Правління Миколи І

Ігор Лиман

Система, сформована в результаті олександрівських реформ у галузі освіти, зберегла свої основні елементи за правління і Миколи І, і його наступників. Разом із тим, за Миколи І вона зазнала ряду змін, що йшли у фарватері загальної політики імператора, який посів місце свого брата в 1825 р. Влучно передав специфіку миколаївської епохи І. Смолич: “Погляди Миколи І на завдання освіти визначались практичними міркуваннями державної користі. У всі галузі управління і в життя народу в цілому він волів внести військовий порядок, дисципліну, одноманітність. Це означало, що метою школи було лише повідомити учням знання, достатні для виконання ними пізніше свого службового обов’язку. Духовна школа повинна була формувати в майбутніх священиках одноманітну шаблонну свідомість, оскільки, крім вчення церкви і канонічних правил, у духовній сфері не допускалось ніяких інших точок зору або власних думок” [779].

Як прагнення Миколи І до уніфікації, так і його мілітарні погляди проявились уже під час коронації, коли імператор висловив ідею створення нового підручника із Закону Божого, за яким можна було б викладати у всіх школах, і передусім — у військових навчальних закладах.

Микола не прагнув докорінно змінити систему, запроваджену за Олександра І, втім, він поставив на меті трансформувати її і прилаштувати до виконання більш утилітарних завдань. Таке ставлення до освітньої системи знайшло відображення в іменному указі від 6 грудня 1829 р., у якому, зокрема, наказувалось, прийнявши за основу правила для духових училищ 1808 і 1814 рр., переглянути статути цих закладів, доповнити і виправити їх [780].

Комісія духовних училищ без ентузіазму сприйняла ідею суттєвої ревізії олександрівських реформ, обмежившись висловленням готовності лише переглянути зміст підручників.

Фактична незалежність у вирішенні багатьох питань Комісії духовних училищ від Синоду викликала незадоволення синодального обер-прокурора Протасова, який не тільки підтримував погляди імператора на характер необхідних змін духовної школи, але був і ініціатором низки таких нововведень. Протасов звернувся до Миколи І з проханням дати дозвіл на перегляд статутів духовних училищ без участі Комісії. Як наслідок, 1 березня 1839 р. було височайше затверджено “Положення про духовно-навчальне управління при Святішому Синоді”, яким справи Комісії духовних училищ передавались під юрисдикцію синодального обер-прокурора [781]. З цього часу саме йому належав беззаперечний пріоритет у сфері духовної освіти.

Зміни, проведені Протасовим, мали одним із лейтмотивів спрощення навчальних програм і підручників з метою забезпечення учнів мінімумом необхідних знань (цей мінімум визначався залежно від типу навчального закладу). Зрозуміло, що такий курс відштовхував деяких “вчених ченців” і мав цілий ряд недоліків, за що справедливо критикувався в 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Але в той же час у ньому було і раціональне зерно, оскільки він мав скоротити прірву між абстрактними знаннями, які давались духовною школою, і утилітарними потребами учнів, майбутніх пастирів. Інша справа, що втілення в життя цього протасівського плану з огляду на загальний контекст державної політики мало результати, які важко розцінювати як позитивні.

Реформи духовної школи йшли в одному руслі з трансформуванням школи світської. Невдовзі після приходу Миколи І до влади Міністерство народної освіти отримало вказівку переглянути всю підпорядковану йому систему. Розробкою реформи зайнявся спеціально створений комітет.

В особі нового Міністра народної освіти, С. Уварова, Микола І знайшов ревного провідника своїх ідей. Різнобічно освічена людина, яка за Олександра І мала досить ліберальні погляди, С. Уваров тепер виступив як один з авторів та ідеологів теорії офіційної народності, у дусі якої і проводилась трансформація світської освітньої системи.

Комітетом було розроблено затверджений 8 грудня 1828 р. “Статут гімназій і училищ повітових і парафіяльних, які знаходяться у відомстві університетів: С. Петербурзького, Московського, Казанського і Харківського” і університетський статут 1835 р. Ці документи, як і ціла низка статутів окремих закладів освіти південноукраїнського краю, визначали, зокрема, і ступінь участі духовенства у справі освічення мирян, обумовлювали місце релігійних предметів у навчальних планах, обов’язки учнів з додержання правил віри і благочестя.

Зміни програм світських навчальних закладів різних рівнів, що були проведені, збільшували роль духовного виховання, мали на меті підвищення рівня відданості громадян “вірі, царю і батьківщині”. З іншого боку, предмети, які могли “розбестити” вихованців у дусі вільнодумства, скорочувались або взагалі виключались із програми. Яскравим прикладом такої політики став імператорський указ, яким викладання філософії у вищих навчальних закладах мало бути обмежене логікою та практичною психологією. Викладати ці предмети відтепер мали не світські професори, а професори богослов’я або законовчителі, які повинні бути призначені для цього Міністерством народної освіти після узгодження з духовним відомством. Цей указ імператора поширювався, крім університетів, і на одеський Рішельєвський ліцей [782].

Миколаївські реформи світської освіти посилювали верствову належність навчальних закладів різних щаблів. Зокрема рескриптом від 19 серпня 1827 р. обумовлювалось, що кріпакам і дворовим людям дозволяється навчатись лише у парафіяльних, повітових училищах і приватних закладах, навчальні програми яких відповідають рівню повітових училищ [783].

До речі, цим же рескриптом передбачалось і поширення нагляду Міністерства народної освіти на всі училища, крім тих, які підконтрольні військовому та духовному відомствам. Не зупиняючись на цьому докладно, варто лише відмітити, що загальні тенденції розвитку освітніх закладів, підпорядкованих Міністерству народної освіти, спостерігались і в розвитку військових навчальних установ.

Що стосується кількісних результатів політики Миколи І у сфері духовної освіти для півдня України, то вони виглядали таким чином [784]:

Як видно, сталої тенденції зростання не простежується. Збільшення кількості навчальних закладів у період між 1836 і 1840 рр. було прямо пов’язане з влаштуванням на півдні України нової єпархії, яка потребувала створення власної, не підпорядкованої Катеринославській духовній семінарії вертикалі установ, що знаходились у залежності від керівництва Київського округу. Саме тому семінарія, повітове та парафіяльне училища з’явились у Одесі, яка стала центром єпархії, влаштованої за височайше затвердженою доповіддю Синоду від 9 травня 1837 р.

Скорочення ж чисельності освітніх установ у першій половині 50-х рр. було обумовлене реалізацією протасівських заходів щодо реорганізації нижньої ланки вертикалі духовних навчальних установ.

Річ у тім, що через цілий комплекс причин у 40-х рр. в Російській імперії кількість випускників духовних навчальних закладів уже перевищувала кількість вакантних місць при церквах. Важливою складовою цього комплексу була політика поповнення лав вихованців училищ і семінарій, що проводилась з часів реформ Олександра І. У цілому ж зазначена наявність надлишку вихованців була часткою більш широкої проблеми перенасиченості духовної верстви в державі. Не допоміг суттєво виправити ситуацію даний імператором у 1842 р. дозвіл приймати випускників семінарій на державну службу, яким скасовувались існуючі раніше правила, що дозволяли таким випускникам розраховувати на чиновницькі місця лише в самому духовному відомстві.

За таких умов у 1850 р. за ініціативи уряду від єпархіальних архієреїв були надіслані до Петербурга відомості про співвідношення числа священно- та церковнослужительських вакансій і кількості невлаштованих вихованців духовно-навчальних закладів. Аналіз єпархіальних звітів показав, що проблема в більшості єпархій дійсно стоїть досить гостро. Тому Микола І дав Синоду розпорядження вжити заходів для виправлення ситуації, тобто зменшення кількості підлеглих духовного відомства.

За рішенням Синоду був сформований дорадчий комітет, очолений архієпископом Херсонським і Таврійським Інокентієм. До комплексу запропонованих цим комітетом заходів, крім традиційного розбору, увійшло і звільнення духовенства від підтвердженого статутами олександрівської доби обов’язку направляти дітей підлеглих духовного відомства до училищ. Крім того, передбачалось запровадження так званої “нормальної кількості” вихованців духовних училищ і семінарій, із влаштуванням причетницьких класів і ліквідацією зайвих парафіяльних училищ.

Уже в тому ж 1850 р. проект комітету почав втілюватись у життя [785]. Запровадження “нормальної кількості” вихованців на першому етапі було вжите по відношенню до найбільш “переповнених” особами духовного відомства регіонів, до числа яких південноукраїнські єпархії не належали. Разом з тим, уже в 1851 р. правлінню Херсонської духовної семінарії було запропоновано подати пропозиції щодо застосування нових правил і по відношенню до духовних парафіяльних училищ Херсонської єпархії [786]. Південноукраїнський край не потрапив ні до першої, ні до другої хвилі запровадження “нормальної кількості” учнів. Але в 1853 р. до числа чергової групи єпархій, на які поширилась реформа, увійшли і єпархії Катеринославська та Херсонська.

Запроваджені заходи не виправдали сподівань, які на них покладались. Через 10 років іншому Херсонському єпархіальному архієрею, Димитрію, довелось очолити ще один сформований за рішенням Синоду комітет, який фактично мав завданням знайти шляхи вирішення тієї ж проблеми “перенасичення” духовного відомства.

Суттєвими були трансформації мережі світських закладів освіти на півдні України, які мали місце в період правління Миколи І. Був заснований цілий ряд освітніх установ, які підпорядковувались не лише безпосередньо Міністерству народної освіти, але і Міністерствам внутрішніх справ, фінансів, державного майна [787]. Була розширена мережа заснованих за Олександра І військових навчальних закладів [788].

Із всього різноманіття освітніх установ, не підпорядкованих Синоду, духовне відомство мало найбільший влив на парафіяльні училища. Географія розміщення таких закладів обумовлювалась передусім відомчою належністю населених пунктів. На Півдні православні мешканці були найкраще забезпечені можливістю віддавати своїх дітей на навчання до училищ в округах військових поселень, чиє керівництво мало обов’язком заводити такі заклади при церквах. Тож, згідно з “Військово-статистичним оглядом…” 1849 р., у самій Херсонській губернії в округах військових поселень навчалось 1440 осіб у 36 школах при волосних штабах, де навчали читанню, писанню, чотирьом правилам арифметики і Закону Божому, і 1250 учнів у 125 школах у військових поселеннях, які мали церкви. Набір навчальних предметів у цих 125 школах був в основному подібним до того, що і в школах при волосних штабах, тільки замість арифметики викладався церковний спів [789]. У 1852 р. тільки при церквах других чотирьох округів Новоросійського військового поселення діяла 41 школа з наставниками-священиками і 768 учнями [790].

У населених пунктах іншого підпорядкування справа початкової освіти просувалась складніше. Не зміг суттєво вплинути на ситуацію і прийнятий 8 грудня 1828 р. “Статут гімназій і училищ повітових і парафіяльних” [791], який зберіг принцип утримання парафіяльних училищ на кошти громад або за рахунок пожертв поміщиків. Задеклароване статутом правило, за яким “парафіяльні училища відкриваються скрізь, де лише будуть для того засоби”, було досить розпливчатим і фактично не зобов’язувало ні сільські громади, ані поміщиків до відповідних дій.

У цьому плані конкретнішими були положення імператорських указів від 27 червня [792] та 23 листопада 1842 р. [793], які визначали умови влаштування парафіяльних училищ у казенних селах. Згідно з цими документами, обрання вчителів училищ було покладене на єпархіальних архієреїв. Викладачами мали стати священики (якщо в парафії їх було декілька або якщо це не створювало перешкод для виконання священиком інших своїх обов’язків); диякони та причетники, які мали достатні здібності для викладання; звільнені семінаристи, які ще не отримали місць при церквах. Якщо викладання доручалось причетникам або колишнім семінаристам, контроль за їхньою діяльністю покладався на парафіяльного священика.

Крім духовного керівництва, в організації влаштування училищ мали брати участь Міністерство державного майна та Міністерство народної освіти. Таким чином, заклади опинились у потрійному підпорядкуванні. Повноваження Міністерства народної освіти не виходили за рамки, передбачені училищним статутом. Провідна ж роль належала Міністерству державного майна, оскільки в його відомстві знаходились самі казенні селища, в яких мали влаштовуватись училища. Саме це міністерство мало потурбуватись про виділення зручних приміщень, про забезпечення училищ навчальними посібниками. Витрати по облаштуванню або винайму приміщень, по утриманню училищ мали покриватись за рахунок громадського збору.

У середині ХІХ ст. саме парафіяльні училища в селищах, які знаходились у відомстві Міністерства державного майна, складали найбільший відсоток серед училищ Південної України, не підпорядкованих відомству військових поселень, а отже, були помітною ланкою системи початкового навчання.

Згадане вище потрійне підпорядкування цих училищ стало однією з головних причин того, що деякий час, до 1849 р., духовна влада південного краю не проявляла великої ініціативи в питаннях, пов’язаних із їх облаштуванням. Як наслідок, у складеній у 1849 р. Синодом таблиці з переліком 15 єпархій, де за останні сім років кількість училищ та учнів у них значно збільшилась, єпархій південноукраїнських не було. Сама необхідність складення таблиці була викликана поміченою тенденцією зменшення в деяких єпархіях кількості відповідних навчальних закладів. Синод розіслав при своєму указі примірники таблиці архієреям не згаданих в ній єпархій “для відома і потрібних розмірковувань”. Отримавши ці папери, архієпископ Херсонський і Таврійський зажадав від консисторії складення довідки, скільки на підпорядкованій йому території діє таких училищ.

Згідно із даними, наведеними канцелярією Херсонської духовної консисторії, у 1848 р. при монастирях та парафіяльних церквах єпархії діяли 68 таких закладів, у яких навчались 2525 хлопчаків і 74 дівчини. Отже, абсолютні показники підпорядкованої архієпископу території виглядали не так уже й погано. У надісланій Синодом таблиці “зразкових” єпархій 2 мали приблизно таку ж, як Херсонська і Таврійська, кількість училищ та учнів, а 3 — ще меншу. Але південноукраїнська єпархія значно програвала за показником темпів зростання відповідної чисельності. У 1849 р. архієпископ Інокентій не міг похвалитись не те що збільшенням кількості училищ у 32 рази, як це було у сусідній Кишинівській єпархії (при 10 училищах у 1841 р. через 4 роки вона вже мала 322), але навіть збільшенням на 70 – 90%, як це було в єпархіях Тульській і Кавказькій [794].

На основі отриманих від підлеглих даних Херсонська духовна консисторія склала зведену таблицю, в якій зазначались час відкриття, кількість наставників і учнів, як таких, які продовжували вчитись, так і тих, хто вибув впродовж навчального року. Ця таблиця дає можливість виявити ряд закономірностей, які спостерігались у розвитку системи парафіяльних училищ на півдні України в середині ХІХ ст.

Незважаючи на те, що заснуванню нових закладів освіти на селі єпархіальною владою відтепер приділялось набагато більше уваги, загальна їхня кількість впродовж кількох років майже не змінилась. І в 1849, і в 1853 р. в єпархії нараховувалось 68 парафіяльних училищ. Це при тому, що щорічно відкривалось декілька нових навчальних закладів. Згідно з “Відомістю про тих, які перебувають при монастирях і парафіяльних церквах Херсонської єпархії училищах для навчання, дітей парафіян та іншого звання осіб за 1852 рік” [795], простежується така динаміка заснування закладів, які продовжували функціонувати на час складання цього документа: 1821 р. — 1, 1833 р. — 1, 1836 р. — 1, 1840 р. — 3, 1842 р. — 2, 1843 р. — 7, 1844 р. — 18, 1845 р. — 6, 1846 р. — 4, 1847 р. — 3, 1848 р. — 1, 1849 р. — 7, 1850 р. — 6, 1851 р. — 2, 1852 р. — 6.

Не важко помітити два своєрідні піки активності по влаштуванню училищ — 1844 і 1849 рр. З огляду на згадані вище укази імператора та Синоду вони є цілком природними. До 1843 р. процес був досить повільним. Після того, як наприкінці 1842 р. була сформована законодавча база для влаштування та функціонування училищ в казенних селищах, знадобився певний час, щоб почати реалізацію того, що намічалось центральною владою. Але відсутність постійного контролю призвела до того, що починаючи з 1845 р. училищ влаштовувалось все менше. Синодальний запит про заходи щодо збільшення кількості цих навчальних закладів став новим каталізатором процесу.

Чому ж при тому, що у 1849 – 1852 рр. почало діяти принаймні 21 училище, загальна кількість цих закладів не змінилась? Відповідь знаходимо в деяких звітах благочинних. Зокрема М. Перепеліцин рапортував 6 лютого 1853 р., що в 1851 р. у підпорядкованих йому парафіях було ліквідовано два училища, у селищах Типлінці та Нікольському, через небажання батьків віддавати дітей у навчання [796]. Повідомляла про закриття училищ і Палата державного майна. Так, у тому ж році вона довела до відома Херсонської духовної консисторії, що за наказом управляючого палатою сільське парафіяльне училище в Зуях зачинене через малу кількість учнів та недбайливість наставника, священика Прозорова [797]. І станом на 1852 р. відсоток училищ, кількість учнів в яких була малою (а отже, існувала реальна загроза припинення функціонування закладів), залишався високим. Із контингентів 68 училищ в 36-и він не перевищував 30 осіб. Загальна ситуація із чисельністю учнів в училищах губерній, що входили до складу єпархії, виглядала таким чином: контингент від 3 до 10 учнів був у 2 училищах Херсонської та 2 училищах Таврійської губернії; від 11 до 20 — відповідно у 16 і 4; від 21 до 30 — у 7 і 5; від 31 до 40 — у 2 і 3; від 41 до 50 — у 0 і 4; від 51 до 60 — у 1 і 0; від 61 до 70 — у 2 і 7; від 71 до 80 — у 4 і 0; від 81 до 90 — у 0 і 1; від 91 до 100 — у 2 і 0; більше ста учнів навчалось лише в 1 училищі Таврійської губернії.

Розподілення навчальних закладів по території єпархії було нерівномірним, хоча в цілому Херсонська і Таврійська губернії не мали великого розриву в кількості училищ, яка становила 36 і 32 відповідно. Втім, Таврійська губернія мала такий показник головним чином завдяки Мелітопольському округу, де зосереджувалось 16 училищ. У Бердянському ж окрузі налічувалось 6, Дніпровському — 3, Сімферопольському — всього 2 училища. Більш рівномірним був розподіл серед округів поселень Херсонської губернії — в Херсонському та Тираспольському округах діяло по 6, в Ананївському — 5 училищ. Переважна більшість парафіяльних училищ Таврійської губернії знаходилась саме в казенних селищах: із 32 таких навчальних закладів 27 діяли в казенних, 1 — в поміщицькому селищі, 2 — в болгарських колоніях і 2 — в містах. Із 36 училищ Херсонської губернії в казенних селищах трьох згаданих вище округів знаходилось 17, в селищах поміщицьких — 4, в болгарських колоніях — 7, в адміралтейських селищах — 2.

Така ситуація не може бути пояснена відповідною пропорцією казенних, поміщицьких, адміралтейських селищ і болгарських колоній в адміністративно-територіальній структурі Південної України. Із впевненістю можна сказати, що саме завдяки заходам, ініційованим центральною владою, регіон мав більшість із сільських парафіяльних училищ. Влаштування ж таких закладів у поміщицьких селищах державою не ініціювалось. І заснування, і ліквідація таких училищ залежали від волі власника населеного пункту. Необхідність отримання згоди училищного керівництва залишалась формальністю. Як наслідок, рівень письменності дітей казенних селян був вищим, ніж дітей селян поміщицьких. Адже, згідно із указом від 27 червня 1842 р., училища засновувались у парафіях, населених виключно державними селянами. Втім, це не означало, що до навчання не допускались діти інших категорій населення. При безумовному переважанні дітей казенних поселян у списках учнів багатьох училищ знаходимо і дітей поміщицьких селян, купців, солдатів, міщан, духовних осіб, кантоністів і навіть дворян. Отже, фактично всі православні діти мали право відвідувати ці навчальні заклади.

Комплектність училищ обумовлювала чисельний склад викладачів. По 3 наставники мали лише два навчальні заклади — училище для сиріт духовного звання, яке діяло при Архангело-Михайлівському монастирі, і грекоросійське училище при сімферопольському соборі. У 10 навчальних закладах викладали по дві особи і в 56 — по одній. Згідно із відомістю, складеною Таврійською палатою державного майна, серед 30 осіб, які працювали в 1852 р. при 27 училищах казенних селищ Таврійської губернії, нараховувалось 18 священиків, 8 дияконів (із них двоє — помічники учителя), і 2 семінаристи (обидва — помічники учителя). Крім того, стосовно однієї особи зазначалось “з духовного звання”, і ще однієї — “з податного звання” [798]. Наявність двох останніх йшла у розріз із указами 1842 р., але це не викликало ніяких заперечень з боку єпархіального керівництва.

Для духовних осіб, які і без того мали багато обов’язків, викладання в парафіяльних училищах було досить обтяжливим. Не випадково священики рідко виступали ініціаторами створення таких навчальних закладів (як це бачимо на прикладі поміщицьких селищ). Розуміючи необхідність стимулювати духовенство, імператор уже в указі 1842 р. обіцяв “не залишити без особливої нашої уваги заслуг на цій ниві зроблених” [799].

Втім, вчителі отримували не лише “увагу”, але й платню. Якщо у відомостях, які надсилались благочинними населених пунктів Херсонської губернії, стосовно деяких священиків позначалось, що їхня платня залежить від кількості учнів (за навчання кожної дитини вчитель отримував певну суму щомісяця), то у згаданій відомості Таврійської палати державного майна було відмічено, що викладачі отримували фіксовану платню щорічно. Причому її розмір не залежав від того, на якому щаблі церковної ієрархії стояв викладач. Лише одна людина отримувала 300 крб. на рік (до речі, нею був той самий учитель, стосовно якого у відомості позначено “з податного звання”). 14 осіб отримували по 115 крб., 6 — по 100, 4 — по 85 крб. на рік. Ще четверо (всі — помічники учителя) задовольнялись платнею в 75 крб. Враховуючи в цілому досить незаможний стан більшості сільського парафіяльного духовенства, ці гроші були далеко не зайвими. Тим більше, що багатьом священикам доводилось терпіти додаткові незручності через те, що училища діяли в їхніх будинках.

Що стосується учнів парафіяльних училищ, то серед них хлопчики складали абсолютну більшість. І це при тому, що статевий склад контингенту цих навчальних закладів, за рідким виключенням, не регламентувався законодавчо. Із усіх училищ Херсонської і Таврійської єпархії в 37 навчались виключно хлопчики, а в 30 контингент був змішаний. Лише в одному училищі (яке діяло при жіночому монастирі) навчались самі дівчата. Розподілялись ці училища нерівномірно: якщо в Херсонській губернії виключно хлопці відвідували 23 навчальні заклади (тобто 63,9%), то в Таврійській — всього 14 (тобто 43,8%). Таке “відставання”, або точніше, “демократичність” Таврійської губернії забезпечував Мелітопольський округ, серед 16 училищ якого лише в 2 навчались самі хлопчаки.

Отже, в цілому 54,4% училищ єпархії не мали серед учнів дівчат. Але і в решті відсоток осіб жіночої статі був дуже низький. У цілому станом на 1852 р. в 68 училищах навчалось 2415 хлопчиків і 170 дівчат. Таким чином, останні становили всього 6,6% учнів. Дещо вищим був відсоток дівчат серед тих, які в 1852 р. залишили училища по завершенні навчання — 14,9%, і тих, хто вибув серед року — 9,4%. Стосовно показників по губерніях, то серед тих, хто продовжував навчатись в училищах губернії Херсонської, дівчата становили 9,6%, а в Таврійській — 4,1%. Здавалось би, різниця вражаюча. Але якщо не враховувати в показниках Херсонської губернії 65 дівчат, які відвідували училище при Одеському жіночому монастирі, то показник по губернії становить 4,2%, тобто майже такий, як в іншій губернії єпархії.

Тенденції, які мали місце в розвитку мережі сільських парафіяльних училищ Таврійської та Херсонської губерній, простежувались і на теренах губернії Катеринославської [800]. Зокрема, станом на 1836 р., в казенних селищах губернії діяли лише 2 парафіяльні училища, загальна чисельність учнів в яких становила 39 осіб. У 1855 р. кількість сільських парафіяльних училищ у поселеннях відомства Міністерства державного майна дорівнювала 39. Ще два училища діяли в населених пунктах відомства Луганського гірничого заводу. Два заклади функціонувало в поміщицьких селах. Серед учнів усіх цих училищ нараховувалось 2110 хлопців і лише 166 дівчат.

Таким чином, за Миколи І так і не була створена розвинена ефективна мережа закладів освіти, яка мала можливість у повному обсязі виконувати покладені на неї завдання щодо суттєвого покращення загального рівня моральності населення та надання поселянам знань з основних предметів. Серед факторів, які вплинули на невиконання цих завдань, звернемо увагу на декілька.

По-перше, мережа цих закладів не стала всеохоплюючою і діяла навіть не в усіх великих населених пунктах; найслабшим ланцюгом системи залишались поміщицькі села, оскільки ініціатива влаштування в них училищ була перекладена законодавством на самих поміщиків. Не була всеохоплюючою парафіяльна освіта і в плані статевому: відсоток дівчат серед учнів залишався вкрай малим.

По-друге, порядок фінансування училищ, коли гроші мали виділятись громадами або поміщиками, в багатьох випадках стримував розвиток їх мережі і навіть призводив до скорочення кількості відповідних закладів.

По-третє, незважаючи на деякі заходи, які вживались з боку державних відомств, у першу чергу Міністерства державного майна, для забезпечення училищ приміщеннями та навчальними посібниками, у парафіях відчувався значний брак як перших, так і останніх.

По-четверте, зайнятість духовенства, переобтяженість його обов’язками залишали мало часу на проведення занять у парафіяльних училищах навіть з урахуванням тієї системи заходів, яка була запроваджена іменними указами по наданню пільг вчителям парафіяльних училищ. Не сприяла заохоченню духовенства до освітньої діяльності і ситуація, коли при малій кількості учнів і нефіксованій оплаті вчителі отримували винагороду за працю в дуже незначному розмірі. Додамо сюди ж, що в деяких населених пунктах священикам взагалі доводилось викладати безоплатно.

По-п’яте, залишав бажати кращого як загальноосвітній рівень самих вчителів, так і рівень їхньої підготовки безпосередньо до викладацької діяльності. У переважній більшості випадків усі предмети викладались однією людиною. Якщо ж учителю і допомагав помічник, то останній часто не мав закінченої освіти. Викладачі рідко мали педагогічну підготовку.

По-шосте, парафіяни далеко не завжди розуміли необхідність отримання їхніми дітьми освіти в училищах. Зокрема громада жодного з шести адміралтейських поселень Херсонської губернії не погодилась у 1839 р. на влаштування парафіяльного училища, мотивуючи свої відмови тим, що набагато корисніше залучати дітей до випасу худоби, польових робіт і догляду за господарством, тоді як навчання є марним і лише потребує значних витрат часу та грошей [801].

Посилання

779. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 426 – 427.

780. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІV. — С. 834.

781. Там само. — Т. ХІV. — Отд. І. — С. 179 – 183.

782. Лиман І.І. Суміщення обов’язків духовними особами Південної України (на прикладі завідуючого кафедрою богослов’я Рішельєвського ліцею професора М.К. Павловського) // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. — Вип. 2. — Мелітополь, 2003. — С. 92 – 99.

783. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ІІ. — С. 675 – 677.

784. Таблиця укладена на підставі: Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1836 год… — С. 137;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год… — С. 49;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год… — С. 54;

Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год… — С. 54;

Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год… — С. 54;

Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 70.

785. Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. второй (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов). — Вильна: тип. “Артель Печатного Дела”, 1909. — С. 36 – 37.

786. ДАМО. — Ф. 410. — Оп. 1. — Спр. 246. — Арк. 4 зв.

787. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд… — С. 333 – 335, 339 – 354.

788. Там само. — С. 347 – 348; Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба. — СПб.: в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. — Том ХI. — Часть 1. Херсонская губерния. — С. 176 – 178.

789. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба… — С. 183.

790. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1723. — Арк. 2.

791. ПСЗРИ. — Собр. II. — T. III. — С. 1097 – 1127.

792. Там само. — T. XVII. — Отд. І. — С. 701 – 702.

793. Там само. — Отд. ІІ. — С. 152 – 153.

794. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 1473.

795. Там само. — Спр. 1723. — Арк. 155 – 156 зв.

796. Там само. — Арк. 30.

797. Там само. — Арк. 143.

798. Там само. — Арк. 64 зв. – 65.

799. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. XVII. — Отд. ІІ. — С. 153.

800. Грахов Я., Веребрюсов С. Краткий историко-статистический обзор… — С. 226 – 227.

801. ДАМО. — Ф. 246. — Оп. 2. — Спр. 34. — Арк. 5, 11, 17, 23 – 23 зв., 25, 27.