Махновці в місті

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Махновці спокійно розташували свої головні сили на одній із головних площ міста й зайнялися невідкладними справами.

По-перше, з тюрми були звільнені багатостраждальні заручники, які чекали на розстріл [574]. За іронією долі, підступні плани М.Фрунзе врятували їм життя, адже, згідно з постановою «Особливої комісії по боротьбі з бандитизмом», у повсякденній обстановці махновців належало розстрілювати на місці. У Бердянську цього не зробили лише задля того, аби місто-пастка не втратило своєї привабливості в махновських очах. Взагалі для анархістів ще з часів першої російської революції було справою честі й особливої доблесті відбити приречених до страти товаришів. Якщо почитати останню написану Н.Махном статтю «Пам’яті Рогдаєва», то стає зрозумілим, що Батько відверто захоплювався справами старшого товариша, який не раз відбивав приречених товаришів. У «Бердянському розгромі» це захоплення Н.Махна також проявилося. Не будемо забувати, що в молодості, в 1909 р., самого Н.Махна теж відбивали, але невдало, і він був змушений відсидіти в тюрмах близько дев’яти років.

По-друге, «треба було» як слід пограбувати комісарів, їхні установи, Держбанк та міські магазини. На складах міста знайшлася велика кількість набоїв, що дозволило махновцям серйозно поповнити свої арсенали, які вичерпалися за два попередні тижні безперервних боїв [575]. У повітовому фінансовому відділі махновцями були захоплені всі грошові знаки, а також золоті й срібні цінності, які вже встигла награбувати в міського населення новостворена Бердянська НК. Знущаючись над службовцями фінвідділу, махновці видали їм розписку, що повернуть усі конфісковані гроші й майно після перемоги «третьої соціальної революції» [576]. Як свідчить доповідь Бердянського повіткому від 16 грудня 1920 р., махновці висадили динамітом усі каси й забрали всі наявні в місті гроші. Також були забрані або переламані всі друкарські машинки [577].

Після цього хлопці-махновці дістали заздалегідь заготовлені агентурою списки квартир «відповідальних партійних і радянських товаришів» і розграбували їх [578]. Заяви деяких істориків, що махновці, мовляв, влаштували в Бердянську єврейський погром, не витримують критики. Просто серед бердянських активістів, з якихось невідомих причин, було багато саме євреїв. Тож грабувати майно комуністів і комсомольців, оминаючи єврейські квартири, було для махновців просто фізично неможливо. Під шумок нальотчики з махновських лав грабували й місцевих жителів, що не належали до числа «відповідальних партійних і радянських товаришів». І.Стрельбицький у своїй документальній повісті писав, що «Бердянськ знову піддався пограбуванню. 2000 селянських підвод протягом цілого дня вивозили з міста награбоване» [579].

Махновці мали чіткий намір тероризувати прихильників радянської влади. Як образно висловився В.Голованов: «Махно відкрив комуністам жили в Бердянську» [580]. Багатьох з останніх зарубали прямо на місці, в їх домівках – махновська агентура заздалегідь надала нападникам точні адреси активістів, і, прорвавшись до міста, махновці «ангелами смерті» пішли по будинках. Як випливає зі спогадів Івана Тєтєрєва, начальник міської і повітової міліції С.Денисов, замість того, аби бути на посту, разом з підлеглими, спокійно спав дома і був зарубаний прямо в своєму ліжку, навіть шум бою не зміг розбудити його [581]. Натомість у некролозі, опублікованому 23 грудня 1920 р., повідомлялось, що «тов. Денисов… загинув на посту» [582]. Такі ж нестиковки маємо і щодо свідчень про загибель Антоніни Бушуєвої та Аркадія Аркадьєва. Іван Тєтєрєв згадує, що секретар ревкому А.Бушуєва разом із рідною сестрою, «начальник» морського «особливого відділу» А. Аркадьєв (насправді – Арон Островський) [583], «душа комсомолу», тіло якого порубали до невпізнанності [584], та інші товариші були зарубані беззбройні, у своїх ліжках. Але в некрологах писалось, що А.Бушуєва була вивезена і вбита за містом, а «заступник начальника особоморського відділення… тов. Аркадьєв загинув у бою на Лісках із гвинтівкою в руках» [585]. Активістів вішали на електричних ліхтарях, а здебільшого – відводили до моря в районі Лісок, де роздягали до білизни, а потім стинали шаблями.

Навколо місця екзекуції досить скоро зібрався натовп співчуваючих і родичів жертв, які страшно кричали і плакали, наближаючись до місця розправи майже впритул. Потрапив на розправу і комсомолець-чекіст Іван Скориков. Разом із двома товаришами, теж комсомольцями, Бутурліним та Мілашевичем, він обороняв місто на кулеметній тачанці. У розпорядженні ревкому був і такий вид зброї. Від близького розриву снаряду тачанка перекинулася і був важко поранений Мілашевич, який сидів погоничем на передку. Хлопці схопили пораненого товариша і потягли в бік моря, сподіваючись десь по дорозі заховатися і надати постраждалому першу допомогу. Але швидше, ніж вони це встигли зробити, їх помітили махновці. Бутурлін утік і заховався під перекинутим човном, Скориков же, кинувши Мілашевича в одному з дворів, все-таки був схоплений махновцями і поведений на «рубку». Його поставили в кінці шеренги приречених. «Працювали» конвеєрним методом. Поки перших вже рубали, останніх лише починали роздягати. Поки І.Скориков роздягався, якісь добрі люди схопили його ззаду за нижню сорочку і затягли в натовп, закривши комсомольця своїми тілами. Згодом його заховали на горищі, і головним неприємним спогадом про страту у ветерана партії залишився лише спогад, як його волочили по землі. І.Скориков таки добре налякався, зійшовши з горища лише вранці 13 грудня 1920 р. [586]

Але залишався ще 4-й укріплений пункт на Зеленій вулиці в будинку повітового Земельного відділу (Земвідділу) [587]. Там забарикадувалося лише 14 (за іншими даними – 12, 13 або 17) бійців, переважно з комуністів та комсомольців міста. Керував обороною будинку Павло Дудка, що на початку 1918 р. був одним з організаторів бердянської «Червоної гвардії». Підлеглі йому бійці чи то злякалися, чи просто не захотіли виходити на площу, і це врятувало їм життя. У той час, коли почався бій біля пошти і будинку надзвичайної комісії, до Земвідділу, нічого не підозрюючи, під’їхало троє верхових махновців, які були перебиті комуністами рушничними залпами. На увагу цей епізод заслуговує передусім через те, що одним з убитих вершників був сотник Овчаренко, якого комуністи вважали зрадником та «іудою» [588]. Цікаво, що сам товариш Дудка (Петров) ще в 1919 р. воював у лавах махновців, а вже пізніше перейшов до Червоної армії [589].

Піднесені успіхом з Овчаренком, «земвідділівці» почали вицілювати інших махновців, які вешталися поодинці, а часом і цивільних бердянців, які, незважаючи на бій, із цікавості та у справах повиходили на вулицю. Нескінченна війна вже привчила їх не звертати уваги на постріли. 16-річний Іван Тєтєрєв, який, кинувши гвинтівку, якраз повертався додому по Зеленій вулиці. Аж ось, зненацька, знайомий йому чоловік, що йшов попереду, впав убитим. Бідолагу не врятувала навіть жовта пов’язка на рукаві, знак колишнього німецького військовополоненого. Дехто проявляв до колишніх полонених «германської» війни співчуття, дехто навпаки. Переляканий Іван хотів було вже бігти назад, але, зустрівши знайомих, отямився, трохи поговоривши з ними. Й пішов додому. Тут у його полі зору з’явився здоровенний махновець на сірому коні, якого теж відразу вбили із засідки комуністи [590].

О 8 годині ранку до будинку Земвідділу з боку Азовського проспекту підійшла вже велика група махновців, чоловік у двісті, що почали громити будинок бердянської міліції, який стояв неподалік. Не витримавши настільки жахливого видовища, захисники Земвідділу відкрили по махновцям вогонь залпами й розігнали останніх, тим самим видавши своє розташування. Цікаво, що було б, коли б захисники Земвідділу просто вирішили сидіти тихо, не показуючи видимих ознак життя?

Махновці швидко оговтались, розсипалися в «мертвих зонах» попід стінами й досить скоро піддали будинок потужному кулеметному обстрілу. Кулемети були встановлені на даху протилежного будинку [591]. Але й тут щастя було на боці комуністів. Відстрілюючись із гвинтівок, оточені «підбили кулемети» [592]. Після цього махновці впродовж двох годин ходили навколо будинку колами, не вступаючи в перестрілку, аж поки об 11 годині не поставили на Азовському проспекті гармату. Проте оточені витримали й гарматний обстріл прямою наводкою, хоча махновцям удалося обвалити балкон і пробитись на перший поверх будинку [593]. Переміщенням і встановленням гармати керував безпосередньо Н.Махно. На його фаетон та групу кінних махновців, що тягли гармату, наткнувся Іван Тєтєрєв, який ніяк не міг повернутися з нічного дозору додому. Групу махновців оточував натовп цікавих та співчуваючих. Одна з присутніх жінок українською мовою порадила: «Хлопці, не їздіть туди, бо там засада!» Н.Махно, що вигулькнув з фаетона, послухався жіночої поради і дав команду тягти гармату на Лазаревську [594] вулицю, аби з тилу обстріляти будинок.

Далі ж у переказах історії з обороною Земвідділу починаються «нестиковки». Згідно з версією, викладеною Єсауловим, захисники будинку вчинили справді неймовірний подвиг, щось на кшталт бою 28 панфіловців під Москвою. Тільки не будемо забувати, що цей бій – пропагандистський міф.

Отже, бердянський «былинник речистый» Єсаулов вів «рассказ» нічим не гірший, аніж О.Кривицький – творець міфу про 28 панфілівців. Згідно з Єсауловим, після трьох гарматних пострілів комуністи прицільним вогнем змогли відігнати від гармати обслугу, і впродовж двох годин не підпускали її назад. За цей час махновці зробили спробу пролізти до будинку з боку двору, а також від Жуковської вулиці, але й ці виправи були марними. Комуністи позицію не здавали. Нарешті, о 13.00 махновці підкотили ще дві гармати, напевно, трофейні, які з Олександрівської та Лазаревської вулиць почали гатити по будинку. Комуністам довелося відійти в глибину побудови, і тоді заговорила ще й третя гармата. За півгодини обстрілу було випущено близько 50 снарядів, що зробили з будинку решето, але з його захисників загинув лише один.

Коли ж артобстріл закінчився, навколо Земвідділу встановилася якась нереальна тиша. Було лише чутно, як десь далеко в місті торохтять колеса й сопуть коні, наче махновський обоз уже залишав місто. І справді. Авангарди махновців уже вирушали на околиці міста. Але залишати в спокої непокірних ворогів було не в махновському стилі. Майже година проминула, аж поки з’явилася штурмова група махновців. «Земвіддільці», намагаючись не бути поміченими через вибиті вікна, без жодного пострілу відійшли углиб будинку й згрупувалися біля гвинтових сходів, що з’єднували поверхи. Махновці вскочили на перший поверх і, обнишпоривши його, підійшли до сходів, вхід на які закривали масивні двері. Відкривши їх, троє махновців із наганами напоготові показались поблизу основи сходів і відразу впали, прошиті кулями оборонців. Залишивши трупи, інші махновці забралися геть, проклинаючи комуністів страшними словами [595]. Симптоматично, що Єсаулову повірили і переповіли його оповідь чимало авторів, зокрема, В.Голованов [596].

Утім, ці автори писали через багато років після бердянських подій 12 грудня 1920 р., не будучи, до того ж, їхніми учасниками. Натомість, ще навесні 1921 р. про цей епізод у значно менше «героїзованому» стилі писав один із командирів Зведеної дивізії курсантів П.Павлов: «…з приміщення Земвідділу 17 комуністів рушнично-кулеметним [597] вогнем відбивали бандитів. Тільки після того, як була підвезена гармата й [прямою] наводкою почала руйнувати дім, захисники Земвідділу припинили бій, при чому шістнадцятьом із них вдалося врятуватись» [598]. Розповідь П.Павлова повністю підтверджується спогадами Кузьми Кривоносова, завідувача дошкільним підвідділом повітового відділу Народної освіти [599]. Це безпосередній учасник подій, один з оборонців будинку. У цьому історичному для Бердянська будинку, крім Земвідділу, знаходився також і відділ Народної освіти, тому К.Кривоносов туди і з’явився охороняти з револьвером від махновців своє робоче місце. Так-от, розбіжності з версією Єсаулова починаються після того, як махновці підкотили гармату до будинку. Вони пострілами розбили його ріг, і цього виявилося досить, аби оборонці будівлі вирішили, що продовжувати відстоювати позицію не є можливим. Тим більше, що існувала можливість покинути будинок через задній двір. Групками по двоє-троє чоловік вони виходили через двір на Набережну, а потім розходилися в різні сторони по криївках. Саме так і закінчилася оборона будинку Земвідділу [600].

Про одну гармату, яка стріляла прямою наводкою по Земвідділу, пише бердянська комсомолка Полєвая (Семененко), безпосередня учасниця подій у місті 12 грудня 1920 р. (див. додатки).

Цікава і вельми симптоматична деталь: у 1968 р. до Бердянського краєзнавчого музею «свої короткі спогади» про події 12 грудня 1920 р. у Земвідділі надіслав із Москви Г.Пастухов (див. додатки). Надіслав, маючи на меті «допомогти колективу музею в їх роботі з виховання молоді на революційних традиціях». Версія, викладена Г.Пастуховим, фактично збігається з тією, що подав Єсаулов. Утім, при порівнянні текстів статті останнього і «спогадів» Г.Пастухова одразу впадає в очі, що в них збігається порядок речень, якими описуються основні етапи протистояння махновців і захисників Земвідділу. Більше того. Цілий ряд фраз у «спогадах» Г.Пастухова повторюють ті, що використав Єсаулов. Тож маємо підстави стверджувати, що у випадку зі «спогадами» «члена КПРС з 1919 р., колишнього члена Бердянського Ревкому в 1920 році», маємо справу здебільшого з переказом статті, опублікованої в 1924 р. у «Літопису революції», а не з описом власних спогадів і вражень. «Спогади» ж Г.Пастухова, у свою чергу, стали основою для газетної публікації (див. додатки), тим самим закріпивши історіографічну традицію.

Згідно зі спогадами очевидців подій, з бердянцями (якщо тільки не було очевидним, що вони належать до «когорти» комуністів, комсомольців, радянських працівників та червоноармійців) махновці в багатьох випадках поводили себе досить коректно, а то й чемно. Що, до речі, врятувало життя не одному їхньому ворогові. Так, до будинку комуністів Бєлікових удень підійшла група махновців, аби убити їх, але вдома господарів не застала. Молодший з них, Олександр (Шура) Бєліков (Бєляков), з товаришем заздалегідь заховалися в сусідів, Тєтєрєвих. Махновці зайшли й до сусідів. Для того, аби карателі не зайшли до кімнати, де переховувалися хлопці, вистачило заступництва господині, яка попросила махновців не заходити в приміщення, де лежить її важкохвора донька. Махновці лишень заглянули через поріг, справді побачили хвору дівчинку на ліжку й пішли, хату ніхто навіть не обшукував [601].

В інших місцях спостерігалося щось схоже. Кузьма Кривоносов, вискочивши з будинку Земвідділу через задній двір на Набережну, пішов у бік Східного проспекту, додому. Аж ось його зупинив махновець, що спішився. Виявилося, що Східний проспект перекритий махновцями і міщанам ходити по ньому забороняється. «Не дозволяється, так і не треба» – відповів К.Кривоносов, розвернувся і пішов назад. Махновець не питав у нього документів і не обшукував, інакше К.Кривоносов навряд чи мав би можливість згодом написати свої спогади про події «громадянської війни». Адже при обшуку обов’язково був би виявлений револьвер, який знаходився у Кузьми під пальтом, за поясом [602].

Тоді як махновці спрямували в Бердянську весь свій гнів проти комуністів, комсомольців, радянських працівників і червоноамійців, а не проти городян загалом, бердянці досить відсторонено дивились на «червоних» оборонців міста, не поспішаючи приходити їм на допомогу. На це натякав у своєму вірші «Траурний день» Ф.М.Курбатов, назвавши мешканців міста черствими і глухими [603], і воєнком 3-го полку, який на траурному мітингу заявив: «Ми ховаємо більше 80 товаришів – це все жертви вашої байдужості. Тепер не повинно бути нейтральних глядачів подій… Не було б байдужості багатьох, не було б так багато жертв» [604]. Після відновлення радянської влади в місті бердянці підозрювалися в активній співпраці з махновцями, переховуванні поранених повстанців та зброї, видачі махновцям комуністів, участі в розтягуванні державного майна.

Примітки

574. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 323.

575. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 323.

576. ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 4. зв.

577. За власть Советов: Сб. док. и восп. – Запорожье, 1957. – С. 206. Цікаво, що Бердянський повітком у своїй доповіді від 16 грудня 1920 р. спробував звалити на наслідки махновського нальоту також повну відсутність у місті палива, хоча махновці до цього абсолютно не причетні. Про дрова та вугілля на зиму повинна була подбати колишня бердянська комуністична влада, знищена анархістськими повстанцями.

578. ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 4 зв.

579. Стрельбицкий И. Ураган. – М., 1977. – С. 141.

580. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 383.

581. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 3.

582. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. 23 грудня. – № 93. – С. 2.

583. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 3; Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. 23 грудня. – № 93. – С. 1.

584. Страницы истории Бердянской городской комсомольской организации. – Бердянск, 1984. – С. 16.

585. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. 23 грудня. – № 93. – С. 1, 2.

586. БКМ – Арх: Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича. – С. 6.

587. Там само. – С. 6.

588. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 5.

589. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – 1920. 23 грудня. – № 93. – С. 2.

590. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 4.

591. Страницы истории Бердянской городской комсомольской организации. – Бердянск, 1984. – С. 13.

592. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 85.

593. Страницы истории Бердянской городской комсомольской организации. – Бердянск, 1984. – С. 13.

594. Нині – вулиця Горбенка.

595. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 85.

596. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 382.

597. З повідомлення червонкома П.Павлова (Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100) виходить, що озброєння захисників Земвідділу не було таким уже убогим, як про це писав Єсаулов. На озброєнні в оборонців був навіть кулемет.

598. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100.

599. Через півстоліття після подій 1920 р. Кривоносов надіслав до Бердянського краєзнавчого музею листа:

«Уважаемая Людмила Филипповна!

В 1920 – 1921 г.г. я работал в Бердянском уездном отделе Народного образования, потом уехал.

В 1963 г. я находился в Бердянском санатории и в составе экскурсии посетил Ваш краеведческий музей. Внимательно прослушав беседу экскурсовода и осмотрев экспонаты музея, я ничего не нашел о событиях в Бердянске в 1920 году. Тогда я обратился к Вам с просьбой помочь мне розыскать бывших сотрудников уездного отдела Народного образования. Из названных мною нескольких фамилий товарищей Вы сообщили адрес только одного Серко Александра Алекс-ча, за что я очень благодарен Вам. Тогда же Вы просили написать в музей о событиях 1920 г. в Бердянске.

Встретившись с тов. Серко мы договорились, что будем писать, и начали кое-что вспоминать и переписываться. Но вскоре тов. Серко заболел, и дело это затянулось. Болезнь // его длилась несколько лет, и в январе 1970 г. он умер. Прошло более семи лет от начала нашей работы и вот, наконец, я закончил ее и направляю Вам.

Прошу Вас, Людмила Филипповна, сообщите мне, представляет ли эта работа для музея какую-то ценность и может ли она быть использована в нем.

С уважением, Кривоносов.

29/XI–71 г.» (БКМ – Арх.).

600. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 9 – 10.

601. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 5 – 6.

602. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 10.

603. Известия Бердянского Уездного Военно-Революционного Комитета и Паркома. – № 94. – С. 2.

604. Там само.