Обмеження виборності

Ігор Лиман

Звернемось тепер до іншої тенденції, відміченої в центральноросійських єпархіях — обмеження виборного начала при займанні місць.

І для Вольностей Війська Запорозького, і для інших частин Південної України, на території яких пізніше була створена Слов’янська та Херсонська єпархія, виборність священно- та церковнослужителів була глибоко вкоріненою традицією. На початку 70-х рр. XVIII ст. Старокодацький намісник пояснював, що на землях Вольностей і священики, і диякони “не спадкові, а обираються Кошем; жоден дячок чи паламар не пострижений у стихар, оскільки ці особи зазвичай щорічно присилаються від Кошу” [420].

У період Нової Січі існувала така процедура рукопокладення до козацьких релігійних споруд. У разі потреби в новому священику парафіяни, при наявності у них придатного кандидата, через паланкового полковника надсилали до Коша “презенту” про бажання прийняти дану особу до своєї церкви. Кіш звертався до духовного правління або до єпархіального керівництва з листом, у якому наводилась інформація про кандидата і стан парафії. Відповідного листа направляли (у разі їхньої наявності) і духовні особи, які служили при тій же церкві.

Якщо справа велася за посередництвом Старокодацького духовного правління, останнє передавало отримані папери Київському митрополиту. Туди ж направляв повідомлення і Кіш. Після завершення попереднього листування до митрополичої кафедри приходив сам кандидат, маючи при собі “презенти” від парафіян, Коша і, у деяких випадках, від духовного правління. Згідно з резолюцією Київського єпархіального архієрея від 11 серпня 1765 р. за цими “презентами” ніякого провадження не робилось, доки аколіт не направлявся до самого митрополита для перевірки здібностей у читанні, подаючи владиці звіт консисторії по цій справі. У разі, коли кандидат виявлявся здібним, він знову направлявся до кафедральної контори, де давав розписку, що буде задовольнятись прибутками від церкви і не залишить парафію до смерті. Крім того, аколіт підписувався, що при проходженні процедури йому ніхто не перешкоджав “вимаганням та здирством”. Кандидатом подавались відомості про своє ім’я та прізвище, місце народження, участь у бойових діях. З 1772 р. до цього додавались і відомості про батьків, термін перебування на Запорожжі, заняття, сімейний стан, дату народження, відсутність боргів, штрафів і покарань. Давалось письмове зобов’язання надавати консисторії інформацію про наявність при парафії розкольників. Після цього кафедральна контора направляла до митрополита повідомлення, в якому йшлося про хід справи і зазначалось, що кандидату слід проходити наступні етапи процедури. Бажаючий отримати сан йшов до кафедрального духівника на сповідь, потім направлявся для вивчення катехізису до кафедрального проповідника, про що письмово звітувалось митрополиту. Кандидат приводився до присяги і висвячувався в сан, а після напучення в службі направлявся до парафії. До Коша з Києва надсилалось повідомлення про висвячення [421].

Іноді запорозькі парафіяни не обирали до своїх церков кандидатів, а просили прислати священика паланкове керівництво. Тоді, як правило, вже останнє пропонувало, кого саме призначити [422]. Не слід забувати, що в деяких випадках запорожці взагалі не зносились із єпархіальною владою, приймаючи до себе закордонних священиків або ж ченців Києво-Межигірського монастиря.

Виборність духовних осіб на Запорожжі не зустрічала заперечень з боку Київських митрополитів, адже такий порядок заповнення вакансій був притаманним і для інших частин єпархії. І. Смолич, кажучи про українські єпархії, зазначив, що Київські митрополити, не маючи змоги скасувати парафіяльні вибори, задовольнялись тим, що вимагали від кандидатів свідоцтва про досягнення ними відповідного віку (30 для священиків і 25 для дияконів) і про бездоганну моральність. Крім того, митрополит Арсеній (Могилянський) вимагав від громад представлення йому на вибір кількох кандидатів. На виборах мав бути присутній уповноважений архієрея, який контролював їх проведення і направляв архієрею відомості про кандидатів. Навчання ставлеників мало проводитись спеціальним екзаменатором і тривало, в залежності від здібностей кандидата, місяці три, а то й довше. Кандидат з’являвся до єпархіального керівництва зі складеним із парафіянами договором, а після іспиту отримував від архієрея ставлену грамоту і висвячення. У церквах, які знаходились на поміщицьких землях, вибори духовенства громадою були неможливими, оскільки право заміщення посад там належало землевласнику. Вибори дияконів, утримувати яких мали змогу лише багаті парафії, відбувались значно простіше: якщо кандидат уже мав посвяту, процедура вважалась завершеною без санкції єпархіального керівництва чи навіть парафіяльного священика. Кандидати ж, які не мали посвяти, отримували ставлену грамоту після складання іспиту. Що стосується призначення дячків, то, згідно з твердженням І. Смолича, в українських єпархіях це було справою парафії, тоді як у єпархіях російських їхні посади включались у штати і заміщались згідно з волею архієреїв [423].

Із влаштуванням Слов’янської та Херсонської єпархії процедура призначення парафіяльного духовенствах на землях, що увійшли до її складу, в основних рисах співпадала з тією, що існувала в сусідніх українських єпархіях. Важливо, що такий порядок підтримувався й адміністратором Феоктистом, який повинен був допомагати Євгенію (Булгарісу) діяти в межах правового поля Російської імперії.

Якщо населений пункт не знаходився в поміщицькій власності, ініціатива прийняття нової духовної особи до церкви належала парафіянам. Складалось “заручне прохання”, у якому пояснювались причини, через які виникла потреба в духовній особі. Далі повідомлялось про вибір парафіян, давались короткі біографічні відомості про кандидата, про те, чи приведений він до указної присяги, після чого містилась характеристика, наближена за формулою до такої: “стану доброго, не пияк, не вбивця, в домоустрої своєму справний і дбайливий, не наклепник, не сварливий і ні в яких худих справах не викритий, ні в якій худій справі також і розколі не підозрювався, у військову службу ніде не записаний, а зі світського звання, також і з подушного і карбованцевого окладу виключений”. Нижче у “заручному проханні” наводились відомості про кількість дворів і парафіян, що знаходились при храмі, а також про землю, відведену для причту. Повідомлялось, що кандидат підписався, що буде задовольнятись прибуткам і “від тієї церкви до смерті своєї до іншої проситися не буде”. Наприкінці документа писалось, що крім обраного кандидата нікого зі священно- та церковнослужителів більш гідного для займання місця при церкві не було і з цього приводу ніяких спорів не відбувалось і не відбуватиметься, тому парафіяни і звертались до архієпископа з проханням висвятити кандидата і видати йому грамоту. “Заручне прохання” підписувалось не всіма парафіянами, а, як правило, 9 – 20-ма з них. Це були так звані “найпочесніші парафіяни”. Разом із ними підписував документ священик, якщо такий був наявний при храмі.

Але самого бажання парафіян було замало. Світський кандидат повинен був отримати звільнення від того відомства, до якого він належав [424].

Донесення про обставини справи складалось духовним правлінням і передавалось єпархіальному керівництву. Між іншим, у цьому донесенні повідомлялось, що “заручне прохання” парафіяни склали за спільною згодою. Кандидат прибував до консисторії ї передавав їй потрібні документи. Консисторія подавала доповідь архієрею, після чого аколіт проходив перевірку знання читання, співу та письма, наставлявся в церковних законах, сповідувався, приводився до указної присяги, проходив посвяту, вивчав відповідне служіння (священицьке чи дияконське), отримував грамоту. Після цього посвяченим давалось свідчення про те, що він не зазнав ніяких образ, утисків і здирств, а також підписувався, що неодмінно буде дотримуватись положень Духовного реґламенту і інших документів, які визначають його обов’язки.

Висвячений у сан відправлявся до парафії, а духовному правлінню доручалось об’явити про це через присутніх або закажчиків священно- та церковнослужителям і парафіянам. Про виконання дорученого духовне правління рапортувало консисторії.

Звернемо увагу, що такою в загальних рисах була процедура посвяти священиків та дияконів до церков, які не знаходились у поміщицьких населених пунктах. Якщо ж релігійна споруда розміщувалась у приватних маєтностях, початок справі клало не “заручне прохання” парафіян, а донесення, складене саме власником маєтку. Але і тут маємо факти подання поміщиками, разом із іншими документами, підписки громади про бажання мати в себе ту чи іншу духовну особу [425].

Виборність духовенства була одним із важелів, завдяки якому зберігалась залежність священно- та церковнослужителів від світських осіб. Громади та поміщики мали можливість (при наявності кількох кандидатур) залишати в себе того, хто більше відповідав їхнім інтересам. Інша справа, що в умовах браку бажаючих йти у віддалені не освоєні місцевості парафіяни не завжди мали з кого обирати. У випадках, коли громада або поміщик не мали кандидатури для заміщення вакансії, вони просили єпархіальне керівництво направити до них гідну особу.

Виборність розглядалась місцевою владою як невід’ємне право, а тому навіть у разі планування направлення духовної особи до тієї чи іншої релігійної споруди робилось застереження, що це допускається в разі отримання згоди місцевих мешканців [426]. Навіть у тому випадку, коли місце мало бути передане спадково, вимагалась згода на це парафіян [427].

Причиною такої пунктуальності в забезпеченні права обирати духовних осіб було не стільки намагання дотримуватись традиції, скільки прагнення створити якомога сприятливіші умови для колонізації реґіону і задоволення релігійних потреб його мешканців. До того ж, парафіяльне духовенство мало відіграти доволі важливу роль у впровадженні на місцях політики, що проводилась як світською, так і духовною владою, причому політики не лише в духовній сфері. То ж від того, наскільки парафіяни будуть сприймати духовних осіб як “своїх”, наскільки глибокою буде довіра до них, значною мірою залежала успішність реалізації наміченого. У поміщицьких маєтках духовні особи мали стати одним із важелів впливу власників населених пунктів на їх мешканців, і в цьому плані обрання найбільш придатного кандидата самим поміщиком також цілковито відповідало інтересам дворянської держави.

Разом з тим, право парафіян визначати, хто буде служити при їхніх церквах, не слід абсолютизувати. Остаточне слово залишалось за єпархіальним архієреєм. Він вирішував, чи погодитись із зробленим парафіянами вибором. Правове поле і стан південноукраїнських парафій залишали єпархіальному архієрею досить широкий спектр можливостей відмовити. Якщо в більшості випадків архієпископ погоджувався з висловленим мирянами наміром, то інколи така згода не давалась. Між іншим, прагнучи позбавитись непідконтрольних йому ченців Києво-Межигірського монастиря, які знаходились у Покровському, Євгеній (Булгаріс) не став враховувати побажання мешканців цього населеного пункту, колишніх запорожців. Коли останні заявили про намір залишити в себе для задоволення релігійних потреб межигірців і не дали “заручне прохання” диякону П. Терпилу та А. Ластовицькому, які з’явились до них, архієпископ, посилаючись на синодальний указ, зазначив, що ченці переводяться до Самарського монастиря. Оскільки ж, на думку Новоросійського губернатора, у Покровську повинно було знаходитись, крім протопопа, ще два священики і два диякони з причетниками, Євгеній наказав П. Терпилу та А. Ластовицькому з’явитись до консисторії без “заручних прохань” і пройти відповідну процедуру. Так були призначені священик і диякон Покровської церкви [428].

У компетенції єпархіального архієрея знаходилось і вирішення, чи допускати до священства осіб, які до того при церкві не служили, і чи можна призначати священиком церковнослужителя, лише формально попередньо висвятивши його в диякони. Серед відміток на справі дячка Ф. Глобачова зазначено, що 27 жовтня 1779 р. він був висвячений у диякони, а вже 31 жовтня — в ієреї [429].

При всій спрощеності процедури поповнення лав церковнослужителів і тут єпархіальне керівництво зосереджувало у своїх руках важливі повноваження. Зберігся указ Слов’янської духовної консисторії за 1779 р., з якого випливає, що стихарний дячок, як і священнослужителі, отримував від архієпископа ставлену грамоту і направлявся до духовного правління, яке і було зобов’язане об’явити про призначення священно- та церковнослужителям і парафіянам [430].

Примітки

420. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 27 – 28.

421. Беднов В.А. Материалы для истории церковного устройства на Запорожье… – С. 44 – 50, 56 – 68, 106; Эварницкий Д.И. Очерки из истории запорожских козаков и Новороссийского края. – СПб., 1889. – С. 124; Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 30 – 31; Феодосий (Макаревский). Краткия сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. – 1872. – № 18. – С. 294; ЦДІАК України, ф. 229, оп. 1, спр. 112, арк. 3 – 4.

422. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Владимир, 1903. – Т. ІІ. – С. 1988 – 1991; Феодосий (Макаревский). Краткия сведения о местно-чтимой иконе Божией Матери… – С. 294.

423. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 319 – 320.

424. Лиман І.І. Призначення священно- та церковнослужителів до храмів півдня України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття // Записки науково–дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII – ХІХ століття. – Вип. 7. – Запоріжжя: РА“Тандем–У”, 2003. – С. 223.

425. ДАОО, ф. 37, оп. 1 а, спр. 11, арк. 1 – 2, оп. 1, спр. 23, арк. 1.

426. Там само, ф. 37, оп. 1, спр. 16, арк 1.

427. Там само, спр. 72, арк. 2; спр. 14, арк. 1 – 4.

428. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 166 – 168.

429. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 2, арк. 20 зв.

430. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 24, арк. 62.