Бердянське духовенство у стосунках зі світською владою і парафіянами

Софія Подколзіна

Секуляризаційні процеси, які ставили духовну владу в залежність від влади світської, духовенство – від світських осіб, за часів імператорства Миколи І набули подальшого розвитку. Іншою ознакою цього періоду стала подальша уніфікація, що спостерігалась в різних сферах життя Російської імперії. За таким умов цілком логічно, що відповідних впливів зазнавало і таке, що тільки-но формувалось, релігійне життя населеного пункту біля Бердянської коси.

Щодо персонального складу священно- та церковнослужителів, їх біографічних відомостей, з огляду на стан джерельної бази, на сьогодні залишається ціла низка лакун. Тим не менш, з метричної книги Георгіївського храму Петровського посаду, що зберігаються у Держархіві Запорізької області, відомо, що у 1830 р. треби тут відправляв священик Микола Дементьєв [116], а церковнослужителями храму в тому ж році були стихарний дячок Кирило Чернявський та указний паламар Іван (є підстави вважати, що також Чернявський: під «Екстрактом» метричної книги міститься підпис «Иван Черняв») [117].

З 12 серпня наступного, 1831 р. велась вже метрична книга храму безпосередньо на території майбутнього Бердянська. Саме з цього числа і до середини жовтня 1831 р. записи в метричній книзі Святодухівського молитовного будинку робив священик церкви Різдва Богородиці селища Чернігівки Георгій Сербінов. З 18 жовтня треби відправлялись вже священиком Іоанном Волошенковим за участі диякона Іоанна Григорьєва. У 1832 р. до причту храму додатково увійшли священик Григорій Луганський і стихарний дячок Андрій Бензін. Наступного року при Святодухівському молитовному будинку став служити і стихарний дячок Лукіан Волошинов. Як наслідок, в метричній книзі за 1834 р. як члени причту фігурують вже всі п’ять вищезгаданих осіб: священики Іоанн Волошенков та Григорій Луганський, диякон Іоанн Григорьєв, стихарні дячки Лукіан Волошинов і Андрій Бензін. Втім, у метриці 1835 р. інформація про Лукіана Волошинова та Андрія Бензіна відсутня, а натомість як стихарний дячок фігурує Амвросій Білоусов.

Як випливає з більш пізніх метричних книг, зі всіх вищезгадуваних членів причту тільки священики Григорій Луганський та Іоанн Волошенков продовжували служити при Святодухівському молитовному будинку і в 1840-х рр. [118]

Попри наявність в Бердянську місцевих священнослужителів, в ряді випадків урочисті богослужіння тут відправлялись представниками причтів інших міст. Так, 30 січня 1836 р. відбулось урочисте відкриття в Бердянську нововлаштованої митної застави. Ці урочистості розпочались літургією, що була проведена не кимось із місцевого духовенства, а настоятелем маріупольського собору протоієреєм Михайлом Демяновським. Після літургії маріупольський священик взяв участь у хресному ході від пристані до нової застави, а там виступив із урочистою промовою, після чого був прочитаний вдячний молебень і проведено саме освячення пристані та будівлі застави, проголошено «многая лєта» імператору та всій імператорській родині.

Причину залучення до урочистостей саме маріупольського протоієрея можна вбачати в тому, що до цього Бердянськ в питаннях митного контролю підпорядковувався безпосередньо Маріуполю, і саме відкриття митної застави в Бердянську керівництвом було доручено наглядачу Маріупольської митної застави Василю Крижанівському, а на церемонії відкриття були присутні, крім бердянських, і чисельні маріупольські чиновники [119].

Цікаво, що того ж дня за пропозицією наглядача Маріупольської митної застави бердянці склали «Громадський присуд» про влаштування будинку для догляду бідних. Попечителем цього богоугодного закладу бердянцями був обраний той самий настоятель маріупольського собору протоієрей Михайло Демяновський. До числа попечителів тоді ж був включений і бердянський священик Волошенков (Волощенко) [120].

На жаль, біографічних даних про бердянських священиків першого десятиріччя після закладення пристані біля Бердянської коси на сьогодні виявлено не багато. Зокрема, відомо, що священик Святодухівському молитовному будинку Григорій Луганський був священицьким сином, 1 серпня 1820 р., після звільнення з філософського класу, був призначений дияконом Богословської Миколаївської церкви, 29 вересня 1821 р. став священиком Олександрівської Вознесенської церкви, а 15 липня 1832 р. був переведений вже до Бердянська, до Святодухівського молитовного будинку. Вже через рік, 25 жовтня 1833 р., Григорій Луганський був нагороджений набедреником. Бердянський священик був одружений. Станом на 31 жовтня 1844 р. мав вік повних 49 років [121].

Всі ці відомості виявлені в «Справі про перелюб священика Луганського з кухаркою підполковника Купенкова» Держархіву Херсонської області. Ця справа є вельми важливою для розуміння реалій взаємин бердянського духовенства зі світською владою і парафіянами доби становлення міста, і в той же час віддзеркаленням відповідних взаємин на ширших теренах і Південної України [122], і імперії в цілому.

Початок справі поклав рапорт священика Святодухівського молитовного будинку Бердянська Іоанна Волошенкова, диякона Іоанна Григорьєва і дячка Лукіана Волошинова на ім’я їхнього безпосереднього керівника, благочинного Мелітопольського повіту протоієрея Дмитрія Якимовського від 25 липня 1835 р. Бердянські священно- та церковнослужителі, «щоб уникнути непотрібної відповідальності в разі замовчання», повідомляли, що коли вони 23 липня зібрались у Святодухівському молитовному будинку для вінчання міщанина Воробйова, до храму з’явився колишній бердянський поліцмейстер підполковник Семен Купенков з усними обвинуваченнями проти священика Григорія Луганського і попередив, що повідомить про це як світське, так і духовне керівництво. Зі свого боку, протоієрей Дмитрій Якимовський доповів про це своєму безпосередньому керівнику, місцевому єпархіальному архієрею [123].

Реакцією на це став указ Катеринославської духовної консисторії, яким Дмитрій Якимовський зобов’язувався провести слідство за участі представника світської сторони, і в разі виявлення явних ознак обгрунтованості обвинувачення негайно тимчасово заборонити священику Луганському проводити богослужіння [124].

Деякі подробиці конфлікту дізнаємося зі звернення до Катеринославського, Херсонського і Таврійського архієпископа Гавриїла (Розанова) самого підполковника Семена Купенкова від 24 серпня 1835 р. Купенков належав до верхівки світської бюрократії і в самому зверненні до єпархіального архієрея наголошував, що був призначений виконуючим обов’язки поліцмейстера міста, яке тільки влаштовувалось, самим князем Михайлом Воронцовим. Колишній поліцмейстер звинувачував священика Луганського у тому, що коли Семен Купенков поїхав по службовим справам до губернського міста, Сімферополя, священик забрався вночі до його будинку, пиячив і бешкетував із його людьми, займався перелюбом з кухаркою Купенкова, а також намагався спокусити годувальницю восьмимісячного сина Купенкова, для чого поміняв її стару хустку на нову, яку взяв з числа церковного майна. Колишній поліцмейстер писав єпархіальному архієрею:

«Луганський […] по діянням своїм і поведінці не заслуговує Високого Твого призначення, оскільки явно без всякого докору сумління займається перелюбом, маючи при цьому дружину, яку в травні місяці віддалив від себе; про вчинки його розпусного життя ще до прибуття мого до Бердянська проводилось вже з боку духовного слідство» [125].

Вельми важливо, що для посилення ефекту свого обвинувачення світський чиновник, крім того, що просив захистити «честь мою, яку заслужив я пролиттям крові своєї на полі брані», наголошував, що в Бердянську «безпопівська єресь знаходиться у вищому ступені», і він, будучи поліцмейстером, завжди намагався надавати духовенству допомогу в наверненні до православ’я невіруючих і заблудлих (відповідні дії поліцмейстера ми можемо частково верифікувати записом в метричній книзі Святодухівського молитовного будинку про те, що Купенков 9 грудня 1834 р. став хрещеним батьком купецького сина Никифора Безсонова, який перейшов під зверхність офіційної церкви з безпоповців) [126].

.А зробити це можна було, як писав Купенков, лише примірною лагідністю і терпінням, адже всі невіруючі та заблудлі в першу чергу звертають увагу на «життя та розум» самих пастирів. І саме в персоні священика Луганського поліцмейстер вбачав причину незгоди частини бердянців повернутись до православ’я [127].

Показово, що підполковник Купенков звернувся з клопотанням про розгляд справи священика Луганського і до міської поліції. Виконуючий обов’язки бердянського поліцмейстера Антипов передав це клопотання керівництву Таврійської губернії. Останнє, знаючи, що Купенков написав і до єпархіального архієрея, передало справу до Катеринославської духовної консисторії з вимогою повідомити про те, яке буде прийняте рішення [128].

Виконуючи розпорядження духовної консисторії, мелітопольський благочинний Дмитрій Якимовський разом із своїм підлеглим, священиком селища Новогригорівка Іоанном Орловським 8 грудня 1835 р. прибув до Бердянська. Майже за тиждень до цього Дмитрій Якимовський звернувся до Ногайської міської поліції, або та відрядила для розгляду справи депутата від світського відомства, адже справа стосувалась як духовних, так і світських осіб. Втім, Ногайська міська поліція зволікала з направленням свого депутата, і депутатам від духовного відомства довелось чекати його у Бердянську кілька днів [129].

Очікуючи, благочинний взяв від священика Луганського пояснення по справі, в яких той стверджував, що ніколи не мав заборонених зв’язків із кухаркою підполковника Купенкова, а що стосується хустки, то годувальниця, маючи головні болі і вірячи, що це допоможе, попросила священика дати їй хустку з церкви, а в замін залишила храмові свою. Купенков же скористався цим, аби розпочати справу проти Луганського: підполковник відібрав одну хустку у годувальниці, а другу наказав («невідомо яким правом користуючись») церковному старості Лукіяну Білоусову витягти із зачиненої церковної скрині і також віддати йому. Після чого обидві хустки підполковником були передані Бердянській тимчасовій поліції [130].

Коли до депутатів від духовного відомства нарешті приєднався депутат від відомства світського (ним став приватний пристав міста Ногайська штабс-капітан Кавецький) і вони звернулись до підполковника Купенкова за доказами його обвинувачень, той проігнорував депутатів з духовної сторони. Натомість колишній поліцмейстер запросив до свого будинку двох світських чиновників – приватного пристава штабс-капітана Кавецького і виконуючого обов’язки бердянського поліцмейстера Антипова, після чого послав Кавецького за священиком Луганським, нічого нікому не пояснюючи.

Коли ж Луганський прибув до будинку підполковника, той попросив його про примирення. Священик погодився, але за умови, що підполковник має повторити це в присутності депутатів від духовного відомства. Тоді Купенков послав штабс-капітана Кавецького за благочинним Якимовським і священиком Орловським, і вже при них оголосив, що надавати докази по справі не буде, оскільки «прохання своє залишає без судового провадження», про що звернеться і до єпархіального архієрея.

Таким чином, не отримавши від підполковника доказів, депутати від духовного відомства все ж провели слідство, під час якого «більша частина міста Бердянська громадян» на запитання благочинного відповіла, що священик Луганський ні в яких поганих вчинках не помічений і про перелюб із кухаркою вони нічого не знають. Кухарка ж і годувальниця підтвердили версію Луганського [131], причому кухарка додала, що сам Купенков «намагався неодноразово з насиллям жити з нею», а оскільки вона не погоджувалась, то почав мститись. Одного ж разу Купенков запропонував кухарці 10 карбованців, аби та пішла до священика Луганського, а підполковник «спіймав» їх на перелюбі. Але жінка відмовилась зробити і це. Вельми важливо, що, як випливає з документів, підполковник користався залежністю від нього кухарки, адже та свого часу була випущена під поручительство Купенкова з Маріупольського грецького суду, де утримувалась за відсутність документів [132].

Показово, що попри такі свідчення, ніяка справа проти самого підполковника Купенкова розпочата не була. Але не була закрита і справа проти священика Луганського. Як зазначалось в указі Катеринославської духовної консисторії, «ізвет» Купенкова стосувався не якоїсь особистої образи, а тяжкого злочину. Причому тут йшлося зовсім не про перелюб, а про взяття хустки з церковної ризниці, що за 210-ю статтею 15-го тому Зводу кримінальних законів вважалось святотатством і в разі підтвердження провини каралось позбавленням усіх прав стану, побиттям батогом і засланням на каторжні роботи [133].

Розгляд справи священика Луганського затягнувся на багато років. І, знову ж таки, значною мірою через позицію підполковника Купенкова. Той переїхав до Ставрополя [134], де значився як директор училищ Кавказької області [135], а невдовзі – до Петрозаводська, зайнявши посаду радника Олонецької палати державного майна [136], і не відмовлявся від своїх тверджень щодо вчинків Луганського, але, разом із тим, і не наводив доказів, які б їх підтверджували. Між іншим, підполковник тепер вже обвинувачував і благочинного Дмитрія Якимовського, що той проводив слідство заангажовано, оскільки до того в щорічних звітах на ім’я духовного керівництва постійно зазначав схвальну поведінку Луганського. Більше того, за версією Купенкова, саме Якимовський умовив його піти на примирення з Луганським. Цікаво, що іншим «захисником» Луганського підполковник називав бердянського купця Кобозєва, який спеціально для цього запрошував Купенкова до свого будинку [137].

Як свідчать метричні записи Святодухівського молитовного будинку, на той час Купенков вже знаходився у духовній спорідненості з родиною купців Кобозєвих: 13 серпня 1834 р. Бердянський поліцмейстер і дружина купця 2-ї гільдії Миколи Кобозєва Анна стали хрещеними батьком і матір’ю міщанки Наталії Пліохової. Таїнство хрещення тоді здійснив ніхто інший, як священик Григорій Луганський [138].

Справа священика Луганського, наряду з матеріалами метричних книг, дає нам деяке уявлення про характер і конкретику взаємин бердянського духовенства зі світськими особами.

Серед таких, що не знайшли широкого відображення у тільки-но згаданих джерелах, але при цьому вельми важливих з точки зору імперської влади функцій, що покладались на бердянське духовенство, було виховання в парафіянах вірнопідданських почуттів, поваги до імператорської родини.

Разом із тим, зовсім не випадково, що цей аспект відбився у низці повідомлень бердянських кореспондентів «Одеського вісника». Зокрема, в кореспонденції про відкриття бердянської пристані у 1830 р. підкреслювалось, що це відбулось в день народження імператора, і сама церемонія відкриття була розпочата вдячним молебнем з проголошенням багатоліття самому Миколі І, імператриці і всьому імператорському дому [139]. Годі й казати, що преса не обійшла увагою візит до Бердянська 16 жовтня 1837 р. наслідника імператорського престолу, при цьому згадавши літургію, яку той тут відвідав перед від’їздом до Маріуполя [140].

Звернемо увагу і на участь бердянського духовенства в світських заходах, вельми важливих для парафіян і в цілому для процвітання міста, що облаштовувалось на Азовському узбережжі. Так, у 1835 р. преса повідомляла, що молебнями та гарматними пострілами супроводжувалось завантаження корабля Кораджіозо як першого іноземного судна, яке відправлялось із Бердянська за кордон [141].

Таким чином, дослідження змін персонального складу бердянського духовенства дозволяє стверджувати, що зростання чисельності населення поселення біля Бердянської коси супроводжувалось збільшенням кількості священно- та церковнослужителів, які задовольняли його духовні потреби. І це при тому, що з 1831 р. до кінця досліджуваного нами періоду сама мережа релігійних споруд тут не змінювалась. Бердянське духовенство, глибоко інтегроване в соціум, який формувався у нововлаштованому поселенні, перебувало у тісних контактах із парафіянами, причому місцеві представники світської влади демонстрували (що простежувалось і в Російській імперії в цілому) свою зверхність по відношенню до духовних осіб.

* * *

При тому, що аналіз історіографічного доробку дозволяє стверджувати, що питання церковної історії населеного пункту біля Бердянської коси першого десятиліття його офіційного існування досі залишалися незаповненою лакуною, надзвичайної актуальності набуває введення до наукового обігу неопублікованих архівних джерел із зазначеної проблематики.

Імперська політика колонізації Північного Приазов’я передбачала зміну конфесійної картини регіону, із послабленням позицій ісламу та паралельним укріпленням позицій православної церкви. Складовою цієї ж політики було і «осадження на землю» мусульман-ногайців, заснування на узбережжі стаціонарних поселень і безпосередньо міст. Важливим етапом колонізації Приазов’я перших років правління Миколи І стало влаштування пристані біля Бердянської коси, від чого офіційна історіографія відраховує початок історії Бердянська. На релігійному житті цього населеного пункту першого десятиріччя його існування в тій чи іншій мірі відбивались всі ті тенденції, що спостерігались у взаєминах держави і церкви.

Бюрократизація управління церковними справами, яка за Миколи І набула небачених до того масштабів, прагнення держави перекладати тягар зведення храмів на плечі самих парафіян у комплексі з тривалими суперечками щодо того, чи дозволяє стан бердянських грунтів зводити кам’яну, або ж лише дерев’яну церкву (при пріоритетному для держави кам’яному будівництві) зумовили те, що в 1830-х рр. у Бердянську був влаштований силами місцевих мешканців лише тимчасовий молитовний будинок, а розпочата у 1830 р. справа отримання дозволу на будівництво тут постійної церкви затягнулась на багато років. Справі не зарадило навіть її енергійне просування Новоросійським і Бессарабським генерал-губернатором Михайлом Воронцовим: система виявилась сильнішою за навіть такий важливий, і, здавалось би, всесильний її «елемент».

Разом із тим, дослідження стосунків бердянського духовенства зі світською владою та парафіянами дозволяє простежити бердянські реалії такої, що простежувалась і в Російській імперії в цілому, тенденції збереження залежності священно- та церковнослужителів від мирян, і в першу чергу – від світських можновладців, які відчували і демонстрували свою зверхність над представниками духовного відомства. При виконанні бердянським духовенством цілої низки функцій, спрямованих на підтримання авторитету світської влади, особлива роль відводилась підтриманню в парафіянах вірнопідданських почуттів і поваги до членів імператорської родини, що було особливо актуальним для населеного пункту, що тільки-но був влаштований в рамках імперської колонізації.

Case study Бердянська може вважатись вельми симптоматичним для церковної історії Південної України і в цілому Російської імперії періоду зміцніння режиму Миколи І, тож неопубліковані архівні матеріали, актуалізовані в результаті нашого дослідження, можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць, які мають значно ширші, аніж визначені нами, географічні рамки.

Примітки

116. Держархів Запорізької області. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 437-447.

117. Держархів Запорізької області. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 447.

118. Держархів Запорізької області. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 68, 84; «Юне місто». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1827-1860 рр.) // Упорядники: І.І. Лиман, А.М. Піменов. – Бердянськ – Ростов-на-Дону: РА «Тандем – У», 2007. – С. 307-308.

119. 31-го января // Одесский Вестник. – № 19. – 4.ІІІ.1836. – Кол. 220-221.

120. 31-го января // Одесский Вестник. – № 19. – 4.ІІІ.1836. – Кол. 220-221.

121. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 39.

122. Лиман І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА „Тандем–У”, 2004. – С. 268-322.

123. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 1-1 зв.

124. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 2-3 зв.

125. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 4 зв.-5.

126. Держархів Запорізької області. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 737 зв.

127. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 4-4 зв.

128. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 5а-5а зв., 8.

129. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 10-10 зв.

130. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 20 зв.-21 зв.

131. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 11-11 зв.

132. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 21-22.

133. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 22-22 зв.

134. Цікаво, що в роботі «Вибрані роботи з історії просвіти на Північному Кавказі» повідомляється, що маріупольский (?) поліцмейстер С.І.Купенков приїхав до Ставрополя після того, як був звільнений з попередньої посади за жорстоке биття міщан різками (Коршунов М.С. Избранные работы по истории просвещения на Северном Кавказе / Под ред. д-ра филол. наук проф. К.Э. Штайн, д-ра филол. наук доц. Д.И. Петренко, д-ра филол. наук проф. В.П. Ходуса. – Ставрополь: Изд-во СКФУ, 2013. – С. 266.

135. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 86.

136. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 87.

137. Держархів Херсонської області. – Ф. 198. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 34 зв.-39.

138. Держархів Запорізької області. – Ф. 246. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 734 зв.

139. Бердянская пристань, 2-го июля // Одесский Вестник. – № 59. – 23.VII.1830. – С. 234.

140. [Бердянск] // Одесский Вестник. – № 88. – 3.XI.1837. – Кол. 1076.

141. [Бердянск] // Одесский Вестник. – № 53. – 3.VII.1835. – С. 209.

Подається за виданням: Лиман І., Подколзіна С. Поширення імперських практик взаємин держави і церкви… – Бердянськ: 2015 р., с. 36 – 44.