Зростання принципу спадковості

І.І.Лиман

Паралельно з обмеженням виборності священно- та церковнослужителів відбувалось посилення спадковості при зайнятті місць. Спадковості, яка, за формулюванням П. Знаменського, мала як широке значення (спадковість права на духовне служіння), так і значення вузьке (спадковість прав служіння при певній родовій церкві і на певному місці) [986]. Такий порядок заміщення місць розвився ще в XVII ст., а низкою документів вищих органів влади, прийнятих до 1775 р., він набув підкріплення. Як у цей період, так і в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. при регулюванні можливостей поповнення складу підлеглих духовного відомства вихідцями з інших верств центральна влада була змушена враховувати фінансовий (фіскальний) аспект, рівень наповненості парафій, цілу низку інших обставин. Вимоги до кандидатів на зайняття посад при парафіях, які підтверджувались і доповнювались, були основним засобом обмеження можливостей поповнення духовного відомства ззовні. І все ж ці вимоги в деяких випадках були дещо розпливчатими, що давало можливість єпархіальним архієреям на власний розсуд вирішувати питання про допуск тієї чи іншої особи до служіння при парафії [987].

При тому, що тенденція посилення спадковості простежувалась і на півдні України, для цього регіону не була справедливою висловлена П. Знаменським і повторена І. Смоличем по відношенню до Російської імперії в цілому теза про те, що XVIII ст. застало спадковість у широкому значенні „достатньо розвиненою та міцною, так що подальший її розвиток прямо вів уже до усунення від церковного служіння всіх сторонніх кандидатів недуховного походження і до повної замкненості самого духовного звання” [988]. Не підтверджується на матеріалах південноукраїнських парафій і висновок Г. Фріза про те, що вже в останніх десятиріччях XVIII ст. зникла навіть потенційна можливість мобільності в духовний стан [989].

На землях Запорозьких Вольностей спадковість прижилась у досить обмежених обсягах. Причому мова йде про спадковість у широкому значенні, тоді як зайняття сином місця при церкві, де служив батько, взагалі було рідким виключенням. Більш глибоко проникло спадкове начало в порядок заповнення причтів церков, які знаходилися в інших частинах регіону, що був переданий під духовне керівництво Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея. У відомостях, складених у 1776 р. Переяславською, Воронезькою та Білгородською консисторіями, знаходимо чимало „династій” священно- та церковнослужителів, що були передані під управління архієпископа Євгенія (стосовно осіб, переведених із Київської єпархії таких даних не маємо, оскільки у відповідній відомості не подано прізвищ представників парафіяльного духовенства). Через те, що бракує даних про характер родинних зв’язків духовних осіб, які носили однакові прізвища, немає можливості скласти точну статистику, але все ж можна констатувати, що „династії” не тільки не переважали, але і становили відносно невеликий відсоток серед загальної кількості духовенства [990].

В останній чверті XVIII ст. для півдня України, в порівнянні з іншими регіонами імперії, було зроблене виключення, яке об’єктивно зберігало традицію зайняття місць при парафіях вихідцями не з духовної верстви. У донесенні Синоду Євгеній (Булгаріс) писав про необхідність висвячувати в священнослужителі таких, що виходили до Російської імперії, православних „козацького та посполитого звання”. Підставою для цього архієпископ називав нестачу в єпархії священиків і гідних посвяти дітей священно- та церковнослужителів, а також побажання парафіян і вимоги губернаторів. Ухвалою Синоду від 25 лютого 1779 р. такий дозвіл був даний. Причому відносно заповнення вакансій не лише при парафіях переселенців із-за кордону, але і при так званих „російських церквах”, тобто спорудах, при яких знаходилось автохтомне населення або вихідці з інших частин імперії [991].

На кінець XVIII ст. спадковість зайняття місць при парафіях домінуючою на Півдні ще не стала. Вивчивши матеріали ревізій і формулярні відомості ряду церков Придніпров’я кінця XVIII ст., Я. Новицький прийшов до висновку, що лише 1/3 духовенства тут походила з духовної верстви [992]. Серед документів ДАДонО за 1801 р. зберігається „Список про моральний стан священно- та церковнослужителів, які знаходяться у відомстві Маріупольського духовного правління”. У ньому позначено соціальне походження кожного підлеглого духовного відомства на підконтрольних правлінню землях. Як випливає із „Списку”, серед цих осіб лише 20 були синами священиків і 1 — дячка. Стосовно 29 осіб позначено „з поселян”, 4 — „з малоросіян”, 3 — „з міщан”, 2 — „із звільнених поміщицьких селян”. Крім того, було по одному запису „звільнений з казенних поселян”, „син купецький”, „з козацького звання”, „з губернських реєстраторів”, „польський виходець з малоросіян”, „з грузинів”, „з дворян”. Отже, з 66 священно- та церковнослужителів менше третини походило з духовної верстви. Ні про яке надходження всього поповнення кліру з духовного відомства мова не може і йти. Не підтверджується і тенденція, помічена Г. Фрізом стосовно центральноросійських єпархій — поповнення лав священиків майже виключно за рахунок дітей священнослужителів, із всіляким обмеженням можливостей зайняття цих посад дітьми не тільки світських осіб, але і церковнослужителів. Як свідчать матеріали того ж „Списку”, із всіх 45 осіб, які мали походження не з духовної верстви, лише 5 були церковнослужителями, решта ж 40 — священиками та дияконами. Переважна ж більшість священницьких дітей займали посади дячків та паламарів, тобто церковнослужителів [993].

Показники церков Маріупольського духовного правління не були винятковими для Південної України. Як випливає з формулярних відомостей перших двох десятиліть ХІХ ст., великим був відсоток вихідців із інших верств і серед священно- та церковнослужителів багатьох інших південноукраїнських парафій. Серед головних причин такої ситуації — більш пізнє поширення на регіон загальноімперської системи формування духовного відомства, відчутна нестача тут священно- і особливо церковнослужителів, викликана швидким зростанням мережі релігійних споруд, нестача в останній чверті XVIII ст. в краї світських закладів освіти, і, як наслідок, значний відсоток вихідців не з духовної верстви серед вихованців семінарії. З роками, разом з тим, як ішли з життя ті священно- та церковнослужителі, що зайняли свої посади при парафіях у XVIII ст., відсоток вихідців із духовного відомства серед південноукраїнського духовенства збільшувався, і регіон у цьому плані немов би „наздоганяв” центральноросійські єпархії, у яких відповідні показники були досягнуті набагато раніше. І все ж лави священно- та церковнослужителів так і не стали остаточно закритими для вихідців із інших верств, хоча кількість осіб, які приймались до духовного відомства, і була дуже невеликою [994].

Стосовно спадковості у вузькому значенні зауважимо, що норми законодавства щодо нього не були узгодженими між собою. Це давало єпархіальним архієреям можливість на власний розсуд розглядати ту чи іншу справу. Річ у тім, що перебування родичів при одній церкві заборонялось „Духовним регламентом” [995]. Але, за висловом А. Карташева, Петро І однією рукою підписав „Духовний регламент”, а іншою видав височайший указ 1722 р., яким фактично дозволив синам священиків знаходитись дячками і паламарями при церквах, де служили їхні батьки [996]. Тож у рішеннях південноукраїнських архієреїв із відмовою в зайнятті спадкових місць зустрічаємо посилання на „Духовний регламент”, а в рішеннях зі згодою — на указ 1722 р. Причому відсоток відмов на зазначеній підставі був невеликим. Тут можна погодитися з твердженням І. Смолича, що в імперії і саме парафіяльне духовенство, і єпархіальна влада були зацікавлені в спадковому заміщенні вакансій [997]. Щоправда, на півдні України в умовах, коли відбувались активна колонізація і, внаслідок цього, — неперервна трансформація мережі церков, коли відчувалась нестача духовних осіб у нововлаштованих населених пунктах, у єпархіальної влади не було такої суворої акцентованості на сприянні спадковості, як у їхніх колег із інших єпархій.

Одним із мотивів закріплення спадковості була необхідність піклуватись про сиріт духовного звання — доньок священнослужителів. Південноукраїнською єпархіальною владою докладалось чимало зусиль, аби на таких особах одружувались священно- та церковнослужителі і таким чином перебирали піклування про них на себе. Серед таких заходів згадаємо практику, згідно з якою причетники, які одружувались з жінками світського звання, могли ставати дияконами через 8 років, а ті, хто одружувався з доньками духовних осіб — через 4 роки; обмеження в праві отримання священства тих південноукраїнських дияконів, чиї дружини походили зі світських верств; штрафування священиків, які вінчали духовних осіб зі світськими; обіцянки „вигідних місць” тим семінаристам, які одружувались із сиротами духовного звання [998]. До цього ж ряду слід поставити і закріплення місця при церкві, яке звільнилось через смерть священнослужителя, як приданого за донькою померлого [999].

Зрозуміло, що при такому підході питання наявності любові між майбутнім священнослужителем і спадкоємницею духовної особи не було актуальним. Як не було воно актуальним і в тих випадках, коли аколіт поспіхом шукав наречену перед отриманням сану, навіть якщо його вже чекало місце при певному храмі чи установі і не треба було дбати про пошук молодої зі звільненим батьківським місцем. Типовим був факт біографії К. Павловського: менше ніж за три тижні до висвячення в диякони він одружився з 14-річною дівчиною, яку незадовго до того „намітив собі в наречені”, пробувши кілька днів у Новомиргороді [1000]. Яскраво описує свої пошуки „подруги життя” перед призначенням до Херсона М. Соколов. Коли в нього через „забракування” кількох кандидаток за їхнє малолітство залишилась лише одна, Соколов звернувся за порадою до протоієрея і той сказав: щоб не втратити місця, треба скоріше одружитись. На зауваження ж Соколова, що хоча наречена і „є під рукою”, але не дуже подобається, протоієрей відповів: „Та хто одружується з любові? Після злюбляються і звикають один до одного. Одружуйся на тій, яку Бог посилає”. Майбутній священик так і зробив [1001].

Посилання

986. Знаменский П. Приходское духовенство… — С. 81.

987. Лиман І. Призначення священно- і церковнослужителів до храмів півдня України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. — Вип. 7. — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 2003. — С. 223 – 229.

988. Знаменский П. Приходское духовенство… — С. 81; Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 322.

989. Freeze G.L. The Russian Levites… — Р. 204.

990. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 56. — Спр. 436. — Арк. 308 – 324, 342 – 352, 358 – 362.

991. Полное собрание постановлений и распоряжений… — С. 219 – 220.

992. Новицкий Я.П. История г. Александровска… — С. 19.

993. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 80 – 102.

994. Извлечение из отчета о епархиальном управлении за минувший 1860 год… — С. 105; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 2067. — Арк. 9.

995. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 75.

996. Карташев А. История Русской Церкви… — С. 734 – 735.

997. Смолич И.К. История русской церкви… — Часть первая. — С. 322.

998. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1312; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 301. — Арк. 18 – 18 зв.; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 129.

999. ДАДонО. — Ф. ф. 69. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 20 – 21.

1000. Автобиография протоиерея Карпа Павловского // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1909. — Вып. 5. — С. 116.

1001. Воспоминания и автобиография Одесского протоиерея Николая Ивановича Соколова… — С. 572.