Імперська колонізація і тенденції взаємин держави та церкви часів розбудови населеного пункту біля Бердянської коси

Софія Подколзіна

На другу половину 1820-х – середину 1830-х рр. припав період як розбудови населеного пункту, заснованого у 1827 р. біля Бердянської коси, так і становлення та розгортання миколаївської політики в сфері взаємин держави та церкви.

Симптоматично, що і само виникнення Бердянська, і освоєння земель біля Бердянської коси до 1827 г. були тісно пов’язані із загальним контекстом імперської колонізації регіону, в якій, в свою чергу, не остання роль відводилась саме церкві.

Зовсім не випадково, що тільки-но закріпившись у цій місцевості і влаштувавши на початку 1770-х рр. у гирла Берди Петровську фортецю [77], імперія попіклувалась про зведення в ній храму: про наявність тут кам’яної церкви фахверкової конструкції згадувалось вже в складеному наприкінці тих самих 1770-х рр. «Описі міст та повітів Азовської губернії» [78]. Щоправда, в джерелах за 1792 р. писалось про наявність в Петровській фортеці не стаціонарної, а пересувної («рухливої») Георгіївської церкви [79].

Цей храм впродовж десятиліть відігравав неабияку роль форпосту імперської офіційної церкви в приазовському регіоні, значну частину населення якого продовжували становити ногайці, що сповідували іслам і вели напівкочовий спосіб життя.

Саме з метою «цивілізувати» цих ногайців, призвичаїти їх до осілого життя, в контексті імперської політики господарського освоєння земель Північного Приазов’я і забезпечення можливостей для вивезення морем місцевої сільськогосподарської продукції в 1817 р. біля Обіточної коси був закладений Ногайськ. Втім, дуже швидко стало зрозумілим, що це місце було незручним для влаштування пристані. Саме тому генерал-губернатор Михайло Воронцов, який докладав чимало зусиль для якомога ефективнішого забезпечення імперських інтересів у дорученому його управлінню регіоні, попіклувався про пошук більш зручного місця для пристані. Так була звернена увага на місцевість поблизу Бердянської коси, і вже в 1827 р. «Одеський вісник» повідомляв, що тут, на землі, яка належала ногайцям, з дозволу імператора влаштовується пристань, і сюди ж переноситься саме місто Ногайськ [80].

Втім, тут мала місце певна неточність. Ногайськ залишався існувати на старому місці, біля Обіточної коси, і населення нововлаштованого поселення біля Бердянської коси певний час залишалось до нього приписаним. І це нове поселення в документах до пори йменувалось Ногайськом. Еволюцію іменування цього населення пункту можна простежити за матеріалами справи «Про будівництво церкви поблизу міста Ногайська на Бердянській косі», сама назва якої є в цьому плані вельми промовистою [81].

Така назва населеного пункту згадується вже в присуді його мешканців від 15 квітня 1830 р. [82] і повторюється, згідно з існувавшими в імперії нормами діловодства, в низці наступних документів аж до 1836 р. Але це створювало певну плутанину. Тож вже у чернетці відношення Міністру внутрішніх справ з приводу наміру влаштувати Святодухівську церкву Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов закреслив в кількох місцях слово «Ногайська», натомість написавши в одному випадку «міста поблизу Ногайська на Бердянській косі», а в інших – «міста на Бердянській косі» [83].

У документі від 19 вересня 1832 р. йшлося вже про «місто Ново-Ногайськ у Бердянської коси» і «місто Ново-Ногайськ або Бердянськ», а мешканці цього населенного пункту йменувалися «бердянцями» [84]. Показово, що таку неузгодженість із іменуванням населеного пункту біля Бердянської коси зустрічаємо і в інших джерелах, зокрема, у місцевих метричних книгах.

Між іншим, є підстави казати про те, духовенство фіксувало в метриках ті іменування населеного пункту, які чуло від представників світської влади і парафіян. Ці було одним із проявів залежності священно- та церковнослужителів від мирян, другорядності духовної влади по відношенню до світської [85], що як тенденція простежувалась у Російській імперії в цілому.

І це попри те, що Микола І з перших же кроків свого царювання, демонструючи свою відданість православ’ю, у релігійній сфері проводив політику посилення офіційної церкви [86]. Намагаючись виправити негативні тенденції у духовній сфері, які намітились за роки правління його попередника, Олександра І, Микола І, за влучною оцінкою Г. Фріза, приділяв значно більше увагу покращенню виконання православною церквою не духовних, а світських функцій [87].

Має рацію І. Лиман, пишучи, що характерною ознакою царювання Миколи І стало поширення на церкву тих самих методів взаємодії, які імператор застосував по відношенню до інших державних інституцій [88].

Тож однією з характерних ознак миколаївського режиму, наряду і в тісній зв’язці із вже згаданою тенденцію посилення залежності духовної влади від світської, став жорсткий контроль з боку і центральної влади, і безпосередньо самого імператора, втручання останнього навіть у дрібні питання, вирішення яких знаходилось у компетенції різних щаблів церковної ієрархії.

З цим було тісно взаємопов’язане посилення бюрократизації, що позначилось чи не на всіх сферах церковного життя на рівні парафій, починаючи з процедури отримання дозволу на влаштування чи ремонт храму і закінчуючи розслідуванням злочинів парафіяльних священиків.

Ознакою царювання Миколи І, яка намітилась і розвинулась вже у 1820-х – 1830-х рр., була посилена увага імператора до військової сфери, що відбувалось не тільки безпосередньо на військовому духовенстві і на задоволенні релігійних потреб особового складу збройних сил на півдні України [89], але і на духовному відомстві в цілому.

Наряду зі зростаючою відповідальністю, що покладалась на духовенство далеко не тільки у суто церковній сфері, для досліджуваного періоду була характерною акцентуація на намаганнях обмежити державні витрати на духовне відомство і на зведення та утримання храмів.

Саме на часи першого десятиліття розбудови населеного пункту біля Бердянської коси припало формулювання тріади «православ’я, самодержавство, народність», принципи якої були викладені в доповіді Миколі І Міністра народної просвіти С. Уварова. Згідно з ними, саме ця тріада була тим, без чого Російська держава не могла ні процвітати, ні міцніти, ні взагалі жити. Між іншим, в контексті сьогодення та історичних паралелей вельми показово, що під народністю російськими можновладцями розумілась необхідність боротись із західними ідеями, із іноземними впливами і дотримуватись власних традицій [90].

Отже, заснування у 1827 р. поселення біля Бердянської коси, яке в 1835 р. отримало статус міста, стало черговим кроком імперської колонізації Північного Приазов’я. Розбудова церковного життя, яка була невід’ємною складовою становлення цього населеного пункту, відбувалась в умовах формування і закріплення тих тенденцій у взаєминах держави та церкви, які стали «візитівкою» правління Миколи І. Йдеться про прагнення посилення позицій офіційної церкви і акцентуацію на виконанні нею не тільки суто духовних, але і світських функцій із збереженням при цьому залежності священно- та церковнослужителів від мирян; бюрократизацію управління церковними справами і зростання контролю з боку центральної влади; намагання обмежити фінансування державою духовного відомства тощо.

Примітки

77. Правобережжя Берди, де згодом і був заснований Бердянськ, увійшло до складу Російської імперії ще пізніше: впродовж століть, до 1774 р. воно перебувало у складі Османської імперії, а з підписанням Кючук-Кайнарджийського миру, за яким незалежним від Стамбулу проголошувалось Кримське ханство, у складі останнього залишались і землі по правому берегу Берди. Тільки з приєднанням Криму до Російської імперії у 1783 р. територія теперішнього Бердянська опинилась під офіційною владою Петербурга.

78. Описание городов и уездов Азовской губернии // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1853. – Т. ХІ. – С. 294.

79. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Дніпропетровськ: ВАТ „Дніпрокнига”, 2000. – С. 996.

80. [Без назви] // Одесский Вестник. – № 97. – 14.XII.1827. – С. 393.

81. Цікаво, що сама назва справи зумовила те, що до неї випадково потрапило і клопотання про дозвіл на зведення храму безпосередньо міщан Ногайска (при річці Обіточній).

82. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 2-3.

83. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 5-6 зв.

84. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 25-25 зв., 34.

85. «Юне місто». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1827-1860 рр.) // Упорядники: І.І. Лиман, А.М. Піменов. – Бердянськ – Ростов-на-Дону: РА «Тандем – У», 2007. – С. 314.

86. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА „Тандем–У”, 2004. – С. 71-72.

87. Freeze G.L. The parish clergy in Nineteenth-Century Russia. Crisis, Reform, Counter-Reform. – Princeton, New Jersej: Princenton University Press, 1983. – P. 3-6.

88. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА „Тандем–У”, 2004. – С. 72.

89. Єременко М., Лиман І. Військове духовенство на півдні України (1734-1853 рр.). – Мелітополь : Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні, 2014.– С. 164-182.

90. Теория официальной народности // Википедия. Свободная энциклопедия [] (Дата звернення: 3.12.2014).

Подається за виданням: Лиман І., Подколзіна С. Поширення імперських практик взаємин держави і церкви… – Бердянськ: 2015 р., с. 27 – 30.