Освіта духовенства

Ігор Лиман

Для того, щоб духовні особи могли успішно впоратись із завданнями, які ставились центральною владою, важливою умовою було підвищення загального рівня освіченості священно- та церковнослужителів.

Євгеній (Булгаріс), “учений чернець”, не міг бути задоволеним тим рівнем підготовки, який виявляли кандидати на отримання місць при церквах під час розгляду їхніх справ у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Та й чи можна було сподіватись на такі знання, якщо реґіон не мав духовного навчального закладу? Звичайно, деякі духовні особи з’являлись до парафій, маючи за плечима освіту. Такі люди були і серед прибулих із інших єпархій, і серед представників місцевого населення, які повертались після навчання в духовних закладах освіти (згадаємо про дітей запорожців, що навчались у Київській духовній академії). Деякі священики, які діяли в реґіоні, отримали освіту при січовій Покровській школі. Звісно, цей заклад не міг запропонувати глибоких різнобічних знань із багатьох предметів, але таке завдання перед ним і не ставилось. Серед дисциплін, що тут викладались, були читання, грамота та письмо. При школі знаходилось спеціальне відділення для півчих, кероване духовенством. Учні, у міру вивчення відповідних предметів, самі починали викладати своїм молодшим товаришам під керівництвом головного дяка церкви. Навчання в школі було добровільним: ніхто не примушувався йти туди, так само як ніхто і не утримувався без його на те волі. Втім, самі учні були зацікавлені в завершенні курсу навчання, бо це давало реальні перспективи потрапити до причтів запорозьких церков. Про це дбало січове керівництво, яке сприяло направленню таких осіб до парафій. Адже при школі знаходились не лише діти, але й дорослі козаки, які вирішили присвятити себе служінню церкві [526]. Показово, що розуміючи значення цієї школи, нова адміністрація, яка після ліквідації Січі заступила місце Коша, не стала знищувати її. Навпаки. Шукались засоби, аби продовжити існування школи в нових умовах. 26 липня 1776 р. губернський товариш Л. Алексєєв наставляв Слов’янську провінційну канцелярію, що оскільки причт Покровської церкви та школа при ній втратили колишні прибутки від зимівників та млинів, доцільно влаштувати карнавки на їхню користь [527].

І все ж слід було шукати інші способи вирішення проблеми незадовільної освіти осіб, які служили при церквах. Шлях, до якого підштовхувала центральна влада, наголошуючи на необхідності при призначенні до парафій віддавати перевагу особам із духовною освітою, був важко здійсненим в умовах і нестачі самих священно- та церковнослужителів, і відсутності духовних навчальних закладів у Слов’янській та Херсонській єпархії.

Малоефективною виявилась і зроблена спроба примусити підлеглих духовного відомства отримати хоча б мінімум знань, необхідних для служіння. Наприкінці 1777 р. за указом Синоду до консисторії з Московської синодальної типографії був надісланий катехізис. Консисторія наказала: всім виписати його і вчити протягом чотирьох місяців. По завершенні терміну, що відводився, всі священики, диякони та причетники мали скласти своєрідний іспит у протопопіях чи духовних правліннях. Як зазначив Феодосій (Макаревський), це спричинило “жахливійшу тревогу” [528]. Але призначення екзамену не дало бажаних результатів. На початку 1781 р. за іншого архієпископа, Никифора, духовні правління отримали черговий указ стосовно екзаменування. Зазначалось, що правління повинні “ще раз” роз’яснити недбалим підлеглим необхідність вчити катехізис. Якщо ті не вивчать протягом чотирьох місяців, інформація про них мала бути передана єпархіальному керівництву. Причому іспит у правліннях мали складати і священики з дияконами, і рукопокладені дячки та паламарі [529].

Паралельно з такою перевіркою знань єпархіальна влада взялася за значно масштабнішу справу — влаштування духовної семінарії. Початок проекту був скромним. Євгеній (Булгаріс) 24 січня 1777 р., тобто вже через кілька місяців після прибуття до Полтави, наказав влаштувати при Хрестовоздвиженському монастирі з архієрейських півчих школу з десятком учнів, які вже володіли читанням та письмом. У школі мали викладатись латина, короткий катехізис, арифметика, географія та історія. Майже одночасно Євгеній зробив ще два важливі кроки — направив до Синоду подання щодо дозволу на влаштування в єпархії семінарії і знісся з колишнім гетьманом К. Розумовським з питання передачі останнім будинку, який йому належав, навчальному закладу. Архієпископ вмів просити. Його лист був переданий Розумовському в день ангела Кирила Григоровича разом із поздоровленнями і принесеною в подарунок іконою. І питання було негайно вирішене. Щоправда, отриманий будинок потребував добудови: були відсутні вікна, двері, пічки, підлоги. Потрібні були кошти. Булгаріс вирішив і цю проблему. 500 крб. позичено у Хрестовоздвиженського монастиря (саме позичено, оскільки єпархіальна влада не мала права розпоряджатись коштами цієї обителі). Євгеній звернувся за пожертвами до дворянства, купецтва та духовенства. На користь училищ були спрямовані і кошти, отримані від штрафування підлеглих Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея.

Через півтора роки після передачі будинку, 27 листопада 1778 р. запроваджена раніше школа була переведена у відремонтоване приміщення і діяла вже як єпархіальне училище. Через консисторію всім духовним правлінням було наказано скласти списки дітей священнослужителів віком від 8 до 14 років, які не мали хвороб і вміли писати і читати. Списки складались на перспективу: поки що училище не могло вмістити всіх, хто відповідав зазначеним критеріям. Обумовлювалось, що пізніше ці діти будуть викликані. Поки ж наказувалось негайно з’явитись лише тим з них, які мали добрі високі голоси і не були старшими за 10 років.

Важливо, що Євгеній не передбачав обмеження контингенту учнів лише підлеглими духовного відомства. Звертаючись до дворянства та купецтва за матеріальною допомогою, архієпископ запропонував представникам цих верств віддавати своїх дітей на навчання до училища. Тут проглядає не лише бажання Євгенія зацікавити світських осіб у пожертвах на духовний заклад. Тісно спілкуючись з місцевим світським керівництвом, архієпископ добре знав про нестачу в освічених кадрах у губернських установах. Отож, Євгеній продовжив традицію попередніх часів, коли духовні заклади освіти готували поповнення контингенту світської бюрократії.

На утримання училища кошти поки що йшли з тих самих джерел, що і на ремонт колишнього будинку К. Розумовського. До того ж, архієпископ виділив гроші від себе. Змушений розраховувати лише на місцеві кошти, архієпископ обумовив, що діти, які раніше мешкали в самій Полтаві, мали продовжувати жити на старих місцях, а приїжджі повинні винаймати житло. Лише не більше сімох найбільш бідних могли мешкати і харчуватись в училищі. Саме на їхнє утримання і мали в першу чергу йти виділені гроші [530].

На чолі училища став присутній духовної консисторії Никифор (Феотокі). Знайшлись і вчителі для навчального закладу: консисторський канцелярист Г. Богуновський і син полтавського намісника П. Станіславський, який перейшов сюди з аналогічної посади в іншій освітній установі. Першим куратором училища став мешканець Полтави, бунчужний товариш П. Паскевич.

Дозвіл на відкриття в Слов’янській та Херсонській єпархії семінарії був отриманий вже наступником архієпископа Євгенія. 22 вересня 1779 р. з’явився іменний указ Колегії економії, яким передбачалось виділення на утримання закладу 2000 крб. на рік [531]. Слід сказати, що коли дослідники, які звертаються до історії семінарії в Полтаві, пишуть про указ від 22 вересня 1779 р., вони не згадують важливу деталь: такі ж суми цим же документом виділялись на утримання семінарій в Іркутській, Тамбовській і Олонецькій єпархіях, а низкою указів 1778 – 1780 рр. по 2000 крб. на рік було призначено для виплати іншим семінаріям. Тому не досить коректним є акцент, зроблений П. Знаменським, коли він писав, що гроші виділені завдяки Никифору (Феотокі), який скористався своїм перебуванням у Петербурзі при посвяті в архієреї [532]. Указ Синоду від 27 вересня 1779 р., складений на виконання іменного указу, теж стосувався одразу чотирьох семінарій. Обумовлювалось, що єпархіальні архієреї мають на власний розсуд підібрати пристойні місця для влаштування закладів. Для Слов’янської єпархії було зроблене виключення в тому плані, що тоді як Іркутська, Тамбовська та Олонецька семінарії через нестачу “вчених людей” мали постачатись кадрами з інших єпархій, семінарія в Полтаві доручалась віданню місцевого єпархіального архієрея.

Передбачалось, що архієреї мають набирати потрібну кількість учнів із дітей священно- та церковнослужителів, причому утримання самих семінарій, вчителів і бідних учнів повинно здійснюватись із казенної суми, тоді як інші учні мали вчитись на батьківський кошт. Оскільки ж сума в 2000 крб. у перші роки, коли кількість вчителів і учнів буде ще незначною, є завеликою, єпархіальне керівництво зобов’язувалось подбати про облаштування на решту грошей приміщення, достатнього для розміщення вчителів, учнів, бібліотеки тощо, а також на купівлю книжок [533].

Доводячи до духовенства Слов’янської та Херсонської єпархії радісну звістку про дозвіл на влаштування семінарії і виділення на неї коштів, архієпископ Никифор у властивій йому формі зауважив, що священицький обов’язок полягає не лише в богослужінні та виконанні треб, але і в навчанні народу догматам віри, роз’ясненні заповідей, напученні в християнських чеснотах, наставленні парафіян на правильний шлях, викоріненні забобонів. Тому священик має бути освіченим, а інакше церква не те що не може сподіватись на користь від таких осіб, але і має їх боятись, оскільки якщо “сліпець сліпцю вождем буває, то чого іншого чекати, як тільки щоб обидва в яму впали”. Отож, Никифор наказав негайно направити дітей священнослужителів єпархії до семінарії, а в перший же недільний день після отримання відповідного консисторського указу відслужити вдячний молебень [534].

Отримавши від К. Розумовського підтвердження передачі його будинку навчальному закладу, Никифор урочисто відкрив семінарію. До складу учнів увійшли як особи, переведені з Київської академії, Харківського колегіуму та Переяславської семінарії, так і направлені сюди на навчання діти священно- та церковнослужителів Слов’янської і Херсонської єпархії, а також діти дворянства та купецтва Новоросійської і Азовської губерній.

Оскільки Никифор тепер очолював єпархію, своє місце у керівництві навчальним закладом він передав присутньому консисторії Полтавському протоієрею І. Яновському. До речі, пізніше останній зайняв архімандритську посаду в першокласному Новгород-Сіверському монастирі. Як бачимо, невдало розпочавши свою діяльність у складі Слов’янської та Херсонської єпархії зі спроби зберегти під своєю юрисдикцією велику кількість церков, у чому Синод розгледів старання не про громадську, а про власну користь, Яновський зміг таки зробити кар’єру в духовному відомстві.

Під керівництвом ректора стали викладати кафедральний ключар І. Світайло (грецька мова), священик Г. Богуновський (риторика та піїтика), француз П. Атон (французька мова), прибулий з Лейпцігського університету професор Шаль (німецька мова та арифметика), відставний поручик фон Роткірх (малювання) [535].

Щоправда, у статті “Сторіччя Катеринославської єпархії” зазначається, що “у 1780 р. в ній [семінарії] відкриті класи грецької мови, які став читати Гавриїл Бодоні” [536]. Той самий Бодоні, який пізніше став одним із наступників Никифора на архієрейській кафедрі. Втім, більш обґрунтованою є точка зору, що Гавриїл прибув до Слов’янської та Херсонської єпархії за запрошенням Никифора лише в 1782 р. і тоді став викладати в семінарії грецьку мову [537].

Контингент учнів поповнювався не так безпроблемно, як було бажано. Наприкінці вересня 1781 р. І. Яновський звернувся до Феотокі, повідомляючи, що в єпархії діти священно- та церковнослужителів перебувають при батьках бездіяльно і не готують себе до отримання священства. Тому ректор просив архієпископа розпорядитись про направлення дітей на навчання. 21 жовтня з’явився відповідний указ консисторії [538].

І. Яновський і не підозрював, що своїм зверненням почав боротьбу, яка ще десятки років не приносила в повному обсязі потрібних результатів. Боротьбу за те, аби священно- та церковнослужителі не залишали дітей вдома, прагнучи якомога скоріше влаштувати їх до парафії, але йшли на витрати і віддавали їх у навчання [539].

Створення семінарії не могло одразу суттєво вплинути на стан освіченості священно- та церковнослужителів. Дані про відсоток серед духовенства реґіону осіб, які мали в 1775 – 1781 рр. духовну освіту, не збереглися. Але автор статті “Сторіччя Катеринославської єпархії”, вивчивши формулярні списки 143 священиків за 1789 р., підрахував, що 122 особи відмічені такими, які не навчались взагалі, 17 довчились до риторики, філософії або просто “небагато”, і лише 3-4 були випускниками Київської академії та Харківського колегіуму [540].

Звернемо увагу на ще один аспект проблеми освіти — випускники семінарії мали поповнювати кадри викладачів світських навчальних закладів, мережа яких у Новоросійській та Азовській губерніях з кінця 70-х рр. починає розширюватись [541]. Щоправда, розвиток цієї мережі був повільним і несистематизованим; за імператриці, яка декларувала слідування ідеям просвітництва, не вдалося створити стрункої системи “початкові — середні — вищі навчальні заклади”. Попервах влада обмежилась заходами, які не потребували суттєвих грошових вкладень і в той же час мали сприяти реалізації пріоритетного напрямку державної політики — переселення іноземців. Складовою такої політики стало створення умов для отримання освіти православними переселенцями. Збереглась відомість за 1776 р., згідно з якою двом грецьким священикам було покладено жалування по 80 крб. на рік за викладання у школах для дітей осіб, які служили в албанському війську [542]. З казни Азовської губернської канцелярії виплачувалось жалування в розмірі 60 крб. ченцю Гофангелову, який навчав малолітніх греків [543].

Примітки

526. Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ століття). – Київ – Нікополь – Запоріжжя: Тандем – У, 2002. – С. 123 – 125.

527. Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений… – С. 32 – 33.

528. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 1021.

529. НКМ КП – 25092 / Арх – 8302.

530. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 106 – 111; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава… – С. 42 – 43; Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 401 – 403; Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава… – С. 141 – 142.

531. ПСЗРИ. – Собр. І. – Т. XX. – С. 868.

532. Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. – Казань: тип. Императорскаго Университета, 1881. – С. 513.

533. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 242.

534. НКМ КП – 25116 / Арх – 8326.

535. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 120; Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава… – С. 142.

536. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославския епархиальныя ведомости. – 1876. – № 18. – С. 284.

537. 295 (торжественное) заседание Императорскаго Одесскаго Общества Истории и Древностей 2-го Апреля 1896 года // ЗООИД. – Одесса, 1896. – Т.ХІХ. – С. 68 – 94.

538. Новицкий Я. Из церковной летописи // Екатеринославские губернские ведомости. – 1888. – № 21. – С. 3.

539. Лиман І.І. Проблеми освіти дітей священно- та церковнослужителів на півдні України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. – Вип. 1. – Мелітополь, 2001. – С. 69 – 75; Лиман І.І. Іов (Потьомкін), архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський, як організатор духовної освіти // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. Випуск 1. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – С. 17 – 23.

540. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославския епархиальныя ведомости. – 1876. – № 18. – С. 294.

541. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд на успехи умственнаго образования в Новороссийском крае // ЗООИД. – Одесса, 1848. – Т. ІІ. – Отд. І. – С. 331.

542. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 8, арк. 251.

543. ЦДІАК України, ф. 1576, оп. 1, спр. 3, арк. 14 – 14 зв.