Правління Олександра ІІ

Ігор Лиман

Прихід на престол Олександра ІІ не приніс негайних змін державної політики в освітній сфері. Як і інші складові “великих реформ”, трансформація системи навчання, незважаючи на очевидну необхідність, готувалась досить довго, і до 1860-х років ні світська, ні духовна школа кардинальних змін не зазнала.

Що стосується визначення центральною владою ролі духовного відомства в діяльності світських освітніх установ, то воно в другій половині 1850-х рр. багато в чому залишалось традиційним. Така політика знайшла втілення в цілій низці документів, які регламентували функціонування не підпорядкованих Синоду навчальних закладів — “Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти” від 30 травня 1858 р., “Положенні про училища військового відомства” від 10 червня 1858 р., “Штатах гімназій… та повітових училищ Міністерства народної освіти” від 17 квітня 1859 р., “Розписі числа лекцій і програмах наук по училищах військового відомства” від 12 червня 1859 р., височайше затвердженому 10 травня 1860 р. “Положенні про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти”, положенні від 15 серпня того ж року про влаштування шкіл для теоретичного навчання інженерних військ, “Положенні про училища в Новоросійському козацькому війську” від 16 лютого 1861 р., указі про викладання Закону Божого нижнім військовим чинам православного віросповідання від 24 квітня 1861 р [802]. Традиційною залишалась у цей час і політика щодо діяльності сільських парафіяльних шкіл. Як наслідок, станом на початок 60-х рр. суттєвих змін у діяльності нижньої ланки системи світських освітніх установ не відбулося [803]. Перелічені вище недоліки початкової освіти миколаївської доби збереглися і в 60-х рр. та відмічались самими духовними особами, про що свідчать відгуки, які надходили з єпархій, і не лише південноукраїнських, до Петербурга [804].

Не поспішала влада і з реформами духовної школи. Це не означає, що ці реформи не планувались. Навпаки. У загальному контексті реформаторської політики Олександра ІІ до підготовки змін залучались особи, які на практиці були знайомі з вадами системи. Втім, за висловом Г. Фріза, “всі розуміли невідкладність реформи, але кожен мав різні ідеї стосовно її напрямку та розмаху” [805].

На початку 1860 р. за пропозицією обер-прокурора Синоду в Петербурзі був сформований спеціальний комітет, який мав розглянути звіти єпархіальних архієреїв та семінарських ректорів про стан духовної освіти на місцях. Головою комітету став архієпископ Херсонський Димитрій, який на той час був присутнім Синоду. Крім південноукраїнського архієрея до комітету входили представники ректорського корпусу, архімандрити, протоієреї, а також світські чиновники. Вони мали колективно випрацювати проект реформи. Втім, як зауважив митрополит Московський Філарет, дізнавшись про призначення архієпископа Херсонського головою комітету: “у преосвященного Димитрія є деякі особливі ідеї, які він, як президент, і буде проводити”. Отже, на формування поглядів Димитрія щодо напрямку змін справив вплив не зміст звітів, які мав розглянути його комітет, але власний досвід, зокрема з керівництва Херсонською єпархією.

До суттєвих недоліків сучасної йому духовної школи Димитрій відносив недостатню спрямованість освіти на посилення ревності духовенства до виконання своїх обов’язків, невирішеність проблеми влаштування випускників, централізацію фінансування навчальних закладів. Стосовно необхідності підвищення рівня виховання учнів архієпископ Херсонський зауважував, що воно тим більше стоїть наразі, чим складнішими становляться часи: парафіяльний священик може виявитись непідготовленим перед лицем посилення впливу інших конфесій. Зауважимо, що таке побоювання Димитрія виявилось небезпідставним і невдовзі в його ж єпархії проблема протистояння поширенню сектантства стала дуже гостро.

Для виправлення ситуації Димитрієм був запропонований комітету проект, згідно з яким повний курс семінарського навчання мав охоплювати 12 років, 8 з яких вихованці навчались у духовній гімназії (трансформованій з повітового училища), а 4 — власне в семінарії (причому і семінарія, і гімназія складали єдиний навчальний заклад). Першу ступінь освіти Димитрій пропонував зробити досить демократичною, даючи можливість вихованцям отримувати знання переважно із загальних дисциплін і після завершення 8-го року навчання користуватись правами осіб, які закінчили світські середні навчальні заклади. Після цього випускники могли б ставати викладачами народних училищ, виходити з духовного відомства або ж вступити до семінарії. Причому, якщо в гімназії могли навчатись усі бажаючі діти духовних осіб, то кількість місць у семінарії залежала від потреб єпархії в парафіяльному духовенстві, підготовка якого і була безпосереднім завданням останніх чотирьох років навчання.

Таким чином, мав бути ліквідований дисбаланс між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. Для більш ефективного впливу на “еліту”, яка продовжувала навчання, Димитрій пропонував обмежити спілкування майбутніх священиків із мирянами, перетворивши семінарії на закриті навчальні заклади, у яких вихованці перебуватимуть весь час під контролем спеціальних наглядачів, духівників, відвідуючи власну церкву.

Фінансування духовної освіти архієпископ Херсонський пропонував передати самим єпархіям, дозволивши спрямувати на ці цілі прибутки від продажу свічок. Таку пропозицію Димитрій аргументував тим, що тепер духовенство приховує реальні суми свічних прибутків (напевно, таке твердження було небезпідставним), але бачачи, що ці кошти будуть витрачені безпосередньо на виховання дітей, не буде цього робити. Втім, за таким доволі наївним аргументом вірогідно приховувалось більш прагматичне прагнення — вивести одне з головних джерел церковного прибутку з-під повного контролю і розпорядження центральної влади і її бюрократії, надавши більшу фінансову самостійність самій єпархії.

Далеко не всі пропозиції Димитрія були сприйняті членами комітету із розумінням. Пізніше був затверджений компромісний варіант, який, втім, так і не набрав сили закону. Пропозиції залишились на папері [806].

Отже, і на початку 1860-х рр. зберігалась вертикаль духовних навчальних закладів, основа якої була сформована реформами 1808 – 1814 рр. За перші роки правління Олександра ІІ кількість таких закладів у південноукраїнському краї дещо змінилась. У 1860 р. Катеринославська єпархія мала на одне повітове і одне парафіяльне училище більше ніж у 1855 р. Кількість же духовних навчальних закладів Херсонської єпархії як і 5 років тому становила 4 [807]. Різною була у двох єпархіях і динаміка змін кількості учнів цих закладів. Якщо в 1855 р. у семінарії та повітових училищах Катеринославської єпархії навчалось 547 осіб, то в 1859 р. у її духовних навчальних закладах знаходилось уже 650, а в 1860 р. — 586 вихованців. Для Херсонської єпархії ці ж показники становили 549, 530 і 487 відповідно [808]. Таврійська єпархія не мала жодної семінарії, повітового чи духовного парафіяльного училища.

Така ситуація не означає, що ні центральна влада, ні архієпископ Димитрій (Муретов) не опікувались проблемою. Втім, ця опіка не передбачала намагання будь-якою ціною збільшити кількість осіб, що отримували духовну освіту. Як зазначалось вище, Димитрій, навпаки, шукав способів збалансувати кількість випускників і вакантних місць у парафіях.

Єпархіальний архієрей пішов у напрямку, початок якому поклав його попередник. Але якщо Інокентій (Борисов) звернув увагу на Кримський півострів у плані відновлення його святинь і перших кроків по влаштуванню нової архієрейської кафедри, то Димитрій ініціював влаштування в Криму першого повітового духовного училища. У 1859 р. він звернувся до Синоду з відповідним клопотанням, причому запропонував, аби в училищі, крім предметів, які є традиційними для подібних навчальних закладів, було запроваджене викладання татарської і поглиблений курс грецької мови. До того ж, пропонувалось, аби в училищі могли навчатись крім дітей духовних осіб і діти хрещених татар. Цими заходами єпархіальний архієрей сподівався підготувати пастирів, які б мали можливість більшого впливу на неросійське населення півострова.

Сам Синод не поспішав розширювати мережу духовних навчальних закладів. І причиною тому був не лише брак коштів. Напевно, давалась взнаки все та ж загальноросійська проблема перенасиченості випускниками, не забезпеченими місцями. Не випадково в самому поданні Олександру ІІ про відкриття Таврійської єпархії Синод передбачав, “щоб запровадження в Сімферополі семінарії відкладено було до того часу, коли відкриється нагальніша в ній потреба і будуть у наявності достатні для влаштування і утримання її кошти; щоб священнослужительські вакансії в Таврійській єпархії заступались до того часу вихованцями Одеської семінарії, а в разі нестачі і вихованцями інших семінарій” [809]. За таких умов було цілком вірогідним, що якби не ініціатива Димитрія, питання про влаштування в Криму духовного навчального закладу було б відкладене на невизначений термін.

Після відокремлення Таврійської єпархії справа з училищем на деякий час призупинилась, що було пов’язано із відсутністю в єпархії новопризначеного архієпископа Єлпідіфора. Енергійно взявся за справу лише наступник Єлпідіфора, Олексій, за розпорядженням якого були зібрані відомості, які підтверджували потребу єпархії в навчальному закладі. Цікаво, що в питанні фінансування Олексій запропонував ту саму схему, яку виклав членам очолюваного ним комітету Димитрій: у доповіді Синоду Таврійський архієрей писав, що на влаштування училища можуть бути направлені свічні прибутки єпархії. Показово, що така пропозиція, як і проект Димитрія, не знайшла схвали в Петербурзі. Коли синодальний обер-прокурор Толстой повідомив Олексія про затвердження імператором 10 червня 1861 р. штату Сімферопольського училища, він зазначив, що кошти на утримання закладу будуть виділятись з духовно-навчальних капіталів, тобто централізовано, за повним контролем Петербурга [810].

* * *

Таким чином, станом на початок 60-х років ХІХ століття на півдні України діяла мережа навчальних установ, сформована в контексті загальноросійської політики у сфері освіти, яка, у свою чергу, не може розглядатись як незалежна від державного регулювання інших сфер життя імперії. Заклади духовної освіти продовжували потерпати від тих самих негараздів, які мали місце і десятки років раніше — браку фінансування, недосконалості навчальних програм, переповненості учнями тощо. Отже, зміна системи стояла на часі.

Разом з тим, при всій своїй недосконалості ця система впродовж останньої чверті ХVІІІ – середині ХІХ ст. багато в чому доволі успішно виконувала функцію нівелювання рис окремішності як Південної, так і України в цілому по відношенню до рис загальноімперських. При всій різноманітності напрямків, які приймали реформи освітньої системи в той чи інший історичний момент, пріоритетним завданням для закладів духовної освіти залишалось виховання осіб, якими дії в інтересах пастви вважались би і обов’язком і в той же час чеснотою лише тоді, коли така активність не суперечила інтересам держави.

Посилання

802. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХХХІІІ. — Отд. І. — С. 689 – 691, 731 – 744; Т. ХХХІV. — Отд. ІІ. — С. 169 – 191, 254 – 290; Т. XXXV. — Отд. І. — С. 532 – 535; Отд. ІІ. — С. 45 – 57; Т. ХХХVІ. — Отд. І. — С. 108 – 110, 678.

803. Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование императора Александра ІІ. — Казань: тип. Императорского Университета, 1891. — С. 4 – 7.

804. Начальные народные училища и участие в них православного духовенства. Извлечение из сведений, доставленных в Высочайше учрежденное Присутствие по делам Православного Духовенства. — СПб.: Синодальная тип., 1865. — С. 158 – 161.

805. Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 220.

806. Титлинов Б.В. Духовная школа… Вып. второй. — С. 234 – 245; Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 220 – 224.

807. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 70.

808. Там само. — С. 78 – 79; Титлинов Б.В. Духовная школа… — Вып. второй. — С. 71.

809. Викторовский П. Симферопольское духовное училище. Исторические материалы // Таврические епархиальные ведомости. — 1901. — № 3. — С. 145.

810. Там само. — № 3. — С. 138 – 147; № 4. — С. 205 – 214.