Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Нововведення поч. 19 ст.

І.І.Лиман

Ситуація навколо храмового будівництва на Півдні почала суттєво змінюватись після приходу до влади Павла І, коли вимоги до влаштування церков стали жорсткішими і регіон втратив ті привілеї, які мав за правління Катерини ІІ. Указом Синоду від 6 вересня 1798 р. єпархіальне керівництво зобов’язувалось представляти до Петербурга оригінали слідчих справ по кожному зверненню. Саме слідство мало проводитись духовними правліннями [741]. Синодальним указом від 24 вересня 1800 р. був посилений контроль за влаштуванням придільних і домових церков: єпархіальним архієреям наказувалось і в цих випадках отримувати попередню згоду Синоду [742].

Такі нововведення в поєднанні з приходом на південноукраїнську кафедру прискіпливого Афанасія (Іванова) дали результатом гальмування розширення мережі релігійних споруд у краї [743]. Збільшився не лише термін розгляду справ, але і відсоток відмов. Причому відмов саме з боку єпархіального архієрея. Особливо ретельно стало вивчатись, чи буде достатня кількість дворів у парафії майбутніх церков. Тепер недотримання положень спільного указу Синоду і Сенату 1723 р. про необхідність мати не менше ста дворів стає однією з найбільш уживаних підстав для відмов.

Причина браку парафіян була цілком зрозумілою. Регіон, хоча і активно колонізувався, ще не мав великої кількості населення в новозведених слободах, державних і особливо поміщицьких селищах. І тут ми спостерігаємо ситуацію, коли, з одного боку, держава мала продовжувати курс на уніфікацію і централізацію управління і правничих норм, що поширювались на різні частини імперії, а з іншого, — цей курс ставав на заваді реалізації державної політики щодо залюднення Південної України. Тож у 1806 р. імператор підписав указ про виключення для Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії у вигляді дозволу зводити на її території храми і там, де парафії не мали достатньої кількості дворів [744].

Цей указ відкрив шлях для церковного будівництва в населених пунктах з невеликою кількістю мешканців, якщо тільки громада чи поміщик могли утримувати священно- та церковнослужителів. Не було перешкодою те, що внаслідок утворення нової парафії стара ставала нечисленною. У 1809 р. був даний хід проханню поміщика Перетця про влаштування храму в селі Софіївці. Тоді як у 1803 р. на цю справу була накладена резолюція з відмовою, тепер архієпископ Платон затвердив: хоча після відрахування від білозірської церкви парафіян сіл Федорівки та Іванівки до софіївського храму при першій релігійній споруді і залишиться лише 49 дворів, оскільки білозерський священик відізвався, що буде задоволений цією кількістю, та й раніше парафія була неповною, а причт небідним, і, крім того, оскільки через віддаленість від Білозірки сіл Федорівки та Іванівки священик мав складності з задоволенням релігійних потреб їх мешканців, можна дозволити влаштування софіївської церкви [745]. Подібними формулюваннями була обгрунтована в тому ж році і згода єпархіального керівництва на будівництво храму в Сергіївці, яке призводило до залишення в парафії старої церкви лише 40 дворів [746]. На указ 1806 р. міститься посилання в рішенні, прийнятому консисторією в 1821 р. стосовно згоди на зведення церкви в Пісках [747].

Станом на 1859 р. у Катеринославському повіті в населених пун-ктах, що налічували менше 100 дворів, розміщувалось 25% церковних споруд, в Олександрівському — 9%, Бахмутському — 43%, Верхньодніпровському — 49%, Новомосковському — 40%, Павлоградському — 53%, Слов’яносербському — 42% [748].

Втім, зняття обмеження мінімальної кількості дворів, які могли перебувати в парафії, не означало, що відтепер задовольнялось будь-яке подання. Єпархіальні архієреї і консисторія продовжували ретельно вивчати обставини кожної справи. Показовою можна назвати відмову мешканцям військового форштадту Херсона. В ній поєдналась чи не більшість підстав, які зазвичай називались керівництвом єпархії при відхиленні клопотань подібного роду: близька відстань до старої церкви; незадоволення священиків тим, що їхня парафія зменшиться; відсутність підписки прохачів про те, що вони своїм коштом збудують церкву, будинки для священно- та церковнослужителів; відсутність у мешканців форштадта грошей для будівництва; відсутність підтримки з боку світської влади, у відомстві якої знаходилась велика частина потенційних парафіян майбутньої церкви; можливість безперешкодно задовольняти духовні потреби в інших церквах [749].

Указ 1806 р. не вносив змін у саму процедуру отримання дозволу на зведення храмів, і вона залишалась такою ж, якою стала в 1798 р. Причому, як і в інших подібних ситуаціях, найбільш ревно і пунктуально положення указу 1798 р. дотримувались у перші роки після його підписання. Суворість вимог духовної влади до підлеглих щодо дотримання новозапроваджених положень пояснювалась і тим, що треба було привчити духовенство до цих нововведень. Тому коли в 1800 р. благочинний Афанасій Козачинський питав дозволу Херсонського духовного правління скласти іменні списки населених пунктів, які мали увійти в парафію церкви слободи Іванівки, на підставі ревізьких реєстрів, щоб „простолюдини не в звичайний час у перепису душ не побачили б яку протизаконну справу”, присутні правління відреагували досить різко, заборонивши на майбутнє писати такі рапорти і зобов’язавши докладати всіх зусиль для виконання указних розпоряджень. Оскільки папери по справах мали передаватись до самого Синоду, Козачинському було нагадано, аби він складав усі документи на якісних листах, цілих аркушах, чітким почерком [750].

Хоча етапи процедури залишались ті ж самі, деяких змін зазнавали вимоги до самого будівництва. Зокрема центральна влада намагалась збільшити відсоток кам’яних храмів Божих, оскільки дерев’яні були значно вразливішими для пожеж. 22 січня 1801 р. Синод направив єпископу Новоросійському і Дніпровському указ, яким повід-омлялось про заборону імператором будівництва дерев’яних церков на місці згорілих [751]. Для регіону з обмеженими природними ресурсами для будівництва це було відчутним ударом. Не дивно, що 11 червня того ж року єпархіальний архієрей у резолюції на зверненні мешканців Токмака про надання дозволу на зведення ними дерев’яної церкви написав, що оскільки різними прохачами про будівництво церков повідомляється, що немає в них можливості через відсутність у ближніх місцях каменю, землі придатної для цегли і дров для випалювання її, то консисторії з цього предмету слід розсудити, чи не потрібно буде про це звернутись до Синоду. Тоді Новоросійська духовна консисторія не ризикнула звернутись до Петербургу, оскільки згаданим іменним указом заборонялось не лише зведення дерев’яних церков, але і подання Синоду прохань про таке будівництво [752].

І все ж потреби саме в дерев’яному будівництві були настільки нагальними, що маємо відомості про порушення заборони. Зокрема у 1803 р. управляючий казенними фабриками А. Гусков, Катеринославський цивільний губернатор М. Міклашевський і князь Д. Волконський домоглися таки, аби архієпископ Афанасій звернувся до Синоду з про-ханням дозволити фабричним селянам влаштувати в слободі Сурсько-Литовській не кам’яну, а дерев’яну церкву. Синод спочатку відмовив, але, як виключення, указом від 3 жовтня 1805 р., згідно з розпорядженням імператора, все ж дав потрібний дозвіл [753].

Для Південної України дія заборони тривалою не була. Вже згаданим жовтневим 1806 р. іменним указом на території Катеринославської єпархії було дозволено зводити дерев’яні церкви [754]. Зауважимо, що положення, аналогічні передбаченим жовтневим 1806 р. указом, були поширені на інші регіони набагато пізніше. Лише 8 березня 1818 р. з’явився синодальний указ, яким у місцевостях із невеликою чисельністю населення дозволялось влаштовувати нові церкви, компенсуючи нестачу дворів грошовими внесками на користь священно- та церковнослужителів [755]. І аж 28 жовтня 1835 р. був даний дозвіл на зведення дерев’яних церков по всій території держави [756].

Але дозвіл влаштовувати дерев’яні храми не означав заохочення такого будівництва. Навпаки, у подальшому при першій-ліпшій нагоді єпархіальне керівництво намагалось схилити парафіян до використання каміння. Не виключались і методи тиску. Тож поступово відсоток кам’яних релігійних споруд зростав [757]. Причому, якщо раніше збільшення відбувалось переважно за рахунок міських церков, то тепер усе частіше кам’яні храми влаштовувались на селі. На середину ХІХ ст. кам’яних храмів у Катеринославській єпархії було вже близько 30% [758]. Більшим ніж у цілому по регіону був відсоток кам’яних храмів у військових поселеннях (на середину ХІХ ст. у 12 округах Херсонської губернії на 79 дерев’яних припадало 52 кам’яні церкви) [759], болгарських колоніях (серед 91 релігійної спо-руди в Херсонській губернії і Бессарабії кам’яними були 35) [760]; кам’яне будівництво продовжувало переважати на Кримському півострові [761]. Зведення ж кам’яних храмів зазвичай вимагало значно більше коштів, аніж будівництво храмів дерев’яних.

Посилання

741. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 373. — Арк. 1 – 2.

742. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXVI. — С. 319.

743. Лиман І. Зведення церков на Півдні в 1775 – 1825 роках… — С. 235 – 236.

744. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1350. — Арк. 79.

745. Там само. — Спр. 766. — Арк. 20 зв. – 21.

746. Там само. — Спр. 771. — Арк. 27.

747. Там само. — Спр. 1350. — Арк. 79.

748. Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. ХІІІ. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. — СПб., 1863. — 151 с.

749. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 800 — Арк. 22 – 23 зв.

750. Там само. — Спр. 373. — Арк. 11 – 12.

751. Там само. — Спр. 413. — Арк. 1.

752. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 261 – 262 зв.

753. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 286 – 288.

754. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1350. — Арк. 79.

755. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХХXV. — С. 336 – 337.

756. Там само. — Собр. ІІ. — Т. Х. — Отд. ІІ. — С. 1054 – 1055.

757. Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1840 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1841. — С. 20 – 21; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1845 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1846. — С. 22 – 23; Извлечение из отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1851. — С. 22 – 23; Извлечение из отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1855 год. — СПб.: в Синодальной типографии, 1856. — С. 22 – 23; Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 26 – 27.

758. АСПб ІІ РАН. — Ф. 200. — Оп. 2. — Спр. 98. — Арк. 17 – 18 зв.

759. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издаваемое по Высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального Штаба. — СПб.: в типографии Департамента Генерального Штаба, 1849. — Том ХI. — Часть 1. Херсонская губерния. — Табл. 10.

760. Скальковский А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. Статистический очерк. — Одесса: тип. Т. Неймана и Ко, 1848. — С. 103.

761. Катунин Ю.А. Из истории христианства в Крыму… —С. 45.