Миронов

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Пилип Кузьмич Миронов (1872 – 1921), командарм 2-ї Кінної, а з недавнього часу – комкор 2, був типовим представником тієї частини червоноармійської еліти, що вийшла з командирів повстанських загонів, влитих свого часу в РСЧА. І тому його натура постійно розривалася між двома антагоністичними перспективами майбутнього. З одного боку, було б непогано зробити кар’єру в армії Республіки, досягти високих чинів, влади, посад, пільг і неймовірного для простого козака рівня життя. З іншого боку, треба було допомогти простому народу відвоювати кращі умови життя на засадах волі й справедливості. П.Миронов уже два роки не міг зробити рішучого вибору, за що постійно встрявав у різноманітні халепи й нажив могутніх ворогів. У 1919 р. його вже було засудили до смертної кари, але помилували в останній момент. У 1920 р. за участь у розгромі Врангеля П.Миронов був нагороджений Почесною революційною зброєю й одночасно вступив у таємні переговори з Нестором Махном.

Про це згадує у своїх мемуарах В.Білаш [646], який був знайомий з рідним братом комкора 2, начальником штабу Азовської групи РПАУ/м/. Н.Махно зміг вирвати в П.Миронова слово: якщо комуністи зрадять махновців і захочуть завдати повстанцям удару в спину, П.Миронов мусить підняти заколот і приєднатися до повстанців. Зрада комуністів мала стати тією останньою краплею, що переповнить чашу командармівського терпіння. Але коли 27 листопада 1920 р. передбачувані заздалегідь події відбулися, П.Миронов слова не дотримав і поряд із Н.Махном не став. Більше того, він узяв активну участь у проведенні Азовської операції. Частини 2-го кінного корпусу утворювали східну смугу оточення махновського війська, ставши стіною з боку Донбасу.

Бійці кінного корпусу продовжували називати свій підрозділ «армією», вважаючи, що «армія» знаходиться в реєстрі вище і звучить більш поважно, ніж «корпус». До ведення бойових дій ніякого ентузіазму не спостерігалося. «Бійці бурчали, чому саме їх послали на рубку з махновцями, а не першу Кінну армію, яка була менше задіяна в боях» [647].

Сам командарм, за спостереженнями шифрувальника штабу 2-го кінного корпусу Олександра Боярінцева, виглядав засмученим. Переказували, що у вищестоящих штабах проти нього інтригують вороги. Три дивізії кінного корпусу розвернулися в лінію на 80 км. Штаб корпусу став на ст. Волноваха, де простояв на рейках у вагонах кілька днів. 11 грудня 1920 р. П.Миронов забажав передислокувати штаб із станції в більш цивілізоване місце. Але не тут було. Локомотив не зміг зрушити кілька штабних вагонів з місця. Стояли сильні морози, а штабні працівники день за днем виливали помиї та випорожнювалися прямо під колеса, так що вони намертво примерзли до рейок. П.Миронов спокійним тоном попрохав у начальника станції ще один локомотив, але виявилося, що більше паротягів на станції немає.

Одночасно із цим розвідка донесла, що до станції наближається загін махновців у 1000 чол. Штаб охопило хвилювання. П.Миронов спокійним же тоном наказав прислати на допомогу найближчу частину, але виявилося, що підкріплення далеко. Підлеглий йому корпус зрозумів наказ стати в лінію буквально, і виявилося, що перед штабним потягом ніякої загорожі виставлено не було. Остання обставина, звичайно, не робить П.Миронову честі як полководцю. Знову спокійним тоном командарм наказав штабному персоналу захищатися, пообіцявши, що коли 70 штабників зможуть убити першу сотню махновців, останні повернуть назад. Невідомо, чим би закінчився цей бій, навряд би штабники змогли зопалу вбити 100 махновців, але в останню мить, коли повстанська кіннота вже показалися на горизонті, підмога таки прийшла. «Червоний» кінний полк відігнав суперника геть, і штабники зітхнули з полегшенням. Але неприємності для них тільки починалися.

Відразу після атаки махновців до штабу корпусу з мандатом штабу фронту прибула людина. Вона пред’явила документи, згідно з якими колишній військовий комісар корпусу Карпов знімався з посади і відкликався у відділ фронту, а замість нього комісаром ставав прибулий чоловік. Новий комісар відразу пустив по штабу чутку, що командарма П.Миронова скоро знімуть з посади й арештують за зв’язки з Н.Махном. Потім новий комісар зайшов у вагон до шифрувальників і вигнав їх на вулицю, а сейф з шифрами наказав викинути у вигрібну яму [648].

Шифрувальники знали службу і не розгубилися, відразу донісши на нового комісара начальнику особливого відділу армії. Той заарештував нового комісара і лише тоді виявилося, що він самозванець. Імовірніше, що це був махновський агент. Махновці славилися своїм умінням підробляти документи.

Завдяки цим двом інцидентам діяльність штабу 2-го кінного корпусу була на деякий час дезорганізована. Більше того, П.Миронов та інші командири стали вважати, що махновці прагнуть прорватися через оточення саме на їх ділянці, і пригальмували рух кавдивізій корпусу на захід. Розвідка доносила, що махновці стоять у ст. Стародубівці. Віднині «червоні» кіннотники мали більше уваги звертати на охорону лінії корпусу від прориву ворога, ніж на його пошук углибині «мішка».

Цілком можливо, що в цей час махновці просто «здали» П.Миронова «чекістам», порахувавши його негідним боягузом. У лютому 1921 р. він був заарештований і віроломно вбитий у тюрмі. Після невдачі Азовської операції очолюваний ним кінний корпус «був посаджений разом з кіньми в залізничні вагони й відвезений на глухий полустанок під Ростов-на-Дону» [649]. Тут його наздогнав наказ про розформування.

Примітки

646. Балаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 485.

647. Бояринцев А.И. Воспоминания. – М., 2003. – С. 77.

648. Бояринцев А.И. Воспоминания. – М., 2003. – С. 80.

649. Там само. – С. 82.