Іменування храмів
І.І.Лиман
Картина церковного будівництва південноукраїнського краю після 1775 р. не буде повною, якщо не звернути увагу на назви релігійних споруд. Особливістю Запорозьких Вольностей у цьому плані було надзвичайне поширення культу Покрови. Адже він якомога краще відповідав вимогам життя запорожців. С. Плохій свого часу прийшов до висновку, що пік відкриття Покровських храмів на Запорожжі припав на 30 – 50-і рр. XVIII ст., після чого церков у це ім’я з’являлось уже менше [730].
На час заснування Слов’янської та Херсонської єпархії культ Покрови зберігав дуже велику популярність на територіях, що передавались до її складу з кожної з чотирьох єпархій (див. додаток З). На такі показники суттєво вплинули, між іншим, релігійні споруди колишніх Вольностей („колишніми” одні з них стали після ліквідації Січі, інші ж — у результаті скорочення кордонів Вольностей при влаштуванні Слов’яносербії, Нової Сербії та інших адміністративно-територіальних утворень, не підпорядкованих Кошу). І все ж більш поширеним тепер уже був культ Миколи. Саме в ім’я цього святого було побудовано церков більше, ніж на честь Покрови у кожній з чотирьох складових нововлаштованої в краї єпархії. Річ у тім, що культ Миколи був значно поширенішим за Покровський і на Україні, і в цілому в Російській імперії. Микола користувався великою повагою і з боку запорозьких козаків. До трійки найбільш популярних святих входив і архістратиг Михаїл. Для такого мілітаризованого регіону це було цілком логічним. Адже саме Михаїла вважають захисником слави Божої у війні з сатаною. Тож архістратиг був близький духу не лише запорозьких козаків, які називали його Началоводцем, Предводителем військового товариства, Патроном і заступником війська, але і для військовиків, які знаходились за межами Вольностей.
У 1775 – 1781 рр. було закладено та освячено майже вдвічі більше храмів в ім’я Миколи ніж на честь Покрови. Більше ніж Покровських зводилось і Михайлівських церков. Кількість храмів, що зводились в ім’я Святого Георгія стала не меншою ніж кількість нововлаштованих Покровських церков (див. додаток А).
Подальші тенденції в іменуванні храмів можна простежити на матеріалах „Хронологіко-історичного опису…” Гавриїла (Розанова) (див. додаток К). Згідно з ними, впродовж 1782 – 1837 рр. зберігалось переважання заснування Миколаївських церков: 18,9% храмів було названо на честь саме цього святого. Причому ця популярність залишалась стабільною, за виключенням 30-х рр. ХІХ ст. Відмітимо, що ступінь вшанування Миколи на Півдні і в центральній Росії була близькою: в Костромській єпархії йому було присвячено 18,75% престолів, у Ярославській — 18,79% [731].
Натомість маємо значно більший рівень популярності Покрови на Півдні України (12,1% храмів) аніж у центральній Росії (у Костромській єпархії — 3,4%, у Ярославській — 3,5%). Після певної втрати позицій у перше семиріччя після ліквідації Вольностей свято Покрови вже не сходило нижче другого місця за числом храмів, що називались на його честь, а в деякі десятиріччя виходило і на першу позицію. Традиційно Покрова розглядалась як заступниця від усіляких лих і особливо — від навали іноплеменників, мусульман, що для південного регіону залишалось досить актуальним. З іншого боку, якщо за часів запорожців заступництво Непорочної Діви Марії виступало близьким духу січового товариства, яке дотримувалось безшлюбності, то в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. на перший план вийшов протилежний аспект культу: в народному Місяцеслові свято Покрови було звичайним терміном завершення напружених літніх і осінніх сільськогосподарських робіт, „покровителем шлюбів” [732].
Вшанування Божої Матері проявлялось і в іменуванні храмів безпосередньо на її честь (5,2%), на честь пов’язаних з нею „дванадесятих свят”, Казанської ікони Божої Матері (0,9%). При тому, що „дванадесятим святам” присвячено близько чверті храмів, 49% з цих свят пов’язані саме з Богородицею.
Особливістю регіону залишалось високе вшанування культу архістратига Михаїла — на його честь названо 8,8% храмів, тоді як у Костромській і Ярославській єпархіях — відповідно 2,7% і 3,2%.
У цілому слід відмітити високий ступінь концентрації культів навколо кількох найвпливовіших образів. Причому храмів, пов’язаних із ім’ям Спасителя, менше ніж пов’язаних із Божою Матір’ю чи Миколою. Висока концентрація культу була яскравим проявом загальної уніфікації духовного життя імперії в епоху абсолютизму, що простежується і на матеріалах середньої смуги Росії [733].
Щодо перейменування храмів, то таких випадків у документах зафіксовано лише близько десятка. Річ у тім, що хоча вибір іменування належав самим парафіянам і затверджувався єпархіальним керівництвом, цей вибір обмежувався рішенням Синоду від 29 вересня 1742 р., яким наказувалось влаштовувати нові церкви замість спорохнявілих або згорілих „на тому самому місці і в те ж іменування”.
Важливою складовою церковного будівництва було придбання всього необхідного для функціонування храмів. І тут єпархіальна влада в останній чверті XVIII ст. виявилась досить поблажливою. У „благословительних грамотах” на закладення церков обов’язково містилась вимога дотримуватись положень синодального указу від 9 жовтня 1742 р. Згідно з ним, церковні посудини мали бути виготовлені зі срібла або принаймні зі щирого олова, вівтарні шати та священицьке вбрання принаймні з шовку; мали бути в наявності книги всього церковного кола [734]. У принципі, це і всі умови стосовно церковного майна. Не дивно, що в описах, які складались на виконання цього ж указу перед направленням єпархіальному архієрею прохання про освячення церкви, зустрічаємо досить помітні розходження. І при цьому майже неодмінно духовні правління повідомляли, що все необхідне для служіння в церкві виготовлено. Навіть у разі, якщо набір церковного начиння був далеко не повним. Між іншим, не вистачало не лише повного кола книг, але і такої необхідної речі, як купіль для хрещення. На це звернув увагу Гавриїл (Бонулеску-Бодоні), який у резолюції на одній із справ записав, що дозволяє освятити храм тільки-но буде придбана купіль [735]. У переважній більшості випадків єпархіальне керівництво виходило з того, що відсутність деяких речей на момент освячення могла бути ліквідована пізніше, вже під час функціонування храму, завдяки активності церковних старост та пожертвам парафіян.
У порівнянні зі скромним внутрішнім вбранням більшості релігійних споруд регіону останньої чверті XVIII ст. багатством начиння відрізнялись деякі старі храми. Впродовж десятиліть, завдяки жертвувачам, тут накопичувалось стільки церковних речей, що вони в багато разів перекривали ті мінімальні потреби, що існували для безперешкодного виконання духовенством своїх функцій. Єпархіальна влада вважала за можливе перерозподіляти ці речі, використовуючи їх для облаштування нових релігійних споруд. Чимало коштовностей було навіть при церкві в Гарді, вивезеній пізніше до Катерининського шанцю, яка, будучи похідною, в принципі, могла задовольнитись і значно меншою їх кількістю [736]. Але беззаперечну першість за багатством майна мала Покровська церква, у якої за часів Нової Січі був статус січової, а отже, головної релігійної споруди Запорозьких Вольностей. Про багатство запорозького храму можна судити з опису церковного майна, що зберігається у фонді канцелярії Синоду РДІА [737]. Сам цей документ було складено майже через два роки після ліквідації Вольностей, 18 травня 1777 р. Пересилаючи опис Синоду, архієпископ Євгеній просив наказати взяти з Покровської церкви потрібну кількість речей для архієрейської ризниці, підкреслюючи, що і після цього в храмі залишиться достатньо і священницького вбрання, й інших речей [738].
Булгаріс та його наступники на кафедрі не втрачали нагоди вилучати і найкоштовніші речі з інших релігійних споруд на потреби своєї домової церкви. Зокрема саме туди була забрана новокодацька ікона Божої Матері, яка вважалась за чудодійну [739]; Никифором (Феотокі) наказувалось вилучити з керченської церкви Іоанна Предтечі і передати для архієрейського служіння срібні ріпіди, які присутні консисторії вгледіли в описі церковного майна [740].
Посилання
730. Плохій С. Покрова Богородиця в Україні // Пам’ятки України. — 1991. — № 5. — С. 32 – 39; Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі… — С. 53 – 54.
731. Борисов Н.С. Посвящения престолов в русских храмах XVIII – ХІХ вв. (по материалам Ярославской и Костромской епархій) // Вестник Московского университета. Серия 8. История. — 1993. — № 3. — С. 26.
732. Там само. — С. 28.
733. Там само. — С. 33.
734. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XІ. — С. 668 – 669.
735. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 300. — Арк. 8.
736. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье… — С. 124 – 126.
737. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 453. — Арк. 2 – 7.
738. Там само. — Арк. 1.
739. Лиман І.І. Новокодацька ікона Божої Матері // Українське козацтво: Мала енциклопедія. — Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. — С. 351; РДІА. — Ф. 796. — Оп. 59. — Спр. 373. — Арк. 2 зв.
740. ДААРК. — Ф. 118. — Оп. 1. — Спр. 5038. — Арк. 20.