Джерела коштів

І.І.Лиман

Заходи щодо стримування зростання чисельності духовних осіб великою мірою диктувались тим, що держава не поспішала брати на себе всі витрати по утриманню духовної верстви. Основний тягар фінансування довгий час несли самі парафіяни. Щоб цей тягар не був занадто важким, центральна влада і пішла шляхом обмеження кількості священно- та церковнослужителів.

На час заснування Слов’янської та Херсонської єпархії джерела прибутків парафіяльного духовенства використовувались ті ж самі, що і до XVIII ст.: 1) плата за треби; 2) добровільні пожертви парафіян; 3) руга, тобто субсидія натурою або грошима; 4) прибутки від церковних земель. Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. система фінансування зазнала змін, але вказані вище джерела збереглися.

До 1801 р. діяли розцінки на треби, встановлені на користь церковного духовенства указом 1765 р.: за молитву рожениці — 2 коп., хрещення немовля — 3 коп., вінчання — 10 коп., поховання дорослого — 10 коп., поховання немовлят — 3 коп. Передбачалось, що за сповідування та причащання плата не повинна була стягуватись взагалі, а за молитви та поминання батьків парафіяни могли сплачувати суму, яку встановлювали самі. Дозволялося, аби парафіяни давали за власним бажанням більше, ніж визначало законодавство, але за умови, що священнослужителі не будуть їх до цього примушувати [1020].

Зазначені суми були занадто малі, і тому порушення указу 1765 р. було ординарним явищем. Запорозьке козацтво, яке мало зважало на регламентацію духовного життя з боку центральної влади, саме визначало норму винагороди, що повинна була сплачуватись на території Вольностей [1021]. У Слов’янській і Херсонській єпархії і архієпископу Євгенію, і його наступникам довелося підписати не один указ, яким духовенству підтверджувалась заборона примушувати парафіян до надання більшої платні за треби. Втім, незважаючи на погрози покарання, зловживання не припинялись [1022]. Мали місце стягнення за треби в розмірі 3, 4, 5 крб. [1023] Залишались можливості приховування грошей. До таких заходів парафіяльне духовенство підштовхували як первісно низькі суми платні, передбачені законодавством, так і інфляція, яка мала місце після підписання указу 1765 р.

Судити про недостатність офіційної плати за треби можна з реєстру грошових прибутків вершинокам’янського священика І. Карпова. Цей документ було складено спеціально відрядженими духовними особами, які опитували парафіян. Згідно з реєстром, з серпня 1779 по травень 1781 р. священик одержав за хрещення немовлят 2 крб. 15 коп., за поховання 1 крб. 74 коп., а загалом 3 крб. 89 коп. Разом із тим, не вдалося з’ясувати, скільки отримано від жертовника, за водоосвячення, акафісти, молебні перед Різдвом і на Різдво, Богоявлення, перед та у Великдень, за всенощні, освячення, вінчання, сорокоусти, скільки одержано грошей у карнавку, за свічки та проскури тощо [1024].

Покращити ситуацію був покликаний іменний указ від 3 квітня 1801 р., яким плата за треби, встановлена раніше, подвоювалась із підтвердженням, що священно- та церковнослужителі не мали права вимагати гроші [1025]. Але зловживання не припинились. Південноукраїнська єпархіальна влада була змушена знов і знов доводити до відома підлеглого духовенства зміст указів 1765 і 1801 рр., погрожуючи вжити суворих заходів до порушників [1026].

З огляду на розуміння того, що причина такої ситуації полягала не стільки в зіпсованості парафіяльного духовенства, скільки в недосконалості існуючої системи фінансування, у першій половині ХІХ ст. у Петербурзі неодноразово піднімалось питання про заміну плати за треби стягненням з парафіян певної суми щорічно або ж призначенням духовенству державного жалування. Втім, до середини ХІХ ст. перша пропозиція не була реалізована взагалі, а друга втілена в життя лише частково, не на всій території Півдня.

Зважаючи на залежність статків священно- та церковнослужителів від кількості парафіян, релігійні потреби яких вони задовольняли, зрозуміле ревне ставлення священиків до влаштування на території їхніх парафій похідних полкових церков, прагнення духовних осіб мати в парафіях більше дворів, якщо тільки вони не розташовані на далекій відстані один від одного. В архівних зібрання знаходимо чимало клопотань священиків про більш справедливий розподіл дворів, що знаходились у населених пунктах з кількома церквами, або ж при двох- чи трьохпарафіяльній церкві. Священиками складались підписки, що вони не будуть входити до дворів не своєї парафії і відправляти там треби, хіба що при наявності відповідного розпорядження духовного правління або ж загрози життю парафіян. І все ж, попри такі підписки, маємо доволі багато скарг на втручання у справи чужих парафій. Досить показовим прикладом „заробітчанства” духовної особи за рахунок не своїх парафіян є описана протоієреєм М. Соколовим активність херсонського священика Дьяковського. Останній кожного разу, коли йому доводилось направлятись по справах до Катеринослава, брав із собою святі тайни, миро, ризу, богослужебні книги і їхав через кошари і хутори, скрізь задовольняючи духовні потреби мирян, так що „куди не приїзжав — роботи припинялись”. У результаті поїздка не тільки нічого не коштувала Дьяковському, але й збагачувала його [1027].

Пожертви парафіян залишались важливим джерелом утримання духовних осіб так само, як і за часів Нової Січі. Зважаючи на велике значення пожертв для забезпечення діяльності церкви, духовне керівництво тримало під контролем їх збирання. Причому простежувалась тенденція посилення такого контролю [1028]. Центральна влада не могла регламентувати розмір пожертв, але вона мала можливості маніпулювати кількістю та видами карнавок і гаманців, у які збирались гроші, а також порядком їх зберігання та використання.

Розподіл прибутків між священно- та церковнослужителями кожної парафії був нерівномірним. У 1788 р. архієпископ Амвросій затвердив думку консисторії, згідно з якою плата за требу мала належати тому, хто здійснив обряд. Карнавковий же збір ділився за такою схемою: при парафіях, де знаходилось по 1 священику і диякону та 2 причетника, з кожного карбованця священик одержував 50 коп., диякон — 25 коп., дячок — 15 коп., паламар — 10 коп.; де перебувало 2 священики, 1 диякон і 4 причетники, кожен священик одержував по 25 коп., диякон — 14 коп., дячки — по 11 коп., паламарі — по 7 коп.; при соборах, де діяли протопоп, по два священики і диякони, 4 причетники, протопоп отримував 20 коп., священики — по 15 коп., диякони — по 10 коп., дячки — по 8 ½ коп., паламарі — по 6 ½ коп.; в разі наявності по 1 протопопу, священику і диякону і 4 причетників, протопопу виділялось 30 коп., священику — 25 коп., диякону — 12 коп., дячкам — по 10 коп., паламарям — по 6 коп.; де ж при церкві були 1 священик і 2 причетники, священик одержував 60 коп., дячок — 25 коп., паламар — 15 коп. [1029] Чинність такого порядку розподілу грошей була підтверджена у 1810 р. [1030] У грудні 1813 р. архієпископ Іов запровадив нову схему: відтепер у разі, коли дячок і паламар отримували 1 крб., диякон мав одержувати 1 крб. 50 коп., священик — 2 крб., протоієрей — 3 крб. [1031] А в 1822 р. з огляду на чисельні скарги причетників було внесене роз’яснення, що такий порядок діє лише стосовно соборних церков, тоді як в інших протоієреї мають отримувати долю, рівну зі священицькою, а диякони можуть одержувати гроші з карнавок лише якщо будуть співати і читати на криласі [1032].

Зберігався порядок, згідно з яким у разі незаповненості штатів прибутки, які передбачались на відсутню особу, мали одержуватись тим, хто реально виконував відповідні функції. Це, між іншим, спричинило намагання священиків не допускати церковнослужителів до причтів, масові масштаби чого відмічались консисторією і з чим боролось єпархіальне керівництво [1033].

Прибутки, які передбачались на незаповнені штатні місця, широко використовувались єпархіальною владою для утримання підлеглих духовного відомства, які самі себе прогодувати не мали можливостей: вдів, дружин священиків, які знаходились під слідством і тому були усунені від служіння, дітей недіючих священно- і церковнослужителів. Причому відсоток, що мала одержувати особа, яка реально виконувала обов’язки при церкві, в кожному випадку визначався диференційовано.

Для утримання вдів духовних осіб практикувалось і доручення їм виготовлення проскур із виділенням з церковних прибутків спеціального жалування за це. При багатьох церквах ці функції традиційно виконували парафіянки, і єпархіальній владі в 1-й половині ХІХ ст. довелось докласти чимало зусиль, аби не допускати до виготовлення проскур не лише осіб не духовного звання, але, в разі наявності здібних вдів, які потребували допомоги, і дружин діючих священиків [1034].

З самого початку існування на півдні України окремої єпархії ще до освячення церкви громада або поміщик мали давати зобов’язання утримувати її та її причт [1035]. Умови утримання могли бути і відмінними, залежно від характеру домовленості з причтом і єпархіальною владою. Практикувалось і спільне утримання поміщиком та громадою [1036].

Ще одне джерело фінансування, руга, застосовувалось далеко не до кожного церковного причту. Державна руга тривалий час поширювалась лише на міські церкви і кафедральні собори. Сільське духовенство в цьому плані було обійдене. До того ж, і не всі міські священно- та церковнослужителі отримували гроші від держави. Влада диференційовано підходила до питання про призначення руги кожній церкві, не поспішаючи виділяти кошти [1037]. Причти лише лічених храмів південноукраїнської єпархії в останній чверті XVIII – на початку ХІХ ст. знаходились на державній рузі. У сенатському указі від 24 жовтня 1786 р., яким передбачалась заміна для ружних церков імперії натуральної допомоги (хлібного жалування) виплатою грошей, згадувався причт лише однієї релігійної споруди, підпорядкованої південноукраїнській єпархіальній владі — бахмутської Троїцької церкви [1038].

Указом Павла І від 18 грудня 1797 р. штатні оклади священно- та церковнослужителів були підвищені [1039]. Хоча коло церков, причти яких мали право на отримання таких грошей, залишалось вузьким, до нього увійшла низка нових релігійних споруд, серед яких були храми Одеси, Овідіополя, Очакова, Єнікале, Карасубазара, Бахчисарая [1040].

За Олександра І жалування почали отримувати священно- та церковнослужителі низки інших храмів південного краю, хоча і тепер призначення утримання не носило масового характеру.

З початком царювання Миколи І з казни стало виділятись набагато більше коштів на утримання підлеглих духовного відомства. І тут простежувалось прагнення імператора уніфікувати систему. Згідно з затвердженою 7 травня 1827 р. доповіддю Комісії духовних училищ, із капіталів останньої щорічно мало виділятись по 25 тис. крб. на допомогу духовенству, яке втратило майно через пожежі [1041]. Ці витрати були збільшені вже наступного року [1042]. 6 грудня 1829 р. іменним указом передбачалось виділення дотацій причтам бідних парафій [1043]. 1830 року і ця сума була збільшена.

З 1842 р. почалося переведення парафій на штати, причому це означало не лише визначення кількості священно- та церковнослужителів, які мали знаходитись при кожній церкві, але і встановлення жалування цим особам. У 1846 р. було призначене жалування сільським причтам Херсонської і 6 повітів Катеринославської єпархії [1044]. Іменним указом від 1 березня 1848 р. штати були поширені на решту повітів Катеринославської єпархії — Бахмутський, Слов’яносербський і Маріупольський [1045]. Жалування духовним особам Херсона та повітових міст Херсонської губернії було призначено вже за Олександра ІІ, у 1860 р. [1046] Станом на той рік з державного казначейства отримували жалування 268 причтів Херсонської єпархії (загальний обсяг — 42340 крб. 20 коп.), 87 причтів Таврійської єпархії (21409 крб. 8 коп.), 325 причтів Катеринославської єпархії (60420 крб. 94 коп.). До того ж, один причт Херсонської єпархії отримував жалування з духовно-навчальних капіталів [1047].

Залежно від класу сільської церкви жалування священика становило від 70 крб. 56 коп. до 141 крб. 12 коп., дячка — від 23 крб. 52 коп. до 35 крб. 28 коп. Диякони одержували по 52 крб. 92 коп., паламарі — по 23 крб. 52 коп. [1048] Для членів причтів міських храмів передбачались дещо більші суми [1049].

За царювання Миколи І і в перші роки правління Олександра ІІ були розширені й інші види фінансування державою парафіяльного духовенства: виплата квартирних грошей, пенсій, одноразової допомоги тощо.

Стосовно підцерковної землі, якою користувались південноукраїнські духовні особи, мова вже велася, тому тут лише звернемо увагу, що, як і до інших прибутків, члени причту не завжди мали рівні можливості доступу до неї. У 1788 р. архієпископ Амвросій затвердив порядок, згідно з яким із 120 десятин підцерковної землі священик, диякон, дячок і паламар мали користуватись ділянками по 20 (якщо при храмі перебувало більше 1 священика — по 15) десятин кожний, решта ж землі повинна була йти на потреби самої церкви, вдів і сиріт [1050]. Втім, надалі, у зв’язку із запровадженням нових правил відмежування, цей порядок пішов у небуття, і земля вже ділилась залежно від сану. Причому, як правило, ділилась священиками, які, зрозуміло, кращі ділянки залишали за собою. Тож зустрічаємо чисельні скарги церковнослужителів на несправедливість, яка мала місце при такому розподілі.

Від прибутків з підцерковної землі слід відрізняти надходження від церковних крамниць, постоялих дворів, які знаходились у власності деяких священнослужителів [1051], а також із землі, якою члени причту володіли особисто [1052].

Таким чином, впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. порядок утримання парафіяльного духовенства зазнав низки трансформацій, і до початку 60-х рр. ХІХ ст. матеріальний стан священно- та церковнослужителів покращився, але все ж таки він залишався далеким від бажаного, що викликало хвилю критики в друкованих виданнях початку періоду так званих „великих реформ”.

Зміни порядку фінансування посилювали залежність духовенства від держави і в той же час зменшили залежність від парафіян, що значною мірою впливало на характер взаємин священно- та церковнослужителів з останніми.

Система утримання зумовлювала великий ступінь нерівності фінансового стану духовних осіб. Причому нерівності не лише між членами одного причту, які мали різні посади, але і між особами, рівними за саном, що служили в різних населених пунктах. Серед духовенства панувало переконання, що найбільші прибутки одержувались причтами соборних церков, інших храмів процвітаючих приморських міст, єпархіальних і губернських центрів. Тож отримання місць при таких храмах було жаданим для священно- та церковнослужителів.

Однією з підстав для такого переконання була наявність серед міських парафіян більшого відсотку заможних осіб, аніж серед парафіян сільських. Відповідно, були більшими і пожертви, а звідси — і статки самих духовних осіб. З іншого боку, якщо храм знаходився на державній рузі, духовенство мало гарантію стабільного і відносно високого утримання. Прибутки священно- та церковнослужителів, які працювали в сільських церквах, значно відрізнялись між собою і залежали від складного комплексу факторів, який включав рівень заможності парафіян і ступінь їхньої готовності жертвувати, вміння і бажання духовних осіб примушувати мирян надавати передбачене колись утримання; площу і якість підцерковної землі; кількість парафіян тощо.

Значною мірою статки залежали від того, наскільки глибокою була повага до священно- та церковнослужителів з боку поміщиків та членів громади. Тут, крім персоналій, певну роль відігравав соціальний статус духовенства, на який, у свою чергу, впливала державна політика по наданню священно- та церковнослужителям привілеїв.

Довіра до священиків з боку мирян, підірвана радикальними за-ходами Петра І і Анни Іоаннівни, була дещо відновлена за Катерини ІІ, політика якої була більш гнучкою. Покращили соціальний статус духовенства заходи Павла І і Олександра І, серед яких звернемо увагу на запроваджену з метою запобігання поширенню серед населення зневаги до духовних осіб заміну тілесного покарання священиків і дияконів за кримінальні злочини позбавленням сану і направленням на примусові роботи. Тут відмітимо, що далеко не одразу правило було поширено і на дружин та вдів священнослужителів, а ще пізніше — на церковнослужителів. Збереження певний час тілесного покарання для дячків і паламарів посилювало стратифікацію духовної верстви, впливало на характер ставлення парафіян до підлеглих духовного відомства різних щаблів.

Посилання

1020. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. XVІI. — С. 117.

1021. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… — С. 82.

1022. НКМ. — КП – 25057 / Арх – 8267; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 126.

1023. НКМ. — КП – 25057 / Арх – 8267.

1024. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 1. — Спр. 69. — Арк. 36 – 38 зв.

1025. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXVI. — С. 605 – 606.

1026. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 91 – 91 зв.; Из архива Николаевской церкви села Беленького… — С. 137 – 139.

1027. Воспоминания и автобиография Одесского протоиерея Николая Ивановича Соколова… — С. 579.

1028. Лиман І.І. Організація збирання пожертв на півдні України у першій третині ХІХ століття // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія. — Бердянськ, 2000. — С. 182 – 191.

1029. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 4 зв.

1030. ДАХО. — Ф.207. — Оп. 1. — Спр. 872. — Арк. 1 – 3.

1031. ДАМО. — Ф. 168. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 1.

1032. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 109.

1033. Там само. — Арк. 348.

1034. ДАДонО. — Ф. ф. 132. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 251; ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 370 – 370 зв.; Спр. 2. — Арк. 44 зв. – 45; ДАХО. — Ф. 207. — Оп. 1. — Спр. 1623.

1035. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 58. — Спр. 106. — Арк. 41 зв. – 42.

1036. Православна церква на півдні України (1775 – 1781)… — С. 111; Лиман І. Призначення священно- і церковнослужителів до храмів півдня України… — С. 223.

1037. Яворницький Д.І. До історії Степової України… — С. 198 – 199; Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда… — 1894. — № 19. — С. 432 – 433; ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXІІI. — С. 719 – 724.

1038. ПСЗРИ. — Собр. І. — Т. ХXІI. — С. 691 – 701.

1039. Там само. — Т. ХXІV. — С. 821 – 823.

1040. Там само. — Т. ХXV. — С. 750 – 754.

1041. Там само. — Собр. ІІ. — Т. ІI. — С. 421 – 422.

1042. Там само. — Т. ІІI. — С. 554 – 555.

1043. Там само. — Т. ІV. — С. 833 – 838.

1044. Григорович Н. Обзор общих законоположений о содержании православного приходского духовенства в России, со времени введения штатов по духовному ведомству (1764 – 1863 г.). — СПб.: в Синодальной типографии, 1867. — С. 89 – 90.

1045. ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — Т. ХXІІI. — Отд. І. — С. 154.

1046. Там само. — Т. ХXXV. — Отд. ІІ. — С. 114.

1047. Извлечение из отчета по ведомству православного исповедания за 1860 год… — С. 118 – 119.

1048. Средства содержания начальника Херсонской епархии и подведомственных ему мест и лиц… — С. 10 – 11.

1049. Высочайшия повеления и распоряжения Святейшего Синода // Херсонские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1861. — № 10. — С. 111 – 119.

1050. ДАОО. — Ф. 37. — Оп. 2 а. — Спр. 1. — Арк. 4 зв.

1051. ДААРК. — Ф. 135. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 2; Спр. 20. — Арк. 6 – 57; Сухарев М.В. Экономическое положение православной церкви в Крыму в первой половине ХІХ в. // Культура народов Причерноморья. — 1998. — № 3. — С. 255 – 257.

1052. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина… — Т. ІІ. — С. 132 – 133.