Юридична роль

Ігор Лиман

Духовні особи, які на відміну від більшості парафіян володіли принаймні початковими знаннями з читання та письма, виконували, між іншим, досить важливу функцію — складання від імені мирян різноманітних документів. Таким чином, тут вони виступали своєрідними посередниками в питаннях, які далеко не завжди стосувались церковного життя. Це було вигідно для обох сторін: неписьменні парафіяни мали до кого звернутись у разі необхідності написати скаргу, клопотання, інші важливі для них папери, а священно- та церковнослужителі отримували додаткове джерело прибутків, беручи за свої послуги натуральну або грошову оплату. Разом із тим не можна сказати, що така взаємодія духовенства та мирян у всіх аспектах влаштовувала владу. Неосвіченість населення мала для далекої від демократизму імперії свої плюси. Неможливість скласти письмову скаргу може остудити запал незадоволених. Незнання законів породжує сумнів щодо власної правоти. Отож, важливим для влади було контролювати священно- та церковнослужителів у їхній активності щодо задоволення таких потреб парафіян. Особливо дворянська держава не була зацікавлена в непокорі селян поміщикам. З 1767 р. діяв указ Синоду “про не подавання священно- та церковнослужителями приводу для подачі поміщицькими людьми та селянами на своїх власників і про не підписання ними ніяких справ замість них, неписьменних”. Указом духовної консисторії від 14 травня 1781 р. наказувалось знов зобов’язати всіх членів причту підписками, аби вони дотримувались запровадженої раніше заборони [544].

Значення відповідних попереджувальних заборон було важливим ще в тому сенсі, що духовенство мало можливість не просто складати скарги, але і підбурювати парафіян до небажаних дій. Причому умови для ефективності такого підбурення були сприятливі: слова, сказані священиком, тим більше в храмі, немов би освячувались авторитетом церкви. Найбільш масштабною на півдні України стала справа про участь у протизаконному підбиванні населення грецькими священиками, які закликали до повернення до Криму. Духовні особи підтримали віщунку бабу Софію, якій нібито святі уві сні наказали закликати греків повернутися на батьківщину. На слідстві з’ясувалось, що Софія розповіла про свій сон чембрецькому священику Федору, і той почав розсилати в місцевості, де перебували греки, листи. Переселенці стали ходити до Софії на поклоніння, подавати їй свічки, а Федір служив молебні і освячував воду. Поміж тих, хто ходив до віщунки, були і священики, які після цього написали до губернської канцелярії клопотання про надання дозволу на повернення до кримських населених пунктів. Деякі з цих духовних осіб допомагали священику Федору в службах, співаючи замість дячків. Зважаючи на державні пріоритети, рішення Азовської губернської канцелярії стосовно таких незаконних було досить м’яким. Усі винні священики залишились непокараними світською владою, але передані на розсуд митрополита Ігнатія. Священик Феодоракі, який перебував із греками в слободі Барвінковій Стінці і закликав парафіян коритись керівництву та перейти на призначені землі, навпаки, був відзначений губернською канцелярією: йому було виділено з казни 100 крб., а митрополиту Ігнатію запропоновано віддати Феодоракі перевагу перед іншими духовними особами. Лише Софія була покарана: її направили з перекладачем до кожної грецької слободи та в Маріуполь для прилюдного каяття, після чого віщунка мала відбути на довічне заслання до монастиря [545].Вирок Софії про заслання до монастиря не став чимось екстраординарним. Практика застосування подібної міри покарання мала місце і стосовно світських осіб (згадаймо заслання Калнишевського, Глоби та Головатого [546]), і по відношенню до підлеглих духовного відомства (той самий священик Ф. Стахевич, який обвинувачувався у вінчанні 12 незаконних шлюбів, пропуску через пияцтво служб був направлений на час слідства до Нефорощанського Успенського монастиря “в труди монастирські” [547]).

Заслання мирян було ще однією сферою взаємодії світських та духовних осіб. З одного боку, взаємодії в плані подальшого спілкування злочинців із ченцями зі сподіванням на виправлення перших і утримання їх від скоєння злочинів у подальшому. З іншого, — в плані направлення до монастирів рішенням не духовної, а світської влади.

Тут важливо також, що держава зберігала право брати участь у переслідуваннях за злочини, які стосувались і релігійної сфери. Як відзначив І. Смолич, під час правління Катерини ІІ, не дивлячись на толерантність імператриці в релігійних питаннях, мали місце лише незначні відхилення від попередніх оцінок злочинів проти релігії. Її “Наказ” 1767 р. стосувався і злочинів проти закону і віри та злочинів проти моралі. Серед злочинів першого виду Катерина називала святотатство, оскільки воно порушувало спокій та безпеку громадян. Покарання за такі дії — вигнання з церкви, виключення з громади віруючих тимчасово або довіку. Але тут же зазначалось: “звичайним же є використання і цивільних покарань”. Отже, правомірність переслідувань злочинів проти віри з боку держави не заперечувалась. Обов’язки державних установ у питаннях віри були деталізовані в “Статуті благочинія або статуті поліцейському” від 8 квітня 1782 р., де обумовлювалось, що юрисдикції світського суду підлягало богохульство, святотатство, паплюження освячених предметів, які належали церкві, чаклунство, гадання, інші види забобонів [548].

На півдні України, який потребував робочих рук, вироки подібним злочинцям виносились не без врахування такої потреби. Хоча за святотатство законом передбачалось довічне заслання, Новоросійське губернське керівництво засудило Г. Завадку та С. Перенка, обвинувачених у крадіжках на незначну суму речей із паламарні та церкви, лише до покарання батогами та примусових робіт на місці протягом року [549].

Поблажливість виявлялась і стосовно інших злочинів. У 1777 р. Катерининському духовному правлінню було повідомлене рішення по справі Ф. Толпекіної, яка обвинувачувалась у вбивстві своєї незаконнонародженої дитини через 6 днів після хрещення. Провінційна канцелярія, посилаючись на статтю Соборного уложення 1649 р., яка передбачала смертну кару жінкам, що вбили своїх позашлюбних дітей, запропонувала замість цього направити злочинницю на довічне заслання до Сибіру. В Азовській же губернській канцелярії було прийняте інше рішення. Там відшукали іншу статтю того ж уложення, згідно з якою у випадку, коли батько чи мати вбиває свою дитину, застосовується річне ув’язнення, після чого винний чи винна має з’являтись у церкві і публічно оголошувати свій гріх. Тому канцелярія наказала: хоча і слідувало Ф. Толпекіну ув’язнити на рік, але для того, щоб не відстала у веденні домашніх та польових робіт [!] і з огляду на її молодий вік негайно відпустити з підпискою, що надалі такого не робитиме [550].

Важлива сфера взаємодії світських та духовних осіб була пов’язана з функціями, які стосувались церковного майна. У такій взаємодії важливе місце посідали церковні старости (титарі), існування інституту яких було передбачене ще іменним указом від 28 лютого 1721 р. Наслідком запровадження цього документа стало не тільки розширення допомоги світських осіб священно- та церковнослужителям, але і посилення контролю за господарською діяльністю причту. Причому, якщо, згідно з указом 1721 р., функція титарів полягала лише в продажу свічок (“при церквах для продажу свічок запровадити церковних старост, довіри гідних”), то указами Синоду від 1723 і 1747 років вона була доповнена збиранням пожертв під час богослужіння, купівлею речей, необхідних церкві, веденням обліку надходжень і витрат, зберіганням церковних грошей.

Запровадження церковних старост не було для населення України чимось абсолютно надуманим і неприродним. Вже та обставина, що старости не призначались, а обирались, відповідала українській традиції (в тому числі і в релігійній сфері — згадаймо процедуру обрання парафіяльних священиків). Крім того, традиційно парафіяни брали активну участь як у будівництві, так і в утриманні релігійних споруд. Інша справа, що відтепер світські особи, обрані на посади церковних старост, були повинні підпорядковуватись і звітувати духовному керівництву.

У 1779 та 1780 рр. з’явились нові укази, які підтверджували обов’язки титарів. Передбачалась необхідність наявності при кожній церкві по два чи принаймні одному старості, який би відав церковними надходженнями та витратами, маючи для цього спеціально видані з духовного правління зашнурні книги [551].

Як і ведення інших документів при церквах, заповнення зашнурних книг залишало бажати на краще. Система контролю з боку влади ще не стала достатньо ефективною, а самі парафіяни в багатьох випадках не воліли скрупульозно перевіряти стан церковної економії.

Тоді як плата за треби не реєструвалась, інші прибутки записувались недбало. Як зафіксовано у книзі надходжень та видатків Покровської церкви Новогеоргіївська, у 1779 р. загальні церковні прибутки тут становили 26 крб. 73 коп., у 1780 р. — 34 крб. 25 коп., у 1781 р. — 61 крб. 8 коп. Причому витрати в 1780 р. були записані в розмірі 42 крб. Це дало Крюківському духовному правлінню законні підстави засумніватись у відповідності дійсності поданих даних. Тому причту було наказано на майбутнє записувати прибутки та видатки “за числами, а не уявно” [552].

Своєрідно контролювались церковні суми в Керчі. Місцевий священик Димитрій Триполит на два роки дав гроші в позику купцю. Коли про це дізнався комендант генерал-майор Барзов, він наказав титарям взяти у позичальника нову розписку — на рік, а стару розписку знищити. Згодом Барзов розпорядився, аби священик видав позику іншому купцю, тепер уже взагалі без розписки. Дізнавшись про такі операції, Слов’янська духовна консисторія наказала Триполиту протягом місяця стягнути з позичальників гроші назад і передати їх титарям, у противному ж випадку священик мав поповнити церковну суму власними коштами. У присутності титарів і парафіян мала бути проведена ревізія всього церковного майна. На майбутнє старости зобов’язувались правильно вести зашнурну книгу. Крім того, наказувалось об’явити парафіянам, аби вони обрали титарями двох “чесних і віри гідних” людей. Але зроблене це не було. Парафіяни вирішили залишити старих церковних старост; книга для запису надходжень та видатків була передана титарями священику [553].

Примітки

544. НКМ КП – 25116 / Арх – 8326.

545. Калоеров С.А. Заселение Приазовья греками… – С. 27, 29 – 33; ДАДО, ф. 106, оп. 1, спр. 3, арк. 21.

546. РДІА, ф. 796, оп. 57, спр. 234 а, арк. 8 – 9, 23 – 23 зв.; Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. – Дніпропетровськ: “Пороги”, 2004. – С. 86 – 101.

547. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 51.

548. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. ІІ. – С. 60 – 61.

549. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 797, ч. 7, арк. 131 – 131 зв.

550. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 1 – 1 зв.

551. ДАОО, ф. 37, оп. 2 а, спр. 1, арк. 196 зв.

552. Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска… – С. 359.

553. ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5038, арк. 18 – 33 зв.