Політична роль

Ігор Лиман

Ведучи мову про характер взаємодії південноукраїнських духовних осіб із парафіянами та державною владою не можна обійти питання про використання церкви з метою насадження серед населення вірнопідданських почуттів. Досить рельєфно таке насадження проявилось, між іншим, у реґламентації проведення служб. Визначались форми проголошення імен членів імператорської родини під час великих єктеній, вечерень, заутрень, літургій. Уже самі ці форми, які систематично слухали парафіяни, служили могутнім засобом впливу на свідомість останніх у дусі виховання переконання, що монархічна влада і влада Божа нерозривні, і тому непокора першій автоматично означатиме непокору другій.

Духовна влада мала стежити за тим, аби її підлеглі особливо пунктуально виконували свої обов’язки у “високоурочисті” дні і не припускались помилок при проголошенні імен членів імператорської родини. Щоправда, Катерина ІІ дещо пом’якшила суворість відповідальності за незначні порушення у цій сфері. Але відповідальність зберігалась. Між іншим, консисторія проводила слідство по справі про відсутність у “високоурочистий” день на всенощній та молебні протопопа Ф. Фомича. Консисторія навряд чи могла запідозрити в діях священнослужителя неповагу до верховної влади (згадаємо ті документи, які отримав Фомич на підтвердження своєї лояльності до нової адміністрації після ліквідації Нової Січі). Тому, навіть не маючи достатніх свідчень про правдивість слів протопопа стосовно того, що він пропустив службу через геморой, консисторія обмежилась накладенням штрафу в розмірі 10 крб. [519] Коли ж Ф. Фомич звернувся до Євгенія (Булгаріса) з проханням звільнити від такого покарання, оскільки його відсутність при церкві не викликала зупинки у відправленні служб і до того протопоп не штрафувався, архієпископ погодився і скасував штраф [520].

У зв’язку зі справою Ф. Фомича був накладений штраф на новокодацького священика С. Малішевича за те, що він у донесенні до консисторії про порушення протопопа неправильно написав височайший титул [521].

Звернемо увагу, що згадування під час служб використовувалось для підвищення авторитету не лише членів імператорської родини, але і світської влади більш низьких щаблів. Традиція була давньою і широко використовувалась, зокрема, на землях Запорозьких Вольностей, де під час служб називались імена кошового керівництва. Більше того, мали місце спроби поширити відповідну практику і на території, які вже не знаходились під юрисдикцією Коша. О. Рябінін-Скляревський писав, що священик І. Гамалія викликав обурення ландміліцейського керівництва єктенією за кошового [522]. Згадаймо і про те, що незадовго до ліквідації Січі писар О. Фрідріх примушував священика слободи Зеленої Даниїла Михайлова молитись під час служб за здоров’я запорозької старшини. Це при тому, що Зелена знаходилась за межами Вольностей Війська Запорозького [523].

Як і в інших реґіонах імперії, з тією ж метою освячення церквою дій світської влади використовувалась участь духовних осіб в урочистостях, влаштованих з нагоди тієї чи іншої події, яка не мала прямого відношення до релігійного життя. Зафіксоване повідомлення про урочистий молебень, який був відслужений у 1776 р. під час відкриття Слов’янської провінційної канцелярії у Покровську [524]. Населений пункт, де ще нещодавно розташовувалась Січ, і раніше, за часів козацтва, досить часто ставав свідком світських заходів, освячених духовними особами.

Згадаємо і про таку делікатну і в той же час дуже важливу місію духовенства, у першу чергу найавторитетніших його представників, як переконання парафіян прийняти рішення, ризиковані для них самих, але необхідні російській владі. Найбільш яскравим прикладом цього стала участь митрополита Ігнатія в умовлянні християн Криму перейти до Російської імперії. Керівництво Слов’янської та Херсонської єпархії також використовувалось у подібному ключі. Причому, розуміючи свою залежність від світської адміністрації, архієпископи і самі проявляли тут ініціативу, чим прислужились режиму. Достатньо згадати епізод із умовлянням Никифором (Феотокі) греків Керчі та Єникале переселитись до Таганрога і відмовитись від намірів піти за межі Російської імперії.

У релігійно-моральному вихованні населення важливе місце відводилось проповідям і повчанням. Починаючи з петровських часів влада приділяла чимало уваги вкоріненню “живої” проповіді, але справа йшла не так вже просто: перешкодою ставав недостатній рівень підготовленості духовенства. У цьому плані остання чверть XVIII ст. стала в деякій мірі кроком назад, оскільки за часів Нової Січі козацтво віддавало перевагу таким духовним особам, які промовляли “не по писаному”. Нехай ці проповіді і йшли що називається “від душі” і не вкладались у рамки, визначені центральною духовною владою. Тепер же був взятий курс на так зване “купночиніє”, тобто приведення церковного життя і практики богослужіння до єдиного чину, в основу якого були покладені московсько–візантійські традиції [525].

Петербург міг визначати, в залежності від ситуації в державі, тематику проповідей та повчань, які мали читатись у всіх частинах імперії. Одним із приводів була та чи інша політична подія, і тому проповідники виступали в ролі осіб, які доносили до населення ставлення церкви до конкретних дій світської влади. Не дивно, що остання, з одного боку, була зацікавлена в читанні священиками проповідей і повчань, а з іншого, — воліла тримати їхній зміст під контролем. Крім доведення до відома населення новин в опосередкованій формі проповідей та повчань, духовенство подавало таку інформацію і безпосередньо, оприлюднюючи документи органів влади. Якщо такі документи включали формулювання “об’явити всенародно”, вони обов’язково мали зачитуватись при храмах.

Примітки

519. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 15, арк. 27 – 28.

520. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 414 – 415.

521. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 15, арк. 27 – 28.

522. Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский… – С. 173.

523. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье… – С. 114 – 118; Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 348.

524. Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений… – С. 175 – 176.

525. Історія релігії в Україні… – С. 217.