Правління Катерини ІІ
Ігор Лиман
Без перебільшення можна стверджувати, що освітня система, яка склалася на півдні України впродовж останньої чверті ХVIII – середини ХІХ ст., досить точно віддзеркалила всі ті проблеми, які накопичувалися в православній церкві. Геополітичні зміни і зміни ставлення керівництва держави до південного краю, бачення монархами ролі церкви в освіті та вихованні, реформи бюрократичних структур, процеси, які відбувались в середині духовного відомства, взаємини останнього зі світською владою і парафіянами — все це відбивалось на стані закладів освіти.
Підкреслимо, що мова йде про систему всіх, а не лише духовних, закладів освіти. Справа в тім, що підлеглі духовного відомства впродовж усього періоду 1775 – 1861 рр. становили значний відсоток освітян. До початку правління Олександра І освіту взагалі не можливо розглядати як сферу духовної культури, що виходила за межі релігійно-церковних координат. Тому має рацію В. Климов, коли лише умовно поділяє освітні заклади, що діяли до олександрівських реформ, на духовні, що готували кадри священно- та церковнослужителів, і світські, у діяльності яких тією чи іншою мірою брали участь підлеглі духовного відомства [715].
Симптоматично, що, незважаючи на всі трансформації, на реформи, у 1775 – 1861 рр. система освіти так і не досягла рівня, який би реально відповідав потребам суспільства. Навіть тим потребам, які аж ніяк не можна назвати надмірними (можновладці навіть в ідеалі не мали на меті загальну писемність населення, і далеко не всі представники останнього прагнули отримати бодай початкову освіту). Як у такому випадку пояснити ті оптимістичні оцінки досягнень на освітній ниві, які зустрічаємо в історичній літературі, і в першу чергу в ювілейних виданнях окремих південноукраїнських навчальних закладів? Пояснення є досить простим. Так, зрушення відбувались, і в багатьох випадках можна було, порівнюючи сучасний для автора роботи стан з тим, що мав місце в минулому, казати про позитивні зміни. Інша справа, що ці зрушення часто були настільки незначними, що інший автор, який писав через певний час про ці ж навчальні заклади, дуже скромно оцінював досягнення попередніх періодів. Додамо сюди і той немаловажний фактор, що сам характер ювілейних видань “зобов’язував” наголошувати на здобутках саме сучасного автору роботи керівництва (причому в деяких випадках представники адміністрації і були авторами видань).
Теза про незадовільний стан освіти була актуальною і в допетровські часи (про які М. Довнар-Запольський писав, що уряд не ставив шкільної освіти в число своїх завдань) [716], і в період правління Петра І, і за осіб, які змінили його на престолі. Прихід до влади Катерини ІІ ненабагато покращив ситуацію, хоча вже в 1762 р. імператриця піддала жорсткій критиці систему духовної освіти і намітила програму розбудови відповідних освітніх установ. В інструкції Комісії з церковного майна Катерина поставила завдання розширити мережу духовних семінарій, влаштувати в кількох монастирях кожної єпархії малі гімназії, покращити рівень викладання у вже існуючих навчальних закладах [717]. Причому імператриця посилалась на положення “Духовного регламенту”. Втім, як самі ці положення за Петра І, так і плани Катерини ІІ у сфері освіти не були реалізовані в повному обсязі. Було підготовлено кілька проектів реформ духовних шкіл, але жоден з них імператриця не підписала [718].
На момент ліквідації Вольностей Війська Запорозького територія Південної України з точки зору освіти населення не була такою “дикою”, як про неї писали автори, що підкреслювали культурницьке, цивілізаторське значення для краю дій імператриці, які мали місце після підписання маніфесту від 3 серпня 1775 р. Згадаймо хоча б роль, яку відіграла в підвищенні рівня освіченості населення Запорожжя школа при січовій Покровській церкві [719]. Цей навчальний заклад був створений у перші роки існування самої церкви і центральна влада не брала участі в організації та контролі за його діяльністю.
І після ліквідації Січі система навчальних закладів у південному краї залишалась децентралізованою. Пріоритетна роль в ініціюванні змін цієї системи належала місцевій владі; навчальні програми не були узгодженими між собою; центральна влада в більшості випадків самоусувалась від фінансування влаштування та утримання закладів освіти. Це не означає, що імперська влада взагалі не бажала опікуватися цією сферою розвитку півдня України. Байдужість до проблем освіти не відповідала б ні захопленню імператриці ідеями просвітництва, ні тій ролі, яка відводилась південноукраїнському краю центральною владою. Завдяки своїй кадровій політиці, імператриця могла бути певна, що на землях Слов’янської та Херсонської єпархії є особи, які докладуть зусиль для розвитку тут освітніх установ. Мова йде про перших єпархіальних архієреїв, так званих “вчених ченців”, які і до свого призначення на посаду знаходились у тісних стосунках з навчальними закладами і були не байдужі до ідеї підготовки освічених кадрів. Можна було покладатись і на Г. Потьомкіна з його нестримною енергією в прагненні облаштувати регіон і догодити імператриці.
Що стосується слідування Катерини ідеям просвітництва, то воно знайшло вираз в організації діяльності Комісії народних училищ.
При зустрічі з імператором Іосифом ІІ Катерина ознайомилась із нововведеннями в системі народної освіти Австрії. Ця система, що будувалась на поглядах Локка та Руссо, поєднувала м’якість педагогічних прийомів і наочність навчання, відрізнялась практичністю і (що було досить важливо для держави, яка до пріоритетних статей витрат коштів не включала витрати на розвиток освітньої сфери) дешевизна.
Захопившись ідеєю перенести австрійський досвід на російський грунт, Катерина ІІ у 1782 р. призначила склад спеціальної Комісії народних училищ, яка мала головною метою розробити план народної освіти і запровадити його за австрійською методою [720].
Результатом досить активної діяльності Комісії став височайше затверджений 5 серпня 1786 р. “Статут народним училищам у Російській імперії”. Він передбачав створення мережі головних і малих народних училищ (відповідно в губернських і повітових містах), а також більш жорстку регламентацію діяльності домашніх училищ.
Характерно, що згідно зі статутом в училищах могли навчатись представники різних верств. Вони мали отримувати переважно знання із загальноосвітніх предметів, серед яких обов’язковими були і так звані “предмети християнського закону і добронравія” [721]. Отже, реалізація положень статуту мала стати значним кроком у напрямку уніфікації системи навчання та збільшення кількості навчальних закладів. Втім, реальні результати нововведень були набагато скромнішими у порівнянні із запланованими. За висловом академіка Сухомлінова, статут 1786 р., який вимагав припинення викладання приватними вчителями, вбив народну парафіяльну самобутню школу, але не замінив її новою [722].
Якщо плани влаштовування головних і малих народних училищ були реалізовані хоча б частково, то розроблений тією ж Комісією проект статуту університету не був запроваджений взагалі, як залишились невтіленими в життя і плани стосовно влаштування сільських і земських шкіл. Революційні події у Франції кардинально змінили погляди імператриці на ідею підвищення загальноосвітнього рівня населення.
Отже, правління Катерини ІІ не стало часом створення стрункої системи “початкові — середні — вищі навчальні заклади”.
Статут 1786 р. фактично залишився єдиним підписаним Катериною документом, який міг внести суттєві зміни в загальноімперську систему освіти. Майже всі інші законодавчі документи, що були прийняті центральною владою і стосувались відповідної сфери життя держави, регламентували лише окремі, далеко не головні, аспекти її функціонування або ж стосувались лише конкретних навчальних закладів і не поширювались на всю освітню систему. Так, у Повному Зібранні законів Російської імперії серед документів вищих органів влади 1775 – 1796 рр., які мають відношення до освіти, містяться укази про виділення по 2000 крб. на утримання чотирьох семінарій (у тому числі Полтавської), про викладання в семінаріях грецької мови, звільнення семінаристів до медичної академії та Невської семінарії [723]. Стосовно початкового навчання знаходимо згадку в “Установленні сільського порядку в казенних Катеринославського намісництва поселеннях, директору домоводства підвідомчих”. Цим документом передбачалося, що одним із чисельних обов’язків сільських старшин є піклування, аби парафіяни віддавали дітей до церковних шкіл [724].
Якими ж були досягнення, чи, навпаки, невдачі політики Катерини в галузі освіти на півдні України? У 1777 р. за ініціативи Євгенія (Булгаріса) почала діяти школа, яка двома роками пізніше була перетворена на семінарію [725]. Розміщена в Полтаві, вона мала готувати освічені кадри для зайняття місць при церквах Слов’янської та Херсонської єпархії.
Це не означало, що світським особам доступ до семінарії був закритий. У 1788 р. з 259 учнів навчального закладу 59 мали походження не з духовного відомства, а в 1792 р. це співвідношення становило 327 і 81 [726]. Як і за попередніх часів, духовні заклади освіти готували кадри не лише безпосередньо для духовного відомства, але і для світської бюрократичної системи. Разом з тим, самі підлеглі духовного відомства не були такими вільними в обранні закладу, де б вони бажали отримати знання. Вже при відкритті семінарії в Полтаві по всій території Слов’янської та Херсонської єпархії було повідомлено про необхідність негайної висилки всіх дітей священно- та церковнослужителів, які будуть вимагатись до цього навчального закладу [727]. У 1787 р. указом Катеринославської духовної консисторії священик І. Єлчинський був підданий штрафуванню за те, що віддав сина у навчання не до семінарії, а купцю, який обіцяв вивчити його ремесла годинникаря [728].
Наприкінці 70-х років у Кременчуці, адміністративному центрі Новоросійської губернії, були відкриті чоловіче та жіноче цивільні училища, у 1784 р. в Олександр-шанці, в Херсоні, — училище юнг, пізніше — дворянське або гардемаринське.
Складовою політики сприяння переселенню до регіону православних іноземців було створення умов для отримання останніми освіти. Ще в 1776 р. двом грецьким священикам було покладено жалування по 80 крб. на рік за викладання у школах для дітей осіб, які служили в албанському війську [729]. З казни Азовської губернської канцелярії виплачувалось жалування в розмірі 60 крб. ченцю Гофангелову, який виховував малолітніх греків [730]. Планувалось навіть перенести з Петербурга до Херсона грецьку гімназію для дітей православних іноземців — греків, болгар, сербів і молдаван. Втім, цей план реалізований не був [731].
Не була доведена до кінця і реалізація більш грандіозного проекту, пов’язаного із заснуванням та розбудовою університету з академією мистецтв у Катеринославі. Ініціатива його створення належала самій вінценосній особі, ім’ям якої було назване це місто. Передбачалось, що в університеті мали навчатись не лише піддані Російської імперії, але і громадяни сусідніх держав, у першу чергу православні. Цікаво, що проект розбудови університету вже в 1784 р. пов’язувався зі створенням мережі народних шкіл, які і мали “підготувати людей до кращого розуміння вищих наук”. Передаючи розпорядження імператриці, Потьомкін писав Синельнікову: “Є необхідним умноження народних шкіл, щоб вони в містах Катеринославської губернії і Таврійської області за зразком, прийнятим для С. Петербурзьких народних шкіл, заведені були” [732]. Передбачалось створення головних народних училищ у ряді південноукраїнських міст. Підкреслимо, що ці плани відносяться до 1784 р., у той час як статут самих училищ побачив світ лише двома роками пізніше. Знову ж таки, давалось взнаки особливе ставлення центральної влади до регіону.
Втім, з ентузіазмом розпочата підготовка до влаштування університету не знайшла продовження, і заклад так і не було відкрито [733]. Надовго було відкладено і влаштування народних училищ. Лише в 1791 р. Катеринославський приказ громадського нагляду, не маючи достатньо коштів, звернувся до дворянства з клопотанням про збирання пожертв на користь відкриття в губернському місті головного, а в повітових — малих народних училищ. Із значними труднощами училище в Катеринославі було таки відкрито. У 1793 р. почало діяти і головне народне училище в Акмечеті [734]. Характерно, що в цих закладах не практикувався порядок, за яким би “предметам християнського закону і добронравія” навчали духовні особи, а решту дисциплін викладали особи світські. Соціальний склад вихованців цих закладів, як і передбачалось статутом 1786 р., не обмежувався однією верствою і був досить строкатим, хоча більшість учнів і складали діти дворян і обер-офіцерів [735].
Вивчення характеру перетворень катерининських часів у сфері освіти приводить до висновку, що тогочасна політика розбудови мережі навчальних закладів не може бути охарактеризована ні як глибоко продумана, ні як системна. Великою мірою доля навчальних закладів залежала від ступеня активності окремих осіб. І мова йде не лише про імператрицю, зміни поглядів якої стали на заваді реалізації планів розширення мережі закладів початкової освіти, не лише про Г. Потьомкіна, без підтримки якого не було завершене зведення університету, але й про єпархіальних архієреїв, їх підлеглих, представників місцевої світської влади, починаючи від губернаторів і завершуючи сільськими старшинами.
Посилання
715. Історія релігії в Україні… — С. 271 – 272.
716. Довнар-Запольский М.В. Реформа общеобразовательной школы при императрице Екатерине ІІ. — М.: тип. т-ва И.Д. Сытина, 1906. — С. 3.
717. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I… — С. 98 – 100.
718. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 396 – 397.
719. Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ століття). — Київ — Нікополь — Запоріжжя: Тандем – У, 2002. — С. 123 – 125.
720. Довнар-Запольский М.В. Реформа общеобразовательной школы… — С. 22 – 23.
721. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІІ. — С. 646 – 669.
722. Довнар-Запольский М.В. Реформа общеобразовательной школы… — С. 40.
723. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XX. — С. 868; Т. XXІІ. — С. 202 – 203, 208 – 209, 800 – -802, 1090 – 1091.
724. Там само. — Т. XXІІ. — С. 976.
725. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству Православного исповедания Российской империи. Царствование государыни императрицы Екатерины ІІ. 1773 – 1784 гг. — Петроград: Синодальная типография, 1915. — С. 242 – 243.
726. Беднов В.А. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии. Выпуск І (до 1813 года). — Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1912. — С. 1.
727. Столетие Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1876. — № 18. — С. 282.
728. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 119. — Арк. 1 – 1 зв.
729. РДАДА. — Ф. 16. — Спр. 797. — Ч. 8. — Арк. 251.
730. ЦДІАК України. — Ф. 1576. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 14 – 14 зв.
731. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд на успехи умственного образования в Новороссийском крае // ЗООИД. — Одесса, 1848. — Т. ІІ. — Отд. І. — С. 331.
732. Там само. — С. 332.
733. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. — Днепропетровск: “Промінь”, 1989. — С. 50.
734. Чернявский И.М. Материалы по истории народного образования в Екатеринославском наместничестве при Екатерине ІІ и Павле І. 1784 – 1805 г. — Екатеринослав: типо-литография Губернского Правления, 1895. — С. 3 – 26.
735. Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии 1805 – 1905 гг. Краткий исторический очерк. — Екатеринослав: тип. Губернского земства. 1908. — С. 17.