Наслідки

Володимир Чоп, Ігор Лиман

«Бердянський розгром» спантеличив «червоне» командування, але не надовго. Як писав згодом Єсаулов [628], радянське командування (читай – М.Фрунзе) не врахувало швидкості пересування Махна, внаслідок чого «втратило слід на один день» і скептично поставилося до самої можливості нападу махновців на Бердянськ. Через це В.Лазаревич затримав початок загального наступу на махновців, але лише на один день. До того ж, нема худа без добра. За цей день «червоні» підрозділи остаточно «втрясли» свою диспозицію, зімкнули фланги й узгодили напрямки наступу. Командарм 4 повідомив усіх начдивів та комбригів про те, що «Махно» оточений. Усі начдиви та комбриги отримали пакети з детальними інструкціями щодо подальших подій. М.Фрунзе з компанією були в чудовому настрої. Доля махновців, на їх думку, була вирішена. Повстанці таки залізли в пастку. Оточивши Н.Махна потрійним кільцем, М.Фрунзе заздалегідь телеграфував до Москви про знищення махновської армії. Не було жодних сумнівів у перемозі. Як писав історик В.Савченко, «дурний Махно сам заліз у мішок» [629]. У штабі В.Лазаревича, як пише Є.Лихаревський, «усі були твердо впевнені, що в обстановці, яка склалася, Махно та його партизанська армія приречені на капітуляцію» [630]. Й сіли чекати махновську делегацію з Бердянська, що капітулює. Чекали, чекали, «поки й жданики поїли». Не дочекалися, коротше кажучи, капітуляції. Бойове гасло повстанців «Махновці не задаються!» не було просто красивою фразою.

Неповні два дні, 12 та 13 грудня 1920 р., господарювали повстанці в Бердянську. Після відходу головних сил у місті ще залишалися місцеві селяни, яких комуніст К.Кривоносов називає не інакше як «п’яною і розгнузданою бандою вбивць і грабіжників» [631]. Увечері 13 грудня 1920 р. уцілілі бердянські комуністі послали на північ гінця до вже не рятівників, але можливо, месників, аби останні не дали махновцям шансу на спасіння.

По плану В.Лазаревича Бердянськ повинна була зайняти ввечері 13 грудня одна з бригад 2-ї Донської дивізії [632], але плани змінилися. Натомність 2-а Донська почала обступати Новоспасівку, вважаючи, що саме там будуть концентруватися головні сили махновців.

Лише 14 грудня 1920 р. у Бердянськ, нарешті, увійшли червоноармійці Інтеркавбригади. Навіть політкоректний комуніст К.Кривоносов на схилі літ не витримав і покритикував радянські війська, котрі прийшли в Бердянськ, «коли махновців і cлід простиг» [633]. Уцілілі бердянські активісти пекли інтернаціоналістів своїми поглядами. Адже 11 грудня 1920 р. їх передові загони стояли всього в семи кілометрах від міста. Та не все було так просто. Виявляється, в ніч на 12 грудня 1920 р. основним силам Інтеркавбригади було наказано вийти з м. Ногайськ і виступити в район Царекостянтинівки. Інтеркавбригада вирушила в нічний семидесятикілометровий перехід. Під час переходу піднялася завірюха. Зустрічний сніг застилав інтернаціоналістам очі й валив із ніг. Кавбригада пройшла північніше Бердянська й Новоспасівки саме в той момент, коли паралельним шляхом з півночі на південь до Бердянська йшла маневрова група махновців, тільки сніг і вітер штовхали останніх у спину. З величезними труднощами інтернаціоналісти добралася до Царекостянтинівки, де й дізналися, що махновці налетіли на Бердянськ [634]. Ті ж частини Інтеркавбригади, що не пішли на північ, виконували наказ начдива 2 про підстраховку фронту його дивізії.

У Бердянську інтернаціональні кавалеристи зустріли штаб 2-ї спішеної кавбригади, який чи то був відпущений махновцями з полону, чи ховався на косі. Залишки 2-ї спішеної були підпорядковані комбригу Інтернаціональної [635]. Штаб 2-ї спішеної, що досить цікаво і показово, не судили і не розстріляли, а направили в Ногайськ. Там він простояв кілька днів, збираючи залишки своїх людей, полонених і тих, хто сховався. Потім їх кинули знову проти «Махна». Бригада була влита в 3-й кінний корпус, точніше, в 9-у Кримську кавалерійську дивізію [636].

Із приходом червоноармійців «ожили» й комуністи. 14 грудня 1920 р. уцілілі більшовики зібралися ввечері біля будинку ревкому й провели мітинг. Була створена похоронна комісія, яка дала розпорядження про виготовлення домовин. У традиціях «чорного» махновського терору вбиті й порубані махновцями комуністи й червоноармійці третій день лежали на вулицях міста. Махновці забороняли місцевим ховати вбитих ворогів, аби закоцюблі на морозі трупи останніх залякували вцілілих недоброзичливців. Але й комуністи не поспішали хоронити нещасних, задумавши влаштувати з поховання пропагандистський захід. Показати цим похороном вірність народу ленінським ідеям і партії комуністів. Для кожного небіжчика робилася персональна домовина. Ретельна підготовка до похорону зайняла десять днів. Душі небіжчиків уже встигли приставитися до духовного світу, а їх знівечені тіла все ще лежали на морозі в бараках. Прізвища 40 простих червоноармійців навіть не були встановлені. Явка на похорони для бердянців була добровільно-примусовою, похоронна процесія фотографувалася з різних ракурсів. За даними І.Скорикова, ховали більше ста чоловік бійців, комуністів та комсомольців [637]. На «грандіозний похорон» вийшла подивитися величезна кількість жителів міста. Ще незвична в таких випадках музика, що супроводжувала процесію, породжувала в присутніх дурні передчуття [638]. Пам’ятні заходи за полеглими захисниками «червоного» Бердянська було організовано з розмахом, зовсім не за повітовими нормами.

Пізніше було споруджено пам’ятник на міському кладовищі, встановлена меморіальна дошка на будівлі колишнього Земельного відділу, перейменовано проспект, площу і вулицю (Червона), встановлений пам’ятний знак біля теперішньої школи № 9.

Журнал бойових дій 4-ї армії Південного фронту повідомляв, що залишені в тилу підрозділи 2-ї Донської дивізії та Інтеркавбригади приступили з ранку 15 грудня 1920 р. до «ретельної очистки від залишків бандитських зграй і збору покинутої зброї та спорядження в Бердянську» [639]. Очистка проходила жваво: ні махновців, ні зброї на вулицях Бердянська не було.

А «червоне» командування тим часом констатувало факт повного «зав’язування мішка». Саме в той час, коли махновці водили до моря «на рубку» бердянських комуністів, червоноармійські частини утворили «шахівницю». Пізніше, коли викладач командних курсів П.Ашахманов розбирав результати Азовської операції, то прийшов до висновку, що, захопивши Бердянськ 12 грудня 1920 р., Н.Махно спеціально дав «червоним» оточити себе в Приазов’ї, і «тим примусив нас стягувати до півдня наші війська» [640]. Але гарні думки, як відомо, найчастіше приходять опісля подій, і про наявність у Н.Махна якихось підспудних намірів більшість «червоних командирів» просто не думала. Для них було цілком ясно те, що «бандитська армія», поласившись на приморське місто, захопила його заради розграбування державного майна, і, захопившись цим процесом, повністю втратила пильність, чим Червоній армії гріх не скористатися. Начдив 42 Єфімов, зокрема, писав із цього приводу, що Н.Махно, «сидячи два дні в Бердянську, дозволив оточити себе» [641].

«Здобич заманлива, – продовжує П.Ашахманов, описуючи настрої в штабі В.Лазаревича, – перегрупуємося енергійно» [642]. Деяке перегрупування підрозділів було потрібне «червоним», аби махновці в околицях Бердянська були гарантовано оточені в дві суцільні лінії «червоних» частин, а третя, ейдеманівська, стояла далі на півночі. Єдиним фронтом, суцільною стіною насувалися на повстанську армію близько 60 000 червоноармійців. Серед них елітні частини Зведеної дивізії червоних курсантів, не менш боєздатні три дивізії 2-го кінного корпусу, а поряд лави 42-ї дивізії, 2-ї Донської дивізії, трьох кавалерійський дивізій 3-го кінного корпусу. Оскільки вищеназваних сил М.Фрунзе та В.Лазаревичу видавалося замало для перемоги, до операції було залучено Інтернаціональну кавбригаду, Богучарську бригаду, Запасну кавалерійську бригаду, окремі частини ВНУС, кінної міліції й ЧОП. Для повної підстраховки ситуації в лінію оточення мав стати екзотичний Окремий татарський добровольчий батальйон у 200 багнетів [643]. У приазовські степи, з яких от-от мали вигулькнути махновські тачанки, були націлені 150 гармат та 700 кулеметів. На залізничних полустанках чухкотіли шість панцерних потягів, чекали бою зведені в два маневрові загони панцерні автомобілі, «дрімали», чекаючи ранку, вісім аеропланів. За підрахунками одеського історика В.Савченка, перевага «червоних» над махновцями в живій силі складала 10:1, а в артилерії 15:1 [644]. В остаточну перемогу над махновцями не вірили лише самі махновці.

А з Бердянськом, в принципі, справа дійшла до ганьби. У пресі вже пішли офіційні повідомлення, що «громадянська війна» з ліквідацією Руської армії барона П.Врангеля є завершеною. І ось тобі на. Далеко не останній із повітових центрів, портове місто виявилося розгромленим ущент армією людей, яких радянська влада вважала навіть не контрреволюціонерами, а кримінальними злочинцями. Аби представити події «бердянського розгрому» в більш привабливому світлі, М.Фрунзе та його помічники в довідці оперативного штабу сфальсифікували факти і повідомили, що Бердянськ 13 грудня 1920 р. силами 2-го кінного корпусу було відбито у противника з боєм. При цьому вдалося захопити прапор Азовської групи махновців (Фрунзе, вслід за іншими «червоними» командирами, продовжував вважати, що Бердянськ захопив Удовиченко, тому й «захоплений» прапор оголосили Азовським – Авт.), зарубати 500 махновців, а тих, хто залишився, примусити відійти в потрібному для «червоного» командування напрямку й 14 грудня «загнати», саме загнати, в село Андріївку [645]. Комуністичні агітатори теж швидко зорієнтувалися в обстановці. Тепер запланований у Приазов’ї розгром махновців повинен був стати своєрідною помстою, розплатою за «Бердянський розгром». Катюгам по заслугам. Проте замість очікуваної перемоги відбувся горезвісний для «червоного» командування «Андріївський конфуз», провал керованої М.Фрунзе та В.Лазаревичем грандіозної операції, яка стала ганьбою для «червоних» командирів і предметом розслідування Вищого військового трибуналу РСЧА. Але перш ніж докладно описати цю подію, нам треба кинути погляд на схід, у розташування порядків 2-го кінного корпусу П.Миронова, чия позиція багато в чому визначить результат операції.

Примітки

628. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 83.

629. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 323.

630. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 116.

631. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 10 – 11.

632. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 102.

633. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 11.

634. Стрельбицкий И. Ураган. – М., 1977. – С. 145.

635. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 115.

636. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 6.

637. БМК: Из личного воспоминания фундатора организации Бердянского Ленинского коммунистического союза молодежи 12 января 1920 года Скорикова Ивана Ивановича. – С. 7.

638. Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М., 2001. – С. 60.

639. РДВА. – Ф. 182. – Оп. 4. – Спр. 256. – Арк. 242.

640. Ашахманов П. Махно и его тактика // Красный командир. – 1921. – № 24/25. – С. 11.

641. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 218.

642. Ашахманов П. Махно и его тактика // Красный командир. – 1921. – № 24/25. – С. 11.

643. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 106.

644. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 324.

645. Внутренние войска Советской республики. Сб. док. и мат. – М., 1972. – С. 562.