Занепад принципу виборності

І.І.Лиман

Більшість дослідників церковної історії синодального періоду сходяться в тому, що реформами Петра І було започатковано виокремлення духовенства в особливу верству (стан), що стало складовою більш широкого процесу реорганізації суспільства. Разом із тим, поширеним є ототожнення з верствою лише парафіяльного духовенства [968]. Такий підхід не є коректним. Адже склад духовної верстви не був однорідним, і, крім парафіяльного духовенства, включав духовенство чорне, військове, придворне та закордонне. Включав він і членів родин духовних осіб. Ці групи були пов’язані між собою, хоча і дещо відрізнялись порядком формування, управлінням, матеріальним забезпеченням, соціальним статусом. Відрізнялись вони і чисельністю представників, що обумовлювалось, зокрема, функціями, які покладались на кожну групу. Ці ж функції обумовили і нерівномірність територіального розподілу представників груп. В силу своєї специфічності придворне та закордонне духовенство в південноукраїнському регіоні було представлене лише окремими особами, які опинялись тут у той чи інший історичний момент. У той же час духовенство парафіяльне, військове і чорне відігравало помітну роль у житті цієї частини імперії.

Парафіяльне духовенство, яке залишалось найчисельнішою групою духовних осіб (див. додаток П), традиційно поділялось на священно- та церковнослужителів (причетників). Опрацьовані нами масиви джерел останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. зафіксували розуміння на півдні України під першими протоієреїв, ієреїв (священиків) та дияконів, а під другими — дячків і паламарів (з часом дячки і паламарі стали записуватись як псаломщики). Лише у небагатьох документах зустрічається згадка про іподияконів (осіб, що виконували відповідні обов’язки без посвяти в дияконський сан), які належали до церковнослужителів. Стосовно північної частини Слов’янської та Херсонської єпархії другої половини 70 – початку 80-х рр. XVIIІ ст. документами зафіксована наявність вікаріїв (вікарних священиків), які призначались для допомоги в служінні самим парафіяльним священиком або вдовою священика до досягнення її сином повноліття. Зауважимо, що стосовно поділу священно- та церковнослужителів в історичній літературі побутують суперечливі твердження, що пояснюється як базуванням дослідників на матеріалах різних частин імперії і різного датування, так і елементарною неуважністю при використанні термінів. Прикладами першого можуть служити розподіл І. Смоличем причетників на псаломщиків і дячків [969], а О. Крижанівським — на псаломщиків і паламарів [970]; прикладом другого — теза В. Познанського про належність дячків до священнослужителів [971].

Для розуміння статусу парафіяльного духовенства, його місця в суспільстві, рівня взаємодії цієї групи духовної верстви з мирянами принципово важливо дослідити порядок і принципи формування лав південноукраїнських священно- та церковнослужителів, ступінь можливостей соціальної мобільності.

Істориками церкви Російської імперії вже давно відмічена тенденція занепаду „виборного начала” формування духовної верстви. М. Никольський взагалі стверджував, що постанови „Духовного регламенту” стосовно парафіяльного духовенства остаточно звели нанівець парафіяльні вибори, залишивши на їхньому місці лише фікцію [972]. Тенденція дійсно мала місце. Але процес обмеження „виборного начала” був досить тривалим, і його темпи визначались не тільки рішеннями вищих органів влади, але й місцевими традиціями, характером взаємин архієреїв зі світськими особами, рівнем потреби в поповненні лав священно- та церковнослужителів.

Підставою для існування точки зору про фіктивність права вибору членів причтів стала передбачена „Духовним регламентом” необхідність затверджувати запропоновану парафіянами кандидатуру рішенням єпархіального архієрея (тому ми і вживаємо термін „призначення”). Проте, саме таке повноваження керівника єпархії на півдні України тривалий час мало значною мірою номінальний характер. Якщо за часів Нової Січі архієреї затверджували фактично кожну „пропозицію” запорожців з огляду на роль Коша в управлінні церковною справою [973], то після влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії значне чисельне переважання справ, у яких архієреї погоджувались із представленими їм громадами чи поміщиками кандидатурами на зайняття місць при південноукраїнських церквах, обумовлювалось передусім міркуваннями необхідності сприяти колонізації, йти назустріч побажанням переселенців і зважати на нестачу духовних осіб у південному краї.

До того ж, парафіяльне духовенство мало відігравати доволі важливу роль у впровадженні на місцях державної політики. Тож від того, наскільки парафіяни будуть сприймати духовних осіб як „своїх”, наскільки глибокою буде довіра до них, значною мірою залежала успішність реалізації наміченого. У поміщицьких маєтках духовенство мало стати одним із важелів впливу власників населених пунктів на їх мешканців, і в цьому плані обрання найбільш прийнятного кандидата самим поміщиком також цілковито відповідало інтересам дворянської держави.

Крім того, при надзвичайно поширеній у південному краї, що активно колонізувався, практиці направлення духовних осіб до парафій ще до того, як була зведена церква (такі особи мали статус указних, тобто призначені указом, який діяв „до розгляду” і не давав право на довічне перебування при парафії), саме від порозуміння священно- чи церковнослужителя з місцевими мешканцями певною мірою залежало, як швидко буде зведена релігійна споруда і чи відбудеться це взагалі.

Не слід забувати і про те, що виборні традиції ще залишались глибоко вкоріненими і в сусідніх українських єпархіях, де на затвердження архієрея представлялись обрані мирянами священнослужителі, а влаштування церковнослужителів взагалі було справою парафії (на відміну від російських єпархій, у яких ці посади заміщались згідно з волею єпархіальної влади) [974].

Звернемо увагу на важливу деталь: попри те, що в разі розташування релігійної споруди у приватних маєтностях початок справі клало не „заручне прохання” громади, а донесення, складене власником маєтку чи його представником (управляючим), маємо факти подання поміщиками, разом із іншими документами, підписки громади про бажання мати в себе ту чи іншу духовну особу.

Виборність духовенства була одним із важелів, завдяки якому зберігалась залежність священно- та церковнослужителів від світських осіб. Громади та поміщики мали можливість (при наявності кількох кандидатур) залишати в себе того, хто більше відповідав їхнім інтересам. Інша справа, що в умовах нестачі бажаючих йти у віддалені не освоєні місцевості парафіяни не завжди мали з кого обирати. У випадках, коли громада або поміщик не мали кандидатури для заміщення вакансії, вони просили єпархіальне керівництво направити до них гідну особу.

Виборність розглядалась місцевою владою як невід’ємне право, а тому навіть у разі планування направлення духовної особи до тієї чи іншої релігійної споруди робилось застереження, що це допускається в разі отримання згоди парафіян. Навіть у тому випадку, коли місце мало бути передане спадково, вимагалась згода на це громади.

Порядок влаштування духовних осіб до парафій не заперечував права священно- та церковнослужителів висловлювати свої побажання щодо місця служіння. Це знаходило втілення не лише у видачі консисторією відкритих указів для пошуку вакантних місць. У разі, коли поміщик просив консисторію призначити до його маєтності певну духовну особу, запитувалась згода останньої; якщо ж консисторія цього не робила, священнослужитель мав можливість, у разі незгоди, просити духовне керівництво про інше призначення.

З кінця XVIII ст. при влаштуванні до парафій єпархіальні архієреї мали керуватись зміненими правилами, які об’єктивно обмежували виборність. Згідно з синодальним указом від 7 травня 1797 р., парафіяни повинні були подавати не прохання про посвяту, але ухвалу про чесну поведінку кандидата. Навіть при наявності такого документа священно- чи церковнослужитель мав призначатись лише при засвідченні його порядної поведінки духовним правлінням або благочинним. Крім того, обумовлювалось, що архієреї мають віддавати перевагу випускникам семінарій навіть перед тими особами, про призначення яких проситимуть парафіяни [975]. Наступними кроками в обмеженні „виборного начала” і посилення вимог з боку єпархіального керівництва до кандидатів стали іменний указ від 11 липня 1816 р. [976], височайше затверджена 22 грудня 1823 р. доповідь Синоду [977], іменний указ від 17 червня 1826 р. [978], синодальний указ від 31 липня 1833 р. [979]

Ці документи, втім, не передбачали ліквідації виборності, і вона на Півдні зберігалась [980]. Зокрема продовжувала діяти практика подання парафіянами ухвал про поведінку кандидатів. Тому особи, які бажали отримати місце при церкві, шукали способи для маніпулювання парафіянами й отримання від них потрібних документів. Скарги мирян про ошукування їх аколітами ставали підставою для перевірки і для усунення новопризначених. Так, мешканці села Олександрівки пояснювали Херсонському духовному правлінню, що підписи за багатьох із них на ухвалі стосовно прийняття до Миколаївської церкви на місце третього священика Любисткова були поставлені без їхнього відома і згоди. Через це аколіту було наказано шукати інше місце [981]. У 1824 р. мешканці села Шестерні скаржились на диякона Севастяна Ямчецького, який схиляв деяких парафіян підписати ухвалу, запрошуючи їх до своєї хати і „пригощаючи доп’яна”. Миряни зазначали, що вони відмовляли Ямчецькому навіть коли в їхньому селі 2 роки не було священика, а батько і мати Севастяна намагались переконати проханнями через сільську поліцію, щоб їхньому синові дали ухвалу про порядну поведінку [982].

Як і призначення, усунення духовних осіб від церкви не мало здійснюватись мирянами самостійно. Продовжували діяти умови заборони, запровадженої за пропозицією Синоду ще в 1743 р. [983] Тоді як з території Запорозьких Вольностей відповідні справи далеко не завжди доходили до єпархіальної влади (у тому числі через служіння при багатьох храмах ченців, підпорядкованих ставропігійному Києво-Межигірському монастирю), після 1775 р. саме єпархіальні архієреї приймали рішення про переміщення. Парафіяни ж чи поміщики могли лише ініціювати це питання, якщо їм була не до вподоби та чи інша духовна особа. Втім, це „лише” в умовах фінансової залежності духовенства від мирян часто мало вирішальне значення. Якщо архієрей і відмовляв, у разі наявності серйозного конфлікту парафіяни могли створити нестерпні умови для неугодного священно- чи церковнослужителя, так що той через деякий час сам просив про переміщення.

Попри те, що в XVIII ст. при зайнятті місця при парафії священнослужителі зобов’язувались не проситись до іншої церкви до смерті, переміщення духовних осіб і в останній чверті XVIII, і в першій половині ХІХ ст. було досить поширеним явищем. Крім конфліктів із парафіянами, найбільш поширеною причиною звернень про переведення було бажання отримати місце, яке приносило більше прибутків. У результаті рівень такої мобільності був досить високим. За формулярними відомостями 1805 р. серед священно- та церковнослужителів, підлеглих Херсонському духовному правлінню, 46% були позначені такими, що раніше служили при інших церквах. У 1815 р. цей показник становив 44% [984]. Ця цифра є близькою до тієї, що відбивала стан справ в імперії в цілому: за підрахунками Г. Фріза, на 1830 р. майже половина священиків свого часу була переведена з інших парафій [985].

Посилання

968. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 317; Freeze G.L. The Russian Levites… — P. VII.

969. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 655.

970. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні… — С. 109.

971. Познанский В. Очерк формирования русской национальной культуры. Первая половина ХІХ века. — М.: Мысль, 1975. — С. 32.

972. Никольский Н.М. История русской церкви. — 3-е изд. — М.: Изд. Политической литературы, 1983. — С. 212.

973. Лиман І. Стосунки Коша Війська Запорозького і київських митрополитів з церковних питань в період Нової Січі… — С. 56 – 59.

974. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 319 – 320.

975. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XXІV. — С. 606 – 608, 635 – 636.

976. Там само. — Т. XXХІІІ. — С. 930.

977. Там само. — Т. XXХVІІІ. — С. 1337 – 1341.

978. Там само. — Собр. ІІ. — Т. І. — С. 590 – 591.

979. Там само. — Т. VIII. — Отд. І. — С. 447 – 448.

980. Лиман І.І. Призначення священно- і церковнослужителів до храмів півдня України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 7. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2003. — С. 223 – 229; Греческая церковь Троицы в Одессе, 1808 – 1809… — С. 62; Антонович М. Українська православна церква в XVIII і ХІХ століттях // Ювілейний збірник праць наукового конгресу у 1000-ліття хрещення Русі-України. — Мünchen: E. Mühlthaler’s Buch-und Kunstdruckerei, GmbH, 1988/1989. — C. 289.

981. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 769. — Арк. 12 – 17.

982. Там само. — Спр. 1534. — Арк. 1 – 25.

983. Freeze G.L. The Russian Levites… — P. 162.

984. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 642, 644, 645, 812, 1156, 1158.

985. Freeze G.L. The Parish Clergy… — P. 59.