Міфи

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Згодом жорстокостями, заподіяними махновцями в Бердянську та на його підступах, комуністи лякали людей. Традиція живописання «бердянських жахів» має давню і «славну» традицію. Досить швидко «Бердянський розгром» отримав міжнародний резонанс. Через півроку після описаних подій, 19 липня 1921 р., у Москві розпочався Перший міжнародний конгрес профспілок, який у середовищі соціалістів усіх мастей прийнято скорочено називати Профінтерном. Значну частину його делегатів складали люди, які співчували анархізму й анархо-синдикалізму, особливо французька делегація. Російські анархісти, що сиділи на той час у московській Таганській тюрмі, чекаючи неминучої розправи, пішли ва-банк й оголосили на час роботи конгресу голодування, протестуючи проти їх політичного переслідування. Європейські делегати занепокоїлися: а чи не водять їх за носа товариші комуністи? Французький анархіст Гастон Леваль зміг пробитися до тюрми, де зустрівся з колишнім головою махновської реввійськради В.Воліним, і той 5 годин на чистій французькій мові вводив його в курс справ. Опісля цього відомі анархісти Е.Гольдман та О.Беркман [605] звернулися з протестом до В.Леніна та Ф.Дзержинського. І комуністи вирішили заспокоїти делегатів Профінтерну, прочитавши їм доповідь про «справжнє обличчя» російського анархізму. Доповідь було доручено підготувати «улюбленцю партії», головному редактору газети «Правда» Миколі Бухаріну. Він повинен був уміло очорнити анархістів в купі з махновцями [606]. Бердянськ у доповіді Бухаріна посів місце одного з убивчих аргументів.

М.Бухарін наводив буцімто «витяги з повідомлень Штабу Українського фронту… «12/ ХІІ. 1920. Бердянськ. Махновські анархісти зарубали й розірвали на частини, під керівництвом самого Махна, 83 комуністів, серед яких одного з кращих працівників на Україні тов. Михаловича (так у тексті – Авт.), виривали руки, рубали ноги, розпорювали животи, заколювали багнетами, забивали до смерті молотками». Цікаво, що відомий історик П.Щоголєв у своїй передмові до нарису К.Герасименка теж наводить витяги зі зведень штабу «українського фронту», які стосуються 12 грудня 1920 р. Читаємо.

«12/ ХІІ. Нальот на Бердянськ. Анархо-махновці протягом трьох годин під проводом самого Махна зарубали і зарізали 83 комуністів, в тому числі одного з кращих працівників України Махалевича (так у тексті – Авт.), викручували руки, відрубували ноги, розпорювали животи, заколювали багнетами, зарубували сокирами» [607].

В обох прочитаннях цього зведення найбільшу цікавість викликають останні словосполучення. Бійці головного махновського з’єднання після цілої низки вдалих нападів на обози червоноармійських частин у грудні 1920 р. були досить добре озброєні та забезпечені. Йти в бій на комуністів з молотком чи сокирою в якості зброї в них ніякої потреби не було. Тут мова йде про селян-поденників із приазовських сіл, які знову пішли з Н.Махном на Бердянськ. До якого ж стану відчаю і ненависті треба було довести комуністам місцевих селян за неповний 1920 р., аби вони при першій же можливості кинулися рубати їх сокирами та гамселити молотками?!

Так все-таки, чим били махновці комуністів – молотками чи рубали сокирами, викручували руки чи виривали їх? Правда це все чи просто пропагандистська вигадка для красного слівця й наївних профспілкових діячів? Що це за штаб українського фронту? Штаб М.Фрунзе? Але ж він носив іншу офіційну назву. Вичерпної відповіді на ці питання немає й досі. Але «звірства» махновців і досі вигулькують на сторінках історичних статей. Зокрема, донецький історик Т.Беспечний указує, що в Бердянську «було по звірячому зарубано 86 чоловік, серед яких 40 комуністів. Червоноармійцям відрубували руки й ноги» [608]. Директор Бердянського краєзнавчого музею Л.Ноздріна називала у своїх публікаціях ці події не інакше як «кривавою зорею гуляйпільського батька» [609].

В.Голованов живописав: «Сонце, що зійшло, освітило 82 трупи. Історики істпарта не забувають додати, що 40 загиблих були комуністами» [610]. Чому саме 82? Адже В.Голованов у описі цих подій явно користувався лише спогадами Єсаулова. А Єсаулов конкретно пише про 86 трупів [611]? Де ділося чотири трупи? На тій же сторінці В.Голованов пише: «О четвертій годині дня Бердянськ отримав як останню згадку про Махна вісімдесят покійників» [612]. Де на цей раз поділося ще 2 трупи? Ще одна велика загадка бердянської історії.

За архівними даними, в бою за Бердянськ загинуло до 100 чоловік, серед них 11 комуністів [613]. Якщо ж взяти дані з доповіді Бердянського повітпарткому «Про становище в місті після нальоту банд Махна» від 16 грудня 1920 р., то «вбитих звезено до 100 чоловік; поранених не з’ясовано… Серед убитих – голова ревкому тов. Михелович і ще до 10 комуністів…» [614].

У травні 1922 р. Верховний трибунал при ВУЦВК зробив спробу розцінити події 12 грудня 1920 р. як кримінальний злочин, вчинений Н.Махном з його поплічником Удовиченком. Слідчий Харченко звинувачував Н.Махна, що 12 грудня 1920 р. його бандою

«при нальоті на Бердянськ на західній стороні міста було зарубано до 100 чол. червоноармійців та радянських службовців, тут же його співучасником Удовиченком було розграбовано багато складів і розбито з гармат шість будівель» [615].

Єсаулов писав, що Н.Махно напав на місто аби

«повідрубувати голови комуністам і прихильникам радянської влади, погромити установи, пограбувати й потішити свій «буйний норов»… Не очевидцю важко собі уявити, що пережив Бердянськ і його 30 000 населення за десять годин перебування в ньому махновців: 86 порубаних і зневічених трупів…, розгромлені та пограбовані Радянські установи, зґвалтовані жінки – ось результат махновської прогулянки по Бердянську» [616].

На додачу до вищесказаного протоієрей М. Доненко додає ремарку, що поряд із комуністами було вбито багатьох городян, яких ніхто не рахував. Місцеві жителі ховали своїх загиблих окремо від комуністів [617].

Традиція «бердянських жахів» збереглася і в сучасній російській літературі. Так, автор «історичної хроніки» В.Тєліцин пише про бердянські події наступне:

«Полонених не брали: занадто свіжі ще були в пам’яті розповіді Марченка про кримську трагедію. Особливо безжальні були махновці до «червоних» курсантів і чекістів: їх рубали шашками, поранених добивали багнетами, а трупи підвішували на ліхтарних стовпах» [618].

Коментуючи цитату, зазначимо: можна впевнено казати про те, що жодного «червоного» курсанта в Бердянську 12 грудня 1920 р. не було.

Також не раз і не два писали «червоні», як ще 10 грудня 1920 р. у Новоспасівці махновці «порубали селян, жінок і дітей, не оминули й стариків» [619]. Вірити подібному – зовсім не знати, чим була Новоспасівка для махновського руху.

О 14.00 12 грудня 1920 р. махновці почали спокійно відходити з міста [620]. Вони могли затриматися довше, бо РРПУ/м/ планувала розмножити в бердянській типографії великим тиражем листівку «Чорна зрада більшовиків», у якій пояснювалися причини війни махновців з комуністами [621]. Махновці думали, що, прочитавши її, червоноармійці почнуть переходити на бік повстанців великими групами. Проте надрукувати листівку не вдалося. Працівники бердянської друкарні розбіглися й ховалися по домівках, працювати було нікому.

Бердянськ був необхідним Н.Махну, аби ввести в оману «червоне» командування й продемонструвати простим червоноармійцям шалену лють своїх вояків. І те, й інше йому вдалося. П.Аршинов у своїй «Історії махновського руху» називав бій за Бердянськ серйозним «ударом» по «червоним» [622]. Затримуватися в місті штаб РПАУ/м/ на чолі з В.Білашем теж не бажав. Концентрація більшовицьких військ не давала спокою. Справді, маневр РПАУ/м/ на Бердянськ удався на славу, але тепер треба було повертатися на північ і починати бої по прориву з оточення. Начштабу повстанської армії пише, що передові частини РПАУ/м/ о 20.00 12 грудня 1920 р. уже відпочивали в Новоспасівці. О 17.00 з Бердянська виїхала наступна частина «об’єднаних махновців». Вона подалася подалі на північ, аби встановити лінію контакту із супротивником.

Ті бердянські жителі, які, набравшись сміливості, повиходили з домівок, могли спостерігати, як по Василівському шосе [623] махновці везли з міста на підводах своїх убитих і поранених. Нестор Махно супроводжував цю сумну процесію. Покидаючи місто, він їхав на фаетоні, кричав і лаявся, погрожував кулаком міщанам, що стояли на узбіччі: «Підождіть! Я ще прийду…!» У цей момент розвідницям Бердянської «ЧК», комсомолкам Юліній та Ольгіній, удалося близько підійти до нього. Проте чекістські агенти у спідницях не мали при собі зброї, аби вчинити замах на Нестора Махна [624].

Відпочивши в місті, основні сили махновців зранку наступного дня, 13 грудня 1920 р., вирушили з узбережжя Азовського моря на північ, цілком готові до здійснення прориву. В обідню пору в Бердянську не залишилося махновців, крім небагатьох поранених, яких удалося прилаштувати в приватних помешканнях на лікування.

Про спробу «червоних» військ заблокувати махновців у Бердянську пише лише один В.Тєліцин [625]. За його версією, командування 4-ї армії встигло чи то 12-го, чи то вже 13-го грудня підвести війська до міста.

«Повстанці вперто відстоювали позиції на східному напрямку, більш зручному для відступу. Атаки «червоних» слідували одна за одною. До полудня всі атаки були відбиті, і, залишивши перед позиціями махновців сотні трупів, радянські частини в безладі відступили. А о 14 годині дня Махно дав наказ своїм загонам відходити».

Відносно прочитаного зауважимо одне. Жодного посилання на джерела В.Тєліцин у своїй книзі не зробив. Також він називає Новоспасівку не станицею, а станцією, напевно, залізничною, хоча залізниці в колишній Новоспасівці немає й досі, як і правди у вищенаведеній цитаті.

Найближче до Бердянська розташовувалися позиції Зведеної дивізії курсантів Південного фронту. Однак її начдив до десятої години вечора 12 грудня не припускав навіть можливості того, що Н.Махно зважиться в такій складній тактичній обстановці напасти на місто. Хоча розвідка курсантів 12 грудня протягом дня весь час приносила інформацію, яка натякала на можливість саме такого перебігу подій, начдив Зведеної їй не вірив, думаючи, що Н.Махно лише демонструє свою зацікавленість Бердянськом, намагаючись ввести в оману «червоне» командування.

Ще 11 грудня 1920 р. до розташування дивізії курсантів прийшов якийсь залізничник, що передав командуванню Зведеної дивізії інформацію про те, що Бердянськ зайнятий загоном Т.Удовиченка «силою в 5 ескадронів при 4 гарматах» [626]. Зрозуміло, що ніхто не йняв віри подібним розповідям. Але коли надійшла інформація розвідки, що жителі «колонії Андріївка» вранці чули стрілянину в стороні Бердянська, після того як туди рушили махновці, їм не повірили теж.

О 21 год. 15 хв. 12 грудня 1920 р. відбулася розмова начдива Зведеної з начальником оперативного управління штабу 4-ї армії, який почав запевняти начдива, що Бердянськ захоплений «загоном Удовиченка…, при чому 2-а спішена кавбригада зазнала поразки» [627]. У цей час, безпосередньо під час розмови, прийшла інформація зі ст. Нельгівки. Туди «з боку Бердянського мосту» (біля ст. Трояни) прибув ремонтний поїзд, і його начальник заявив, що місто зайняте противником. Лише тепер начдив повірив у махновську нахабність, але когось рятувати в Бердянську було вже пізно, і затискати махновців у Бердянську було пізно теж.

Примітки

605. Беркман Олександр (1870 – 1936) – видатний діяч міжнародного анархістського руху. Народився у Вільно (Вільнюсі) в єврейській родині. У 18 років емігрував до США, де приєднався до анархістської групи «Піонери свободи». Став відомим у 1892 р. після невдалого замаху на стального магната Фріка, що напередодні жорстоко придушив страйк. До 1906 р. знаходився у в’язниці, згодом – знову активний учасник анархістського руху. У 1917 р. арештований у США за антивоєнну пропаганду. У грудні 1919 р. висланий до Росії. Один з організаторів «Всеросійської організації анархістів» (1920 р.). У 1921 р. змушений емігрувати в Берлін. Один з організаторів міжнародної допомоги переслідуваним у СРСР анархістам.

606. І международный конгресс революционных профессиональных союзов. Стенографический отчет. – М., 1921. – Бюллетень № 15. – С. 10 – 11.

607. Бухарiн М. Доповiдь перед учасниками Першого мiжнародного конгресу профспiлок 19 липня 1921 р. // Козацтво. – 1993. – № 1. – С. 60.

608. Беспечный Т. При широком поле… // Донбасс. – 1989. – № 5. – С. 90.

609. Ноздріна Л. Кривава зоря гуляйпільського батька // Південна зоря. – 1989. 22, 25 липня.

610. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382.

611. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 86.

612. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382.

613. РДВА. – Ф. 101. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 172; Спр. 182. – Арк. 7.

614. ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 1. – Спр. 92. – Арк. 6. У цій доповіді вказується, що Махно напав на місто о 8 годині ранку. Ряд мемуарів і документи комуністів називають часом нападу шосту або сьому годину ранку, що свідчить швидше про те, що комуністи до нападу готові не були і на годинники не дивилися. Усе відбулося для них несподівано.

615. ЦДАВОВУ. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 566. – Арк. 27.

616. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 83.

617. Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М.: Изд. Московского подворья Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 2001. – С. 60.

618. Телицин В. Нестор Махно. – М. – Смоленск, 1998. – С. 370.

619. БКМ – Арх: Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича. – С. 5.

620. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 513.

621. Напередодні подій ця листівка вже була надрукована в штабній польовій типографії РПАУ/м/, і в махновців був готовий набір.

622. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181.

623. Шлях з Бердянська на сучасне село Нововасилівка Бердянського району.

624. Страницы истории Бердянской городской комсомольской организации. – Бердянск, 1984. – С. 16.

625. Телицин В. Нестор Махно. – М. – Смоленск, 1998. – С. 371.

626. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100.

627. Там само. – С. 100.