Шляхи поповнення

Ігор Лиман

Незважаючи на те, що при формуванні органів єпархіальної влади перевага віддавалась представникам чернецтва, і Синод, і єпархіальні архієреї у своїх діях великою мірою спирались на біле духовенство, яке чисельно в багато разів перевищувало духовенство чорне. Парафіяльне та полкове духовенство виступало головним посередником між церковним керівництвом та мирянами.

В умовах, коли центральна російська влада проводила політику посилення контролю за білим духовенством, обмеження “виборного начала”, чисельності цієї групи духовних осіб, на півдні України відповідні заходи поширювались із значним запізненням, і в реґіоні, з огляду на пріоритетне значення його колонізації, були зроблені деякі виключення, які спричинили своєрідні “відставання” у трансформаціях, що вже відбулись у центральноросійських єпархіях. Важливою особливістю Слов’янської і Херсонської єпархії залишались суттєві розбіжності, які спостерігались у стані білого духовенства в північних, значно заселеніших, її частинах і в частинах південних, де зростання чисельності духовних осіб відставало від темпів приросту загальної чисельності населення.

У єпархії до білого духовенства належало більше 90 % духовних осіб. При влаштуванні цієї церковно-адміністративної одиниці до неї були причислені зі складу Київської єпархії 818, Переяславської — 345, Воронезької — 102, Білгородської — 116 священно- та церковнослужителів. Загальна ж кількість представників білого духовенства, зазначених у надісланих з єпархій відомостях стосовно осіб, переведених під юрисдикцію архієпископа Євгенія, склала 1381 особу [395]. І. Покровський подав таку ж кількість: згідно з його підрахунками, із Київської, Переяславської, Воронезької та Білгородської єпархій до складу єпархії Слов’янської та Херсонської було переведено “14 протопопів, 538 попів, 68 дияконів, 761 дячок і паламар” [396].

Гавриїл (Розанов) навів дещо іншу цифру — 1476 осіб. Вірогідно, до цієї кількості включено і духовенство чорне. Уже відмічена припущена Гавриїлом невідповідність між підзаголовком і інформацією, яка наводилась під ним, і в цьому випадку ставить під сумнів коректність формулювання архієпископа: під підзаголовком “Чисельність церков у Слов’янській єпархії, стан їх і кількість всього загалом духовенства” Гавриїл записав, що “у Новоросійській губернії при влаштуванні Слов’янської та Херсонської єпархії… виявилось… духовенства 1476” [397]. Очевидно, ця цифра відноситься не лише до Новоросійської, але і до Азовської губернії.

Церковно-ієрархічна структура білого духовенства, яке опинилось під зверхністю Слов’янського та Херсонського архієрея, була традиційною для Російської держави: представники групи належали або до священнослужителів, або ж до причетників (церковнослужителів). Перші були представлені священиками (ієреями, архієреями) і дияконами; другі — дячками, паламарями. Разом з тим, як випливає з відомостей, надісланих до Синоду в 1776 – на початку 1777 р., для північної частини нововлаштованої єпархії була характерною наявність серед священнослужителів так званих вікарних священиків, що, як зазначає І. Смолич, було особливістю українських єпархій. Вікарні призначались для допомоги в служінні самими парафіяльними священиками або вдовою священика до досягнення її сином повноліття. У першому випадку вікарій міг розраховувати на третину або чверть прибутків, у другому — на половину [398]. Вже невдовзі подібні посади були заборонені і вікаріїв наказано розмістити на штатні місця, а у тих вікаріїв, які жили при батькові “для допомоги йому в старості”, відібрані ставлені грамоти [399].

Починаючи з часів петровських реформ, в імперії була запроваджена ціла система заходів контролю за чисельністю білого духовенства. Для цього центральна влада мала кілька аргументів. Запобігання збільшенню кількості священно- та церковнослужителів при церквах мало підняти життєвий рівень самих осіб, які залишились при парафіях, оскільки парафіяни часто не мали можливостей утримувати багато духовних осіб. Виключені з духовного відомства переходили до інших верств, і, таким чином, мали частково задовольняти потреби держави в поповненні складу збройних сил і податного населення. Скорочення кількості “безмісних” осіб було спрямоване проти існування небажаного для держави марґінального елемента, який знаходився поза суворим контролем центру і тому міг сіяти небезпечні для влади погляди і збільшувати статистику злочинів.

Одним із центральних заходів контролю було встановлення і дотримання штатів. Визначенням штатів окремих церков і встановленням параметрів, яким мала відповідати парафія, центральна влада прагнула привести регулювання чисельності священно- та церковнослужителів у систему. У рішеннях єпархіальних органів влади Південної України містяться посилання на синодальний та іменний укази від 10 серпня 1722 і 4 червня 1768 р., які зберігали чинність до 1778 р. Згідно з першим, там, де через великі розміри парафії було недостатньо двох священиків, міг бути призначений і третій, але за умови, щоб в одній парафії налічувалось не більше 300 дворів. Один священик мав діяти в парафії, що складалась зі 100 – 150 дворів, двоє — де налічувалось 200 – 250, троє — 300 дворів. Зазначалось, що при трьох священиках могло перебувати не більше двох дияконів, а кількість причетників повинна бути пропорційною чисельності священиків: при кожному священику могло знаходитись по одному дячку та паламарю. Іменним указом від 4 червня 1768 р. було уточнено, що при трьох священиках мало знаходитись два диякони, при двох — один, так само як і при однопарафіяльних церквах, за якими закріплено не менше 100 дворів [400].

8 жовтня 1778 р. з’явився синодальний указ, який став черговим етапом на шляху реалізації прагнення систематизувати і разом із тим скоротити структуру парафіяльного духовенства. Документом обумовлювалось: 1) При однопарафіяльних церквах, при яких знаходиться до 150 дворів, має бути один священик. 2) Один священик має залишатись і у випадку, якщо при церкві є до 200 дворів, але вони розташовані поблизу релігійної споруди і парафіяни не просять про посвяту другого священика. 3) Другий священик у церкву, при якій знаходиться 200 дворів, може призначатись лише в разі нагальної необхідності. 4) По два священики повинні знаходитись у парафіях, які налічують від 250 до 300 дворів. 5) По три священики мають знаходитись при церквах, причти яких і раніше налічували таку кількість священнослужителів і при яких є не менше 300 дворів [401]. Кількість дияконів, як і раніше, мала визначатись згідно з указами від 10 серпня 1722 і 4 червня 1768 р. [402]: при трьох священиках могло знаходитись 2 диякони, при двох — по одному, а при одному священику диякон мав знаходитись лише в “знатних місцях”.

Таким чином, за Катерини ІІ були значно скорочені штати, запроваджені Петром І.

Уже давно стало історіографічною традицією твердження про незаповненість штатів священно- та церковнослужителями при церквах Слов’янської та Херсонської єпархії. Така теза є справедливою лише при досить важливому застереженні: духовних осіб не вистачало в тих місцевостях реґіону, які найбільш швидко заселялись, у той час як загальна кількість білого духовенства єпархії не те що була достатньою, але навіть перевищувала штатні норми. 25 лютого 1779 р. з’явився досить показовий указ Синоду, посилань на який не знаходимо у дослідженнях, які стосувались церковної історії реґіону. У документі повідомлявся зміст довідки, наведеної в канцелярії Синоду про кількість священно- та церковнослужителів, їхніх дітей у Слов’янській та Херсонській єпархії станом на 1777 р. Як з’ясувалось, згідно зі штатами, кількість протоієреїв та ієреїв мала становити 405, тоді як у наявності було 538, тобто надлишок становив 133 особи. Крім того, загальна кількість дияконів, дячків і паламарів перевищувала штатну на 53 особи. Отже, в цілому єпархія мала надлишок у 186 священно- та церковнослужителів. До того ж, значною була кількість невлаштованих дітей духовенства. По єпархії чисельність таких навчених грамоті осіб віком до 15 років дорівнювала 289, від 15 до 20 років — 143, старших за 20 років — 144. Цих кадрів цілком могло вистачити для заповнення штатів причтів церков, що були закладені та освячені протягом 1775 – 1781 рр. Логічною була ухвала Синоду, прийнята в результаті ознайомлення з отриманою довідкою: вільні священно- та церковнослужительські місця слід заповнювати, за деякими виключеннями, саме тими духовними особами, які перевищують штат, а також навченими грамоті дітьми священно- та церковнослужителів, які досягли відповідного віку [403].

Така ухвала Синоду стала проявом, між іншим, ще кількох важливих тенденцій, які спостерігались в Російській імперії — тенденції поступового посилення замкненості духовної верстви, її поповнення переважно за рахунок дітей священно- та церковнослужителів, тенденції спадковості займання місць при церквах, обмеження “виборного начала”. Такі тенденції відмічені багатьма авторами. Ті з них, хто базувався на результатах досліджень переважно центральноросійських єпархій, стверджують, що вже у XVIII ст. духовне відомство досягло високого ступеня замкненості. Такої точки зору дотримується, між іншим, один із найавторитетніших закордонних дослідників історії російської церкви XVIII – ХІХ ст. Г. Фріз [404]. Американський вчений пише, що вже в останніх десятиріччях XVIII ст. зникла навіть потенційна можливість мобільності в духовний стан [405].

У центральноросійських єпархіях простежувалось посилення принципу спадковості займання церковних місць. Спадковості, яка, за формулюванням П. Знаменського, мала як широке значення (спадковість права на духовне служіння), так і значення вузьке (спадковість прав служіння при певній родовій церкві і на певному місці) [406]. Такий порядок заміщення місць розвився ще в XVII ст., а документами вищих органів влади, прийнятими до 1775 р., він набув підкріплення.

П. Знаменський висловив тезу, повторену пізніше І. Смоличем, про те, що XVIII ст. застало спадковість у широкому значенні “достатньо розвиненою та міцною, так що подальший її розвиток прямо вів уже до усунення від церковного служіння всіх сторонніх кандидатів недуховного походження і до повної замкненості самого духовного звання” [407]. Справедливі для центральноросійських єпархій такі висновки не підтверджуються на матеріалах південноукраїнських парафій.

Що стосується спадковості займання місць при церквах, то на Запорозьких Вольностях вона прижилась у досить обмежених обсягах. Мова йде про спадковість у широкому значенні, тоді як займання сином місця при церкві, де служив батько, взагалі було рідким виключенням. Вже згадувалось про “Відомість хрестової Старокодацької Запорозької наміснії про священно- та церковнослужителів, що дійсно служать при дев’яти парафіяльних церквах, які тепер у наявності перебувають” 1772 р. Тоді як із позначеної в ній 51 духовної особи 33 вийшли із запорозьких козаків, лише стосовно 10 було зазначено, що вони є синами духовних осіб із Лівобережної України чи Запорожжя. Стосовно ще 6 зазначалось, що вони вийшли з посполитих; 1 вийшов із Лубенської сотні Чернігівського полку. Походження ще однієї духовної особи залишається невідомим [408]. У перші роки після ліквідації Вольностей Війська Запорозького таке співвідношення для цих церков кардинально не змінилось.

Більш глибоко проникло спадкове начало в порядок заповнення причтів церков, які знаходились в інших частинах реґіону, що був переданий під духовне керівництво Слов’янського та Херсонського єпархіального архієрея. У відомостях, складених Переяславською, Воронезькою та Білгородською консисторіями, знаходимо чимало “династій” священно- та церковнослужителів, що були передані під управління архієпископа Євгенія (стосовно осіб, переведених із Київської єпархії таких даних не маємо, оскільки у відповідній відомості не подано прізвищ представників парафіяльного духовенства). Через те, що бракує відомостей про характер родинних зв’язків духовних осіб, які носили однакові прізвища, немає можливості скласти точну статистику, але все ж можна констатувати, що “династії” не тільки не переважали, але і становили відносно невеликий відсоток серед загальної кількості духовенства [409].

Після ліквідації Нової Січі лави духовенства продовжували поповнюватись не лише за рахунок вихідців із самої духовної верстви. Між іншим, поповнювали духовенство і колишні козаки. Лише кілька прикладів. У жовтні 1774 р. (Макаревський помилково пише, що це відбулось у жовтні 1775 р.) за поданням Коша був висвячений у Києві у священики до Михайлівської церкви в Байбаківці, що будувалась, полковий старшина Нестор Гаврилов. Але оскільки під час перебування в Києві він зник, це місце в жовтні 1775 р. зайняв інший козак — І. Саламахський [410]. З 1775 по 1783 р. виконував дячківські обов’язки в селі Талалаївці виходець із козаків А. Басов [411]. Кілька справ про обрання священиками козацьких дітей, які навчались у Київській духовній академії, були знайдені М. Неводчиковим [412].

Разом із тим, маємо і приклади спадкового займання місць при парафіях. Між іншим, до спадкового відносилось і займання місця зятем. У 1778 р. підканцелярист Слов’янської духовної консисторії А. Кедровський був посвячений у диякони до єлизаветградської подільської Успенської церкви. У “заручному проханні” парафіян повідомлялось, що Кедровський був одружений із донькою померлого священика цієї церкви Лукіана і планувалось, що по досягненні 30-ти річного віку він займе місце свого тестя. У донесенні ж з цього приводу Єлизаветградського духовного правління зазначалось, що саме це місце залишається спадковим [413]. У 1781 р. половинний священик Миколаївської церкви Петриківського шанцю Лука Карлицький, якому через вік було вже складно виконувати свої обов’язки, поступився місцем сину Івану. Останній свого часу покинув духовне відомство і служив вахмістром у штаті Новоросійської губернської канцелярії. У даному випадку мала місце ситуація, коли особа була поновлена в духовному статусі [414]. Д. Яворницький опублікував документи стосовно кадрових змін у причті богородичанської Покровської церкви, що знаходилась у підпорядкуванні Самарському духовному правлінню. Після смерті половинопарафіяльного священика Стефана Ластовицького у 1777 р. його місце зайняв син Феодор, який раніше був дияконом при цьому ж храмі. На дияконську ж посаду, яка стала вакантною, пропонувалась кандидатура рідного брата Феодора, Андрія Ластовицького [415].

Справа про призначення диякона до богородичанської церкви має досить важливу деталь. Слов’янська духовна консисторія відмовила А. Ластовицькому, посилаючись на положення Духовного реґламенту, згідно з яким “родичам при одній церкві бути забороняється” [416]. Посилання на це положення зустрічаємо як обґрунтування деяких інших відмов, які давались південноукраїнськими єпархіальними архієреями і в останній чверті XVIII ст., і в першій половині ХІХ ст. Отже, чинність цього положення формально зберігалась. Чому ж тоді маємо стільки прикладів одночасного служіння родичів при парафіях? Як зазначив І. Смолич, в імперії і саме парафіяльне духовенство, і єпархіальна влада були зацікавлені в спадковому порядку заміщення вакансій [417]. Для закріплення цього порядку запроваджувалась ціла низка різноманітних заходів. Звідси і порушення на практиці того обмеження, яке було встановлене ще на початку XVIII ст. Причому в цій сфері спостерігалась явна невідповідність самих норм законодавства. За висловом А. Карташова, Петро І “однією рукою підписує Духовний реґламент, а іншою видає височайший указ 1722 р.”, яким фактично дозволяє синам священиків знаходитись дячками і паламарями при церквах, де служить їхній батько [418].

Звернемо увагу, що спадковість займання місць при церквах, створення сімейних династій могло відбуватись у місцевостях, де релігійні споруди діяли вже досить довго. На півдні ж України, де відбувалась активна колонізація і внаслідок цього неперервна трансформація мережі церков, умови для глибокого вкорінення принципів спадковості ще не склались. Південноукраїнські єпархіальні архієреї, які постійно мали справу з браком духовних осіб у нововлаштованих населених пунктах, не були так акцентовані у своїх діях на сприяння закріпленню спадковості як їхні колеги з центральноросійських єпархій.

На жаль, не маємо зведених даних про соціальне походження духовних осіб, які служили при церквах Готфійської та Кафійської єпархії. Можемо лише стверджувати, що через двадцять років після заснування грецьких церков на території Маріупольського повіту тут спадковість займання місць при парафіях ще не стала домінуючою. Серед документів Державного архіву Донецької області зберігається “Список про моральний стан священно- та церковнослужителів, які знаходяться у відомстві Маріупольського духовного правління”. У ньому позначено соціальне походження кожного підлеглого духовного відомства на підконтрольних правлінню землях. Як випливає із “Списку”, серед цих осіб лише 20 були синами священиків і 1 – дячка. Отже, з 66 священно- та церковнослужителів менше третини походило з духовної верстви. Ні про яке надходження всього поповнення кліру з духовного відомства мова не може і йти. Не підтверджується і тенденція, помічена Г. Фрізом стосовно центральноросійських єпархій — поповнення лав священиків майже виключно за рахунок дітей священнослужителів, із всіляким обмеженням можливостей займання цих посад дітьми не тільки світських осіб, але і церковнослужителів. Як свідчать матеріали того ж “Списку”, із усіх 45 осіб, які мали походження не з духовної верстви, лише 5 були церковнослужителями, решта ж 40 — священиками та дияконами. Переважна ж більшість священицьких дітей займали посади дячків та паламарів, тобто церковнослужителів [419].

Примітки

395. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 365 – 368.

396. Покровский И.М. Русские епархии в ХVІ – ХІХ вв… – С. 508.

397. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 104.

398. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 320.

399. Знаменский П. Приходское духовенство… – С. 277 – 278.

400. ДАДО, ф. 193, оп. 1, спр. 103, арк. 144 зв.; ф. 104, оп. 1, спр. 23, арк. 6; ДАПО, ф. 706, оп. 1, спр. 1, арк. 26.

401. ПСЗРИ. – Собр І. – Т. XX. – С. 752.

402. Там само. – С. 752 – 753.

403. Полное собрание постановлений и распоряжений… – С. 219 – 220.

404. Лиман І.І. Проблеми історії православного духовенства Південної України в роботах Грегорі Л. Фріза // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – № 1. – Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”. – С. 156 – 160.

405. Freeze Gregory L. The Russian Levites. Parish Clergy in the Eighteenth Century. – Cambridge – London: Harvard University Press, 1977. – P. 204.

406. Знаменский П. Приходское духовенство… – С. 81.

407. Там само; Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 322.

408. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 35 – 42.

409. РДІА, ф. 796, оп. 56, спр. 436, арк. 308 – 324, 342 – 352, 358 – 362.

410. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 442; Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье… – С. 127 – 129.

411. Иванов П. Переселение заштатных церковников в Новороссию при Екатерине ІІ // Киевская Старина. – 1891. – Т. 33. – № 5. – С. 291.

412. Неводчиков Н. Евгений Булгарис… – 1875. – № 12. – С. 397.

413. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 14, арк. 1 – 4.

414. Там само, спр. 72, арк. 2 – 20.

415. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 67 – 76.

416. Там само. – С. 75.

417. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 322.

418. Карташев А. История Русской Церкви… – С. 734 – 735.

419. ДАДонО, ф. 132, оп. 1, спр. 1, арк. 80 – 102.