Бій

Володимир Чоп, Ігор Лиман

Нарешті, перед світанком останні махновські підводи втяглися в село. Наставав туманний ранок 14 грудня 1920 р. «Червоні» за ніч встигли підтягти артилерію, і на село з усіх боків полетіли снаряди, вражаючи хати і махновський обоз [682]. Потім, о 5 годині ранку, після артобстрілу, частини 126-ї та 125-ї бригад 42-ї дивізії зробили спробу ввійти до Андріївки з півночі та сходу. З південного флангу їх прикривала запкавбригада. У цей же час бригада 2-ї Донської стрілецької дивізії атакувала Андріївку з півдня. Зі сходу очікувався підхід підрозділів 2-го кінного корпусу, із заходу – Зведеної дивізії курсантів. Становище повстанців виявилося напрочуд важким. «Але, – як згадував згодом начштабу РПАУ/м/ Віктор Білаш, – досвід і відповідальність моменту мобілізували рішучість і здатність». Треба було спробувати переломити хід бою до підходу «курсаків» та козаків П.Миронова. Головний козир махновської армії – кулеметний полк Хоми Кожина – майстерно зосередив вогонь сотні кулеметів на ділянці всього у півверсти, і 125-а бригада 42-ї дивізії, що вже вийшла на околицю села, побігла, рятуючись від смерті, назад у степ. «Червоні» піхотинці встигли відбігти з півверсти за село, як їх нагнала махновська кіннота. Ні про який організований супротив не було навіть мови. 125-а бригада повністю капітулювала. Гвинтівки, патронташі, зірвані з кашкетів червоні зорі градом сипалися на землю. Тисячу роззброєних полонених махновці погнали назад в Андріївку, сподіваючись використати їх в якості живого щита. Наявність у селі великої кількості полонених могла, на думку махновців, зупинити артилерійський обстріл і припинити жертви серед мирного населення [683] й повстанців. Не гаючись після першої перемоги, Н.Махно перекидає кулеметний полк на південь села і подібним способом бере в полон наступаючу з півдня 4-у бригаду 2-ї Донської дивізії [684]. Початок уранішнього бою складався напрочуд вдало для махновців. «Червоні» були розбиті на двох напрямках. На сході й на півдні вони далеко відступили від села, залишивши в полоні аж дві свої бригади. Але прориватися треба було на північ, де ще з п’ятої години ранку махновці атакували лави 126-ї бригади 42-ї дивізії РСЧА.

Остання понесла великі втрати, але на 7 годину ранку ще утримувала позиції, передусім через дії запкавбригади, що прийшла їй на допомогу. 124-у резервну бригаду було приведено в бойову готовність. Саме в цей час начдив 42 і отримав наказ за № 150, який вимагав від нього наступу на Новоспасівку. Це було дуже схоже на знущання. Яка Новоспасівка? Одну бригаду вже наче корова язиком злизала, інша трималася з останніх сил, третя сиділа в резерві. А з наказу виходило, ніби начдив 42 мав справу зовсім не з головними силами Н.Махна, а з якимись передовими або допоміжними частинами, на які не варто звертати помітної уваги, хутко просуваючись далі на південь. Як бачимо, начальство не володіло оперативною обстановкою. І ще, наказ № 150 означав, що на допомогу М.Єфімову чекати нізвідки, бо сусідні частини замість Андріївки теж підуть на Новоспасівку, оскільки отримали аналогічний наказ.

М.Єфімов не міг виконати наказ начальства, навіть якби й захотів. О 8 годині ранку махновці ввели в бій додаткові сили кавалерії, які звільнилися після розгрому ворога на сході та півдні села. Махновці намагались прорватися на північний захід, організувавши кілька атак, але так і не досягли бажаного. М.Єфімов писав, що 126-а бригада «стійко витримувала бій, але в результаті чотирьохгодинного бою (з 5 по 9 ранку) стала відходити до с. Попівки, несучи великі втрати». Бригада була відтіснена аж до с. Олексіївки, на північний берег річки Берди за Попівку, і, здавалося, от-от мусила зламатися. Від розгрому її врятував несподіваний для махновців підхід до Попівки із с. Салтичого 9-ї кавдивізії РСЧА. Ще вранці 13 грудня В.Лазаревич вислав 9-у кавдивізію до району Обіточна – Верхній Токмак – Попівка, і опівдні 14 грудня її кавалеристи таки дозволили собі добратися до місця призначення. І якраз вчасно, аби врятувати бій.

Запозичивши в резервної 124-ї бригади один полк, дві бригади 9-ї кавдивізії [685] та частини 126-ї бригади 42-ої дивізії відбили махновський натиск і самі перейшли в наступ. Під час цього бою «червоні» не раз помічали, що невеликі групи махновців, користуючись розривами в «червоному» фронті, обходили «червоні» частини з флангів і просковзували на північний схід, у тил [686]. У цьому випадку махновці застосували звичну для партизанів і вже не раз випробувану тактику розпорошення, але використати її сповна не змогли. Частина махновської кінноти вже вранці 14 грудня 1920 р. прорвалася через лінію «червоного» оточення, але більша частина кінноти, піхота й кулеметний полк змушені були відходити назад до Андріївки. 9-а кавдивізія, слухаючись указівок М.Фрунзе про те, що має стояти в другій лінії оточення, не стала переслідувати махновців і зупинилася на лінії р. Берди. 126-а бригада, беручи реванш, посунула вслід за махновцями на південь. Армія махновців знову втяглася в село. Бій махновців на північній околиці села з 126-ю бригадою йшов весь день до 16 години, коли стало сутеніти і постріли вщухли внаслідок темряви.

Не зважаючи на велику кількість узятих у вранішньому бою трофеїв, становище повстанців стало кепським. Мало того, що сили махновської кінноти розділилися. Бойовим коням махновців знову, і не менше ніж людям, потрібен був час для відпочинку. Але зайвого часу якраз і не було. Удень «червоні» дивізії знову підступили до села і знову почали його обстріл з гармат та кулеметів.

Атакувати махновців Зведена дивізія курсантів спочатку вирішила на світанку [687]. Але наступ почався пізніше. Ніхто нікуди не поспішав. Якщо поглянути на штабну карту, то на 8 годину ранку Андріївка була оточена звідусіль так, що й миша не прошмигне. З усіх боків село облямовували намальовані червоним кольором порядки 2-ї Донської, Зведеної курсантської, 42-ї стрілецької, 2-ї кавалерійської, 9-ї кавалерійської, 5-ї кавалерійської, 7-ї кавалерійської, 16-ї кавалерійської, 21-ї кавалерійської дивізій. Свідок подій Є.Лихаревський писав: «14 грудня 1920 р. у селі Андріївка при найщасливішому збігові обставин надався чудовий випадок раз і назавжди покінчити з найпопулярнішим вождем українських бандитів» [688].

Про перипетії бою, який уже йшов кілька годин, і розгром уже двох «червоних» бригад ніхто в штабі Зведеної навіть не здогадувався. Тут і досі вважали, що 42-а дивізія ще не підійшла з півночі. Так і не дочекавшись від метких інгушів контакту з 42-ю дивізією, о 8 год. 45 хв. 1-а Харківська бригада курсантів перейшла в наступ на с. Андріївка з півночі й північного заходу. До цього, вночі, вона стояла в селах Єлисіївка та Гюнівка. Восьмикілометровий марш до Андріївки з двома легкими та гаубичною батареями проходив убивчо повільно. До того ж, по дорозі виявилося, що мости на річці Обіточній знищені, і, аби перетягти на східний її берег гармати, довелося піднятися вище, де була зручна переправа. Об 11 годині курсанти переправили гармати на східний берег річки і, переводячи дух, зупинилися «обсушитися».

Уже під час наступу до Зведеної дивізії курсантів надійшов від В.Лазаревича армійський наказ, який вимагав руху дивізії на Новоспасівку, бо в Мелітополі вважали, що махновські головні сили розташовані саме там. Дивізійне начальство наказом вирішило знехтувати й продовжило рух. Цікаво, що В.Лазаревич сам розумів інертність системи керування Червоною армією і закінчував свої накази словами: «Вважайте мої вказівки порадами й не соромтесь змінювати їх залежно від обстановки» [689].

«Обсушившись», курсанти деякий час не починали атаки, чекаючи на підхід однієї з бригад 9-ї кавдивізії, що отримала наказ «зависнути» над стиком 42-ї та Зведеної дивізій. Зморена боєм із махновцями 9-а кавдивізія відпочивала в Попівці, і «зависати над стиком» не поспішала. Нарешті, о 14 годині курсанти підійшли до Андріївки і перше, що зробили, піддали її інтенсивному артилерійському обстрілу. Про долю мирного населення і полонених ніхто з «червоних воїнів», звичайно, не думав.

Махновці зустріли ланцюги «курсаків» вогнем 70 тачанок, розставлених по фронту. Ефективність вогню махновців була сміховинна, вони вбили лише 4 курсантів і жодного не поранили. Але атака затрималася через суто психологічний ефект від плюючих вогнем бойових колісниць повстанців.

Лише в другій половині дня 14 грудня 1920 р. В.Лазаревич дізнався про масштаби бою навколо Андріївки і знову змінив свою думку. Нарешті йому сяйнуло, що Н.Махно таки проривається на північ. Негайно по цьому він посилає в 42-у дивізію наказ «не допустити прориву Махна на північний схід» і кидає на Андріївку 3-ю бригаду курсантів з двома бронеавтомобілями, що до цього моменту спрямовувалися проти Новоспасівки. Однак ці підкріплення допленталися до села занадто пізно, вже коли бій закінчився. До нього могли встигнути бронемашини, але вони або нікуди не поспішали, або просто боялися покидати порядки своєї бригади.

Тим часом командування Зведеної дивізії курсантів призначило рішучий наступ на 14 год. 30 хв. Настрій «червоних» командирів у цей момент бою дуже добре передав Є.Лихаревський: «Командири частин, що оточили Андріївку, вважали справу зробленою» [690]. Та і як було не радіти?! Сили були занадто нерівні. Хоча начдиви 2 та 42 отримали вранці доброго прочухана, командири «червоних курсантів» уже могли бачити кількість махновців навіть візуально. Після часткового прориву на північ, тут уже не було обіцяних М.Єфімовим семи тисяч повстанців. Всього-навсього три полки піхоти, три полки кавалерії та кулеметний полк. Тобто 3000, ну, можливо, 3500 бійців, не більше.

З «червоного» ж боку Андріївку звідусіль «обліпила» величезна маса бійців. Перелічимо їх:

1. Зведена дивізія курсантів (три піхотні бригади, кавалерійський полк, бронемашини 38-го бронезагону).

2. 2-а Донська стрілецька дивізія (три піхотні бригади [691], з приданою їй Окремою Інтернаціональною кавалерійською бригадою). Інтеркавбригаді, у свою чергу, придали залишки 2-ї спішеної кавбригади, які погнали під Андріївку не інакше як змивати кров’ю бердянську ганьбу.

3. 42-а стрілецька дивізія (дві піхотні бригади з приданою їй запкавбригадою).

4. 9-а кавалерійська дивізія (три кавалерійські бригади) 3-го кавкорпусу.

Це лише ті підрозділи, які вже безпосередньо вступили в бій. У другому ж ешелоні, що невблаганно підтягувався до Андріївки, скакало ще дві дивізії 3-го кавалерійського корпусу (5-а та 7-а). Цікаво, що в цих підрозділах окрім росіян служили також татари, башкири, латиші й українці. Найбільш українізованою вважалася 7-а кавдивізія, тут на 2686 росіян служило 964 українця, всього лише в 2,5 рази менше [692]. Це із заходу. А зі сходу мали прибути три дивізії 2-го кінного корпусу (2-а, 16-а та 21-а). Напередодні, 12 грудня вони були на лінії Стародубівка – Темрюк, у 40 – 45 км на схід від Андріївки. Але їх кіннотники явно нікуди не поспішали, інакше давно вже були б на полі бою. Не забуваймо і про те, що в с. Обіточному продовжувала квартирувати «інгушська» маршова бригада 2-го кінного корпусу.

В арсеналі «червоних» мались бронемашини, бронепотяги, літаки, легка та важка артилерія. Загальна кількість «червоних» бійців перевищувала махновців у кільканадцять разів.

А за всім цим угрупуванням, на півночі, стояли, надаючи моральну підтримку, війська Північної групи Р.Ейдемана, посилені загоном панцерних авто. Згідно розпорядження В. Лазаревича, вони мусили вишикувати свої лави в 60 км на північ від Андріївки по лінії Туркенівка – Старий Керменчик – Новопетриківка – Красноселівка [693]. Усе навколо було зайнято «червоними» військами, командуванню яких небезпідставно здавалося, що ліквідація «махновщини» є справою кількох годин. Здавалося, повторювалася історія розгрому Кримської групи РПАУ/м/, затиснутої «червоними» частинами в с. Тімашовка й розбитої вщент. Проте Н.Махно теж це відчував. Він дав відпочинок невинним коням і чекав.

Тільки-но розпочався бій курсантів з махновцями, як до командування Зведеної прискакав роз’їзд 9-ї кавдивізії і повідомив, що в селі знаходяться до 1000 полонених червоноармійців 42-ї дивізії. Натякалося, що не варто гатити з артилерії по своїм. Однак подібні новини не примусили командування Зведеної припинити артпідготовку. Опісля воно навіть скаржилося, що ефективним діям артилерії в той день заважав туман.

За годину з лишком атаки курсантам вдалося вибити махновців з позицій на заході села і о 15.40 почався вуличний бій. Одночасно з цим чергова спроба повстанців прорватися на північний захід була відбита.

Курсанти 2-ї бригади при підтримці однієї з бригад 5-ї кавалерійської дивізії [694] почали наступ на південну околицю села одночасно з 1-ю бригадою, і до четвертої години дня околиця була зайнята [695]. Спроба махновців вибити звідти 2-у курсантську бригаду закінчилася невдачею. Курсантська бронемашина, обстрілюючи ворога, заїхала далеко вглиб села. Тоді махновці відійшли в центр Андріївки, зайняли кругову оборону й стійко оборонялися до настання темряви. О 17.00 махновці залишили на вулицях села лише невеликий ар’єргард, який продовжував вести вуличний бій. Почало стрімко темніти, і бронемашина «червоних» повернулася назад.

Усю другу половину дня Н.Махно терпляче чекав, поки М.Єфімов вирішить замінити на позиції змучену подіями останніх двох днів 126-у бригаду резервною 124-ю. Уся надія повстанців була тепер на прорив через її лави. Аби відволікти увагу «червоних» командирів від північної ділянки фронту і як слід приспати їх пильність, Н.Махно в останніх зблисках зимового дня почав обманний маневр. Він імітував спробу прориву повстанців на південний схід, назад до Бердянська. Перед вечором 14 грудня махновці почали стягуватися на південний схід села, а передові махновські частини навіть вийшли з Андріївки, направляючись на південний схід. Нагадаємо, що тут, на місці позицій полоненої 125-ї бригади 42 дивізії, в кільці «червоного» оточення була діра, яку частини 2-го кінного корпусу так і не закрили до самої ночі. Ці пересування махновців були помічені начдивом 42, який прийняв їх за чисту монету [696]. А як же, напоровшись на достойну відсіч, махновці посунули назад до моря шукати нову шпарину. Начдив М.Єфімов не гаючись дав цілком прогнозований наказ про заміну бригад на передовій позиції. Як же було не поміняти 126-у бригаду, коли остання мала за плечима важкий перехід і ночівлю в степу, а потім 16 годин не виходила з бою, несучи важкі втрати. Дивним було те, що її бійці ще трималися на ногах. До того ж, більш свіжа 124-а бригада краще підходила для того, аби гнатися за махновцями далі, коли останні відійдуть у південно-східному напрямкові.

Розвідка миттєво донесла Н.Махну про початок передислокації бригад 42-ї дивізії. 124-а бригада заступала на позиції вже з настанням ранньої зимової ночі. 126-а відходила відпочивати в тил теж уже по темряві. Безпечні «червоні» підрозділи приступили до здійснення маневру, не виставивши належної охорони й патрулів. Супротивник скористався цим миттєво.

Ледве 124-а бригада встигла стати на позиції, махновці, наче шалені, всіма наявними силами зненацька налетіли на неї, змівши й зім’явши її лави по всьому фронту. Серед червоноармійців зчинилася паніка. Як і в бою 6 грудня 1920 р. за Гуляй-Поле, вони масово здавалися в полон цілими полками, аж поки в полоні не опинилася вся бригада цілком.

Не збавляючи темпу наступу, махновська кіннота понеслася далі, вслід полкам 126-ї бригади, які відступали. Остання теж виявила халатність, не вживши ніяких відповідних уставу заходів щодо охорони колони, і теж стала легкою здобиччю. Раптовий напад махновців і тут призвів до паніки серед бійців. Помстившись за впертий опір, виказаний бійцями 126-ї бригади напередодні, махновці порубали 25 % її складу, кожного четвертого її бійця. 1265 щасливчикам вдалося уникнути смерті, здавшись махновцям в полон [697]. Роззброївши полонених, махновці покинули їх посеред чистого поля [698]. Згодом вони прийшли ночувати в Андріївку.

Здійснивши таким чином прорив першої лінії оточення на північно-східному напрямку, махновці, збиваючи ворога з пантелику, відразу ж повернули на північний захід, і, не збавляючи темпу, понеслись на с. Попівку, де в другій лінії оточення стояли полки 2-ї бригади 9-ї кавалерійської дивізії та кавалерійський полк 42-ї стрілецької дивізії [699]. Махновці в темряві наблизилися до села і відкрили безладну стрілянину, чим, знову ж таки, вдало викликали паніку серед червоноармійських частин [700]. Близько восьмої години вечора повстанці влетіли в с. Попівку, зім’явши й розсіявши ворога, захопивши штаб 9-ї кавдивізії. Перелякані «червоні» кіннотники, не виказуючи належного опору, в паніці тікали навсібіч.

Тієї ж ночі, як пише М.Єфімов, с. Андріївка була зайнята частинами Зведеної дивізії курсантів та 42-ї дивізії. До слів начдива 42 справді важко причепитися. Андріївка дійсно була зайнята вночі з 14-го на 15-е грудня частинами 42-ї дивізії, бо саме туди прийшли роззброєні махновцями червоноармійці. Останні знайшли в селі частину махновського обозу. Не особливо цінні вантажі було вирішено покинути, аби маневрова група могла набрати достатньої швидкості пересування.

Таким чином, унаслідок блискуче проведеної операції по прориву «червоного» оточення махновцями за один день було розгромлено більш як 5 бригад ворожого війська, з них три протягом одного вечора, з 17 до 21 години. Якщо умовно скласти ці 5 бригад докупи, то вийде дві неповні дивізії РСЧА. 42-а дивізія була розбита й захоплена в полон повністю, за винятком штабу, що завбачливо керував боєм з далекої відстані. На великій ділянці фронту подвійне оточення махновської маневрової групи було прорване, а ворожі війська деморалізовані. Махновці під час бою взяли величезну кількість полонених. Офіційний історіограф анархо-махновщини П.Аршинов пише, що махновці протягом дня захопили від 8000 до 10000 полонених [701]. На точні обрахунки не було часу, цьому процесу заважала темрява. Полонені були тут же відпущені, як і вісім днів тому назад у Гуляй-Полі. Добровольці залишились у повстанській армії. Навіть у настільки несприятливих умовах, коли справа махновців з боку видавалася мало не безнадійною, насильно мобілізовані червоноармійці переходили на бік повстанців. Настільки ж великою мала бути їх ненависть до комуністичних керівників?!

Втрати махновців під час Андріївського побоїща були мінімальні. За даними оперативного відділу штабу М.Фрунзе, в Андріївці Н.Махно залишив три гармати (дві справні й одну несправну), 6 кулеметів, до 500 убитих і майже весь обоз [702]. Скажемо відверто, успіхи «червоної» зброї в Андріївському бою не вражають. До того ж, офіційним даним комуністів немає віри, вони, як водиться, завищені в потрібний бік. Єдиною відчутною втратою для махновців у Андріївці було залишення частини обозу, але цю прикрість вдалося виправити надзвичайно швидко.

Примітки

682. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 514.

683. Історіограф дивізії «червоних» курсантів М.Павлов по-іншому, ніж В.Білаш, описує долю 125-ї бригади. Згідно з його версією, вона рано-вранці вступила в село «і була роззброєна махновцями» (Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 102). Порівнюючи дві версії, все-таки не слід забувати, що, на відміну від В.Білаша, М.Павлов не був безпосереднім учасником подій.

684. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 514.

685. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 102.

686. У використанні махновцями цього прийому начдив 42 М.Єфімов побачив рятівну для себе «соломину», за яку вдало вчепився під час розслідування військовим трибуналом обставин «Андріївського конфузу». Безсоромно змішуючи правду з брехнею, М.Єфімов і у своїй статті, і в заяві до конфліктної комісії ВКП/б/ усіляко наголошував на тому, що махновці 14 грудня 1920 р. зовсім не розгромили і не полонили його дивізію, а лише таємно прошмигнули через її порядки.

Втекли з поля бою, скориставшись темрявою, густим туманом і методом розпорошення. Дрібними купками, змішуючись із «червоними» частинами, махновці прослизнули через лінію фронту. А доблесні воїни 42-ї дивізії через деякий час помітили відсутність перед собою в с. Андріївці підступних ворогів. Махновці ж тим часом зібралися докупи подалі від розташування 42-ї дивізії, аж за с. Попівкою, і рушили на північ.

Цікавим фактом є й та обставина, що ніхто з «червоних» командирів не насмілився публічно розкритикувати або викрити цю вигадку. Натомність «черкоми» виказували солідарність з М.Єфімовим і всіляко ухилялися коментувати роль і місце 42-ї дивізії в Андріївському бою. Характерна позиція М.Павлова, що представляв сусідів 42-ї, – Зведену дивізію курсантів. Хитруючи, він пише, що, не маючи у своєму розпорядженні документів щодо діяльності 42-ї дивізії 14 грудня 1920 р., він «не може точно прослідкувати її роль у подіях». Напевно, її 126-а бригада, спрямована «через Бельманку на Берестове», в бою участі взагалі не брала, бо спізнилася. 124-а, резервна бригада, теж у бою, на думку Павлова, участі не брала, як і запкавбригада, що залишилася за лівим флангом. Брала участь у бою лише одна (125-а) бригада, яка мусила зайняти Андріївку ще 13 грудня, але спізнилася. Не відомо з якої причини і «при не зовсім з’ясованих для мене обставинах» вона була роззброєна вранці 14 грудня в селі (Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 103).

М.Фрунзе не дарма віддавав своїх підлеглих під трибунал. Зв’язку між сусідами явно не було. М.Павлов чув дзвін, та не знає, де він. В інтерпретації ж подій Андріївського бою начдивом 42 автора найбільше вразив той факт, що М.Єфімов уже через кілька місяців після битви забув її дату і стверджував, що вона відбулася не 14-го, а 15-го грудня 1920 р. Та обставина, що М.Єфімов, напевно, писав свою статтю по пам’яті, на нашу думку, не виправдовує подібного недбальства з боку одного з головних «гравців» бою (Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 – по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 218).

687. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 101.

688. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 114.

689. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 100.

690. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 114.

691. Четверта бригада 2-ї Донської дивізії на цей час уже сиділа роззброєна в махновському полоні.

692. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 85.

693. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 115.

694. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно дивизии курсантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 года // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 103.

695. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 119.

696. Лихаревский Е. «Андреевский конфуз» // Армия и революция. – 1921. – № 2/3. – С. 120.

697. Белый П.Ф., Дышлевой П.С. Единство действий в защиту завоеваний революции: боевое содружество трудящихся Украины и России в борьбе против кулацкой вооруженной контрреволюции (конец 1920 – 1922 гг.). – К., 1988. – С. 95.

698. «Під Андріївкою кидає нам 1200 червоноармійців N-ї дивізії» (Ашахманов П. Махно и его тактика // Красній командир. – 1921. – № 24/25. – С. 12).

699. Начдивом 9-ї кавалерійської дивізії восени-взимку 1920 р. був латиш В.С.Нестерович.

700. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 по январь 1921 г. // Сборник трудов Военно-научного общества при военной Академии РККА. – 1921. – № 1. – С. 218.

701. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 181.

702. РДВА. – Ф. 25899. – Оп. 3. – Спр. 31. – Арк. 244 – 245.