Триб життя

І.І.Лиман

У цілому впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. духовенство отримало такий обсяг прав і привілеїв, який сприяв зміцненню грані між ним і податними непривілейованими верствами. Сприяти цьому мали і заходи єпархіального керівництва, спрямовані на досягнення парафіяльним духовенством шанобливого положення в суспільстві. Втім, єпархіальна влада не могла кардинально змінити умови життя своїх підлеглих, що дало б можливість чітко виокремитись своєрідній „матеріальній культурі” [1053] цієї групи. Тож матеріальна культура парафіяльного духовенства мало відрізнялась від відповідної культури інших верств. Точніше, визначальною була не верствова належність, а місце проживання і рівень заможності того чи іншого представника парафіяльного духовенства. Так, у сільській місцевості побутові умови проживання духовенства були подібними до умов проживання селян (інше питання, що сільські священики, як і селяни, мали не однаковий рівень заможності). Побут бідного сільського священика початку 30-х рр. ХІХ ст. досить яскраво описаний у спогадах протоієрея М. Соколова. Випускник Київської академії, який лише недавно прибув на Південь, зупинився у ніч перед Різдвом у священика села Тягинка, за 15 верст від Херсона, і був вражений тіснотою і бідністю, побаченими там. Двір був огороджений гноєм і не мав інших будівель, крім хати. В останній знаходились лише піч, стіл і лави. Підлога була глиняною і мокрою. На вечерю у тягинського священика подали сірий прісний хліб і квашену капусту без олії. Як відмітив Соколов, якому пізніше довелось чимало подорожувати краєм, не набагато кращими були умови життя і в інших сільських священиків Херсонського повіту [1054].

Так само як і побутові умови, у багатьох духовних осіб і культурний рівень, моральність, спосіб життя мало відрізнялись від тих, що спостерігались у їхніх парафіян. Особливо випукло це давало про себе знати в останній чверті XVIII ст., коли великий відсоток священно- та церковнослужителів являли собою вчорашні світські особи, а система духовної освіти в регіоні ще не поширила свого впливу. Тож духовній владі довелось докладати чимало зусиль, аби досягти змін у цій сфері.

Для того, аби підняти рівень поваги до священно- та церковнослужителів, без чого пастирська діяльність була б малоефективною, єпархіальне керівництво перш за все мало викорінити серед духовенства вади, якими страждали парафіяни. Безумовно, найбільш поширеною серед цих вад і такою, боротьбі з якою приділялась найбільша увага, було пияцтво. Описи справ, що розглядались в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. південноукраїнськими консисторіями і правліннями, містять чимало формулювань „про пияцтво”. Так, за описом 1 фонду „Херсонська духовна консисторія” ДАОО серед справ про проступки духовенства саме таку позначку мають 7%, за описом фонду „Херсонське духовне правління” ДАХО — 4%, фонду „Катеринославська духовна консисторія” ДАДО — 7%, фонду „Таврійська духовна консисторія” ДААРК — 12%. При ознайомленні ж із справами, які розпочинались за обвинуваченнями представників парафіяльного духовенства в інших проступках чи злочинах, з’ясовується, що чи не більшу частину цих порушень супроводжувало все те ж пияцтво. Чимало позначок про цю хворобу знаходимо й у формулярних відомостях духовенства. І це при тому, що далеко не завжди укладачі цих документів робили відповідні записи навіть при наявності фактів пияцтва.

Боротьба велася як на загальнодержавному, так і на єпархіальному рівні. Вищою державною владою була видана ціла низка указів із регламентацією заходів проти поширення хвороби серед підлеглих духовного відомства [1055].

Для впровадження цих заходів у життя залучались усі рівні єпархіальної влади. Після надходження з Петербурга чергового указу благочинним було наказано надіслати свої пропозиції щодо викорінення пияцтва та дій, що не відповідають сану. Збереглися відповіді благочинних. Одним із чотирьох з них пропонувалось передати справу самим благочинним, які мали утримувати винних у спеціальному будинку на хлібі та воді, в разі повторення випадку пияцтва — саджати на ланцюг або карати тілесно, і лише після цього доповідати духовному керівництву. Причому пропонувалось позначку про пияцтво заносити у формулярні відомості лише того року, в який накладено покарання. Пропозиція другого благочинного багато в чому нагадувала попередню, тільки опускалась згадка про ланцюг і пропонувалось передавати справу духовному керівництву лише в тому випадку, коли винний не виправлявся. Ще один благочинний обмежився лише пропозицією, яка повторювала указ Синоду — заборонити духовним особам перебувати в одних компаніях з „простолюдинами”. Нарешті, четвертий благочинний розвинув цю ідею, пишучи, що священно- та церковнослужителі найчастіше знаходять привід напитися після хрестин, поминань та інших обрядів, а тому слід наказати духовним особам одразу після завершення таїнства йти додому, і, до того ж, заборонити їм вступати в спорідненість і кумівство з „простолюдинами”, оскільки такі зв’язки сприяють розбещенню. Пропонувалось штрафування винних, оприлюднення їхніх дій, призначення спеціальних духівників для сповідування і напучення порушників [1056].

По відношенню до пияків застосовувався весь арсенал можливих рішень духовного суду, який включав зауваження, догану, уклони, штрафи, посилення нагляду, виключення зі штату, усунення від посади, тілесні покарання (до їхньої заборони), направлення на виправлення до архієрейських будинків і монастирів, тимчасову заборону священнослужіння з накладенням єпитимії без усунення від посади, тимчасову заборону священнослужіння із усуненням від посади з переведенням у причетники, позбавлення сану із залишенням в духовному відомстві на нижчих посадах, нарешті, позбавлення сану та виключення з духовного відомства.

Але справи розпочинались стосовно далеко не кожного пияка, і не кожна справа надходила на розгляд єпархіального архієрея. А від того, як він розцінював ситуацію, суттєво залежала активність підлеглих у боротьбі проти хвороби. Про те, що такі оцінки могли бути протилежними стосовно однієї єпархії майже у той самий час, красномовно свідчить такий факт. Перед від’їздом до Тверської єпархії Гавриїл (Розанов) писав про „спокійну поведінку” духовенства і радив йому дотримуватись такого життя і надалі [1057]. А Інокентій (Борисов), який невдовзі зайняв кафедру в Одесі, у 1849 р. наказав активно взятись за викорінення пияцтва та буйства серед духовенства, яке, згідно з ним, „в цьому відношенні, на жаль, чи не гірше духовенства всіх єпархій” [1058].

Разом із тим, що заборона духовним особам брати участь у застіллях мирян використовувалась як метод профілактики пияцтва священно- та церковнослужителів, це, поряд із забороною духовенству танцювати, грати в карти, навіть спостерігати, як це роблять інші [1059], було спрямоване на формування специфічної субкультури підлеглих духовного відомства.

Дистанціюванню від мирян мала служити і регламентація зовнішнього вигляду та одягу духовних осіб. У справах, що велися духовним судом, непристойне вбрання священно- чи церковнослужителів розглядалось як особлива обставина, яка з негативного боку характеризувала підсудного. У 1793 р. митрополит Гавриїл (Бонулеску-Бодоні) зазначив резолюцією: незважаючи на те, що всі кандидати на посади священнослужителів перед посвятою дають зобов’язання носити пристойний одяг, йому відомо, що деякі протопопи і багато хто зі священиків і дияконів забувають про це і ходять в громадські місця без ряс, у самих каптанах, та ще й із заплетеними косами. Тож було наказано підтвердити по єпархії, що в такому вигляді священнослужитель може знаходитись лише в себе вдома [1060].

Було звернуто увагу на зовнішній вигляд священнослужителів при проведенні богослужінь. Афанасій (Іванов), помітивши, що священик служив вечерню в кожусі нарозхрист і лише з надітою на шию єпитрахиллю, що в церкві підризники зшиті з білого полотна на кшталт жіночих сорочок із збірними воротами та рукавами і з обшивками на них, повідомив по єпархії, що проведення служб без верхнього священницького вбрання суперечить церковній благопристойності і означає неуцтво та недбальство. Архієрей наказав по всіх церквах знищити або перекроїти на рушники неправильно пошиті підризники, залишивши лише шиті шовком або сріблом. Цим Афанасій повторив розпорядження одного зі своїх попередників на кафедрі, Амвросія (Серебреникова) [1061].

У 1820 р. було видано указ про заборону носити світський одяг учням семінарій і духовних училищ [1062]. Інокентій (Борисов) після першої ознайомчої поїздки по єпархії у 1848 р. розпорядився, аби причетники ходили в напівкаптанах із поясом і в капелюхах, але не в картузах набакир і не в куцих казакінах [1063]. А в 1852 р. Херсонська духовна консисторія видала указ про підтвердження священнослужителям заборони носити капелюхи іншого, ніж чорного, кольору [1064].

Відомі і приклади незадоволення єпархіального керівництва надмірною, на їхню думку, розкішшю, якою обзавелись деякі їхні підлеглі. Зокрема архієпископ Феофіл сварив ректора Катеринославської семінарії за утримання „жениховського для виїзду екіпажу” [1065].

Запроваджувались заходи проти паління духовними особами тютюну (так, архієпископ Інокентій з приводу звісток про поширення паління серед випускників семінарії наказав благочинним доповісти про винних, об’явити всім із підписками, що паління суворо забороняється, і уважно стежити, аби ці підписки не порушувались) [1066].

Але вже самі ці підтвердження заборони та інші заходи свідчили, що духовенство не вдавалось ізолювати, і вплив світського суспільства був досить помітним. Важливим чинником, який не давав парафіяльному духовенству „відірватись від народу”, були самі побутові та господарські умови життя священно- та церковнослужителів. Про тісне спілкування в побутовій та господарській сферах із мирянами, так само як і про характер такого спілкування, певною мірою свідчать справи південноукраїнських духовних правлінь і консисторій, які розглядались за взаємними скаргами мирян і представників парафіяльного духовенства.

Таким чином, при наявності на півдні України тенденцій обмеження виборного начала і посилення спадковості, що спостерігались і в інших регіонах імперії, замкненість духовного відомства в краї формувалась із значним відставанням, так і не ставши абсолютною. Свою роль зіграли традиції краю і сусідніх українських єпархій, більш пізній початок активної розбудови храмової мережі, нестача духовних осіб, закладів духовної освіти, який спостерігався в останній чверті XVIII – в перші десятиліття ХІХ ст. Світське суспільство продовжувало мати могутній вплив і на матеріальне, і на реальне соціальне становище священно- та церковнослужителів, на їхню культуру. Самé парафіяльне духовенство не сформувалось у монолітну групу і певною мірою являло конгломерат осіб із досить різними умовами існування, що визначались не лише наявністю певного сану чи посади, але й місцем служіння.

Посилання

1053. Freeze G.L. The Russian Levites… — P. 210.

1054. Воспоминания и автобиография Одесского протоиерея Николая Ивановича Соколова… — С. 577.

1055. НКМ. — КП – 25092 / Арх – 8302; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVI. — С. 92 – 98; ДАДО. — Ф. 106. — Оп. 1. — Спр. 294. — Арк. 55; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXХVI. — С. 324 – 325; Т. ХXХVІI. — С. 406 – 408; T. XL. — С. 200 – 201; Собр. ІІ. — Т. VIII. — Отд. І. — С. 447 – 448.

1056. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 376. — Арк. 2 зв. – 23.

1057. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 2. — Арк. 48 зв.

1058. Там само. — Арк. 59 зв.

1059. Беднов В. Путевые заметки ректора Екатеринославской духовной семинарии… — С. 38 – 39; Freeze G.L. The Russian Levites… — P. 213.

1060. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 169. — Арк. 1.

1061. Новицкий Я.П. Из церковной летописи // ЛЕУАК. — Екатеринослав, 1910. — Вып. 6. — С. 121 – 123.

1062. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1363.

1063. Петровский С. Семь Херсонских архиепископов… — С. 41.

1064. ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 2072. — Арк. 4.

1065. Беднов В. Путевые заметки ректора Екатеринославской духовной семинарии… — С. 38.

1066. ДАМО. — Ф. 169. — Оп. 1. — Спр. 10. — Арк. 258.