Марш махновців

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Цю битву описували неодноразово. У штабних звітах, мемуарах, історичних працях. Махновці, анархісти, «червоні» командири, письменники, історики. Описували лаконічно й розлого, проте жоден з описів бою, які є в розпорядженні у дослідників, не можна назвати не те що вичерпним, але й просто задовільним. Автори джерел або не змогли досягти цього рівня в силу своїх обмежених здібностей, або не стали цього робити з різноманітних суб’єктивних причин, приховуючи ті чи інші обставини й історичну правду загалом. Дійсна картина вражаючого уяву Андріївського бою продовжувала залишатися не реконструйованою. Багаточисельні дослідники «махновщини» не ставили перед собою цього завдання, а то і взагалі намагалися обійти цю проблему як занадто складну й невдячну. З усієї маси джерел вони брали або найбільш доступні їм матеріали, або ті, які були їм найбільше до вподоби своїм трактуванням. На цьому всі дослідження подій у с. Андріївка 14 грудня 1920 р. закінчувалися, і це сором для всієї історіографії махновського руху. Особливо якщо зважити на те, що Андріївський бій є однією з найбільш славетних сторінок історії українського війська і перемог української зброї. Завдяки тріумфу на цьому бойовищі махновці отримали можливість ще довго чинити вдалий опір частинам Червоної армії.

Анархісти та схильні до апологетики «махновщини» дослідники перебільшували кількісні показники махновської перемоги. Так, паризький історик-аматор О.Скирда вслід за П.Аршиновим [650] досить безпідставно повторює, що махновці в цьому бою взяли в полон дві дивізії супротивника чисельністю в 20000 чоловік. Причому встигли організувати для полонених мітинг, на якому пояснили мету боротьби РПАУ/м/, та так переконливо, що ті, хто бажав, могли записатися в лави повстанців [651]. Радянська історіографія, навпаки, згадуючи про бій під Андріївкою, намагалася всіляко применшити значення цієї події. 16 грудня 1920 р. головнокомандувач РСЧА С.Камєнєв у розмові з К.Авксентьєвським [652] назвав бій із махновцями 14 грудня 1920 р. «Андріївським конфузом». Цим натякалося, що в конфузну ситуацію потрапив М.Фрунзе, а з ним, опосередковано, й усе вище керівництво РСЧА. «Конфузом» було названо грандіозний бій, що продовжувався близько шістнадцяти годин, в якому брало участь кілька десятків тисяч чоловік. При дослідженні його перипетій та результатів, а особливо кількості полонених та загиблих вояків, у голову мимоволі замість звичного терміну «бій» приходить середньовічне поняття «побоїще». «Андріївське побоїще 14 грудня 1920 року».

Уранці 13 грудня 1920 р. В.Лазаревич дав наказ про початок загального наступу «червоних» військ. Командирам нагадувалося загальне завдання операції – приперти «Махна» до моря й знищити. Із самого початку наступу в таборі «червоних» відразу все пішло не так, як планувалося в Харкові та Мелітополі. Зв’язок командарм 4 тримав із підлеглими начдивами по телеграфним дротам, натягнутим уздовж залізниць. І зв’язок цей виявився нікудишнім. Він весь час пропадав і псувався чи то через діяльність махновської агентури, чи просто через низьку кваліфікацію телеграфістів. Накази запізнювалися. Навіть найбільш боєздатна і дисциплінована Зведена дивізія червоних курсантів, що мусила наступати на махновців із заходу, через запізнення армійського наказу розпочала наступ замість ранку лише в обід, і на вечір 13 грудня не встигла зайняти вказані позиції, зокрема, колонію Софіївку на шляху від Новоспасівки до Андріївки. Зв’язок між більшістю військових частин РСЧА, які рушили на ворога, було втрачено відразу після початку маршу. Їх підрозділи занадто рано були розгорнуті в бойові лави, і в такому стані вимушені були робити багатокілометрові переходи, що надмірно виснажило їх сили. Частини 2-го кінного корпусу, що підходили з донецького боку, явно запізнювалися. 42-а стрілецька дивізія запізнювалася теж.

12 грудня підрозділи 42-ї дивізії стояли в районі с. Кінські Роздори – ст. Магедово – с. Федорівка. Після гуляйпільських боїв В.Лазаревич для поліпшення боєздатності її підрозділів надав у розпорядження начдива 42 3-ю запасну кавбригаду. На вечір 13 грудня 1920 р. 42-а дивізія мала закінчити наступ на ділянці Андріївка – Берестове й зайняти ці села. Тобто за день і ніч її бійцям треба було пройти 40 км на морозі [653]. Для піхотної дивізії це справді було забагато. Не дивно, що начдив М.Єфімов не зміг виконати наказ. Його бійці на вечір 13 грудня 1920 р. дійшли лише до селищ Попівки та Більманки, пройшовши близько 30 км. Дивізія наступала силами двох бригад (125-ї та 126-ї), ще одну, за наказом В.Лазаревича, тримаючи в резерві (124-у). Штаб дивізії зупинився на ст. Царекостянтинівка, «повиснув» на телеграфних дротах і не зрушив далі з місця. Повідомлення про хід бою доходили до нього від нарочних із двогодинним запізненням. Трохи східніше й південніше позицій 42-ї дивізії сунула 3-я запасна кавалерійська бригада (запкавбригада), яка мусила зайняти район Благовіщенка – Білоцерківка.

На додачу втрутилася погода. Після того, як один із літаків поламався й здійснив вимушену посадку біля с. Чернігівка, проведення розвідки з повітря було визнано неможливим. Ще два літаки приземлились на ночівлю й затрималися через погану погоду на ст. Великий Токмак. Аероплани «персонально» охороняв важкий бронепотяг № 4-1. Переказували, що Н.Махно грозився спалити літаки й розправитися з пілотами. «А погроз своїх батько не пускав на вітер», – говорив пізніше командир бронепотягу [654]. Він був при ділі й нікуди далі Токмака їхати не збирався.

На бронепотягах зненацька виявилася нестача вугілля, так що вони замість постійного курсування туди-сюди по залізниці переважно стояли на місці. Ефективно проводити артилерійську підготовку через туман також виявилося неможливим. Надзвичайно прудке просування махновців по Приазов’ю спутало В.Лазаревичу карти. Останній вважав, що переобтяжені бердянськими трофеями махновці на 14 грудня 1920 р. будуть базуватися в ст. Новоспасівці. Потім махновці здійснять спробу прориву понад берегом моря на захід, на Мелітополь, а якщо не вийде, то на схід, де кільце оточення було ще нещільно притиснуте до моря. Махновці вміло дезінформували супротивника. «Червона» розвідка повідомляла, що 14 грудня 1920 р. загін Т.Удовиченка невідомої сили ще продовжував залишатися в Новоспасівці. У подальшому «червоні» стали вважати, що махновські сили розділилися і Т.Удовиченко залишився в рідному селі [655].

Саме тому на Новоспасівку і повинен був концентруватися напрям головного удару. А між тим махновська армія вже була переведена на 26 кілометрів північніше станиці, в с. Андріївку. Через цю обставину більшість «червоних» панцерних автомобілів не встигла вчасно приїхати з-під Новоспасівки до місця бою. У ході підготовки й проведення вирішальної битви Червона армія замість відлагодженої бойової машини поставала величезним, але безладним скопищем втомлених, неорганізованих, байдужих, іноді боягузливих людей під бездарним командуванням.

Коли саме махновці прибули в Андріївку після нападу на Бердянськ? Відомо, що 12 грудня 1920 р. їх так ще не було. У цей день розвідка Зведеної дивізії курсантів була вислана на села Попівку та Андріївку, а також на Андріївські хутори [656], але противника ніде в цих поселеннях не знайшла [657].

Зведена дивізія курсантів була своєрідною гвардією Червоної армії. У цій дивізії були зібрані всі кращі сили, це був своєрідний аналог офіцерським полкам «білих» армії. Курсанти готувалися стати командирами, кожен був відмінно навчений стрільбі й прийомам рукопашного бою. Майже всі бійці були членами партії [658]. Місяць назад Зведена дивізія курсантів наступала на позиції врангелівців поряд із махновцями, які встановили із сусідами добрі стосунки, зокрема, запрошували «курсаків» до себе для проведення вільного часу. Курсанти розказували байки про те, як у Москві охороняли Леніна й урядові будівлі. «Що ж, – казали повстанці у відповідь, – «курсаки», ви так сумно живете? Горілку не п’єте, пісень не співаєте? От у нас інша справа!» Усі поставлені перед «курсаками» та махновцями бойові завдання тоді були вдало виконані [659].

Через два тижні повстанці були шоковані подальшими вчинками курсантів. Останні, не повівши оком, почали виконувати злочинні накази свого командування, розстрілюючи в Мелітополі махновських поранених і захоплених у полон бійців, чинячи над селянами масові екзекуції. Махновці чомусь вважали, що бойове братерство та особиста приязнь виявляться сильнішими за накази командування й перспективи подальшої успішної кар’єри. Куди там, наївні сільські простаки. І через цю обставину лютою ненавистю зненавиділи махновці «курсаків». Ніколи вони вже не брали їх у полон, так само як і «бусурманів» – інтернаціоналістів. Смерть від холодної зброї махновців була єдиною перспективою полонених бійців із цих підрозділів.

Після захоплення Бердянська махновці з почуттям виконаного обов’язку могли повернути свої тачанки назад у запорозькі степи. Андріївка спеціально була обрана Н.Махном як місце для прориву «червоного» фронту. До села з півночі мав вийти фронт 42-ї стрілецької дивізії, на ділянці якого планувався прорив. До зустрічі «почесних гостей» треба було як слід підготуватися й відпочити. У 1920 р. Андріївка була велетенським селом, більш як на 1600 дворів, у яких проживало більш як 16000 жителів [660]. Тут, у межах одного населеного пункту, цілком могла розміститися на відпочинок уся об’єднана РПАУ/м/. Потреба розпорошувати повстанців на нічліг по кількох населених пунктах і цим ускладнювати керування військами автоматично відпадала. Зараз Н.Махну була потрібна компактність, і Андріївка цю потребу забезпечувала. Тому Андріївку, не гаючись, треба було зайняти авангардами повстанців, аби підстрахуватися, що їх не випередять «червоні». Але поспішати треба було повільно, аби «червоні» не змогли відстежити передислокації головних сил РПАУ/м/.

Увесь день 13 грудня 1920 р. махновці «відпочивали» в Новоспасівці, не влаштовуючи жодних боїв і водячи за носа «червону» розвідку. Деякі повстанські частини прибули в станицю з Бердянська ще 12 грудня, інші приїздили вже 13-го. «Червона» розвідка крутилася біля села й доповідала, що партизани ведуть себе пасивно і ніякої активності не виказують.

Є.Лихаревський вважає, що головні сили махновців покинули Бердянськ 13 грудня 1920 р. опівдні і за дві-три години дісталися Новоспасівки [661]. З ними прибув і Н.Махно, який затримався в селі, віддаючи належні розпорядження щодо організації подальшого руху. У Новоспасівці Н.Махно виділив ар’єргард і бокові загони, які, відіграючи роль бокових завіс, повинні були приховувати рух основних мас армії. Прийнявши ряд застережних засобів, Н.Махно під вечір, у сутінках, рушив з головними силами на Андріївку по «старій дорозі» [662].

Об’єднана маневрова група махновців налічувала 3500 шабель, 500 багнетів, посаджених на тачанки, 16 гармат і близько 500 кулеметів (два кулеметні полки). Разом із чоловіком у цій колоні їхала й дружина Н.Махна, вчителька української мови гуляйпільської гімназії Галина Кузьменко. «Ніч минула напружено. Махновці знали, що навколо Андріївки сконцентровані ворожі війська» [663]. Останні тачанки махновців проїздили, рухаючись на північ, колонію Софіївку о 2 годині ночі [664] 14 грудня 1920 р.

Примітки

650. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181.

651. Skirda A. Les cosaques de la liberte Nestor Makhno, le cosaques de l`anarchie et la querra civile russe. 1917 – 1921. – Paris, 1985. – Р. 187.

652. Авксєнтьєвський Костянтин Олексійович (1890 – 1941) – відомий радянський військовий діяч. Заступник М.Фрунзе. У лютому 1921 р. – командувач усіма збройними силами на Україні й уповноважений РВР Республіки. У 1931 р. відправлений у відставку через хронічний алкоголізм.

653. Заявление в конфликтную комиссию РКП/б/ слушателя старшего курса Академии Генштаба Н.Ефимова // Дружба народов. – 1991. – № 6. – С. 128.

654. Смирнов Т. Бронепотяг № 4. – Запоріжжя, 1962. – С. 37.

655. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 101.

656. Йдеться про багаточисельні дрібні населені пункти, що виникли навколо села в роки Столипінської аграрної реформи. Більшість із них зникли до нашого часу й зняті зі списків населених пунктів Запорізької області.

657. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100.

658. Стрельбицький И. Ураган. – М., 1977. – С. 142.

659. Голованов В. Тачанки с юга. – Запорожье – М., 1997. – С. 351.

660. Історія міст та сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1971. – С. 139.

661. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 118.

662. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 514. По «старій дорозі» значило, що махновці виїхали з Новоспасівки на захід, а через кілька кілометрів повернули на північ, рухаючись шляхом, що вів з Бердянська до с. Андріївки, колишнім чумацьким трактом.

663. Там само. – С. 514.

664. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 101.