Перша фаза бою

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Т.Міхелович багато про що думав, але тільки не про визволення запроторених до буцегарні бранців. Як тільки Батько Махно поклав телефонну трубку, комуністи, про всяк випадок, стали з подвоєною енергією готуватися до оборони. Власне, до захисту вони готувалися і раніше. Удень партійці та їх помічники працювали в установах, а на ніч, чомусь не особливо покладаючись на славних бійців 2-ї спішеної, збиралися разом, озброювалися і чекали нальоту новоспасівців. За підрахунками бердянських комісарів, «друга махновська столиця» могла виставити до 5000 бійців [524], чий несподіваний візит явно б завдав клопотів повітовому начальству. Проте Т.Удовиченко відносно Бердянська поводився пасивно. «Чекає Махна», – вирішили бердянські комуністи. І не помилилися. Махно таки прийшов.

У суботу, 11 грудня 1920 р., відбулося засідання повітового комітету партії, на якому насамперед обговорювалося питання про проведення 12 грудня 1920 р. недільника. Суботники – само собою, але в планах комуністів було спонукати людей безкоштовно працювати ще і в неділю. Під час цього засідання присутні також почули про можливий напад махновців, і ревком дав необхідні вказівки про захист міста. Для загального керівництва обороною Бердянська була створена Надзвичайна Трійка у складі голови повітового ревкому, начальника НК та військового коменданта. Як правило, «трійки» в практиці комуністів використовували як органи позасудової розправи над контрреволюціонерами. У даному випадку, напевно, просто не стали вигадувати нічого нового.

О 18.00 11 грудня всі бердянські комуністи вже були в бойовій готовності. Ті з них, які вижили після подій наступного дня, згодом говорили, що їх сил для оборони було мало [525]. Але комуністи часто свої великі й малі поразки пояснювали тим, що в них було не досить сил. Такі пояснення треба перевіряти. Схоже, що сил для оборони було цілком достатньо. Не забуваймо, що попереджений – значить озброєний. А бердянські комуністи були вчасно попереджені про можливий напад. Місця по обороні міста теж були розподілені заздалегідь. На вечір мобілізованих розпустили, але вночі всіх військових, комуністів і комсомольців знову підняли по тревозі. Саме в цей момент командування 2-ї спішеної доповіло місцевому начальству, що отримало наказ вивести війська з міста.

У ніч 12 грудня 1920 р. комуністи з комсомольцями пішли на позиції. Причому не всі. Деякі з них, навіть відповідальні працівники, залишилися дома, напевно, не вірячи в можливість махновського нападу. Італійська вулиця (вул. Кірова), там, де знаходилися телеграф, телефон і пошта, була вже заздалегідь забарикадована. Зелена вулиця (нині Червона), де стояли будинки Земвідділу та повітпродкому, була забарикадована теж. Караульний батальйон («карбат») та ЧОП мусили виставити в заставу частину своїх бійців. Ці загони першопочатково відігравали роль резерву, який мав кинутись у той бік, де визначиться головний напрям махновського наступу. В оборону міста пішли доблесні кати «ЧК» сухопутного і доблесні кати Особливого Морського відділу «ЧК», а також придані чекістам для охорони червоноармійці. Озброєні чекісти вийшли на Петропавлівську площу і «вручили» себе в підпорядкування ревкому.

Є цікава інформація про те, що махновський напад очікувався зі східного боку й «на партійних зборах було вирішено прийняти бій за межами міста» [526]. З іншого джерела відомо, як це збиралися зробити: «на підступах до міста й на горі» в ніч з 11 на 12 грудня 1920 р. «була встановлена засада». Її чисельність і місце перебування залишаються невідомими. Ясно тільки те, що засада себе не виправдала, і те, що вона була зроблена бійцями 2-ї спішеної. Навколо всього міста були встановлені пости та дозори. У ніч з 11 на 12 грудня ЧОП виділив зі своїх лав патрулі, які ходили по місту. Особливу увагу комсомольці звертали на Гору, адже там, наверху, розташовувалися сади з виноградниками, і патрульним здавалося, що це саме підходяще місце для концентрації «бандитів» [527].

У ніч на 12 грудня погода була тиха, випав невеличкий сніг. Земля побіліла і стало видно набагато далі. Мешканці міста, які ще не встигли звикнути до комуністів, з острахом чекали махновців.

Першою фазою бою за Бердянськ слід вважати розгром махновцями увечері 11 грудня 1920 р. в станиці Петровська 1-го та 2-го полків 2-ї спішеної кавбригади. Ці підрозділи стояли якраз на дорозі з Новоспасівки на Бердянськ. Під час бою один із полків кавбригади підняв заколот і в повному складі перейшов до махновців [528]. Зведення № 14 Олександрівського губревкома від 20 грудня 1920 р., повідомляючи про цю подію, говорило, що в районі ст. Новоспасівська та Петровська махновці «перерізали всіх радянських службовців і роззброїли 4-й полк [529] 2-ї бригади». Далі зведення повідомляло, що «банда намагається прорватися в Маріуполь і на Дон» [530]. Події цього вечора в Ново- та Старопетрівці відбилися й в «Історії міст та сіл Української РСР». Остання повідомляла, що банда Удовиченка перебила в Новопетрівці весь радянський актив, відступаючи до Маріуполя [531]. Безумовно, перед нами приклад того, як самі махновці розповсюджували чутки потрібного їм змісту, аби дезорієнтувати супротивника. Зі слів махновців виходило, що навіть у ніч з 11 на 12 грудня 1920 р. ніхто на Бердянськ наступати не збирався. Але насправді Н.Махно з товаришами думали не так, і «прикрашена» зрадою петрівська поразка остаточно ускладнила «червоному» Бердянську життя.

Коли ж саме махновці напали безпосередньо на Бердянськ? Це є досить цікавим питанням. Кільканадцять джерел, що описують цю подію, дають величезну розбіжність у показаннях годинників. Скажімо так, не занадто рано і не в сутінках, як пише дехто, намагаючись зробити несподіваність махновського нападу більш випуклою. Махновці напади тоді, коли на бердянський ринок зі скрипом уже їхали підводи, а радянські активісти йшли на закріплені дільниці працювати на недільнику. Вже добре розвиднілося, в центрі міста комсомольці роздавали листівки із зверненнями взяти участь у недільнику. Саме в цей момент і прозвучали перші постріли. Дані архівних документів про близько 8 годину ранку видаються нам найбільш переконливими [532]. Журнал бойових дій 2-ї Донської дивізії вказує, що «на 8 годину 12 грудня по висотам північніше Бердянська 2 – 3 версти з’явилася піхота супротивника невизначеної сили, і частини 2-ї спішеної вступили в бій» [533]. Напевно, це були ті підрозділи, що вночі були поставлені в засаду. Коротка ремарка П.Ашахманова про те, що біля Бердянська Н.Махно «розметав спішену кавбригаду» [534], лаконічно підводить рису під історією цієї авантюри.

Скільки махновців ходило на Бердянськ, це теж питання. Начдив М.Єфімов у своїй заяві писав, що 4000 чол. (3000 кавалеристів, 200 кулеметів та 4 гармати) [535]. Єсаулов пише що 5000, але це для красного слівця, аби лише як слід підкреслити махновську перевагу в силах. Комеск С.Тимченко взагалі згадував, що в нападі на місто брали участь об’єднані сили Н.Махна та Т.Удовиченка в кількості 10000 чол. [536] Справді, в страху очі великі. Радянські джерела немов змагаються в кількості, хто дасть більше. Махновські джерела більш стримані, аж до зворотного. В.Білаш згадує, що чисельність махновців під Бердянськом була не більшою за 3500 чол. [537], П.Аршинов «дає» ще менше – 3000 бійців. Комісар Бердянської пошти, який до 9 год. 50 хв. 12 грудня підтримував телефонний зв’язок із розташованим у Ногайську штабом 2-ї стрілецької Донської дивізії, передавав, що махновці напали на місто силами в три піхотних і один кавалерійський полк при двох гарматах [538]. Проте чисельність махновців у полках РПАУ ніколи не була сталою. До того ж, комендант Бердянська Л.Задов указує, що разом із махновцями на Бердянськ наступало «населення Новоспасівки» [539], тобто вже добре знайомі нам «махновці-поденники». Розлючені селяни йшли на місто аби визволити запроторених до тюрми родичів і близьких, установити соціальну справедливість і поправити своє матеріальне становище, підірване багаторічною війною.

Враховуючи ту обставину, що кидок до Бердянська і назад до Новоспасівки треба було зробити надзвичайно прудко, Н.Махно або взагалі не взяв із собою гармат, або взяв їх тільки кілька. Різні джерела подають різні дані.

Після отримання інформації про вихід з міста частин 2-ї спішеної Трійка вирішила дещо переглянути план дій. Сили комуністичної самооборони було тепер розподілено не на чотири, а на три загони. Уночі всі вони повинні були зайняти свої ділянки оборони. Перший, невеликий загін, розташувався на Горі при в’їзді в місто з боку Новоспасівки. Він повинен був зустріти махновців на підступах до Бердянська та якомога довше затримувати їх тут. Другий загін, найбільш чисельний і найбільш якісний у бойовому відношенні, у складі «ЧК», міліції, і частково ЧОП розташувався в центрі міста. Нарешті, третій, резервний загін, розташовувався на Зеленій вулиці в будинку № 18, у приміщеннях відділів Народної освіти та Земельного [540]. Усі «червоні» ополченці були хоч і слабо, але поголовно озброєні рушницями і револьверами.

Було намічено чотири опорних пункти, цегляні будинки, в яких належало розмістити три загони і теоретично можна було відсидітися і відстрілятися. У них були влаштовані запаси набоїв і засіли майже виключно комуністи. Декілька місяців потому, один із командирів Зведеної дивізії курсантів П.Павлов [541], резюмував потуги бердянських комуністів по захисту міста в одній фразі: «Незважаючи на те, що всі в місті знали про його облогу, правильного захисту організовано не було» [542].

Примітки

524. Есаулов. Налет Махно на Бердянск // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 84.

525. Там само. – С. 84.

526. Протоиерей Николай Доненко. Новомученики города Бердянска. – М., 2001. – С. 58.

527. БКМ – Арх: Воспоминания комсомольца 20-х годов Тетерева Ивана Кузьмича. – С. 2.

528. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 512.

529. Губернські власті в цьому випадку помилилися з номером полку. Гарантовано встановлено, що 4-й полк 2-ї спішеної кавбригади в цей час перебував у м. Бердянську і саме отримав наказ від начдиву 2-ї Донської таємно виступити з міста й відійти на захід до сіл Дмитрівка – Іванівка – Преслав.

530. ДАЗО. – Ф.Р. 3389. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 73.

531. Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1971. – С. 158.

532. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

533. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

534. Ашахманов П. Махно и его тактика // Красный командир. – 1921. – № 24/25. – С. 11.

535. ДАРФ. – Ф. 1235. – Оп. 96. – Спр. 137. – Арк. 352 – 353.

536. БКМ – Арх: Воспоминания Тимченко Степана Игнатьевича, участника событий отражения налета банды Махно 12 декабря 1920 г. – С. 1.

537. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 514.

538. РДВА. – Ф. 1025. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 27.

539. БКМ – Арх: Воспоминания Л.И.Задова. – С. 5.

540. БКМ НВ – 4556: Бердянск в годы гражданской войны (Воспоминания старого большевика Кривоносова Кузьмы Михайловича). – С. 8 – 9.

541. Опрацювання друкованої «сліпим» дрібним шрифтом статті П.Павлова становить певні труднощі. Її характерною особливістю є те, що шматки тексту були переплутані при наборі, і в такому вигляді стаття побачила світ у 1921 р. у журналі «Армія та революція». Одна лише операція з правильного розділення статті на частини з їх подальшим правильним компонуванням потребувала чималих витрат часу. Не дивно, що це джерело так мало використовували у своїх роботах попередні дослідники махновського руху.

542. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100.