Запровадження штатів

І.І.Лиман

Обмежуючи доступ до складу підлеглих духовного відомства представників інших верств, розширюючи права архієреїв і одночасно звужуючи права парафіян в обранні собі священно- та церковнослужителів центральна влада розглядала ці заходи, між іншим, як засоби контролю за чисельністю „духовної верстви”. На це ж були направлені і встановлення штатів, проведення розборів — виключення невлаштованих церковнослужителів і дітей духовенства в армію та податні верстви.

Початок відповідним заходам був покладений ще реформами Петра І, продовження ж цієї політики знайшло втілення в цілій низці указів наступних монархів. Для контролю за чисельністю духовного відомства імперська влада мала кілька аргументів. Запобігання збільшенню кількості священно- та церковнослужителів при церквах мало підняти життєвий рівень самих осіб, які залишились при парафіях, оскільки парафіяни часто не мали можливостей утримувати багато духовних осіб. Виключені з духовного відомства поповнювали інші верстви, і таким чином мали частково задовольняти потреби держави в поповнені складу збройних сил і податного населення. Скорочення кількості „безмісних” осіб було спрямоване проти існування небажаного для держави маргінального елемента, який знаходився поза суворим контролем центру і тому міг сіяти небезпечні для влади погляди і збільшувати статистику злочинів.

Визначенням штатів окремих церков і встановленням параметрів, яким мала відповідати парафія, центральна влада прагнула привести кількість священно- та церковнослужителів у систему. Черговим етапом на шляху реалізації цього прагнення став синодальний указ від 8 жовтня 1778 р., яким обумовлювалось: 1) при однопарафіяльних церквах, при яких знаходиться до 150 дворів, має бути один священик; 2) один священик має залишатись і у випадку, якщо при церкві є до 200 дворів, але вони розташовані поблизу релігійної споруди і парафіяни не просять про посвяту другого священика; 3) другий священик у церкву, при якій знаходиться 200 дворів, може призначатись лише в разі нагальної необхідності; 4) по два священики повинні знаходитись у парафіях, які налічують від 250 до 300 дворів; 5) по три священики мають знаходитись при церквах, причти яких і раніше налічували таку кількість священнослужителів і при яких є не менше 300 дворів [1002]. Кількість дияконів, як і раніше, мала визначатись згідно з указами від 10 серпня 1722 і 4 червня 1768 р. [1003]: при трьох священиках могло знаходитись 2 диякони, при двох — по одному, а при одному священику диякон мав знаходитись лише в „знатних місцях”.

Таким чином, за Катерини ІІ були значно скорочені штати, запроваджені Петром І.

Зміни до штатів були внесені за Миколи І. Згідно зі „Статутом духовних консисторій”, при церквах, штат яких не визначався окремими розпорядженнями, мав продовжувати діяти такий же склад священно- та церковнослужителів, що і раніше, але за умови, що при сільських церквах із парафією меншою за 800 душ чоловічої статі мало діяти не більше одного священика, а при церквах, при яких знаходилось не більше 400 душ, причт мав включати одного священика та двох церковнослужителів [1004].

У 1842 р. були затверджені нові штати, запровадження яких почалось із так званих „західних єпархій”. Тепер парафії були поділені на 6 класів, належність до яких обумовлювала необхідну кількість священно- та церковнослужителів. Парафії 1-го класу, маючи більше 2000 парафіян, повинні були користуватись послугами 2 священиків, 1 диякона, 3 церковнослужителів; парафії 2-го класу (1500 – 2000 парафіян) — 2 священиків, 1 диякона, 2 церковнослужителів; парафії 3 – 5 класів (відповідно 1000 – 1500, 700 – 1000, 400 – 700 парафіян) — 1 священика, 1 диякона, 1 церковнослужителя; нарешті, парафії 6-го класу з чисельністю парафіян меншою за 400 осіб мали задовольнятись послугами 1 священика і 1 церковнослужителя [1005]:

Ці штати поступово були поширені на інші єпархії Російської імперії і протримались до 1869 р.

Вивчення документів вищих органів державної влади останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. дозволяє простежити пошуки оптимального варіанту коригування чисельності підлеглих духовного відомства. Цей пошук фактично за кожного імператора вівся не лише в напрямі зменшення можливостей священно- та церковнослужителів і їхніх дітей переходити до інших верств [1006].

Таким чином, духовне відомство не було і не могло бути таким закритим, яким його вважає Г. Фріз, у монографіях якого кастовість духовної верстви проходить червоною стрічкою. У той час як поповнення лав священно- та церковнослужителів представниками інших верств дійсно мало тенденцію обмеження (хоча і це обмеження не було абсолютним, і С. Римський перебільшує, беззастережно пишучи: „Якщо в Європі ХІХ ст. в католицькому і протестантському світі тільки 20 – 30% походили з духовного стану, то в Росії — всі 100!” [1007]), з духовного відомства вийшла велика кількість осіб. Адже при традиційній багатодітності родин священно- та церковнослужителів впродовж 1775 – 1861 рр. темпи зростання чисельності духовних осіб аж ніяк не відповідали темпам приросту населення.

Під час влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії при її церквах знаходився 39221 парафіяльний двір [1008], тобто 156884 парафіянина чоловічої статі (із розрахунку 4 парафіянина на 1 двір). За даними ж на 1859 р. у Херсонській і Катеринославській єпархіях мешка-ло 1027099 чоловіків православного сповідання [1009]. Отже, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. православне чоловіче населення єпархій, підлеглих південноукраїнським архієреям, збільшилось у 6,5 разів. За цей же час чисельність чорного духовенства, послушників, священно- та церковнослужителів тут збільшилась з 1535 [1010] до 3808 [1011], тобто лише в 2,5 рази. Така різниця не може бути пояснена збільшенням загальної чисельності духовної верстви за рахунок членів родин діючих священно- та церковнослужителів. За підрахунками Б. Миронова, з 1783 по 1858 р. чисельність штатного духовенства зросла на 33%, а чисельність усієї православної духовної верстви за 1795 – 1858 рр. по 38 губерніях Європейської Росії зросла на 30%. Отже, обтяженість діючого духовенства утриманцями залишалась приблизно на тому ж рівні [1012]. Суттєво не змінилось і співвідношення між чоловічим і жіночим населенням краю. Не лише для Південної України (населення якої зростало не тільки а до 20-х рр. ХІХ ст. і не стільки завдяки природному приросту, а й через пересе-лення сюди вихідців із інших регіонів та з-за кордону), але і для Російської імперії в цілому темпи збільшення кількості підлеглих духовного відомства значно відставали від змін чисельності православних парафіян [1013]. Отже, духовенство в умовах стримування державою розширення церковних штатів продукувало для себе набагато менше поповнення, ніж для інших верств.

Для православної церкви на півдні України збереження можливостей залишення духовної верстви становило проблему через те, що в краї хронічно не вистачало церковнослужителів навіть для заповнення обмежених штатів.

Такий брак підкреслювався місцевою владою наприкінці XVIII ст. [1014]; документи четвертої ревізії показали, що при 24 церквах Маріуполя та його повіту не було жодного з передбачених штатами 7 дияконів [1015]. Нестача церковнослужителів обумовлювалась не тільки зростанням кількості парафій, але й суб’єктивними факторами, пов’язаними, зокрема, із своєрідним баченням деякими єпархіальними архієреями пріоритетів політики заповнення вакансій при церквах. Ті межі свободи дій, які були визначені духом і буквою законів для єпархіальної влади, дали змогу архієпископу Платону у 1807 – 1811 рр. власними резолюціями звести до мінімуму можливості заповнення дияконських місць навіть при двох- та трьохпарафіяльних храмах. Лише наступник Платона, архієпископ Іов, відновив реальну дію на території південноукраїнської єпархії загальнодержавних правил щодо заповнення вакансій священно- та церковнослужителів [1016].

Але і після цього для самого парафіяльного духовенства поняття про відповідність чисельності причетників штатам залишалось розпливчатим. У 1836 р. архієпископ Гавриїл (Розанов) у результаті об’їзду церков єпархії зробив зауваження, що багато священнослужителів не могли дати відповідь на питання, чи наповнені штати їхніх релігійних споруд [1017]. Не дивно, що згідно з підрахунками, зробленими на основі матеріалів „Витягу зі звіту по відомству духовних справ православного сповідання за 1836 р.”, у підлеглій Гавриїлу єпархії було в наявності лише 72,6% священиків, 49% дияконів, 54,2% церковнослужителів від передбачених штатами [1018].

Після відокремлення Херсонської єпархії ці показники дещо покращились і в 1839 р. для єпархії Катеринославської становили відповідно 91,7%, 60,3% і 73,2%, а для Херсонської єпархії — 86,6%, 52,1% і 68,3% [1019].

У подальшому наповненість штатів двох південноукраїнських єпархій була кращою (див. додаток М

1002. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XX. — С. 752.

Посилання