Церковне будівництво в Бердянську як віддзеркалення загальноімперських тенденцій

Софія Подколзіна

Церковне будівництво виступало важливою складовою імперської колонізації Північного Приазов’я. З одного боку, воно служило потужним інструментом заохочення переселення сюди православних, а з іншого, саме духовенство храмів, що споруджувалися, виконувало роль провідника імперської політики в регіоні.

Тож храмове будівництво в Бердянську, будучи тісно пов’язане із політичними, економічними та соціальними інтересами імперії, виходило далеко за межі інтересів суто релігійних.

Згідно з усталеною процедурою, початок справі про зведення храму в населеному пункті біля Бердянської коси був покладений складанням відповідного присуду місцевих мешканців. Під цим документом, датованим 15 квітня 1830 р. [91], були записані прізвища 56 купців, міщан та таких, що причислялись до них. Причому першим в списку фігурував рибопромисловець, купець Степан Кобозєв – батько майбутнього першого за хронологією бердянського міського голови Миколи Кобозєва. Сам факт написання цього присуду свідчить про пряму зацікавленість у будівництві храму не тільки влади, але й власне мешканців міста.

Згадані 56 мешканців поселення біля Бердянської коси, при всій поважності становища деяких із них, були лише «нижньою ланкою» ланцюгу, який мав бути задіяний для вирішення питання про дозвіл на будівництво храму. По світський лінії цей ланцюг включав «начальника ногайців» колезького асесора Барактарева, Таврійського губернатора Олександра Казначеєва, Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора Михайла Воронцова (на певному етапі – виконуючого обов’язки Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора Федора Палена), чиновників Головного управління шляхів сполучення та публічних будівель, управляючого Міністерством внутрішніх справ Федора Енгеля, згодом – Міністра внутрішніх справ Арсенія Закревського, Міністра внутрішніх справ Дмитрія Блудова, Комітет Міністрів і безпосередньо імператора Миколу І. Не кажучи вже про архітекторів, а також чиновників канцелярій та інших інституцій, які діяли при вищеперелічених можновладцях.

По духовній лінії до справи були залучені мелітопольський благочинний протоієрей Дмитрій Якимовський (у віданні якого знаходилось і поселення біля Бердянської коси), Катеринославський, Херсонський і Таврійський єпархіальний архієрей Гавриїл (Розанов), Синод і його обер-прокурори.

За такої кількості інстанцій, від яких залежало будівництво невеликої церкви у тоді ще маленькому населеному пункті, не могло не виникати проблем та затримок у справі. Адже кожен по-своєму ставився до неї. Деякі були зацікавлені в економічному, деякі – в політичному плані, а інші взагалі не бажали витрачати час на цю справу.

Доцільно звернути увагу на офіційні причини, які викликали необхідність зведення храму біля Бердянської коси. Вони перелічувались вже в самому присуді місцевих мешканців.

Першою причиною називалась віддаленість поселення від храму Петровського посаду, до парафії якої належали особи, що підписали присуд. Особливо ускладнювалось відвідання розташованого на лівому березі Берди Георгіївського храму мешканцями поселення, влаштованого на правобережжі Берди, в періоди, коли річка розливалась. Показово, що Таврійський губернатор, повідомляючи у 1830 р. Новоросійському і Бессарабському генерал-губернатору про отриманий через «начальника ногайців» присуд і пишучи, зокрема, про складності, що виникали при розливі Берди, застосував формулювання, відсутнє в самому присуді: «трапляється вмирати дорослим без сповіді і причастя святий тайн, а немовлятам без хрещення» [92].

Втім, це було одне зі стандартних формулювань, які використовувались в обгрунтуваннях необхідності зведення чи не кожної церкви. Скажімо, той самий Таврійський губернатор, передаючи Михайлу Воронцову в 1834 р. клопотання мешканців самого Ногайська біля Обіточної коси про дозвіл на зведення храму, писав, що «іноді деякі з мешканців Ногайська вмирали без сповіді і причастя святий тайн, і без виконання навіть належного поховання»храму, писав, що

«іноді деякі з мешканців Ногайська вмирали без сповіді і причастя святий тайн, і без виконання навіть належного поховання»храму, писав, що «іноді деякі з мешканців Ногайська вмирали без сповіді і причастя святий тайн, і без виконання навіть належного поховання» [93].

Другою причиною необхідності зведення храму в поселенні біля Бердянської коси називалось перебування тут безпоповців: відсутність церкви загрожувала переходом частини православних до лав адептів цієї деномінації, що відкидала необхідність інституту священства і визнавалась державою однією з найнебезпечніших.

Головним «лобістом» просування справи про зведення храму став найвищий світський можновладець краю – граф Михайло Воронцов. Показово, що на більшій частині чернеток, які складались у його канцелярії з цього предмету, містились позначки «потрібне» та «вельми потрібне». Чи не на кожному етапі граф квапив підлеглих із складанням залежних від них документів. Така зацікавленість Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора у будівництві храму напряму пов’язана із тим, що саме Воронцову Бердянськ завдячував своїм створенням. Хоча навколо цієї проблеми свого часу розгорнулась широка дискусія, все ж ніхто з краєзнавців та професійних істориків не заперечує того факту, що граф Воронцов зіграв важливу роль у початку будівництва Бердянського порту і в подальшому розвитку самого міста.

Генерал-губернатор приділяв неабияку увагу невеликому і віддаленому від Одеси Бердянську. Бердянськ був для Михайла Воронцова одним із найулюбленіших «дітищ», і в той же час місто можна було б назвати великим «бізнес-проектом» державного масштабу. Будівництво ж церкви мало стати необхідним атрибутом такого проекту і послужити додатковим стимулом для залюднення нововлаштованого міста.

Але, попри вісім років підготовки, церкву в Бердянську в 1830-х рр. не було не те що зведено, але навіть закладено. Тільки 12 серпня 1841 р. була створена будівельна комісія, яка мала опікуватись будівництвом у Бердянську постійного храму [94], і 24 жовтня того ж року бердянський кореспондент «Одеського вісника» писав, що соборна церква по затвердженому імператором плану «давнього візантійського стилю» вже була закладена, а наступної весни планувалось розпочати її будівництво [95]. Як засвідчує «Відомість про церкву соборну Вознесенську повітового міста Бердянська Таврійської єпархії та губернії», цей храм і справді був закладений у 1842 р., а закінчений і освячений тільки 18 травня 1848 р. [96]

Як випливає з інших джерел, у 1830-х рр. на території Бердянська був облаштований тільки тимчасовий молитовний будинок. Василь Крижанівський у своїх щоденниках згадував, що коли він вперше відвідав Бердянськ у 1836 р., тут не було жодної церкви, а на місті майбутнього собору діяв лише молитовний будинок, критий соломою [97].

Його спорудження передбачалось вже згадуваним присудом від 15 квітня 1830 р.: мешканці поселення біля Бердянської коси просили дозволити їм звести власним коштом (кошторис – 1000 карбованців) тимчасовий молитовний будинок, причому в разі, якщо впродовж трьох років вони не збудували б постійну церкву, миряни зголошувались, аби їх тимчасовий храм був запечатаний [98]. Цікаво, що храм у Бердянську (наряду з храмом у селі Петровському при гирлі Берди) був позначений на складених у 1833 р. і опублікованих у 1841 р. «Генеральній карті Азовського моря і рейді Бердянському» [99]. Втім, ми маємо підстави стверджувати, що це був саме тимчасовий молитовний будинок, а не постійна церква.

Цікаво, що після зведення цей молитовний будинок стане однією із причин затримки із подальшим будівництвом постійної церкви. Тепер, маючи місце для богослужінь, місцеві парафіяни вже не проявляли такого рішучого настрою будувати власне постійний храм. Навпаки, наявність молитовного будинку зумовила повну «апатію» жителів до справи. Навіть кількість пожертвуваних на будівництво грошей зменшилася в рази. І така тенденція спостерігалась не лише у справі про бердянську церкву. Тому то держава й погоджувалась на зведення молитовного будинку лише на певний термін, впродовж якого мав бути повністю затверджений план постійної церкви та закладений фундамент. Якщо ж ці питання не вдавалось вирішити вчасно, молитовний будинок запечатувався. Таким способом влада заохочувала парафіян будувати постійні храми.

В чому ж полягали інші причини того, що постійна церква в Бердянську була споруджена не, як планувалось, впродовж трьох років, а лише через майже два десятиліття?

Перша фундаментальна причина – бюрократизація системи управління царської Росії, яка за Миколи І набула небачених раніше масштабів. У тому числі – і в церковній сфері. Надмірно забюрократизованою була і безпосередньо процедура отримання дозволу на зведення храму. Симптоматично, що затягування справи щодо влаштування церкви в Бердянську аж ніяк не було виключенням у міському просторі Південної України відповідного періоду [100].

При тому, що в процедурі розгляду справи були задіяні вельми чисельні інституції та чиновники, зволікання або відкладення розгляду питання на будь-якому етапі тягло за собою зупинку всієї процедури. Давала взнаки і неузгодженість у діях різних інституцій. Найбільш небезпечним для темпів розгляду справи було те, що в разі незгоди якоїсь із інстанцій з проектом церкви або ж із кошторисом мали бути складатись нові відповідні документи, після чого справа рухалась по новому колу.

Другою, втім, тісно взаємопов’язаною із першою, причиною затягування влаштування церкви в Бердянську стала грошова проблема. В Російській імперії тільки вельми незначний відсоток храмів будувався коштом казни. Держава воліла покладатись на сили і фінанси самих місцевих мешканців.

Так само відбувалося і в Бердянську. З самого початку джерелом зведення церкви мали стати пожертви парафіян: у присуді від 15 квітня 1830 р. миряни обіцяли зібрати для цього 15000 карбованців [101].

Втім, Михайло Воронцов вирішив спробувати домогтися виключення для свого «дітища» – тільки-но одержавши повідомлення про намір мирян, він у відношенні від 16 липня того ж 1830 р. на ім’я Міністра внутрішніх справ натякнув на можливість фінансувати зведення церкви за рахунок так званого татарського збору [102] (не забуваймо, що Таврійська губернія, значний відсоток населення якої становили саме татари, знаходилась під юрисдикцією Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора). Задум Михайла Воронцова спрацював, і в затвердженому Миколою І кошторисі татарського збору на 1832 р. саме 15000 карбованців передбачалось витратити на зведення церкви в поселенні біля Бердянської коси.

Втім, радіти було зарано. Вже складений у 1832 р. таврійським губернським архітектором Яковом Колодіним кошторис храму (причому не коштовного кам’яного, а дерев’яного, та ще й без іконостасу та образів) «потягнув» аж на 39610 карбованців [103]. Зрозуміло, що така сума була визнана «вельми величезною».

Вже у 1835 р., передоручаючи складання плану і кошторису одеському міському архітектору Георгію Торічеллі, Михайло Воронцов спеціально обумовив, що сума на будівництво не повинна перевищувати 20000 карбованців [104]. І запропонований Торічеллі проект вже кам’яної церкви вклався в 19908 карбованців 20 копійок [105]!

Втім, у подальшому цей проект був забракований комісією проектів і кошторисів Головного управління шляхів сполучення та публічних будівель. Ця комісія вже сама склала два проекти, причому, за її ж формулюванням, перший вимагав більших витрат, більш кваліфікованих майстрів, і при цьому був більш «благовидним». Другий же проект був простішим і бюджетнішим. Коли обидва проекти передали на розгляд Синоду, той віддав перевагу дешевшому, причому додав, що храм має бути дерев’яним і зводитись коштом парафіян [106]. Після обрахунків кошторис цієї «дешевшої» споруди склав 23767 карбованців 46 копійок [107].

Найгіршим же було те, що поки тягнулась справа, була втрачена можливість фінансувати будівництво не за рахунок парафіян: 4 січня 1837 р. Микола І затвердив думку Державної Ради, згідно якої гроші з татарського збору не могли бути виділені на зведення храму в Бердянську через «брак суми на покриття всіх невідкладних витрат». Тож Міністр внутрішніх справ Дмитрій Блудов попросив Михайла Воронцова шукати інші джерела фінансування [108]. Генерал-губернатор був змушений зупинитись на варіанті відкладення будівництва до більш сприятливих часів, коли збільшаться розміри татарського збору, оскільки резонно припускав, що бердянці навряд чи здатні внести всю необхідну або ж навіть додаткову суму [109].

Вкрай показово, що, попри наполягання Михайла Воронцова, Міністр внутрішніх справ, не маючи підтверджень наявності коштів, не наважився звернутись до Комітету Міністрів за наданням дозволу на будівництво. Цим справа і завершилась.

Третьою причиною затягування справи із отриманням дозволу на зведення церкви в Бердянську, тісно пов’язаною із першими двома, слід вважати суперечності навколо питання, чи існувала можливість зводити саме кам’яний, а не дерев’яний, храм. Необхідно зазначити, що для будівництва церкви в Бердянську були задіяні зодчі, які займали далеко не останнє місце у Російській імперії. Йдеться, зокрема, про учня славнозвісного Андрія Вороніхіна Івана Колодіна, який звів чимало відомих нині споруд у Петербурзі та Сімферополі [110], а також про Георгія Торічеллі, який споруджував, зокрема, купецьку біржу на Приморському бульварі, Сабанеєв міст, особняк штаб-ротмістра Хорвата і вважається одним із найкращих архітекторів Одеси першої половини XIX ст. [111] Разом із тим, до того, як справа була передана іншим, кілька років зволікав із складанням плану церкви губернський архітектор Яків Колодін, причому тривалий час це робилось із посиланням на зайнятись і на проблеми, зумовлені станом бердянських грунтів.

Після чисельних нагадувань з боку Таврійського губернатора про необхідність складання плану, Яків Колодін, відвідавши, нарешті, поселення біля Бердянської коси, відписав, що тут немає «пристойних і зручних» місць для будівництва церкви, крім одного, та й там грунтові води знаходились на глибині 1 ½ – 1 ¾ аршина, що не тільки унеможливлювало зведення кам’яної церкви, але суттєво ускладнювало будівництво навіть дерев’яного храму [112].

Цікаво, що такий висновок архітектор зробив слідом за благочинним протоієреєм Дмитрієм Якимовським, який також писав про «не надійні властивості землі», які не дозволяли будувати кам’яну споруду [113]. Втім, у тому, що на тій місцевості не було жодного місця, де можна було б безпечно звести кам’яний храм, засумнівався сам Таврійський губернатор Олександр Казначеєв. Особисто обстеживши місцевість, він писав Михайлу Воронцову, що знайшов тут місце «на площі ізгорья напроти вулиці», де грунт твердий, а до води далеко [114].

У цьому аспекті маємо справу не тільки із недостатньою кваліфікованістю деяких осіб (відомо, що згодом, у тому ж ХІХ ст., не тільки соборна церква, але і значна частина інших будівель у нижній частині Бердянська була зведена саме із каменю), не тільки з недбалим виконанням службових обов’язків, але і з не однаковими підходами до врахування офіційної позиції держави, згідно з якою пріоритетним було зведення саме кам’яних, а не дерев’яних, храмів: хоча для Півдня виключення було зроблене раніше, дозвіл на зведення дерев’яних церков по всій території імперії був даний тільки 28 жовтня 1835 р. [115]

Таким чином, матеріали справи «Про будівництво церкви поблизу міста Ногайська на Бердянській косі», у комплексі з іншими джерелами, дають можливість простежити, як на реалії просування наміру влаштувати в Бердянську храм впливали, з одного боку, загальноімперські тенденції у церковному житті, а з іншого, специфіка місця нововлаштованого населеного пункту біля Бердянської коси у планах можновладців.

І, можливо, церква була б побудована, якби не існувала хоча б одна із вищеперелічених проблем. Кожна перешкода тягла за собою іншу: через кількість задіяних інстанцій, зайнятість чиновників, незацікавленість архітекторів, суперечки щодо матеріалу, з якого мав будуватись храм, різні погляди на те, як має виглядати церква і скільки може бути витрачено на її зведення справа затягувалась на роки, що стало причиною охолодженням до неї парафіян і браку коштів на будівництво.

Примітки

91. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 2-3.

92. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 1-1 зв.

93. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 39 зв.

94. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 44. – Арк. 109.

95. 24-го октября // Одесский Вестник. – № 89. – 5.ХІ.1841. – С. 413-414.

96. Держархів Автономної Республіки Крим. – Ф. 118. – Оп. 1. – Спр. 6017. – Арк. 1 зв.

97. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского. Крыжановский В.К. Дневники. – Запорожье: Просвіта, 2002. – С. 46.

98. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 2-2 зв.

99. Атлас Черного моря, гравирован по Высочайшему повелению в С. Петербурге с описей, произведенных с 1825 по 1836 год капитаном 1-го ранга Е. Манганари. – Николаев: Гидрографическое черноморское депо, 1841. – С. 26.

100. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА „Тандем–У”, 2004. – С. 157.

101. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 2.

102. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 6 зв.

103. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 25 зв.

104. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 48.

105. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 86.

106. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 90-90 зв., 97-97 зв.

107. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 102-102 зв.

108. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 108-108 зв., 115.

109. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 109 зв., 114.

110. Колодин, Иван Федорович // Википедия. Свободная энциклопедия [] (Дата звернення: 10.12.2014).

111. Торичелли, Георгий Иванович // Википедия. Свободная энциклопедия [] (Дата звернення: 10.12.2014).

112. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 25.

113. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 17 зв.

114. Держархів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 191. – Спр. 84. – Арк. 23.

115. ПСЗРИ. – Собр. ІІ. – Т. Х. – Отд. ІІ. – С. 1054-1055.

Подається за виданням: Лиман І., Подколзіна С. Поширення імперських практик взаємин держави і церкви… – Бердянськ: 2015 р., с. 30 – 36.