Висновки

Ігор Лиман

Характер розвитку православної церкви на півдні України в період після ліквідації Вольностей Війська Запорозького великою мірою був обумовлений не тільки внутрішньоцерковними процесами, але і місцем, яке відводилось духовному відомству в державній структурі Російської імперії, місцем Півдня в планах імперської влади, традиціями, що склались у реґіоні до 1775 р.

Південна Україна не могла не відчути на собі зміни, що відбувались у характері взаємин центральної світської та духовної влади. Катерина ІІ, не проводячи такої відверто зневажливої до духовенства політики, яка мала місце за Петра І, і в той же час діючи в одному з останнім напрямку — посилення залежності церкви від держави, змогла досягти бажаного їй балансу сил між владою монарха, Сенату та Синоду. Останньому відводилась роль слухняного провідника політики центральної світської влади. Отож, у рішеннях Синоду і стосовно Російської імперії в цілому, і відносно південноукраїнського реґіону досить чітко проглядало слідування вищого органу духовної влади в фарватері світської політики Петербурга.

Саму ж політику Катерини ІІ щодо Півдня доцільно розглядати в контексті реалізації широкомасштабних геополітичних проектів, на які, у свою чергу, значний вплив справило захоплення імператриці ідеями фізіократів. Важливою складовою цієї політики стало використання реґіону як плацдарму для розширення сфери впливу і кордонів імперії в південному і західному напрямках. Плацдарму, який повинен був мати чисельне населення, лояльно налаштоване до Петербурга і російської адміністрації, міцну економіку, розвинену інфраструктуру, адміністративно-територіальний поділ, найбільш пристосований для забезпечення оперативної та чіткої реалізації рішень центру. Для того, щоб стан реґіону відповідав тому, яким його воліла бачити російська влада, до 1775 р. існувала серйозна перешкода — Вольності Війська Запорозького, які в адміністративно-територіальному, військовому, господарському, релігійному та цілій низці інших аспектів зберігали свою окремішність і, м’яко кажучи, не зовсім вписувались у загальноімперську систему. Отож, логічним для Петербурга кроком стала ліквідація Нової Січі.

Для успішної реалізації планів центру в реґіоні після червня 1775 р. слід було брати в розрахунок настрої колишнього козацтва, у тому числі і настрої релігійні. В умовах, коли колишні мешканці Запорожжя постали перед вибором одного з таких шляхів: еміграція, збройний виступ проти існуючої влади, включення в російські структури або ж намагання ізолюватись від світу, що змінювався, ведучи господарство в зимівниках чи пішовши до монастиря, держава воліла підштовхнути їх до “правильного” рішення. Для цього використовувався і релігійний аргумент.

У тій чи іншій мірі запорозька спадщина бралась у розрахунок при змінах адміністративно-територіального устрою реґіону, розбудові вертикалі управління, проведенні колонізації. Такий розрахунок не передбачав пріоритетом створення умов, які б відповідали в першу чергу інтересам колишнього населення Вольностей. Але держава була вельми зацікавлена, аби останнє вписалось у нові реалії.

Одним же з головних пріоритетів урядової політики стосовно реґіону була колонізація. Причому колонізація, у якій важливе місце відводилось іноземним переселенцям. Методи, до яких зверталась влада для реалізації цього пріоритету, досить рельєфно проявились в організації переселення до реґіону з Криму. У певному сенсі ситуація, в якій опинились греки, нагадувала ту, що спостерігалась у середовищі запорозьких козаків після ліквідації Вольностей: вони постали перед необхідністю вибору. Причому російська влада доклала чимало старань, аби, якщо не можна взагалі позбавити можливості вибору, то принаймні підштовхнути в напрямку, вигідному імперії.

Важливою складовою змін, які мали місце на Півдні, стала трансформація церковно-адміністративної системи реґіону. Саме трансформація, а не створення, оскільки православна церква станом на 1775 р. мала на півдні України не лише давні традиції, але і досить розгалужену мережу церковно-адміністративних одиниць. Але ці одиниці не були зосереджені під юрисдикцією одного єпархіального архієрея. І в перші часи після ліквідації Вольностей Війська Запорозького землі Новоросійської та Азовської губерній, розширені у своїх кордонах, перебуваючи під єдиним світським керівництвом в особі генерал-губернатора Г. Потьомкіна, у духовних питаннях залежали від чотирьох єпархіальних архієреїв російської православної церкви: Київського, Переяславського, Білгородського та Воронезького. Це створювало ряд незручностей для світської влади, змушеної зноситись із питань, які стосувались церковного життя реґіону в цілому, одразу з чотирма преосвященними. Тож логічним було прийняття рішення про заснування Слов’янської та Херсонської єпархії, яка мала об’єднати православних Півдня під єдиним духовним керівництвом.

У розбудові нововлаштованої єпархії поєднались прагнення реально підпорядкувати церкву на півдні України єдиному правовому полю імперії та спрямованість на використання релігійного фактора і духовного відомства для забезпечення режиму найбільшого сприяння реалізації урядовим геополітичним планам щодо реґіону. Останнє передбачало врахування специфіки населення Південного краю, низки виключень, які були зроблені для Слов’янської та Херсонської єпархії і які не діяли в інших подібних церковно-адміністративних одиницях імперії.

Поєднання цих двох тенденцій, пошук балансу між ними знайшли вираз у призначенні на посаду єпархіального архієрея грека Євгенія (Булгаріса) і надання йому досвідченого в питаннях єпархіального управління адміністратора Феоктиста; в повільності перших кроків по розбудові єпархії і досить високій активності духовного керівництва після його облаштування в Хрестовоздвиженському монастирі; в характері рішень, що приймались єпархіальною владою і Синодом щодо церковного життя в Південному краї.

Оскільки влада консисторії поширювалась на дуже великий за площею реґіон, для ефективної роботи єпархіального керівництва було конче необхідно впорядкувати систему установ, які б залежали від Слов’янського та Херсонського архієрея та консисторії і безпосередньо контролювали діяльність духовенства. У 1776 – 1777 рр. була трансформована і розбудована мережа духовних правлінь та інших структурних елементів єпархіальної влади. Протягом решти часу свого перебування на посаді Слов’янського та Херсонського архієпископа Булгаріс вже не вніс до цієї мережі суттєвих змін.

Никифор (Феотокі), який замінив Булгаріса на єпархіальній кафедрі міг почуватись при здійсненні перших кроків на новій посаді значно впевненіше, ніж Євгеній. Адже єпархіальна бюрократична машина вже була запущена і не треба було суттєво перебудовувати ланцюги системи “консисторія — духовні правління — намісники — закажчики”. Про те, що і Никифор, і місцева світська влада вважали створену за Євгенія мережу духовних правлінь прийнятною, свідчить той факт, що до кінця 1781 р. вона залишалась у тому ж складі, що Феотокі “успадкував” від свого попередника. Разом з тим, збереження правлінь не означало, що не перерозподілялись територіальні межі їхніх повноважень: зростаюча кількість населення та релігійних споруд вимагала деяких коригувань.

Особливе ставлення центральної влади до реґіону, підпорядкованість церковної політики інтересам реалізації планів світського керівництва знайшли вираз у створенні під зверхністю грецького митрополита Ігнатія Готфійської та Кафійської єпархії, яка мала небачений для Російської імперії мініатюрний розмір. За кількістю і церков, і духовенства вона значно поступалась не те що будь якій іншій аналогічній за статусом церковно-адміністративній одиниці, підпорядкованій Синоду, але навіть і багатьом духовним правлінням. У структурі її управління були відсутні елементи, обов’язкові для інших єпархій; Ігнатій мав можливість особисто вирішувати всі більш-менш важливі справи, пов’язані з духовним життям підконтрольної йому території. Саме заснування єпархії було виправданим лише з політичних міркувань, пов’язаних із зацікавленістю російської влади в переселенні кримських греків, але аж ні як не з огляду на необхідність такої церковно-адміністративної одиниці для забезпечення управління релігійним життям у Північному Приазов’ї.

Формування органів єпархіальної влади було тісно взаємопов’язане із розбудовою мережі церков. У Слов’янській та Херсонській єпархії, з одного боку, необхідність контролювати і спрямовувати діяльність священно- та церковнослужителів уже діючих релігійних споруд зумовлювала запровадження духовних правлінь та заказів, з іншого, — таке запровадження мало забезпечити кращі можливості для зведення нових храмів.

Аналіз джерел та літератури дозволяє вважати названу в довідці Синоду цифру 344 такою, що наближена до реальної кількості церков, переданих до складу нововлаштованої Слов’янської та Херсонської єпархії з єпархій Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської. Саме на цю мережу мав спиратись Євгеній (Булгаріс) при подальшому церковному будівництві. Зміни, яких зазнавала мережа релігійних споруд єпархії з часу її створення і до кінця 1781 р. відбувались через влаштування нових церков, каплиць та молитовних будинків (у тому числі і на місці спорохнявілих); перенесення релігійних споруд; закриття храмів або їхнє знищення; передачу церков до складу інших єпархій; розширення кордонів Слов’янської та Херсонської єпархії. На розбудову церковної системи Південної України суттєво впливала позиція центральної влади, яка прагнула тримати цей процес під контролем, мала акцентованість на упередженні влаштування надлишкових релігійних споруд, але в той же час була зацікавлена в колонізації реґіону, чому мало сприяти створення можливостей для задоволення переселенцями своїх релігійних потреб. Тож указами Синоду від 27 березня 1777 р. і 12 липня 1779 р. передбачалось спрощення умов та процедури отримання дозволу на влаштування церков у Слов’янській і Херсонській єпархії. Разом із тим останнім указом запроваджені зміни у процедурі надання дозволу на влаштування храмів, пов’язані з обов’язковістю попереднього відведення підцерковної землі, що було виправданим з огляду на загальний контекст подій навколо земельних роздач на Півдні.

Від того, наскільки швидко відводилась ділянка, значною мірою залежав термін, який проходив з моменту подання поміщиком чи громадою клопотання і до освячення новозбудованої споруди. В умовах, коли межовиків не вистачало і вони мали виконувати великі обсяги робіт, відмежування нерідко доводилось чекати роками. І тут велике значення відігравало те, хто був власником маєтності, де планувалось звести храм. Стосовно ж терміну безпосередньо будівництва, то із тих церков, які були закладені протягом 1775 – 1781 рр. і час закладення та освячення яких відомий, у рік закладки було освячено близько чверті, через рік — близько 28%, через 2 роки — також близько чверті, зведення ж решти затягнулось на більш тривалий час. Цей термін визначався, головним чином, уже ступенем, на якому знаходились підготовчі роботи на момент освячення місця під храм, і матеріальною спроможністю парафіян влаштувати споруду. Адже держава брала на себе фінансування лише у досить нечисленних випадках.

Пріоритетом було все те ж створення умов для безперешкодного задоволення населенням реґіону духовних потреб. Отож, характерними рисами церковного будівництва залишались загальна невибагливість і духовної влади, і парафіян до архітектурних якостей релігійних споруд; “легалізація” єпархіальним керівництвом церков, зведених без його відома; допущення продовження функціонування старих та влаштування нових каплиць, які давали можливість населенню віддалених від церков місцевостей задовольняти, хоча і не в повному обсязі, релігійні потреби; використання старих і влаштування нових похідних церков; досить поблажливе ставлення духовної влади до релігійних споруд, які мали нестачу деяких необхідних церковних речей.

Зміни в складі населення реґіону поряд із змінами політичної ситуації призвели до того, що хоча після ліквідації Нової Січі культ Покрови деякий час ще мав високу популярність, тепер ця популярність уже не була такою як за часів Вольностей. Протягом червня 1775 – 1781 рр. було закладено та освячено майже вдвічі більше храмів в ім’я Миколи ніж на честь Покрови. Більше ніж Покровських зводилось і Михайлівських церков. Кількість храмів, що зводились в ім’я Святого Георгія стала не меншою, ніж кількість нововлаштованих Покровських церков.

Певну специфіку мало влаштування релігійних споруд у Готфійській та Кафійській єпархії. Специфіку, обумовлену тим самим невеликим розміром території, підлеглої митрополиту Ігнатію, нечисленністю тут населення і духовенства, відсутністю такого строкатого конґломерату переселенців, як у Слов’янській та Херсонській єпархії, організованістю греків, вивезенням ними з Кримського півострова церковних речей, необхідних для забезпечення функціонування культових споруд.

На відміну від церков, кількість святих обителей у Південному краї була вкрай малою. При формуванні Слов’янської та Херсонської єпархії в її кордонах опинились лише Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, приписні до нього Буланівська та Ольшанська пустині, Нефорощанський Успенський та Сокольський Преображенський чоловічі монастирі, дівочі Святобудиський Преображенський та Пушкарьовський Вознесенський монастирі. Причому розташовані обителі були за межами реґіону, який прийнято розглядати як Південну Україну.

Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, залишаючись на території Слов’янської та Херсонської єпархії, не підпадав під юрисдикцію її керівництва, продовжуючи знаходитись у прямому підпорядкуванні Києво-Межигірському монастирю. Відчуваючи потребу в участі ігуменів у керівництві єпархіальними справами, Слов’янські та Херсонські архієпископи намагались отримати дозвіл Синоду на підпорядкування Самарського або Святогорського монастиря. Разом із тим, у перше семиріччя після ліквідації Вольностей Війська Запорозького на території Південної України вони не заснували жодної нової святої обителі. Щоправда, задумка такого влаштування все ж була. Але пов’язана вона не з іменами архієреїв Слов’янської та Херсонської єпархії, а з іменем митрополита Ігнатія. Реалізована ця ідея так і не була.

Синод і світська влада реґіону поки що давали монастирям можливість зберігати старі джерела утримання. Прибутки, які надходили з цих джерел, значно перебільшували потреби на утримання власне чорного духовенства в монастирях. Адже під час формування єпархії до її складу були переведені лише 154 такі особи. Втім, для розуміння ролі чорного духовенства в розбудові церковної системи на півдні України слід не забувати, що далеко не всі ченці реґіону були зосереджені в монастирях. Представники цієї групи духовенства служили і при церквах, компенсуючи тим самим нестачу парафіяльного духовенства. При тому, що в Російській імперії спостерігалась чітка тенденція обмеження можливостей ченців виконувати обов’язки білого духовенства, дозвіл вихідцям із-за кордону, які належали до чорного духовенства, служити при парафіях Південної України став важливою складовою політики заохочення іноземців до переселення. Дозвіл приймати до єпархії іноземних ченців сприяв прибуттю до реґіону осіб із авантюрною вдачею, які до того вже змінили не одне місце перебування.

На час формування Слов’янської та Херсонської єпархії більше 90 % духовних осіб, переведених до її складу, належали до білого духовенства. Теза про незаповненість штатів священно- та церковнослужителями при церквах Слов’янської та Херсонської єпархії є справедливою лише при досить важливому застереженні: духовних осіб невистачало в тих місцевостях реґіону, які найбільш швидко заселялись, у той час як загальна кількість білого духовенства єпархії не те що була достатньою, але навіть перевищувала штатні норми.

Ситуація ж, яка склалась навколо білого духовенства Слов’янської та Херсонської єпархії, стала результатом складного компромісу між традиціями населення реґіону (як тих, хто мешкав на цій території ще до 1775 р., так і новоприбулих переселенців) і порядками, які намагалась вкоренити тут центральна та єпархіальна влада.

На південноукраїнських матеріалах не підтверджуються висновки, зроблені дослідниками, що вивчали історію церкви Російської імперії переважно за документами центральноросійських єпархій, про досягнення духовним відомством у XVIII ст. високого ступеня замкненості, поповнення духовенства переважно за рахунок дітей священно- та церковнослужителів, поступове зникнення навіть потенційної можливості мобільності в духовний стан, обмеження “виборного начала”. Відповідні тенденції мали місце, але їх поширення в Південному краї значно відставало від загальноімперської ситуації і не може бути назване визначальним для характеристики церковного життя в реґіоні. Причому і в межах самої Слов’янської та Херсонської єпархії ці тенденції мали неоднакове поширення: та сама спадковість глибше вкорінилась у північній частині єпархії, аніж на землях Запорожжя. Загалом же спадковість займання місць при церквах, створення сімейних династій могло відбуватись у місцевостях, де релігійні споруди діяли вже досить довго. На півдні ж України, де відбувалась активна колонізація і внаслідок цього неперервна трансформація мережі церков, умови для глибокого вкорінення принципів спадковості ще не склались. Південноукраїнські єпархіальні архієреї, які постійно мали справу з нестачею духовенства у нововлаштованих населених пунктах, не були так акцентовані у своїх діях на сприяння закріпленню спадковості як їхні колеги з центральноросійських єпархій.

У діях південноукраїнських єпархіальних архієреїв чітко простежується посилена увага до забезпечення духовенством іноземних переселенців. Задля такого забезпечення архієреї прагнули домогтися від Синоду особливого режиму для Слов’янської та Херсонської єпархії, який би відрізнявся від загальноросійського. Центральна влада йшла на такі поступки. Виведення духовних осіб поміщиками, вихід разом із своїми парафіянами із-за меж Російської імперії, перебування в реґіоні закордонних священиків, які, втративши місце при парафії, а часто і майно, були готові скористатись першою-ліпшою нагодою для закріплення, створювало непогані умови для вирішення завдань, з яким було б значно складніше впоратись спираючись виключно на місцеве духовенство.

Деяку специфіку мав статус духовенства, яке задовольняло духовні потреби військових. Військове духовенство до початку ХІХ ст. ще не виділилось остаточно в окрему групу і лише у воєнний час не знаходилось у підпорядкуванні місцевим єпархіальним архієреям. Мілітаризований південноукраїнський реґіон відчував потребу в полковому та флотському духовенстві. Отож, військовій владі доводилось взаємодіяти з керівництвом Слов’янської та Херсонської єпархії в питанні переміщення таких осіб.

У призначенні, переміщенні, звільненні та утриманні білого духовенства Готфійської та Кафійської єпархії до 1782 р. не знаходимо таких широких варіацій, які маємо відносно білого духовенства єпархії Слов’янської та Херсонської. Причина тому — не лише значно більша однорідність контингенту пастви митрополита Ігнатія в порівнянні з паствою архієпископа Євгенія, а пізніше — Никифора, але і переважаюче перебування при церквах єпархії тих грецьких духовних осіб, які з’явились у Північному Приазов’ї разом із своїми парафіянами.

Хиткий компроміс між інтересами держави, парафіян і самих підлеглих духовного відомства мав місце при здійсненні духовними особами таїнств; проведенні богослужінь; участі духовних осіб в урочистостях, влаштованих з нагоди тієї чи іншої події, яка не мала прямого відношення до релігійного життя; переконанні парафіян прийняти рішення, ризиковані для них самих, але необхідні російській владі; при виконанні цілої низки інших функцій. Спостерігався такий компроміс і в діяльності духовного суду.

Центральна світська влада широко використовувала своє право власними документами коригувати і доповнювати канонічне церковне регулювання обов’язків духовних осіб. Не в кожній сфері такі коригування та реґламентація проявились у рівній мірі. Основна увага імперської влади зосереджувалась на тих питаннях, які більше за інші виходили за межі площини суто релігійної і так чи інакше стосувались пріоритетних напрямків державної політики.

Непростою була ситуація з виконанням духовенством функції навернення на православ’я. До загальноімперської ситуації з обмеженням втручання у справи інших конфесій, забороною примусу до переходу у православ’я додались ще особливості політики центральної влади щодо Південного реґіону, пов’язаної із забезпеченням переселенцям якомога зручніших умов. У цій ситуації позитивним для православ’я був факт збереження заборони на пропаганду серед православних інших релігійних вчень. В умовах такого поєднання віротерпимості з обмеженням міжконфесійного взаємовтручання спостерігалось у цілому спокійне співіснування адептів різних вір. Своєрідний прорив був зроблений у налагодженні взаємин офіційної церкви зі старообрядцями: було покладено початок єдиновір’ю, що відповідало інтересам і самих двох названих сторін, і, що важливо, інтересам світської влади.

Відбувалась трансформація релігійної свідомості парафіян, особливо представників привілейованих верств, на що вплинула, зокрема, політика самої держави щодо підпорядкування духовної влади світській. Вільніше, ніж у допетровські часи, почували себе у взаєминах із духовенством і представники нижніх верств. Для Південної України після ліквідації Нової Січі в цьому зіграла певну роль і традиція запорозьких козаків, які розглядали духовенство як рівне а то й підпорядковане собі. До того ж, усталене у свідомості переселенців уявлення про південноукраїнський реґіон як про вільний край давало їм підстави бути більш вільними в питанні дотримання деяких формальностей при здійсненні таїнств. Парафіяни вважали за можливе тиснути на парафіяльних священиків або ж спокушати їх винагородою за незаконні дії. В умовах недостатнього матеріального забезпечення духовенства такі спроби мали шанси завершитись вдало.

Важливою умовою для виховання в духовенстві законослухняності, для успішного виконання ним завдань, що ставились владою, було підвищення загального рівня освіченості священно- та церковнослужителів. Єпархіальна влада шукала шляхи для забезпечення цієї умови. Найбільш масштабний і перспективний з них — влаштування духовної семінарії. Втім, створення цього навчального закладу далеко не одразу дало свої плоди, та й кардинально змінити ситуацію воно було не в змозі: переважна більшість підлеглих духовного відомства залишалась малоосвіченою.

Отож, період після ліквідації Запорозьких Вольностей став для православної церкви на півдні України часом трансформацій, пов’язаних із більш тісною інтеграцією в загальноімперську систему. Інтеграцією не беззастережною, такою, що далеко не одразу нівелювала риси, що були притаманні церковному устрою Півдня в попередні часи. Згодом така нівеляція проникла значно глибше, що було пов’язано із загальним поширенням централізаторських та уніфікаційних тенденцій в імперській політиці. Тоді як пік інтересу до розбудови церковного устрою Півдня припав саме на правління Катерини ІІ і цей інтерес великою мірою визначався роллю Південного краю в геополітичних планах імператриці, пізніше розвиток церкви реґіону вже не входив у коло пріоритетних завдань, і Петербург час від часу проявляв велику активність щодо реґламентації не церковного устрою в реґіоні в цілому, але лише стосовно окремих його аспектів або ж певних територіальних складових Південної України.