Захисники «червоного» Бердянська
Володимир Чоп, Ігор Лиман
Історіографія та краєзнавство радянської доби дуже не любили говорити про роль 2-ї спішеної кавалерійської бригади в подіях Азовської операції грудня 1920 р. Але саме цей військовий підрозділ мав охороняти Бердянськ від махновської небезпеки, і саме його бійці ночами стояли в дозорах навколо міста. 2-а спішена кавбригада чотириполкового складу була передана влітку 1920 р. 4-й армії В.Лазаревича зі складу 13-ї армії РСЧА. Бригада почала формуватися влітку 1920 р. у Приазов’ї, на території теперішніх Донецької і Ростовської областей. Наприклад, її 4-й кавалерійський полк робив це в м. Таганрог. Потім, із початком врангелівського наступу на Таврію, частини кавбригади, ще до закінчення формування, в пішому порядку перекидалися по лінії Маріуполь – Бердянськ – Преслав прямісінько на фронт. Звідси і така сміховинна якість підрозділу – «спішена кавалерійська бригада». Деякі з джерел, наприклад, начдив 42 Єфімов, називають бригаду не «спішеною», а «змішаною», що теж, у принципі, правильно, бо частина її бійців, а командний склад так точно, все-таки їздили кіньми. Штаб кавбригади й її командир, товариш Бондарєв, знаходилися в Бердянську. Місцева влада його бійців не особливо жалувала. За словами Єсаулова, підрозділи 2-ї спішеної мали «вбивчо-жалюгідний вигляд». Убивчо-жалюгідний вигляд прикрашала батарея тридюймових гармат. В якості основи бердянського гарнізону з листопада 1920 р. у місті квартирував 4-й кавалерійський полк кавбригади, що продовжував формуватись [497]. Майбутні перспективи були окреслені перед спішеними бійцями і командирами досить чітко: «бригада… була призначена… для розгрому банди Махна» [498].
Комбриг Бондарєв паралельно з головною посадою став начальником міського гарнізону наприкінці листопада 1920 р. Він розмістив штаб бригади й управління гарнізоном у готелі «Вікторія» на Азовському проспекті. Там загосподарював його ад’ютант Михайло Яковлєв. У наказі № 3 начальника гарнізону від 22 листопада 1920 р. указувалося, що всі військові частини, які знаходяться в місті, мають у дводенний термін зареєструватися в комбрига» [499].
Зазначимо, що командування 2-ї спішеної бригади отримало наказ за підписом М.Фрунзе про оголошення махновців поза законом через штаб 13-ї армії лише 5 грудня 1920 р. М.Фрунзе настільки був упевнений в успіху Гуляйпільської операції, що не обтяжував себе розсилкою наказів на периферію бойових дій. Війна з махновцями йшла вже дев’ять днів (з 27 листопада по 5 грудня 1920 р.), відбувалися кровопролитні бої, в яких уже загинули тисячі людей, а 2-а спішена кавбригада стояла скраю і не мала офіційного наказу.
Якщо вірити спогадам Лева Задова, червоноармійського коменданта Бердянська, то вже наступного дня після засідання махновського РРПУ/м/ у с. Федорівка в Бердянську, через розвідників, стало відомо про плани махновського нападу [500]. Як і водиться в невеликих містах, інформація випливла назовні, розійшлася по місту й викликала паніку. Бригадна розвідка й надалі намагалася в міру своїх сил стежити за рухом та поведінкою махновців у навколишніх селах. Це теж було надзвичайно важливою справою, бо «Бердянськ [був] охоплений панікою. Згідно з чутками, Удовиченко готується напасти на місто. Загін махновців у 300 чол. людським поголосом роздутий до 3000» [501].
Комбриг Бондарєв періодично інформував про махновські справи секретаря окружного комітету Волковича, голову окружного виконкому Т.Міхеловича і члена бюро військового комісаріату м. Бердянська С.Кару, виступаючи на засіданнях окружкому. На цих же засіданнях в якості постійного члена був присутній голова дорожньо-транспортної НК [502] ст. Бердянськ Овчаренко. Офіційно він з 1918 р. вважався більшовиком, але «за сумісництвом» був також таємним агентом анархо-махновців. Усі розмови та плани бердянських комуністів і вояків, які їх охороняли, вчасно докладалися Н.Махну через агентурну мережу. Після 7 грудня 1920 р. Овчаренко залишив Бердянськ і приєднався до РПАУ/м/ [503]. Перед цим він устиг докладно вивчити всі плани більшовиків по обороні міста з дислокацією частин включно [504].
Інформація про махновські наміри щодо Бердянська була негайно передана Бондарєвим у Мелітополь. В.Лазаревич відповів комбригу, що Н.Махно не здійснить нападу на Бердянськ, бо «південніше Бердянська стоять червоні частини». Йшлося про два полки бригади, що стояли на косі та в Матроській слободі. І комбриг повірив командарму. Пізніше радянські історики П.Білий та П.Дишлевий закидатимуть, що «командування 2-ї спішеної кавбригади, яке знаходилося в Бердянську, скептично відгукнулося щодо можливості наступу на місто й жорстоко поплатилося за це» [505]. Так, бійці 2-ї спішеної сповна поплатилися за надмірну довіру їх командирів до думки начальства й їхнє невігластво у військовій справі.
Намагаючись проконтролювати місцевість, що оточувала Бердянськ, кілька полків бригади, цілими й поескадронно були недбало розіслані командуванням по навколишнім селам в якості окупаційних та каральних частин, що дало махновцям прекрасну можливість порозбивати їх поодинці. 1-й та 2-й полки спочатку стояли «південніше Бердянська», але згодом були висунуті в Старопетрівку та Новопетрівку, аби прикрити Бердянськ зі сходу. 4-й полк до 12 грудня 1920 р. залишався в місті, тримаючи штаб на Воронцовській вулиці. 3-й полк складав гарнізон Новоспасівки. 7 та 10 грудня 1920 р. усі ескадрони 3-го полку 2-ї спішеної кавбригади були перебиті Т.Удовиченком.
6 грудня 1920 р. керманичі бердянських комуністів разом із командуванням 2-ї спішеної бригади сіли випрацьовувати план дій на випадок нападу махновців. Розповіді Єсаулова про те, що бердянські комуністи перейшли на казармовий стан уже на наступний день після початку бойових дій, тобто 28 листопада 1920 р., слід вважати свідомою дезінформацією читачів [506].
Організацію оборони ускладнювала відсутність залізничного зв’язку. Гілка Бердянськ – Пологи не працювала. Підкріплення по ній до міста перекинути було неможливо. «Червоні» бронепотяги теж могли доїжджати в напрямку Бердянська тільки до ст. Єлизаветівки, бо далі, в 20 км на північний захід від Бердянська, був ще влітку 1920 р. підірваний залізничний міст [507]. За місяць радянської влади ніхто його не відремонтував, і тепер бронепотяги, що чухкотіли по залізничній гілці Верхній Токмак – Бердянськ, до останнього не доходили. Хоча надії на їх гармати все одно були примарні. Бронепотяги призначались для того, аби застосувати їх під час можливого прориву махновців на захід, у тили 4-ї армії РСЧА, а зовсім не для захисту провінційного начальства. Але й це завдання бронепотягам було виконати складно, бо на ділянці залізниці ст. Пологи – Великий Токмак полотно теж було зіпсоване [508].
Тому всі надії бердянський гарнізон та влада вирішили покладати лише на власні сили. Було вирішено, що всі комуністи та комсомольці мають бути негайно мобілізовані й прикріплені до загонів та визначених бойових дільниць. 1-й загін, під керівництвом П.Дудко, повинен був базуватися в будинку окружного земельного управління по вул. Зеленій. 2-й загін, під командуванням начальника «ЧК» Денисова, теж базувався на Зеленій. 3-й загін, яким командував безпосередньо Т.Міхелович, мав розташуватися «південніше Бердянська», тобто на косі. Це було найбільш зручне місце для начальника при захисті міста. 4-й загін мав базуватися в районі пошти та телеграфу по вулиці Італійській. Крім цих чотирьох, у місті були ще два комуністичних загони («загін Бобіка» та «загін комісара продзагону»), яким через невелику кількість бійців не надали порядкових номерів [509].
Окремої згадки заслуговує місцева ЧОП (Частина особливого призначення). У Бердянську ЧОП була комсомольською, в неї записували парубків одразу після їх вступу до міської комсомольської організації. Причому брали всіх, навіть 16-річних підлітків. Наприклад, Тєтєрєва Івана, 1904 року народження. Коли в останнього через рік помруть батьки, його відправлять у дитячий будинок як соціально неспроможного, проте в грудні 1920 р. цей хлопчак з гвинтівкою ходив Бердянськом у складі комсомольського патруля і затримував підозрілих перехожих, а потім намагався відстояти місто від нападу махновців [510]. Бійці ЧОПу називали себе не інакше, як «комуністичним батальйоном», хоча ні кількістю, ні причетністю до армійських структур це формування похвалитися не могло. Штаб ЧОПу знаходився в будинку колишнього повітового дворянського зібрання [511] на розі вулиці Італійської та Біржового проспекту. Керував «частиною» високий стрункий молодик – Микола Селіверстов. Нарешті, саме до складу ЧОП ревком Бердянська напередодні нападу вирішив влити всіх мобілізованих членів комуністичної парторганізації і профспілки [512].
Окрім цього, в наявності був караульний батальйон, якого Єсаулов цнотливо називає «місцевим» [513], та комендантська сотня повітового військкомату, яку Єсаулов чомусь називає «червоною». Загалом невійськові озброєні частини захисників міста, за підрахунками Єсаулова, налічували до 300 чоловік [514], призначених, в основному, для проведення каральних акцій у повіті: розстрілів і забирання в заручники непокірних селян.
Комуністична та комсомольська організації міста в повному складі були мобілізовані на захист «червоного» Бердянська. Але їх кількість була невеликою. За даними зведення інформаційного відділу ЦК КП(б)У про партійну роботу в Олександрівській губернії від 9 грудня 1920 р., у Бердянському партосередку нараховувалося лише 60 членів партії [515].
Отже, 300 чол. напіввійськових, плюс невизначена кількість спішених кіннотників. Напевно, останніх було багато, інакше їх число було б наведене. Комеск С.Тимченко говорить, що лише в одному 4-му кавполку налічувалося до 3000 чол. [516] Для кавполку це занадто багато, але, можливо, С.Тимченко помилився і навів чисельність усієї спішеної кавбригади.
Нагадаємо, що кавалерійський полк РСЧА був організаційно самостійною тактичною адміністративно-господарчою одиницею. За штатним розкладом від липня 1919 р., у чотириескадронний полк кавалерійської дивізії мусило входити 1152 чол. [517], в ескадроні мало бути по 210 чоловік. Із 1-м, 2-м, 4-м та рештками 3-го полків спішених кіннотників набиралася цілком достатня кількість солдат для організації повноцінної оборони міста. Враховуючи це, було імовірніше, що оточені з усіх боків махновці все ж таки не зважаться на штурм міста, побоюючись потрапити в «казан».
Примітки
497. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1.
498. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 3.
499. ДАЗО. – Ф.Р. 73. – Оп. 1. – Спр. 87. – Арк. 30.
500. Цей факт знаходить підтвердження у спогадах Кузьми Кривоносова (БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 8.
501. Смирнов Т. Бронепотяг № 4. – Запоріжжя, 1962. – С. 56.
502. ДТНК (дорожньо-транспортні надзвичайні комісії) організовувалися в радянській Росії, починаючи із серпня 1919 р., для боротьби з «ворожими елементами» на залізничному транспорті й нагляду за його діяльністю. Працювали за спеціальними інструкціями, затвердженими ВНК. Підкорялися губернському залізничному відділу НК.
503. Заяви Л.Задова про те, що Овчаренко перебував у махновців «на посаді командира «Чортової сотні» (тобто «Чорної сотні» – елітного підрозділу РПАУ/м/) (БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 4), слід вважати виявом некомпетентності. Командиром «Чорної сотні» з серпня 1919 р. до лютого 1921 р. беззмінно був Г.Троян («Гаврюша»).
504. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 5.
505. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 94.
506. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 82.
507. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 4/5. – С.117.
508. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 105.
509. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 4 – 5.
510. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 1, 6.
511. У радянські часи там знаходився міський будинок культури.
512. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 8.
513. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 84.
514. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 84. У радянській історіографії це число іноді неправильно трактувалося як кількість членів партійної організації Бердянська в грудні 1920 р. (Незнамова Т.М. КП/б/ Украины – организатор трудящихся масс на разгром махновщины. – К., 1971. – С. 11).
515. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 1 – 5. – Спр. 630. – Арк. 2.
516. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1.
517. Дерябин А.И. Гражданская война в России 1917 – 1922: Красная армия. – М., 2000. – С. 30.