Джерела коштів

Ігор Лиман

Джерела ж утримання самого парафіяльного духовенства в 1770 – 1780-х рр. суттєво не відрізнялись за видами від тих, які мали місце до XVIII ст.: 1) плата за треби; 2) добровільні пожертви парафіян; 3) прибутки від церковних земель; 4) руга. Дещо змінилось лише співвідношення цих джерел.

До 1801 р. офіційно діяли розцінки за треби, встановлені на користь парафіяльного духовенства указом від 1765 р.: за молитву породіллі — 2 коп., хрещення немовля — 3 коп., вінчання — 10 коп., поховання дорослого — 10 коп., поховання немовлят — 3 коп. Цим же указом передбачалось, що за сповідування та причащання плата не повинна була стягуватись взагалі, а за молитви та поминання батьків парафіяни могли сплачувати суму, яку встановлювали самі. Дозволялося, аби парафіяни давали за власним бажанням більше, ніж визначало законодавство, але за умови, що священнослужителі не будуть їх до цього примушувати [466].

Визначені указом суми були занадто малі, про що свідчить, зокрема, їх порівняння з платою за треби, яка визначалась раніше контрактами між священиками та парафіянами [467]. Запорозьке козацтво, яке мало зважало на реґламентацію релігійного життя з боку центральної влади, саме визначало норму винагороди, що повинна була сплачуватись на території Вольностей. Згідно з Феодосієм (Макаревським) наступного після появи згаданого указу року на Запорожжі парафіяни давали: за вінчання заможних — 1 крб., середньозаможних — 60 коп., малозаможних — 40 коп.; за хрещення немовля — 5 коп.; за сповідь — 1 коп.; за молитву перед Різдвом та Великоднем — 1 коп.; за освячення пасок — 1 коп.; за поховання велике зі службою — 30 коп., без служби — 15 коп., за поховання малюків — 5 коп.; за сорокоуст — 4 крб.; суботник — по 50 коп.; за панахиду та поминальний обід — по 20 коп.; за поминання у Великий Піст — по 20 коп.; за молебень — по 10 коп.; за читання акафіста — по 20 коп.; освячення хати — 30 коп.; за запис у метрику — 5 коп. [468]

Після влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії нова духовна влада заходилася забезпечувати виконання на підлеглій території, у тому числі і на колишніх землях Війська Запорозького, положень сенатського указу 1765 р. 21 червня 1777 р. до всіх духовних правлінь був направлений указ Слов’янської духовної консисторії про підтвердження всім священно- та церковнослужителям, аби вони не чинили здирств. 15 січня наступного року з’явився черговий указ, яким парафіяльному духовенству єпархії ще раз підтверджувалась заборона стягувати за виконання треб плату, більшу передбаченої указом 1765 р. Порушники зобов’язувались сплатити штраф і повернути незаконно отримані гроші [469]. Але бажаного ефекту такі розпорядження не мали. І в останній чверті XVIII, і на початку ХІХ ст. єпархіальній владі доводилось знову і знову підтверджувати заборону примушувати парафіян платити більші суми за треби.

Наскільки задовільними чи незадовільними були розцінки, за якими повинні були діяти духовні особи, можна судити, порівнявши їх із деякими витратами духовенства. Згідно з книгами надходжень та видатків Покровської церкви Новогеоргіївська у 1781 р. кінь коштував 2 крб., кожух — 1 крб. 10 коп. [470] Судити про недостатність офіційної плати за треби можна з реєстру грошових прибутків вершинокам’янського священика І. Карпова. Цей документ було складено священиками, які спеціально були направлені для цього до слободи Вершинокам’янки і опитували парафіян. Згідно з реєстром, з серпня 1779 р. по травень 1781 р. священик одержав за хрещення немовлят 2 крб. 15 коп., за поховання 1 крб. 74 коп., а загалом 3 крб. 89 коп. Разом із тим не вдалося з’ясувати, скільки отримано від жертовника, за водоосвячення, акафісти, молебні перед Різдвом та на Різдво, Богоявлення, перед та у Великдень, всенощні, освячення, вінчання, сорокоусти, скільки отримано грошей у карнавку, за свічки та проскури тощо [471].

З огляду на залежність статків священно- та церковнослужителів від кількості парафіян, релігійні потреби яких вони задовольняли, зрозуміле прагнення духовних осіб мати в парафії більше дворів, якщо тільки вони не розташовані на далекій відстані один від одного. Тож маємо клопотання священиків про більш справедливий розподіл дворів, що знаходились у населених пунктах з кількома церквами, або ж коли релігійна споруда була двох- чи трьохпарафіяльна [472]. В останньому випадку священиками складалась підписка, що вони не будуть входити до дворів не своєї парафії і відправляти там треби, за виключенням наявності відповідного розпорядження духовного правління або ж у разі загрози життю парафіян [473].

Боротьбою за прибутки від парафіян головним чином пояснюється і ревне ставлення священиків до влаштування на території їхніх парафій похідних полкових церков [474].

Важливим джерелом утримання духовних осіб, як і за часів Нової Січі, залишались пожертви. Зважаючи на їх велике значення для забезпечення діяльності церков, духовне керівництво намагалось тримати під контролем збирання таких внесків. Втім, цей контроль ще не став таким суровим, як це мало місце в ХІХ ст. [475]

Для того, аби священно- та церковнослужителі мали гарантоване утримання незалежно від кількості релігійних треб, які ними виконувались, практикувалось складання ще на етапі призначення духовної особи “кондицій”, зобов’язань поміщиків або парафіян [476]. У таких зобов’язаннях основним пунктом, як правило, було забезпечення священно- та церковнослужителів землею. Вище вже розглядались проблеми, пов’язані з її відмежуванням. Зараз лише зауважимо, що сільське духовенство здавало таку землю в оренду, наймало робітників або ж саме її обробляло, що, до речі, відволікало від виконання основних службових обов’язків. Але іншого виходу для більшості духовних осіб держава запропонувати ще не була готова. Спроба змінити ситуацію, і то невдала, була зроблена лише Павлом І, який зобов’язав парафіян обробляти церковні землі із щорічним наданням священно- та церковнослужителям врожаю з цих ділянок або ж еквівалентної грошової суми. Що ж до переведення основної маси духовенства на державне утримання, то відповідні заходи почали проводитись лише за Миколи І.

Поки ж, у 70 – 80-х рр. XVIII ст., державна руга, або жалування, застосовувалась далеко не до кожного церковного причту. Сільське духовенство в цьому плані було обійдене. Влада диференційовано підходила до питання призначення руги кожній церкві, а то й кожному члену причту, не поспішаючи виділяти кошти [477]. Фактично, отримання руги парафіяльною церквою було екстраординарним випадком. Отож, духовенство більшості міських церков не отримувало жалування, але разом з тим воно не мало і земельних ділянок, якими користувалось духовенство сільське. Отут то й робилась основна ставка на пожертви парафіян, серед яких у нечисленних містах реґіону, що служили і адміністративними центрами, зазвичай було більше заможних осіб, ніж серед мешканців інших населених пунктів.

Що стосується білого духовенства Готфійської та Кафійської єпархії, то в його призначенні, переміщенні, звільненні та утриманні до 1782 р. не знаходимо таких широких варіацій, які маємо відносно білого духовенства єпархії Слов’янської та Херсонської. Одна з причин тому — значно більша однорідність контингенту пастви митрополита Ігнатія в порівнянні з паствою Євгенія (Булгаріса), а пізніше — Никифора (Феотокі). Не давали можливостей для широкого різноманіття і самі розміри Готфійської та Кафійської єпархії та невелика кількість духовенства, яке могло знаходитись при її церквах. Ще одна важлива причина — значно коротший час дії в реґіоні митрополита Ігнатія при тому, що грецькі духовні особи з’явились у Північному Приазов’ї разом із своїми парафіянами. Отож, положення Жалуваної грамоти від 21 травня 1779 р. про право митрополита висвячувати на власний розсуд священиків і церковнослужителів почало застосовуватись тоді, коли старі духовні особи йшли з життя або ж залишали парафії з інших причин. Поки ж, згідно з тією ж Жалуваною грамотою, священики, які вийшли з Криму, залишались при своїх парафіях, і Ігнатій повинен був мати справу саме з ними.

Як випливає з “Книги перепису духовенства Маріупольського повіту Азовської губернії 1782 р.” та “Відомості, складеної в 1795 р. з поданням відомостей про результати четвертої ревізії та розбору 1784 р…” важливі зміни у складі священно- та церковнослужителів, підпорядкованих митрополиту Ігнатію, розпочалися після 1782 р. [478]. Ці ж матеріали свідчать, між іншим, про відсутність попервах у складі грецьких причтів дияконів. І це при тому, що штатами передбачалось сім таких осіб.

Ситуація ж, яка склалась навколо білого духовенства Слов’янської та Херсонської єпархії, стала результатом складного компромісу між традиціями населення реґіону (як тих, хто мешкав на цій території ще до 1775 р., так і новоприбулих переселенців) і порядками, які намагалась вкоренити тут центральна та єпархіальна влада (причому самі ці порядки також деякою мірою мали компромісний характер). Тож маємо поєднання тенденції обмеження кількості підлеглих духовного відомства з розширенням можливостей прийому до реґіону закордонного духовенства, загальноросійської тенденції посилення замкненості духовної верстви з наданням Слов’янському та Херсонському архієпископу висвячувати у священиків осіб із “козацького та посполитого звання”, тенденції спадковості займання місць при церквах із збереженням виборного начала, поєднання регуляторних тенденцій у визначенні утримання духовних осіб із відмовою влади взяти на себе фінансування священно- та церковнослужителів.

Примітки

466. ПСЗРИ. – Собр І. – Т. XVІI. – С. 117.

467. Гавриил (Розанов). Отрывок повествования о Новороссийском крае… – С. 91.

468. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 82.

469. НКМ КП – 25057 / Арх – 8267.

470. Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска, Александрийского уезда // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1894. – № 19. – С. 436.

471. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 69, арк. 36 – 38 зв.

472. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 42, арк. 2 – 4, 13 – 14; спр. 23, арк. 2 – 6.

473. Там само, спр. 42, арк. 17.

474. ІН РБУ, ф. ІІ, спр. 24161, арк. 2 – 4.

475. Лиман І.І. Організація збирання пожертв на півдні України у першій третині ХІХ століття // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту. Історія. – Бердянськ, 2000. – С. 182 – 191; Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений… – С. 32 – 33.

476. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 43; Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 88.

477. РДІА, ф. 796, оп. 60, спр. 162, арк. 1, 2 зв.; Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 199 – 201; Шахов В. К описанию православных приходов заштатного города Новогеоргиевска… – С. 432 – 433.

478. МКМ Д – 3467; ДААРК, ф. 118, оп. 1, спр. 5387, арк. 85 зв. – 87.