старообрядці прилюдно зреклися розколу, Никифор дозволив їм використовувати при богослужінні стародруки, видані в Росії, співати за власним звичаєм і обіцяв призначити священиком когось із них самих, якщо тільки знайдеться гідний. Щоправда, остання обіцянка виконана не була. В. Греков на підставі листа Никифора до архієпископа Гавриїла зробив висновок, що Слов’янський і Херсонський архієпископ і не думав виконувати це [556].

Так було покладено початок єдиновір’ю (хоча деякі зародки цього явища з’являлись і раніше, зокрема в Астраханській єпархії [557]).

3 травня Д. Смолодович заклав єдиновірський храм у Знам’янці на тому місці, де раніше стояла старообрядницька каплиця. На урочисте освячення церкви 16 червня 1780 р. під час об’їзду єпархії прибув сам Никифор. За його розпорядженням, символізуючи об’єднання, під час освячення співало два хори, архієрейський і єдиновірський.

Згідно з проханням старообрядців храм був поставлений у безпосереднє підпорядкування єпархіальному архієрею і консисторії. Відправляти служби сюди було призначено православного священика зі слободи Сухаревої росіянина С. Попова. З ентузіазмом приступивши до справи, яку вважав корисною для держави та церкви, Никифор не зупинився на цьому і доклав зусиль для поширення заходів, розпочатих у Знам’янці [558]. Свої дії Никифор не узгодив із Синодом, будучи впевненим, що той охоче схвалить його активність. Лише 3 серпня 1780 р. Слов’янський та Херсонський архієпископ листом повідомив Новгородського архієпископа Гавриїла про свої дії і до нього ж направив для передачі Синоду офіційне донесення про розпорядження стосовно знам’янців, не наводячи докладної аргументації мотивам, якими керувався. Петербург не сприйняв такого самоуправства, яке йшло у розріз із політикою контролю з боку центру, і не тільки несхвально зустрів відомості про зроблене в Слов’янській і Херсонській єпархії, але навіть мав намір скасувати рішення Никифора. Щоправда, побоювання хвилювань серед старообрядців зупинило центральну духовну владу від цього кроку. Справа була замовчана.

Для свого виправдання Никифор склав коротку “оповідь” про приєднання розкольників села Знам’янки, у якій уже докладно виклав міркування, якими керувався в цій справі. 18 лютого 1781 р. Феотокі направив написане архієпископу Гавриїлу з проханням передати це на розгляд Синоду. У скороченому вигляді “оповідь” була передана і Г. Потьомкіну. Напевно, це було зроблено вже не для виправдання. Адже генерал-губернатор сам був зацікавлений у таких діях, які створювали сприятливі умови для переселення до реґіону старообрядців і невиїзду тих, хто вже тут мешкав. Про це свідчить і підтримка Потьомкіним звернення знам’янців, і подальші події навколо влаштування Корсунського монастиря, який мав функціонувати на основі єдиновір’я. Вірогідно, Никифор звернувся до Потьомкіна задля того, аби той підтримав його позицію перед Синодом. Як би там не було, але в подальшому Синод уже прийняв зроблене в Слов’янській та Херсонській єпархії, і коли старообрядцем Никодимом розпочалася справа про приєднання стародубських розкольників за прикладом знам’янців, це вже було зустрінуто схвально [559].

Розгляд функцій духовенства в контексті взаємин останнього з парафіянами та державною владою дозволяє глибше зрозуміти як ту ситуацію, що склалась у внутрішньоцерковному житті, так і місце, яке відводилось духовному відомству в державній структурі, характер ментальності парафіян. При поширенні загальноімперської тенденції посилення реґламентації діяльності духовенства, контролю за виконанням ним своїх функцій (серед яких важливу роль відігравали ті, що виходили далеко за межі суто релігійних) у період після ліквідації Вольностей Війська Запорозького влада все ж була змушена рахуватись із специфікою реґіону. Специфікою як у плані традиції, так і в складі духовенства, у характері можливостей контролю за дотриманням норм церковного та цивільного права. Знову давалась взнаки політика поступки деякими інтересами заради забезпечення умов для виконання пріоритетного завдання — колонізації Південної України.

Примітки

554. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 403 – 407; Греков В. Начало единоверия в русской церкви, положенное Преосв. Никифором Феотоки в слободе Знаменке, бывшаго Екатеринославскаго наместничества // Екатеринославския епархиальныя ведомости. Отдел неофициальный. – 1895. – № 6. – С. 145 – 147; РДІА, ф. 796, оп. 58, спр. 134, арк. 1 – 14.

555. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 407 – 409.

556. Греков В. Начало единоверия в русской церкви… – С. 149 – 152.

557. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. ІІ. – С. 136.

558. Греков В. Начало единоверия в русской церкви… – С. 152 – 153; АСПбІІ РАН, ф. 200, оп. 3, спр. 345, арк. 1 – 4; ІР НБУ, ф. V, спр. 468, арк. 14 – 16 зв.

559. Овсянников Е. Краткий исторический очерк единоверия (По поводу истекающаго столетия со дня его учреждения) // Екатеринославския епархиальныя ведомости. Отдел неофициальный. – 1900. – № 28. – С. 784 – 785.