Початкова сторінка

Ігор Лиман (Бердянськ)

Персональний сайт історика України

?

Історіографія

Ігор Лиман

На жаль, до сьогодні зазначена проблематика залишається вивченою недостатньо. І це при тому, що історіографія робіт, які тією чи іншою мірою стосуються православної церкви на півдні України, є досить широкою. Умовно вона складається з трьох груп: 1) праці, основна увага в яких приділена різноманітним аспектам безпосередньо історії православ’я в південноукраїнському регіоні; 2) дослідження з церковної історії Російської імперії та її окремих частин (за виключенням Південної України); 3) роботи, які хоча і присвячені переважно “світській” проблематиці, але містять інформацію з історії православ’я.

Зважаючи на специфіку церковної проблематики виділення в історіографічному процесі трьох етапів: 1) ХІХ ст. – кінець 20-х рр. ХХ ст.; 2) кінець 20-х – кінець 80-х рр. ХХ ст.; 3) з кінця 1980-х рр. до сьогодення, твердження про принципові відмінності історіографічної ситуації на кожному з цих етапів мають сенс не лише з огляду на відмінності політичних, соціально-економічних умов, в яких діяли науковці, на зміни характеру впливу держави на історіографічний процес, на досягнення кожного з етапів, але значною мірою і зважаючи на трансформацію світоглядних імперативів, на суттєві зміни “релігійності мислення”.

При всій несхожості особистих світоглядних позицій переважна більшість авторів, які писали до кінця 1920-х рр., були релігійними людьми, які мислили в християнських категоріях, що значно вплинуло на зміст робіт, на характер висновків. Разом із тим, релігійність дослідників зовсім не означала обов’язкову і безоглядну апологетичну спрямованість їхніх праць.

Початок систематичній і різноаспектній роботі з дослідження минулого південного краю знаменувався організацією Одеського товариства історії і старожитностей (ОТІС), важливим напрямком діяльності якого стало вивчення церковної історії. На сторінках “Записок” товариства були опубліковані дослідження Гавриїла (Розанова), С. Серафімова, А. Лебединцева, М. Мурзакевича, К. Оранського, Ф. Лялікова, ігумена Анфіма, І. Кареліна, М. Юрневича, інших науковців і аматорів, які висвітлювали переважно факти біографій яскравих постатей, історію окремих храмів і монастирів, деякі помітні події релігійної історії.

До початку 1860-х рр. “Записки” ОТІС залишались єдиним друкованим органом, навколо якого гуртувались південноукраїнські дослідники місцевої церковної історії. Посилення в середині ХІХ ст. негативних для офіційної церкви процесів підштовхнуло духовне відомство до пошуку більш ефективних форм взаємодії з місцевим духовенством. Важливим результатом цього пошуку стало започаткування “Херсонських єпархіальних відомостей”, які вийшли з друку у липні 1860 р., таким чином, ставши першим подібним виданням на території Російської імперії. Пізніше з’явились офіційні друковані органи керівництва сусідніх єпархій: у 1869 р. — “Таврійські єпархіальні відомості”, у 1872 р. — “Катеринославські єпархіальні відомості”. Їхні редакції запрошували “всіх вчених священнослужителів” надсилати статті, описи церков, майна, ікон, вартих уваги старожитностей, урочищ, відомих історичними переказами, тощо. Як результат, на сторінках південноукраїнських Єпархіальних відомостей побачило світ більше сотні публікацій, які мали відношення до церковної історії краю 1775 – 1861 рр.

Ці дослідження релігійного минулого були досить нерівнозначними за повнотою і ступенем науковості, достовірності, за методологічними підходами, використаними при їх підготовці. Давались взнаки як загальна історіографічна ситуація в Російській імперії та на півдні України, так і принципи формування редакцією неофіційних частин “Відомостей”. У них розміщувалось чимало передруків із Записок ОТІС та інших видань, у порівнянні з якими аматорські статті сільських парафіяльних священиків багато в чому програвали. У той же час і роботи самого парафіяльного духовенства були далеко не рівноцінні: тоді як одні автори писали, що називається, “з натхнення”, просто намагаючись більш-менш логічно викласти зміст наявних під рукою документальних матеріалів, власні спогади і почуте від місцевих мешканців, інші запозичували методи обробки інформації, які використовували при написанні своїх робіт досвідчені науковці з провідних наукових центрів імперії. Крім того, у Єпархіальних відомостях вперше друкували деякі свої роботи і члени ОТІС, тим самим піднімаючи планку і служачи взірцем для інших авторів.

На посилену увагу до церковної історії редакції “Катеринославських єпархіальних відомостей” з часу заснування цього друкованого органу значною мірою вплинув єпископ Катеринославський і Таганрозький Феодосій (Макаревський), який невдовзі після зайняття кафедри і виступив засновником цього видання. На сторінках останнього з’явилась ціла низка публікацій єпископа з церковної історії переважно XVIII ст., деякі з яких пізніше вийшли окремими виданнями [1].

Поодинокі статті про споруди, події та осіб, пов’язаних із церковною історією Півдня, з’являлись на сторінках “Київської Старовини” [2], “Новоросійського календаря” [3], “Південного збірника” [4], “Російської Старовини” [5], “Російського архіву” [6], “Віри і Розуму” [7], “Вчених записок імператорської Академії наук” [8], інших видань. Сам науковий рівень публікацій великою мірою залежав від вимогливості редакцій. Тож на сторінках солідних центральних часописів переважно розміщувались статті, написані в кращих традиціях позитивізму, побудовані на солідній джерельній базі. Там же, де планка не стояла так високо (переважно — у місцевій пресі) і де формат видання не дозволяв вміщення розлогих грунтовних статей, друкувались головним чином замітки про окремі цікаві факти з церковного минулого, і рівень науковості таких заміток залежав від здібностей і самокритичності їхніх авторів. Широко практикувався передрук статей або їхніх уривків.

Віховими подіями в інституціалізації досліджень із регіональної історії стало створення спочатку Таврійської, а пізніше Катеринославської учених архівних комісій. При акцентуванні на археографічній діяльності їхні члени підготували і низку досліджень з церковної проблематики. Таке акцентування зумовило методологічний підхід, якого дотримувались при написанні абсолютної більшості досліджень: автори намагались чітко слідувати за джерелами, не роблячи занадто широких узагальнень. Більш плідною на ниві дослідження церковного минулого стала робота Катеринославської ученої архівної комісії, що великою мірою пов’язано із діяльністю В. Біднова. Хоча ним і не було створено більш-менш узагальнюючої праці, яка б стосувалась історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст., натомість були підготовлені і видані публікації, присвячені історії Катеринославської семінарії (викладачем якої і працював Василь Олексійович), опису архівних фондів, які містили документи з церковної історії краю, обставинам ліквідації церковного устрою Запорозьких Вольностей, персоналіям діячів церкви на Півдні [9].

Роботи, присвячені церкві на півдні України, з’являлись не лише в часописах, але й окремими виданнями (зараз не йдеться про передрук матеріалів, раніше виданих на сторінках часописів). Серед таких праць слід виділити довідкові видання М. Родіонова [10], єпископа Гермогена [11], Ф. Міляновського [12]. Крім робіт Гавриїла (Розанова), Феодосія (Макаревського), побачила світ низка інших окремих видань з історії південноукраїнських монастирів [13]. Заслуговують на увагу праці, присвячені біографіям південноукраїнських ієрархів [14].

Загалом, оцінюючи внесок авторів, роботи яких з’явились до кінця 20-х рр. ХХ ст., слід зазначити їх неабияку цінність у першу чергу для реконструкції церковної історії на мікрорівні, зважаючи на зосередження уваги на біографіях церковних діячів, минулому конкретних храмів, парафій, монастирів, навчальних закладів. Така вузька проблематика великою мірою визначалась обмеженістю більшості авторів у доступі до масивів джерел, які б дали можливість комплексно реконструювати церковне минуле краю. Адже саме слідування за джерелами розглядалось, згідно з домінуючим позитивістським підходом, як оптимальний принцип викладення матеріалу. Як панування релігійного світосприймання, так і переважання серед авторів представників духовенства відбилось на підходах до викладення та інтерпретації фактів; спостерігалось дотримання більшістю офіційної концепції стосовно однозначно позитивної ролі Російської держави в розвитку православ’я на Півдні.

На відміну від представників першої групи, автори, які намагались висвітлити церковну історію Російської імперії всього синодального періоду або його великих відрізків, про події, які відбувались у південному краї, як правило, мову не вели, а якщо і згадували, то побіжно, роблячи висновки та узагальнення на матеріалах інших, у першу чергу центральноросійських, регіонів. До середини ХІХ ст. дослідники переважно лише готували грунт для вивчення синодального періоду в історії російської православної церкви. Практично першою науковою працею з цієї тематики стала робота архієпископа Чернігівського і Ніжинського Філарета (Гумілевського), у якій було систематизовано церковну історію держави до 1825 р. [15] Самостійною, систематизованою і методологічно вдало побудованою працею став “Порадник з історії Російської церкви” О. Доброклонського, частина четверта якого стосується синодального періоду і містить викладення подій до 1880-х рр. [16] Прикладом офіціозу, просякнутого ідеєю оспівування державної політики в церковній сфері, є дослідження С. Рункевича, присвячене релігійній історії ХІХ ст. [17]

Паралельно зі створенням узагальнюючих праць відбувалось написання досліджень з окремих проблем церковного минулого імперії. Подією в історіографії стала поява досліджень професора Казанської духовної академії П. Знаменського [18]. Базуючись на великому масиві, головним чином, опублікованих джерел і літератури, Знаменський звернувся не лише до проблем духовної освіти (що великою мірою обумовлювалось професією дослідника), але і до інших великих “блоків” церковної історії, в першу чергу — історії парафіяльного духовенства імперії синодального періоду. Слід відмітити діяльність М. Григоровича, діловода створеної при Синоді комісії для розбору справ цієї установи, а пізніше — начальника синодального архіву і бібліотеки. За специфікою своїх посад, не просто маючи доступ до архівних матеріалів одного з органів вищої державної влади, але і будучи зобов’язаний їх систематизувати, Григорович опублікував кілька оглядів з різних аспектів релігійної історії держави [19]. Автору, а скоріше упоряднику, не вдалося скрупульозно розібратись у наявних матеріалах, тож у його оглядах присутньо чимало лакун і неточностей. Недоліки щодо повноти та коректності наведених даних, так саме як і недостатнє врахування ситуації на Півдні, мають місце і в роботах Д. Ростиславова [20], І. Знаменського [21], Ф. Благовідова [22], О. Папкова [23], К. Дьяконова [24], Б. Тітлінова [25], М. Невзорова [26], Т. Барсова [27], О. Желобовського [28]. Деякі дані стосовно церковно-адміністративного устрою південноукраїнського краю поміщені у фундаментальній роботі І. Покровського “Російські єпархії в XVI – XIX ст. Їх виникнення, склад та межі…” [29], а стосовно деяких єпархіальних архієреїв регіону — в “Матеріалах для історії православної церкви за царювання імператора Миколи І” [30].

Разом із тим, так само як виходили роботи, присвячені церковному минулому Південної України, впродовж ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. з’явились тисячі праць, у яких висвітлювались локальні проблеми релігійної історії інших складових імперії. Ознайомлення з ними дає можливість більш точно визначити ступінь специфічності ситуації в тій чи іншій сфері церковного життя південного краю, простежити тенденції, які були спільними в розвитку південноукраїнського та інших регіонів держави. Як і на півдні України, серед авторів досліджень релігійної історії в цілому і церковного минулого окремих регіонів значний відсоток становили духовні особи і ті, хто тісно співпрацював з підлеглими духовного відомства.

Меншим був такий відсоток серед авторів робіт, основним предметом яких історія церкви не була, але в яких міститься й інформація про факти, що мають пряме відношення до історії православ’я в південному краї останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. Невідокремленість церкви від держави, тісне переплетення релігійної сфери з іншими сторонами життя, та ж релігійність світогляду авторів зумовили дуже широку і різноманітну історіографію цієї групи робіт. Фактично, в дослідженнях чи не з будь-якої тематики, яка мала відношення до Південної України 1775 – 1861 рр., знаходимо принаймні згадки про храми, підлеглих духовного відомства, духовне життя парафіян. Найбільш цінними з точки зору наявності інформації, необхідної для реконструкції історії православної церкви на Півдні, є блоки робіт, які мали головною метою висвітлення соціально-економічного розвитку краю та його складових, праці з історії козацтва, окремих населених пунктів, світських навчальних закладів, персоналій.

Із встановленням панування марксистської ідеології на теренах і України, і всього Радянського Союзу почався якісно новий етап у дослідженні церковної історії. Етап, який позначився не лише відчутним зниженням інтересу до відповідної проблематики, але й засиллям нетипового для попередніх часів атеїстичного підходу. Якісно новим був цей етап і за соціальним складом дослідників: тепер серед авторів, які друкуються на релігійну тематику, абсолютно домінують світські особи. Пануючий раніше апологетично-православний підхід до висвітлення проблем змінюється на діаметрально протилежний.

Зазначені тенденції стали причиною того, що до кінця 80-х рр. ХХ ст. майже не маємо більш-менш серйозних досліджень, присвячених яким-небудь аспектам історії православної церкви на півдні України останньої чверті XVIII – ХІХ ст.

В узагальнюючих дослідженнях, які публікувались у Радянському Союзі, спостерігався досить тенденційний підхід і до підбору, і до тлумачення фактів, зумовлений апріорною необхідністю доводити реакційну сутність церкви і духовенства, їхній негативний вплив на розвиток демократичних рухів. Яскравим образчиком такого підходу стала робота професора М. Никольського “Історія російської церкви”, вперше видана в 1931 р., яка, як зазначено в анотації до третього видання, стала першою в радянській історичній науці спробою висвітлити минуле російської церкви з позицій марксизму-ленінізму. Войовничо-атеїстична спрямованість цієї роботи дала підстави І. Смоличу писати про неї, що вона не має наукового значення, будучи типовою антирелігійною пропагандою [31]. Між тим, має рацію М. Гордієнко, коли пише, що дослідження М. Никольського більше п’ятдесяти років залишалось єдиною марксистською узагальнюючою монографією з історії російської православної церкви, старообрядництва і російського сектантства: колективна монографія 1967 р. “Церква в історії Росії (ІХ ст. – 1917 р.) Критичні начерки” [32] хоча і є більш досконалою за методологією та науковим рівнем, але бідніша за фактажем, а збірка 1975 р. “Релігія і церква в історії Росії (радянські історики про православну церкву в Росії)” [33] занадто фрагментарна [34].

Характерною рисою історіографії кінця 1920-х – кінця 1980-х рр., присвяченої історії православної церкви в Росії, був значно вагоміший у порівнянні з попереднім періодом внесок у неї закордонних дослідників. Їм, вільним від рамок марксистської ідеології та методології, вдалося багато в чому зробити більше, аніж вченим Радянського Союзу. Серед праць, що вийшли за кордоном Союзу, фундаментальністю відрізняється “Історія російської церкви” І. Смолича, у якій розглядається період XVIII – початку ХХ ст. Народжений у 1898 р. в Умані, Ігор Корнелійович у 1920 р. як білий офіцер залишив батьківщину. Впродовж десятиліть, проживаючи в Німеччині, І. Смолич вивчав релігійне минуле Росії. Вершиною його наукової діяльності якраз і стала праця з історії синодального періоду, перший том якої побачив світ у 1964 р. [35], а другий — уже після смерті автора, у 1991 р. [36] При всій глибині дослідження обширність його тематичних, географічних і хронологічних рамок, неможливість доступу до архівних матеріалів, що зберігалися на території Радянського Союзу, не дали можливості приділити достатньо уваги кожному аспекту історії православної церкви (зокрема лише кілька сторінок відведено історії військового духовенства, та й факти, використані при цьому, підібрані не досить вдало), окремим регіонам. До того ж, робота є незавершеною: деякі сюжети Смолич просто не встиг до неї включити. Між іншим, сюди не увійшла історія чернецтва, до якої Ігор Корнелійович звертався раніше і яка мала скласти кілька окремих глав в “Історії російської церкви”.

Подією в історіографії став вихід присвячених парафіяльному духовенству Російської імперії монографій і статей американського історика Г. Фріза [37].

Що стосується групи робіт, не присвячених церкві, але таких, що містять деяку інформацію стосовно релігійної історії Південної України, то посилений інтерес дослідників до соціально-економічної історії краю зумовив звернення до вивчення церковного минулого переважно саме в цьому контексті.

Початок третього етапу в розвитку історіографії історії православної церкви на півдні України був зумовлений принаймні двома подіями — так званими “перебудовчими процесами” і підготовкою до відзначення 1000-річчя хрещення Русі. Вже невдовзі інтерес до церковної історії набув додаткового потужного імпульсу завдяки пожвавленню загального інтересу до минулого України, пов’язаного з проголошенням її незалежності. На цьому етапі у кожній із трьох груп досліджень у більшій чи меншій мірі спостерігається пошук нових (для вітчизняної історичної науки) методологічних підходів, і в той же час не завжди виправдане намагання повернутись до призабутих традицій історіописання часів, які передували періоду панування марксистської методології. Особливо “традиційними” у цьому плані виступають автори-представники духовенства, яке після тривалої перерви знову повертається до підготовки і публікації праць з церковної історії краю. Зміни в суспільній свідомості в напрямі “повернення до Бога” зумовили суттєве зменшення кількості робіт, що пишуться з позицій войовничого атеїзму, але в той же час не спричинили домінування праць у відверто апологетично-православному ключі; в більшості робіт проглядає шанобливо-стримане ставлення до релігійних почуттів віруючих і до самої релігії, що, разом із тим, не заважає, в цілому, матеріалістичному підходу до висвітлення фактів церковної історії.

Серед робіт, присвячених проблематиці, що нас цікавить, найбільшу підгрупу, яка налічує більше сотні позицій, становлять краєзнавчі публікації, переважно в місцевій пресі і в ряді краєзнавчих збірок. У своїй більшості вони носять науково-популярний характер, далеко не завжди містячи точні посилання на джерела і літературу; серед їхніх авторів дуже великим є відсоток аматорів. Разом із тим, науковий рівень краєзнавчих досліджень є досить нерівнозначним — у популяризаторській діяльності бере участь і чимало досвідчених фахівців-істориків, як тих, до чийого кола безпосередніх наукових інтересів входить релігійна історія, так і тих, хто, працюючи переважно в іншій царині, побіжно звертається до певної події, історії храму чи біографії церковного діяча.

Значне розширення можливостей друкуватись, пов’язане з появою чисельних часописів, збірок наукових праць, записок наукових товариств, факультетів і лабораторій, із поширенням практики видавати матеріали наукових конгресів, конференцій, круглих столів, семінарів, читань, інших наукових зібрань різних рівнів, у поєднанні зі зростанням інтересу до церковної історії призвело до появи цілої низки наукових публікацій із зазначеної тематики. Поряд зі статтями та тезами в останнє десятиліття ХХ – на початку ХХІ ст. вийшло з друку декілька монографій, які стосуються церковної історії Півдня. Найбільш “популярна” серед їх авторів тематика — минуле монастирів [38]. На жаль, навіть ті дослідники, які звертаються до історії не окремої, а кількох обителей, обрали нарисовий шлях викладення інформації, систематизуючи наявні дані головним чином не за проблемним принципом, але викладаючи історію спочатку одного, потім іншого монастиря. Це не дало можливості зробити належні узагальнюючі спостереження щодо розвитку монастирської мережі і тенденцій в історії чернецтва краю. Звернемо увагу і на те, що хронологічні рамки монографій виходять за верхню межу першої половини ХІХ ст., тому в багатьох випадках наголос робиться на більш пізніх подіях, стосовно яких архівні матеріали збереглись набагато краще.

У формі начерків побудовані науково-популярні роботи Ю. Скалозуба [39], Д. Заковоротнього [40]. Крім індивідуальних, побачили світ кілька колективних праць [41].

Стосовно вивчення історії російської церкви в цілому або ж окремих її аспектів варто відзначити, що на цій ниві переважна більшість робіт створена науковцями Російської Федерації. Дослідження, що видавались наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., писались переважно ще на основі тієї ж марксистської ідеології, мали атеїстичне спрямування. Яскравим прикладом праці із “розвінчувальними” мотивами при змалюванні історії чернецтва служить книга Г. Прошина “Чорне воїнство: Російський православний монастир. Легенда і билиця”, яка в переробленому вигляді була надрукована в 1988 р. [42] Зовсім з інших світоглядних і методологічних позицій написана робота Л. Андрєєвої [43]. Дослідниця розглядає взаємини церкви та російської держави на основі історичного концептуалізму. Більш традиційним з точки зору методології є монографія ростовського історика С. Римського, який на основі матеріалів “великоросійських”, уральських, сибірських і Донської єпархій вивчає ту ж зв’язку “православна церква — держава” [44].

Як і абсолютна більшість інших дослідників Російської Федерації, не приділяють належної уваги з’ясуванню та висвітленню особливостей релігійного життя, церкви ні України, ані тим більше південноукраїнського регіону М. Нікулін [45], Ю. Кондаков [46], Є. Вішленкова [47], С. Чимаров [48].

На високу оцінку заслуговують розділи 3-го тому виданої в Києві “Історії релігії в Україні”, підготовлені В. Климовим і присвячені православ’ю у XVIII – ХІХ ст. Попри низку помилок, викликаних обмеженістю матеріалами друкованих видань і київських архівів, філософу в цілому вдалося, виходячи із задекларованого у вступі до видання україноцентристського погляду, логічно, головним чином на рівні узагальнень, змалювати релігійну ситуацію на українських землях [49].

Активізація і в Україні, і в Російській Федерації досліджень з регіональної історії знайшла вияв у появі низки досліджень з різних аспектів історії церкви на Правобережній Україні, Волині, в Сибіру, на Уралі, в інших регіонах [50], що дають деякі можливості для більш точного визначення рівня специфічності, чи, навпаки, ординарності процесів і подій релігійного життя на півдні України.

Посилення загального інтересу до історії православ’я знайшло втілення і в збільшенні кількості матеріалів, які стосуються зазначеної проблематики, в роботах, присвячених іншим аспектам минулого південного регіону. Причому таке збільшення спостерігається як за відносними показниками — на духовне життя звертається все більше уваги в працях із соціально-економічної, політичної тематики, біографічних працях тощо, так і за показниками абсолютними, оскільки зростає кількість самих досліджень, які стосуються Півдня.

Таким чином, крім того, що історіографія включає роботи досить різні за своїм науковим рівнем, достовірністю наведеної в них інформації, вона в абсолютній більшості представлена працями з локальних проблем, тоді як узагальнююче дослідження з тематики, що нас цікавить, відсутнє.

Посилання

1. Феодосий (Макарьевский). Краткие сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. — 1872. — № 18. — С. 288 – 296; № 19. — С. 303 – 311; № 20. — С. 319 – 327;

Феодосий (Макарьевский). Самарский, Екатеринославской епархии, Пустынно-Николаевский монастырь. — Екатеринослав: тип. Екатеринославского губернского правления, 1873. — 141 с.;

Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав: тип. Я.М. Чаусского, 1880. — Вып. І, ІІ. — 572, 373 с.

2. Скальковский А. Русские диссиденты в Новороссии // Киевская Старина. — 1887. — Т. 17. — № 4. — С. 771 – 782;

Новицкий Я.П. Как готовилось екатеринославское духовенство к встрече импер. Екатерины ІІ // Киевская Старина. — 1887. — Т. 17. — № 4. Известия и заметки. — С. 797;

Иванов П. Переселение заштатных церковников в Новороссию при Екатерине ІІ // Киевская Старина. — 1891. — Т. 33. — № 5. — С. 288 – 297.

3. Зеленецкий К. Сведения о второклассном Успенском монастыре в окрестностях Одессы // Новороссийский календарь на 1843 год, издаваемый от Ришельевского лицея. — Одесса: в городской типографии, 1842. — С. 341 – 344;

Н.М. Одесский Архангело-Михайловский девичий училищный монастырь // Новороссийский календарь на 1845 год, издаваемый от Ришельевского лицея. — Одесса: в городской типографии, 1844. — С. 357 – 361;

Н.М. Обзор православной иерархии тех мест, которые составляют ныне Новороссийский край и Бессарабию // Новороссийский календарь на 1848 год. — Одесса, 1847. — С. 372 – 382;

Православные монастыри, скиты и киновии в епархиях Новороссийского края и Бессарабии: в епархии Херсонской // Новороссийский календарь на 1873 год. — Одесса, 1872. — С. 109 – 113.

4. Яковлев В.А. Когда были заложены первые церкви в Одессе // Южный сборник. — 1892. — С. 157 – 160.

5. Востоков Н.М. Иннокентий, архиепископ Херсонский и Таврический, 1800 – 1857 гг. // Русская Старина. 1878. — Т. ХХІ. — С. 191 – 204; Т. ХХІІ. — С. 547 – 572; Т. ХХІІІ. — С. 367 – 398; 1879. — Т. XXIV. — С. 651 – 708.

6. П.Б. Иннокентий Таврический. Его последняя поездка в Крым и предсмертные дни. 1857 // Русский архив. — М., 1896. — Кн. 3. — Вып. 9. — С. 59 – 77.

7. Буткевич Т. Архиепископ Иннокентий Борисов (Биографический очерк) // Вера и Разум. — Харьков, 1884. — Т. І. — Ч. І. — С. 37 – 72, 120 – 153, 255 – 285, 465 – 491, 647 – 675, 838 – 854, 935 – 951; Ч. ІІ. — С. 220 – 258, 383 – 418.

8. Макарий. Биографическая записка о преосвященном Иннокентии, архиепископе Херсонском и Таврическом // Ученые записки второго отделения императорской Академии наук. — СПб., 1859. — Кн. 5. — С. XXXVIII – LIV.

9. Лиман І.І. Православна церква на півдні України 1775 – 1861 рр. в публікаціях Василя Біднова // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск ХХІІ. — Херсон: Видавництво ХДУ, 2003. — С. 12 – 18.

10. Родионов М. Статистико-хронолого-историческое описание Таврической епархии. Общий и частный обзор. — Симферополь, 1872. — 269 с.

11. Гермоген. Справочная книга о приходах и храмах Таврической епархии. — Симферополь, 1886. — 271 с.;

Гермоген. Таврическая епархия. — Псков, 1887. — 520 с.

12. Миляновский Ф. Памятная книжка для духовенства Херсонской епархии. — Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1902. — СVІІІ+278+ХХХІІІ с.

13. Ефрем. Краткое описание Инкерманской киновии и древнего ее храма в новооткрытой Таврической епархии. — М., 1861. — 24 с.;

Никон. Балаклавский Георгиевский первоклассный монастырь. — Чернигов: тип. Ильинского монастыря, 1862. — 23 с.;

Ливанов Ф.В. Бахчисарайский Успенский скит в Крыму. Историческое сочинение. — М., 1874. — 41 с.;

Ливанов Ф.В. “Георгиевский монастырь” в Крыму (что близ Севастополя и Балаклавы). Историческое описание. — М., 1874. — 25 с.;

Ливанов Ф.В. Инкерман и “Инкерманская киновия” в Крыму (что близ г. Севастополя). — М., 1874. — 39 с.;

Ливанов Ф.В. Херсонес (древний Корсунь) в Крыму с открытым в нем первоклассным монастырем святого Владимира. Историческое описание. — М., 1874. — 95 с.;

Зинченко Н.Е. Мыс Фиолент и Георгиевский монастырь в Крыму (891 – 1891 г.) (По поводу 1000-летнего юбилея основания монастыря). — СПб.: журн. “Колосья”, 1891. — 22 с.;

Ногачевский Н.Ф. Григориевский Бизюков монастырь Херсонской епархии. — Одесса: тип. Е. Фесенко, 1894. — 83 с.;

Никанор. Херсонесский монастырь в Крыму: История его и настоящее состояние. — Варшава, 1907. — 30 с.

14. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов. Биографии с приложением портретов, выполненных фототипией. — Одесса: тип. Е.И. Фесенко, 1894. — 184 с.;

Барсов Н. Архиепископ Иннокентий Борисов, по новым материалам для биографии (читано в собрании Славянского благотворительного общества 17 ноября 1883 г.). — СПб.: тип. Ф. Елеонского и Ко, 1884. — 45 с.

15. Гумилевский Ф. История русской церкви: в 5 периодах (988 – 1826). — 6-е изд. — СПб.: изд. И.Л. Тузова. Тип. А. Катанского и Ко, 1894. — 840 с.

16. Доброклонский А. Руководство по истории Русской Церкви. — Ч. 4. — М., 1893. — ІІІ + 441 с.

17. Рункевич С. Русская Церковь в ХІХ веке // История христианской Церкви в ХІХ веке. —СПб.: Изд. А.П. Лопухина, 1901. — Т. 2. — 232 с.

18. Знаменский П. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра. — Казань: в Университетской типографии, 1873. — 850 с.;

Знаменский П. Основные начала духовно-училищной реформы в царствование императора Александра І. Речь, произнесенная в торжественном собрании Казанской академии по случаю празднования столетней годовщины рождения императора Александра I 12 декабря 1877 года. — Казань: тип. Императорского университета, 1878. — 42 с.;

Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. — Казань: тип. Императорского Университета, 1881. — 806 с.;

Знаменский П. Чтения из истории Русской церкви за время царствования императора Александра I. — Казань: тип. Императорского Университета, 1885. — 248+ІІІ с.

19. Григорович Н. Обзор учреждения в России архиерейских православных кафедр и способов содержания их, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1866 г.) Историческая записка. — СПб.: Синодальная типография, 1866. — V+67+34 с.;

Григорович Н. Обзор общих законоположений о содержании православного приходского духовенства в России, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1863 г.). — СПб.: в Синодальной типографии, 1867. — 114+33 с.;

Григорович Н. Обзор учреждения в России православных монастырей, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1869 г.) — СПб.: в Синодальной типографии, 1869. — 230 с.

20. Ростиславов Д.И. Опыт исследования об имуществах и доходах наших монастырей. — СПб.: тип. Морского Министерства, 1876. — 396 с.

21. Знаменский И. Положение духовенства в царствование Екатерины ІІ и Павла І. — М.: тип. М.Н. Лаврова и Ко., 1880. — 185 с.

22. Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование императора Александра ІІ. — Казань: тип. Императорского Университета, 1891. — 374 с.;

Благовидов Ф.В. Обер-прокуроры Святейшего Синода в ХVІІІ и первой половине ХІХ столетия (Развитие обер-прокурорской власти в синодальном ведомстве). Опыт исторического исследования. — Казань: тип. Императорского Университета, 1899. — 429 с.

23. Папков А.А. Упадок православного прихода (XVIII – ХІХ века). Историческая справка. — М., 1899. — 163 с.

24. Дьяконов К.П. Духовная школа в царствование императора Николая І-го. — Сергиев Посад: тип. Св. – Тр. Сергиевой Лавры, 1907. — 435 с.

25. Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. І (Время Комиссии Духовных Училищ). К столетию духовно-учебной реформы 1808-го года. — Вильна: тип. “Русский Почин”, 1908. — 383 с.;

Титлинов Б.В. Духовная школа в России в ХІХ столетии. Вып. второй (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов). — Вильна: тип. “Артель Печатного Дела”, 1909. — 421 с.

26. Невзоров Н. Исторический очерк управления духовенством военного ведомства в России. — СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и А.И. Поповицкого, 1875. — VI+101 с.

27. Барсов Т. Об управлении русским военным духовенством. — СПб.: тип. Ф.Г. Елеонского и К ., 1879.— 168 с.

28. Желобовский А.А. Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк. — СПб.: тип. поставщиков Двора Его Императорского Величества товарищества М.О. Вольф, 1902. — 130 с.

29. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв. Их открытие, состав и пределы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.— Казань: Центральная типография, 1913. — Т. 2. (ХVІІІ-й век). — 892 + XVIII с.

30. Материалы для истории православной церкви в царствование императора Николая І. / Под ред. Н.Ф. Дубровина. — СПб.: тип. товарищества “Общественная Польза”, 1902. — Ч. І, ІІ. — 468+404 с.

31. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 500.

32. Церковь в истории России (ІХ в. – 1917 г.). Критические очерки. — М.: Наука, 1967. — 336 с.

33. Религия и церковь в истории России (советские историки о православной церкви в России). — М.: Мысль, 1975. — 255 с.

34. Никольский Н.М. История русской церкви. — 3-е изд. — М.: Изд. Политической литературы, 1983. — С. 8.

35. Смолич И.К. История русской церкви 1700 – 1917: пер. с нем. — М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. — Часть первая. — 800 с.

36. Смолич И.К. История русской церкви. 1700 – 1917: пер. с нем. — М.: изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. — Часть вторая. — 799 с.

37. Лиман І.І. Проблеми історії православного духовенства Південної України в роботах Грегорі Л. Фріза // Наука. Релігія. Суспільство. — 2003. — № 1. — Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”. — С. 156 – 160.

38. Шавшин В.Г. Балаклавский Георгиевский монастырь. — Симферополь: Таврия, 1994. — 160 с.;

Серафима. Молитвенные лампады. История Одесских монастырей. — Одесса: Свято-Архангело-Михайловский монастырь, 1996. — 192 с.;

Тур В.Г. Крымские православные монастыри ХІХ – начала ХХ века: История. Правовое положение. — Симферополь: Изд-во “Таврия–Плюс”, 1998. — 154 с.;

Катунин Ю.А. Монастыри Крыма в ХІХ – ХХ веках (по материалам крымских архивов). — Симферополь: Культура народов Причерноморья, 2000. — 128 с.

39. Скалозуб Ю.Г. Історія Катеринославської єпархії. 1775 – 1917 роки. — Дніпропетровськ: Січ, 2001. — 416 с.

40. Заковоротний Д.И. Храмы Николаева. — Николаев, 2001. — 55 с.

41. Міжконфесійні взаємини на Півдні України XVIII – ХХ століття / Бойко А.В., Ігнатуша О.М., Лиман І.І., Мільчев В.І. та ін. — Запоріжжя: РА ”Тандем – У”, 1999. — 252 с.;

Храмы и монастыри Одессы и Одесской области / А. Кравченко, Г. Мухин, В. Петлюченко, А. Руссу, Тит (Бородин) и др. — Одесса, 2001. — Выпуск І. — 156 с.;

Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність. Науково-популярний довідник. — Миколаїв: Вид. МФ НаУКМА, 2001. — 248 с.

42. Прошин Г.Г. Черное воинство: Русский православный монастырь. Легенда и быль. — 2-е изд., доп. — М.: Политиздат, 1988. — 351 с.

43. Андреева Л.А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легитимизации политической власти в России. — М.: Ладомир, 2001. — 253 с.

44. Римский С.В. Православная церковь и государство в ХІХ веке. Донская епархия: от прошлого к настоящему. — Ростов н/Д: Ростовское книжное издательство (Росиздат), 1998. — 336 с.

45. Никулин М.В. Православная церковь в общественной жизни России (конец 1850-х – конец 1870-х гг.): Автореф. дис… канд. исторических наук: 07.00.02. — М., 1997. — 26 с.

46. Кондаков Ю.Е. Духовно-религиозная политика Александра І и русская православная оппозиция (1801 – 1825 гг.). — СПб.: Нестор, 1998. — 225 с.

47. Вишленкова Е. Духовная школа в России первой четверти ХІХ века. — Казань: Изд-во Казанского университета, 1998. — 184 с.

48. Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и вооруженные силы России в 1800 – 1917 гг. — СПб.: Нестор, 1999. — 272+19 с.;

Чимаров С.Ю. Русская православная церковь и религиозно-нравственное воспитание личного состава армии и флота (1800 – 1917 гг.): Автореф. дис… д-ра исторических наук: 07.00.02. — СПб., 1999. — 44 с.

49. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. — Т. 3 Православ’я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. — К.: Український центр духовної культури, 1999. — 560 с.

50. Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України. XVIII – перша половина ХІХ ст. — К.: Вища школа, 1991. — 125 с.;

Жилюк С. Російська православна церква на Волині (1793 – 1917 рр.). — Жт.: Журфонд, 1996. — 173 с.;

Спінул О.В. Київський митрополичий дім у кінці XVII – XVIII століттях: Автореф. дис… канд. історичних наук: 07.00.01. — К., 1998. — 16 с.;

Спінул О.В., Чиркова О.А. Органи єпархіального управління Київської митрополії у XVIII – ХІХ століттях. — К.: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1997. — 20 с.;

Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVIII веке. — Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, 1990. — 289 с.;

Мангилева А.В. Духовное сословие на Урале в первой половине ХІХ в. (на примере Пермской епархии): Автореф. дис… канд. исторических наук: 07.00.02. — Екатеринбург, 1996. — 18 с.;

Пулькин М.В. Сельские приходы Олонецкой епархии во второй половине XVIII в.: Автореф. дис… кандидата исторических наук: 07.00.02. — СПб., 1995. — 18 с.