Червоний терор

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Не затримуючись у Попівці надовго, махновці продовжили нічний марш у північному напрямку, на с. Кінські Роздори. Н.Махно знав, що робив. Він чекав масованої погоні. І справді, в погоню за ним уже спрямовувалися наказами командування 9-а і 5-а кавалерійські дивізії. В.Лазаревич не хотів здаватися. Вслід за кавалерійськими частинами він дає наказ Зведеній дивізії курсантів, незважаючи на її виснаженість денним боєм, йти нічним маршем на північ. 16 грудня 1920 р. В.Лазаревич пожене в тому ж напрямі навіть недобитки 42-ї дивізії. Здавалося, що командарм не розуміє, що піхотинці не догонять на своїх двох махновських кіннотників. Спантеличене несподіваним махновським проривом «червоне» командування не могло дати об’єктивне пояснення тому, що сталося. Ширилися чутки про зраду. Начдив Зведеної після прориву махновців боявся, що махновські агенти сидять на телефонному зв’язку, а тому віддавав накази комбригам виключно французькою мовою [703].

Проте в погоню за махновцями пішли далеко не всі підрозділи курсантів. Залишалися на місцях й інші «червоні» частини. Адже командування Зведеної продовжувало вважати, що на південь від її позицій, у с. Новоспасівці, продовжують стояти повстанці Т.Удовиченка, якого теж необхідно якось розбити. Весь день 14 грудня 1920 р. командування дивізії курсантів тримало більшість сил 2-ї бригади курсантів проти Новоспасівки. При цьому цілком можливо, що саме участь у бою цих незадіяних підрозділів могла дозволити «червоним» дотиснути оточених у селі махновців.

Не погналася за махновцями з цієї ж причини й 7-а кавдивізія 3-го кінного корпусу. Все Андріївське побоїще її бійці простояли за спинами курсантів, підстраховуючи їх на випадок прориву махновців на цій позиції. Після бою, в ніч з 14 на 15 грудня 1920 р., 7-а кавдивізія наказом командира корпуса М.Каширіна теж була кинута в наступ на Новоспасівку [704] громити примарні полки Т.Удовиченка, які покинули рідне село ще позавчора.

А вранці 15 грудня біля Андріївки для «червоних» ледве не сталася чергова ганьба. До села нарешті підійшли зі сходу частини 2-го кінного корпусу й підготувалися до його атаки, хоча з ночі село вже було зайняте підрозділами курсантів [705]. Непорозуміння вдалося уникнути в останній момент.

Щасливо уникнувши бою зі своїми, «червоні» курсанти приступили ранком 15 грудня 1920 р. до репресій та пограбування місцевих жителів, звинувачених у пособництві махновським бандитам. Командування дивізії курсантів повідомляло в 1921 р., що дивізія захопила в с. Андріївці 500 голів худоби, 50 коней і 1000 полонених червоноармійців, роззброєної махновцями «4-ї бригади 2-ї дивізії» [706]. Махновці ж, звичайно, не ганяли за собою скотину, як середньовічні номади. Це були корови, насильно забрані курсантами в селян на знак покарання. Тобто навіть найбільш елітні підрозділи Червоної армії поводили себе на Україні наче окупанти-загарбники. Самі махновці до таких елементів тиску на місцевих селян не вдавалися, вважаючи їх ганебними. П’ятдесят відібраних коней теж є цікавою цифрою. Ми вже згадували, що в Мелітопольському та Бердянському повітах, захоплених улітку 1920 р. Руською армією барона П.Врангеля під час їх відступу в Крим, у селах були насильно забрані майже всі коні, так що на велике село їх і залишалося всього-навсього по кілька десятків. Отже, курсанти відбирали в місцевих жителів фактично останніх тяглових тварин, хоча ці нещасні 50 коней були просто жалюгідним трофеєм для такого потужного підрозділу, як дивізія. Але тварини – тваринами, це ще півбіди. Гірші справи були в андріївських мешканців.

Про масштаби терору в Андріївці після вчиненого махновцями розгрому «червоних» добре свідчить один факт. У грудні 1920 р. «червоні» розстріляли в селі майстра-переплетника, в домі якого Н.Махно зупинявся ще весною 1919 р. в якості комбрига Червоної армії. Пам’ятаєте, це було тоді, коли художник А.Брянцев малював портрет Батька. І це була, повірте, не єдина жертва серед місцевого населення, на якому оганьблені червоноармійці виливали свою лють. Запорізькі краєзнавці повідомляють, що тільки в селах Андріївка та Успенівка Бердянського повіту протягом двох годин було розстріляно 500 чол. мирних жителів, звинувачених у саботажі, дезертирстві, пособництві махновцям та куркулям [707].

Зазначимо, що махновці не спустили «курсакам» цю екзекуцію. Всього-навсього через чотири дні, 19 грудня 1920 р., вони захоплять у полон на хуторі Левуцькому штаб 2-ї Петроградської бригади курсантів. Вважаючи, що махновці знаходяться мінімум за 80 верст від них, штаб і командний склад бригади влаштували пиятику. По звинуваченню в здійсненні військових злочинів проти махновців, і в тому числі за карні заходи, проведені в с. Андріївці, полонених комбрига Мартинова, воєнного комісара бригади Дгебуадзе, начальника штабу бригади Матвєєва й головного інспектора військових закладів Семенова допитували особисто Нестор Махно й Феодосій Щусь. Усі перераховані полонені особи були засуджені засіданням РРПУ/м/ до смерті й страчені [708].

Та повернемося в день 15 грудня 1920 р. «Червоний терор» у цей день розпочався не тільки в багатостраждальній Андріївці, але і в інших приазовських селах. Журнал бойових дій 4-ї армії Південного фронту повідомляє, що в цей день з розташування 2-ї Донської дивізії були також «вислані загони для виловлювання бандитів на станицю Петровська, Новоспасівку й Нововасилівку» [709]. Тоді ж командарм В.Лазаревич поставив стрілецьким дивізіям завдання знову розгорнутися в ланцюги й наступати, тепер уже на північ, аби перекрити махновцям шляхи зворотного руху. В.Лазаревич надіявся на сили Північної групи Р.Ейдемана, на третю лінію оточення, яка теоретично цілком могла завернути махновців назад на південь, прямо на багнети розвернутих на 180? стрілецьких дивізій. 15 грудня вслід за махновцями було кинуто й 2-у кавалерійську дивізію 2-го кінного корпусу, яка ледве не напала на розміщених в Андріївці курсантів. Гнатися за махновцями форсованими маршами кавалеристам доводилося в умовах лютих морозів [710].

Обставини прориву махновців із с. Андріївки М.Фрунзе небезпідставно вважав ганебними для Червоної армії й для себе особисто. Це було щось неправдоподібне, тут пахло зрадою. «Червоні» підрозділи не допомагали один одному в ході бою. Чотири тисячі бандитів за один лише день розгромили й взяли в полон 5 бригад регулярної Червоної армії! Це було просто неприпустимо. За це хтось повинен був понести відповідальність, і, звичайно ж, це мав бути хтось інший, аніж М.Фрунзе. В.Лазаревича, щоправда, репресії не торкнулися, але він потрапив у немилість і скоро був відправлений на викладацьку роботу. 15 грудня 1920 р., коли М.Фрунзе отримав усі оперативні донесення і до нього дійшла ступінь ганьби, він знісся з реввійськрадою 4-ї армії, головою ревтрибуналу та начальником Особливого відділу Південного фронту:

«Прорив на північ головних сил Махна, оточених упритул нашими військами в с. Андріївці, вдався виключно завдяки злочинному ставленню до сторожової служби бригад 42-ї стрілецької й 9-ї кавалерійської дивізій. Виявлене у виключно відповідальний бойовий момент нехлюйство не може бути виправдане ні туманом, ні втомою частин. Усі жертви й мужність інших частин у денному бою звелися до нуля.

Беззаперечний успіх і повна ліквідація Махна були злочинно зірвані частинами, що забули свої обов’язки в бойовій обстановці.

Наказую реввійськраді 4-ї армії негайно провести найсуворіше розслідування всіх обставин прориву супротивника, призначивши для цього особливу комісію. Всіх начальників, незалежно від їх службового становища, і їх воєнкомів, винних у неприйнятті відповідних заходів і халатному ставленні до своїх обов’язків, піддати суду Ревтрибуналу.

Ревтрибуналу й Особливому відділу фронту пропонується терміново командирувати своїх представників у комісію по розслідуванню вказаного випадку. Результати розслідування комісії терміново донести.

Командвійськ України М.Фрунзе. Член реввійськради С.Гусєв» [711].

Точно відомо, що М.Фрунзе віддав під суд начдивів 42 та 9, усіх комбригів, військових комісарів, масу комполків та багато рядових 42-ї дивізії. Обвинувачення були також висунуті проти кількох командирів 9-ї Кримської кавалерійській дивізії 3-го кінного корпусу. Командири цих підрозділів, до речі, всі були членами комуністичної партії, мало не половина з них була нагороджена орденами Червоного прапора. Чесна компанія звинувачувалася в непідтримці один одного під час бою, у відсутності зв’язку між підрозділами, в повільності виконання бойових завдань.

Проте, надворі був не 1937 рік. Обвинувачені одразу перейшли в контратаку. Чому командира Зведеної дивізії курсантів нема на лаві підсудних? Адже саме він, згідно з розподілом обов’язків, відповідав за зв’язок як з 9-ю, так і з 42-ю дивізіями. Зв’язок так і не вдалося встановити за цілий день. Його курсанти не могли рано-вранці 14 грудня не чути звуків бою, але на допомогу 126-й бригаді не прийшли, навіть коли махновці розчихвостювали останню своїм кулеметним полком, як Бог черепаху.

Чому не судять командарма 4 В.Лазаревича за відсутність у ніч з 13-го на 14-е грудня зв’язку з усіма дивізіями, задіяними в операції, за винятком 42-ї? Чому їх взагалі судять, фактично за один невдалий бій з махновцями, якщо раніше невдалих боїв уже були десятки, і ніхто нікого не судив? Чому нікого з вищого командного складу РСЧА не судили за неймовірний і ганебний для РСЧА прорив махновців з Криму? Чому нікого не судили на провал Гуляйпільської операції, що мала місце напередодні? Тоді махновців теж удалося оточити. І взагалі, Н.Махна не можуть піймати не тому, що окремі командири проявляють недбалість і виявляють непрофесіоналізм, а тому, що «в загальній системі щось неладно» [712]. Підсудні вимагали, аби слухання перенесли в Москву, а в Москві почали нове слідство, запросивши до участі в ньому авторитетних військових експертів.

Так, надворі справді був ще не 1937-й рік. Вислухавши обвинувачених, слідча комісія відповіла, що вона неправомірна розглядати підняті ними звинувачення. Вона розглядає конкретні діяння підсудних, указані їй командувачем збройними силами України та Криму М.Фрунзе. Але підсудні не здавалися. Врешті-решт, слідча комісія прийшла до висновку, що прорив махновців був пов’язаний з неправильною постановкою всієї операції, і начдиви були звільнені з-під варти.

Безпосередньо з цим судом і пов’язана поява статті М.Єфімова «Дії проти Махна з січня 1920 по січень 1921 р.», що вийшла в малотиражному збірнику праць Військово-наукового товариства при воєнній Академії РСЧА. Метою цього опусу було за будь-що відкараскатися від ганьби «Андріївського конфузу». У своїй статті М.Єфімов запевняв, що Н.Махно уникнув кари лише тому, що в плані Азовської операції були «несуразності». Далі починається чудовий зразок критики вищестоящого начальства з безпечної відстані. М.Єфімов на момент написання статті зміг уникнути покарання, звільнився з посади і вступив слухачем в академію генштабу РСЧА. Він звинувачує В.Лазаревича й М.Фрунзе в неправильному плануванні операції. Мовляв, невдача спіткала нас тому, що кавалерія залишилася в тилу, а піхота пішла вперед. Зазначимо, що начдив 42 навів невдалий аргумент. У попередній Гуляйпільській операції товариші Грюнштейн та Фрунзе зробили навпаки: кавалерія пішла вперед на махновців, а піхота розгорнула свої лави у неї в тилу. І що ж. Ефект був той самий. Махновці теж прорвалися з оточення.

Розгорнута стаття про боротьбу з махновцями писалася М.Єфімовим уже після того, як трибунал виправдав його. І колишній начдив, не бажаючи лізти у пляшку, серйозно збавив оберти в двигуні своєї критики порівняно з тими часами, коли сидів на лаві підсудних. На відміну від своєї записки, в статті М.Єфімов визнавав, що на невдачу під Андріївкою «справили вплив і тактичні помилки молодших начальників…, відсутність зв’язку, в’ялість, відсутність ініціативи комскладу» [713]. Стає зрозумілим, що молодші командири 42-ї дивізії були покинуті своїм колишнім начдивом на поталу трибуналу. Він визнав їх провину після того, як комісія виправдала його самого. Доля їх залишається невідомою. Інтуїція підказує, що для них ця історія закінчилася погано. Одеський історик В.Савченко пише, що багато з них було розстріляно за боягузтво [714]. Над 42-ю дивізією почали знущатись, обзиваючи її «відділом постачання Махна» [715], а невдовзі було вирішено питання про її остаточне розформування.

Після Андріївського бою полководницький талант Н.Махна, нарешті, почали визнавати й «червоні» командири. Робилося це в спеціалізованих виданнях, не розрахованих на широку публіку, що мали напучувати молодих командирів. І.Каратигін писав, що Н.Махно спеціально двічі дав себе оточити. Перший раз – під Бердянськом, а другий – під Андріївкою [716]. «Цей бій є зразком мистецького лавірування партизан у районі, насиченому військами…, удару і прориву, що залишав далеко позаду все налагоджене угрупування переслідувачів. Поряд з махновцями регулярні частини через відсутність зв’язку, промахновськи налаштованого командування, недостачі ініціативи й низки інших причин втрачали налагодженість бойової машини й ставали громіздкою жертвою» [717].

Інший автор, Є.Лихаревський, називав події 14 грудня «Андріївською катастрофою»:

«…кінцевий результат [бою] примусив їх («червоних» командирів – Авт.) упевнитися, що перед тим, як обпатрати, треба спіймати… Фінал цієї історії ще раз довів, що вражаюча перевага в людському складі й технічних засобах не обумовлює перемоги». Махновці ж в Андріївському бою, на думку цього автора, вдало застосували суворівський принцип ведення переможного бою – «швидкість і натиск» [718].

П.Ашахманов, ще один червонокомандирський автор, найбільше захоплювався Н.Махном як полководцем. Він називає Батька «зразковим партизаном…, відчайдушним і підприємливим», «правильно влаштованою головою», чиї

«тактично розумні рішення невідворотно підтверджували правоту й несхибність головних законів тактики… Непоганий Махно і в організації похідного руху і свого тилу. Швидкість розгортання глибини колони, рух обозу в чотири ряди компактною масою, оточеною кільцем кавалерії. Марш-маневри його вражають швидкістю і сміливістю. В організації тилу Махно на диво чітко відчув суворівські заповіти: «Ідеш у бій – примножуй війська, випорожнюй пости, знімай комунікації»… Демонструє це він лихо, просто і визначено: «Вдар направо – відійди наліво; Б’є на Бердянськ, а відходить на Гуляй-Поле… Біля Андріївки дає ще раз оточити себе. Тут, коли стягуються майже всі наші частини і коли він упевнюється, що шлях на північ очищений – блискавичним ударом виривається з кільця, залишивши наші частини спантеличеними біля розбитого корита» [719].

Пізніше, в часи тотальної фальсифікації подій новітньої історії України, радянська історіографія та агітаційно-пропагандистський апарат покладуть усі захоплені відгуки «червоних» командирів про махновські таланти під сукно. Натомність буде вигадана «істинна» історія Андріївського бою. Найбільш «свіжий» її варіант, датований 1986 р., можна прочитати, наприклад, у документальній повісті П.Коломойця та М.Єрмоленко «Переповнена чаша» [720]. Отже, невтомно переслідуючи махновців з кінця листопада 1920 р., 42-а дивізія дізналася про їх розташування в с. Андріївці, і, «не дочекавшись підходу інших «червоних» підрозділів…, самостійно пішла в наступ» з трьох боків. Махновці, покинувши в селі всі кулемети, змогли втекти на південний схід, уникнувши остаточного розгрому.

Але залишимо в спокої вигадки радянської історичної науки. Насправді ж під Андріївкою в грудні 1920 р. фактично повторилася уманська історія вересня 1919 р. Тоді РПАУ/м/ була звідусіль оточена білогвардійським військами і теж блискуче прорвалася на оперативний простір. Тільки в грудні 1920 р. кількість військ махновських супротивників була набагато більшою, а самих махновців, навпаки, – меншою.

М.Фрунзе добре вчився на помилках. Уже 16 грудня 1920 р. метод стратегічного оточення, що використовувався ним у гуляйпільській та Азовській операціях, було визнано хибним. На зміну йому прийшли ідея окупації й метод постійного переслідування. Може здатися, що М.Фрунзе поспішив, адже махновці в ці дні ще не встигли прорвати останню (третю) лінію «червоної шахівниці». Але, напевно, головком Червоної України вже тоді розумів, що Р.Ейдеман зі своєю Північної групою зупинити Н.Махна не зможе. Проте особисто Р.Ейдеман був про себе більш високої думки.

15 – 16 грудня 1920 р. Н.Махно та його командири, рухаючись на північ, знаходилися в стані своєрідної ейфорії. Їм здавалося, що після кількох настільки ж відчутних, як Бердянська чи Андріївська поразок, червоноармійці великими масами почнуть переходити на бік махновців, і цей масовий бунт примусить радянське командування відвести свої війська на північ, звільнивши повстанський район.

«Ця перемога була корисна не стільки військовими придбаннями, як тим настроєм, що вона викликала по всіх Запорозьких селах, що знову повірили в непереможну силу «батька» [721].

Проте майже одразу з різних місцевостей Запорожжя махновські агенти й просто селяни почали доносити, що комуністи майже в кожному селі ставлять на постій свої полки, переважно кавалерійські, і що в деяких місцях накопичуються величезні маси військ [722]. Махновці наближалися до останньої лінії вибудованого М.Фрунзе загородження, так званої Північної групи Р.Ейдемана. Махновці поки що були спокійні: позиції «червоних» розгорталися дещо далі на північ і схід від тогочасного розташування РПАУ/м/.

Підіймаючись від моря на північ, махновці 15 грудня 1920 р. з боєм зайняли с. Кінські Роздори, вулиці якого були запруджені обозами 2-го розряду 42-ї стрілецької, 5-ї, 7-ї та 9-ї кавалерійський дивізій РСЧА. Величезна кількість військового майна була захоплена в якості трофеїв, що відразу перекрили все, що було залишено в Андріївці. Через деякий час ті припаси, які не могли бути використані повстанцями, почали роздавати місцевим селянам [723]. У другій половині того ж таки дня маневрова група РПАУ/м/ перейшла в сусіднє с. Федорівку (в 16 км на північний схід від Кінських Роздор), де розташувалася на відпочинок і ночівлю. Ніхто з її командирів та повстанців не знав, які випробування принесе їм наступний день, коли відбудеться кровопролитний Федорівський бій.

Примітки

703. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 107.

704. Там само. – С.103.

705. Там само. – С. 103.

706. Там само. – С. 105.

707. Ігнетуша О.М., Ткаченко В.Г., Турченко Ф.Г. Історія рідного краю. Запорізька область: 1914 – 1939. – Запоріжжя, 2001. – С. 64.

708. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 523.

709. РДВА. – Ф. 182. – Оп. 4. – Спр. 256. – Арк. 242.

710. Ставропольская имени Блинова. – Ставрополь, 1971. – С.91.

711. М.В.Фрунзе на фронтах громадянської війни. – М., 1941. – С. 466.

712. Заявление в конфликтную комиссию РКП/б/ слушателя старшего курса Академии Генштаба Н.Ефимова // Дружба народов. – 1991. – № 6. – С. 128.

713. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 219.

714. Савченко В. Махно. – Харків, 2005. – С. 325.

715. Ашахманов П. Махно и его тактика // Красный командир. – 1921. – № 24/25. – С. 12.

716. Каратыгин. Партизанство. – Харьков, 1924. – С. 38.

717. Там само. – С. 39.

718. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 118.

719. Ашахманов П. Махно и его тактика // Красній командир. – 1921. – № 24/25. – С. 12.

720. Коломоєць П.П., Єрмоленко М.К. Переповнена чаша. – К., 1986. – С. 183.

721. Поліщук К. Гуляйпільський «Батько». – Львів, 1991. – С. 206.

722. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181.

723. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 517.