Призначення до парафій

Ігор Лиман

Практика призначення священика до того, як влаштовувалась церква, була дуже поширеною [439]. Зазвичай такі особи мали статус указних, тобто призначались указом, який діяв “до розгляду” і не давав права на довічне перебування при парафії. Не всі такі священики дочікувались, доки буде освячено релігійну споруду. Деякі помирали, інші тікали або ж просились до іншої парафії. Ці прохання не можна розглядати лише як примху. Система, за якою населені пункти влаштовувались із незначною кількістю мешканців в надії на те, що в подальшому до них прийдуть нові переселенці, в умовах підвищеного “попиту” на таких людей і в сусідніх маєтностях залишала вірогідність відкладення на невизначений термін завершення будівництва навіть там, де вже було освячене місце під церкву, не кажучи вже про населені пункти, яким ще не було надане право влаштовувати храми. Тож маємо випадки, коли священик, нібито відбувши за кордон для вивезення своєї родини, вже не повернувся до слободи Петровської, де служив за відсутності церкви [440]; коли за посередництвом В. Черткова зі слободи старшого до населеного пункту молодшого сина Азовського губернатора був переведений священик Ф. Захаревич через те, що в першій церква ще не була збудована, а в другій споруду вже освятили [441]; коли священицький син І. Хоцинський переселився з Переяславської єпархії до села Олександрівки і одружився там у надії отримати священицьке місце, але через незведення церкви просив дозволу шукати іншого місця [442].

Разом з тим, коли вже було витрачено чимало часу та енергії на облаштування нового храму, коли стан парафії цілком влаштовував і завершення будівництва було справою найближчого часу, священик ладен був боротись за місце. У цьому плані викликає інтерес донесення священика В. Левецького Никифору (Феотокі) з проханням розпочати слідство стосовно Катеринославського закажчика А. Іванова. Левецький свого часу вийшов із Переяславської єпархії і був призначений до слободи В’язівок. Священик скаржився, що з самого закладення фундаменту церкви у цій слободі він піклувався про її зведення, сам вклав у справу 200 крб. і сприяв пожертвам парафіян на будівництво храму, але А. Іванов, маючи намір по освяченні церкви влаштувати туди свого племінника, навмисно викликав його, Левецького, до Катеринослава і наказав там тимчасово залишитись, а сам поїхав у В’язівок, змовився із наглядачем поручиком Глобою і, виставивши парафіянам чимало гарячого вина, просив їх дати “заручне прохання” на користь свого племінника [443].

Для кращого розуміння ситуації з призначенням духовних осіб до парафій слід мати на увазі, що сам термін “призначення” використовується через те, що для отримання права служіння священики та диякони мали одержати ставлені грамоти, видані єпархіальним архієреєм, і згода керівництва єпархії була важливою складовою процедури влаштування до парафії. Таке призначення не суперечить і не протиставляється виборному началу. Крім того, воно не означає, що не враховувалась думка самої духовної особи, яка переміщувалась. Священнослужителі мали можливість висловлювати свої побажання щодо місця служіння. І це знаходило втілення не лише у видачі консисторією відкритих указів, які за своєю сутністю передбачали вільний пошук парафії. У разі, коли поміщик просив консисторію призначити до його маєтності певну духовну особу, запитувалась згода останньої; якщо ж консисторія цього не робила, священнослужитель мав можливість, у разі незгоди, просити духовне керівництво про інше призначення [444].

Звернемо увагу ще на один момент. Хоча священнослужителі і зобов’язувались довіку залишатись при тій парафії, до якої були призначені, це не заважало їм у деяких випадках просити і, головне, отримувати переведення. Феодосій (Макаревський) повідомив, що священик Філіппов за власним проханням був переведений зі слободи Орчика до Кальміусу, оскільки орчицька Миколаївська церква спорохнявіла, а парафіяни через свою нечисленність і обмеженість в коштах не могли влаштувати нового храму [445]. Писав Феодосій і про переміщення з Покровська до Нікополя П. Терпила, оскільки “двом священикам в м. Покровському жити було нічим” через залишення колишньої Січі більшістю мешканців [446].

Призначення духовних осіб було тісно пов’язане з протилежною дією — звільненням місць при парафіях. У Російській імперії в цілому проблема перенасиченості духовного відомства вже відчутно давалась взнаки, і держава шукала шляхи її вирішення. Пошук ішов не лише в напрямку обмеження можливостей доступу до священно- та церковнослужительських місць, але і в напрямку залучення дітей духовних осіб до служби у світських відомствах. Час від часу проводились набори на ту чи іншу державну службу. Зокрема у 1779 р. реалізовувалось чергове розпорядження про призначення за узгодженням з єпархіальними архієреями “зайвих” для духовного відомства синів церковнослужителів на канцелярську службу [447]. Але для Слов’янської та Херсонської єпархії це мало дещо специфічні наслідки. Оскільки передбачалось направлення до канцелярій семінаристів, а відповідний заклад освіти Євгенієм (Булгарісом) лише планувався, то причти єпархії не відчули суттєвих втрат освічених осіб. Навпаки, до Новоросійської та Азовської губерній прийшло чимало семінаристів із Харкова, Переяслава, Києва та Чернігова, які поступили тут на цивільну службу [448]. Разом з тим продовжувало діяти положення, згідно з яким заборонялось записувати церковнослужителів до світського відомства без згоди духовної влади. Але в умовах браку контингенту, зокрема деяких військових формувань, така заборона не завжди спрацьовувала. Маємо випадок із стихарним дячком І. Рокитянським, який, побоюючись покарання по обвинуваченню у перелюбі, втік із парафії до Катеринославського пікінерського полку і там був приведений до присяги [449].

Найбільш дієвим засобом скорочення чисельності підлеглих духовного відомства залишалось проведення загальноімперських розборів, тобто виключення заштатних осіб (переважно у військову службу). Але на період 1775 – 1781 рр. розборів не припало (черговий такий захід було розпочато в 1784 р.).

Міри для упередження перебування при церквах надмірної кількості духовних осіб передбачались і синодальним указом від 8 жовтня 1778 р., яким запроваджувались нові штати. Обумовлювалось, що в разі надходження прохання від парафіян про заміщення престарілого чи хворого священно- або церковнослужителя єпархіальний архієрей зобов’язаний особисто перевірити, що його підлеглий дійсно вже нездатний продовжувати служіння. Визначалось, що старими слід вважати осіб не молодших за 60 років. У тих, хто визнавався нездатним через хворобу чи старість, наказувалось відбирати ставлені та інші грамоти; їм заборонялось подальше проведення служб [450].

Особливу увагу держава приділяла обмеженню можливостей продовжувати службу тими церковнослужителями, які знаходились у подушному окладі. Щоправда, заходи, що запроваджувались, були вкрай непослідовними. Укази, які фактично унеможливлювали таке служіння, чергувались із документами, що давали деякі можливості залишати церковнослужителів на їхніх місцях. У результаті в Слов’янській та Херсонській єпархії налічувалась вкрай незначна кількість церковнослужителів, які знаходились у подушному окладі і залишались у штаті. На початку 80-х рр. нараховувалось лише 5 таких осіб. Причому всі вони перебували при церквах, розташованих за межами території, яку традиційно прийнято вважати Південною Україною. Щодо них Никифор (Феотокі) писав Синоду, що вважає доцільним залишити всіх у церковному причті. Хоча у двох з них, які перебували в Катерининському повіті, і не було “крайньої потреби”, вони були призначені ще єпископом Іоасафом, а тому, на думку Никифора, їх і не слід чіпати. Решта троє осіб служила в Таганрозькому та Новоростовському повітах, де серед дітей священно- та церковнослужителів не було кандидатур для займання цих посад, а з інших місцевостей ніхто не хотів приходити через далеку відстань [451].

Священно- та церковнослужительські місця при парафіях могли звільнятись і в результаті скоєння вчинку, який визнавався несумісним із виконанням відповідних обов’язків. У Слов’янській та Херсонській єпархії кількість випадків звільнення за злочини була вкрай незначною: зіграв свою роль цілий комплекс факторів, починаючи із загальноприйнятої в Російській імперії практики, за якої далеко не кожна справа по обвинуваченню підлеглого духовного відомства завершувалась таким видом покарання, і закінчуючи тією самою нестачею духовних осіб у багатьох місцевостях єпархії. Частіше зустрічались випадки тимчасового усунення від парафії — на час проведення слідства або ж для перебування на виправленні в монастирі.

Природною причиною звільнення місця при парафії була смерть священно- чи церковнослужителя. У таких випадках відповідне повідомлення доводилось до відома місцевого духовного правління, а через нього — консисторії. У повідомленнях обов’язково зазначався стан сім’ї померлого: чи були в нього дружина, діти, і якого саме віку. Це було важливо з огляду на обов’язок духовної влади опікуватись питаннями матеріального забезпечення всіх підлеглих духовного відомства, до яких належали і родини членів причту [452].

Деяку специфіку мало призначення та переміщення духовенства для задоволення духовних потреб військових.

Річ у тім, що військове духовенство до початку ХІХ ст. ще не виділилось остаточно в окрему групу. Хоча процес такого виокремлення тривав ще з початку XVIII ст., до правління Павла І представники військового духовенства лише у воєнний час не знаходились у підпорядкуванні місцевим єпархіальним архієреям. Мілітаризований південноукраїнський реґіон відчував потребу в полковому та флотському духовенстві. Отож військовій владі доводилось взаємодіяти з керівництвом Слов’янської та Херсонської єпархії в питанні переміщення таких осіб.

Строкатість військових формувань, які знаходились на Півдні після ліквідації Вольностей Війська Запорозького, зумовлювала неоднакові умови, в яких опинились духовні особи, що направлялись для задоволення релігійних потреб їхнього особового складу. При деяких військових формуваннях чи об’єктах священики залишались на досить тривалий час, тоді як при інших служили недовго і прагнули якомога скоріше повернутись до цивільних парафіян. Безумовно, певну роль тут відігравали і вдача самих священиків, їхній психологічний стан, так само як і стан фізичний: не кожен міг витримати перебування в походах, тоді як існувала альтернатива набагато спокійнішого життя в якій-небудь слободі чи поміщицькому маєтку. І все ж бажаючі знаходились: дух авантюризму і тут давався взнаки.

Зрозуміло, що задоволення духовних потреб військових не обов’язково передбачало переміщення і життя в похідних умовах. Коли військові формування не брали участь у кампаніях, священики могли досить тривалий час залишатись на місці.

Деякі духовні особи перебували у реґіоні з часів влаштування тут гусарських полків. Серед таких “довгожителів” — Ф. Владевич. Він брав участь ще в організації в 50-х рр. переселення сербів до Російської імперії, за що півроку провів у турецькій в’язниці, служив при чорногорських ескадронах, у 1760 р. був призначений до Македонського гусарського полку, при переформуванні якого вважався вже священиком Жовтого гусарського полку. Разом з ним брав участь у походах російсько-турецької війни, у подіях, пов’язаних із “знищенням колишньої Січі”, інших походах, поки полк не був розформований на Македонський і Далмацький. З цього часу Владевич уже знаходився у складі саме Далмацького гусарського полку. Невтомний полковий священик і на початку 90-х рр. брав участь у бойових походах: за участь у штурмі Ізмаїла він був нагороджений хрестом і тисячею крб. [453]

Тривалий час служив при фортецях священик Р. Кошевський. У 1772 р. він, згідно з ухвалою духовного правління, був переведений з Борисо-Глібської до Олександрівської фортеці, де зайняв місце при Покровській церкві. Оскільки правління прийняло рішення без погодження з єпархіальним архієреєм, лише через два роки, згідно з бажанням генерал-майора В. Черткова, Кошевський формально отримав “благословительну перехожу грамоту” Білгородського єпископа на служіння на “новому” місці [454]. Кошевський служив при фортецях Олександрівській та Микитинській, виконуючи, між іншим, треби в карантині та польовому шпиталі, для особового складу артилерійської та інженерних команд, за що в 1777 р. був висвячений Євгенієм (Булгарісом) у протоієреї [455]. Надалі Кошевський продовжив служити при олександрівській церкві, причому певний час працював разом із своїм сином Феодором [456].

Тоді як Р. Кошевський багато років задовольняв духовні потреби олександрівців, полковий священик П. Малиновський, який служив при шпиталі при цій же фортеці, уже у 1777 р., взявши звільнення на двадцять днів, зник, через що і був оголошений у розшук [457]. Недовго протримався при Олександрівській фортеці Є. Савурський, який у 1772 р. через нестачу священиків був переведений із Кременчука і висвячений із диякона в ієреї для виконання обов’язків намісника, начальника духовенства всієї Нової Дніпровської лінії. Через кілька років Савурський повернувся до Кременчука, де став служити протопопом при соборній церкві, його ж місце на лінії зайняв священик Ф. Тисаревський (Писаревський), який до того певний час служив у Севському пікінерському полку і перебував у фортеці Святої Єлизавети [458].

Перебування на посаді полкового священика допомогло просунутись по службі і П. Расевському. У січні 1777 р., згідно з указом Слов’янської духовної консисторії, він був призначений до микитинської Покровської церкви, але вже в травні того ж року з огляду на перебування раніше при Пермському карабінерному полку за повідомленням М. Муромцева був висвячений у протопопи і за власним проханням призначений до бахмутської соборної Троїцької церкви із займанням місця присутнього духовного правління [459].

Напевно, найбільш непостійними були кадри, що задовольняли духовні потреби на флоті. Як випливає з донесення Євгенію (Булгарісу) виконуючого обов’язки головного командира Азовської флотилії і Таганрозького порту П. Каслівцева, для участі в кампаніях флотилія повинна була мати вісім священиків. Раніше, коли Таганрог знаходився у складі Воронезької єпархії, саме звідти поповнювалась ця кількість, якщо хтось із духовних осіб помирав або залишав службу. Після ж влаштування Слов’янської та Херсонської єпархії деякий час лави флотського духовенства не поповнювались, і на початок 1778 р. духовних осіб залишилось лише чотири. Тому П. Каслівцев просив архієпископа направити до контори Таганрозького полку ще чотирьох представників білого або чорного духовенства.

Дві кандидатури були висунені за власним бажанням. Таким чином, до флоту направились ієромонахи Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря Ісідор і Сакафіїл. Ще одну особу було доручено обрати Бахмутському духовному правлінню, причому священик мав бути доброго стану і переведений від тієї церкви, при якій служили два або три ієреї. Цим враховувались інтереси парафіян, які тепер мали задовольнятись послугами “товаришів” переведеного священика. Що ж стосується четвертої кандидатури, то Слов’янська духовна консисторія розпорядилась направити до Таганрога В. Башинського, який раніше був призначений Бахмутським духовним правлінням для служби при полку.

Але священик не бажав такого призначення. Донесенням архієпископу Євгенію він скаржився, що духовне правління зробило свій вибір через підступи його рідного брата, присутнього того ж правління А. Башинського, який служив при одній з ображеним церкві. Тож В. Башинський, посилаючись на синодальний указ від 21 січня 1723 р., згідно з яким в армійські полки мали призначатись лише ті священики, які мали освіту, запропонував направити до флоту саме свого рідного брата, як людину “вчену” [460].

Відісланий Бахмутським духовним правлінням до Азовської флотилії священик слободи Сухаревої П. Алексєєв був направлений до Керченського морського шпиталю, але вже наступного, 1779, року попросив звільнення, яке й отримав. Щоправда, повертатись було вже нікуди — місце при сухаревській парафії йому не повернули, бо згідно зі штатами кількість дворів у слободі передбачала залишення при церкві лише одного священика. Тоді консисторія ухвалила перевести Алексєєва до слободи Ковпаківки, якщо тамтешні поміщик та парафіяни погодяться його прийняти. Але з цим був незгоден сам священик. Він попросив направлення до Серебрянського шанцю, що і було зроблено, знову ж таки за умови, що йому буде надане “заручне прохання” парафіян [461].

Не був у захваті від виконання обов’язків військового священика і П. Терлецький. Катерининське духовне правління призначило його для займання штатного місця при Катеринославському пікінерському полку, але туди Терлецький не відбув і залишився при маловодолазькій Хрестовоздвиженській церкві. Коли ж консисторія указом від 26 січня 1779 р. наказала духовному правлінню вислати священика, видавши йому інструкцію та паспорт для проїзду, Терлецький подав прохання про залишення при парафії, посилаючись, між іншим, на те, що з 1764 р. служив полковим священиком, але пізніше був звільнений за станом здоров’я. Змушений таки відбути до Катеринославського пікінерського полку, священик служив там досить своєрідно: з дозволу полковника він більше часу проводив у Малих Водолагах, аніж при військових [462].

Бажання чи небажання служити у полковому або флотському духовенстві певною мірою визначалось і тим, чи задовольняло священнослужителів матеріальне забезпечення, яке пропонувалось. Переважна більшість військових знаходилась на утриманні держави, причому це утримання передбачало і оплату праці духовних осіб. У 70 – 80-х рр. XVIII ст. загальнодержавні положення, якими б визначалось матеріальне забезпечення військового духовенства та його родин, ще не сформувалось, як не сформувалось остаточно і саме військове духовенство, у своєму статусі ще чітко не відокремлене від парафіяльного. Тому не те що для кожного роду військ, але і для кожного бойового з’єднання, а то й для кожної духовної особи, яка в ньому працювала, утримання призначалось диференційовано. Типовою для того часу була формула, яка застосовувалась в Азовській флотилії: “Для кампанії в мореплавстві передбачено мати священиків вісім, їм кожному жалування видавати дивлячись на їхню поведінку і послуги від шістдесяти до ста двадцяти карбованців на рік, і крім того видається їм за весь час перебування їх у морі кожному ж порціонів не менше чотирьох карбованців п’ятдесяти копійок, а іноді й більше на місяць” [463].

Далеко не завжди визначалось утримання дружин і дітей полкового та флотського духовенства. Питання не стояло гостро, якщо родина мешкала разом із священно- чи церковнослужителем у тому ж населеному пункті, де було розташоване військове формування. В іншому ж випадку утримання сім’ї могло стати серйозною проблемою. Для її вирішення використовувалась практика відрахування частини прибутків від церкви тією духовною особою, яка залишалась при парафії. Але для такого призначення та визначення достатнього відсотка священикам доводилось самим брати ініціативу у свої руки.

Для ілюстрації ситуації розглянемо аргументацію тих самих В. Башинського та П. Терлецького, які просили не відправляти їх до збройних сил.

Перший повідомив архієпископу Євгенію, що не отримав прогонні гроші для проїзду до місця призначення, а тому був змушений продати власне майно і винайняти за ці гроші підводи. Дружина ж, яка продовжувала мешкати в Бахмуті, за висловом священика, залишилась без всякого утримання “і не маючи ні звідки надії, змушена буде себе з малолітніми дітьми годувати хіба що тільки одним подаянням від добровільних жертвувачів” [464].

П. Терлецький просив архієпископа, в разі відмови в задоволенні клопотання щодо звільнення від направлення до Катеринославського пікінерського полку, призначити на утримання його дружини половину прибутків від маловодолазької Хрестовоздвиженської церкви. Відповіддю стала резолюція Булгаріса виділити чверть таких прибутків. Але священика це не задовольнило і він знов звернувся до архієпископа. Той уже наступного місяця після прийняття попереднього рішення змінив його: замість чверті було наказано видавати дружині Терлецького третину церковних прибутків [465].

Примітки

439. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 194 – 195, 199 – 200, 460 – 461, 482, 496, 579, 604 – 605, 956, 992 – 993.

440. Там само. – С. 199 – 200.

441. Там само. – С. 460 – 461.

442. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 45, арк. 1 – 15.

443. ДАОО, ф 37, оп. 1, спр. 18, арк. 15 – 15 зв.

444. Яворницький Д.І. До історії Степової України… – С. 87 – 89; ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 22.

445. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 432.

446. Там само. – С. 173.

447. Смолич И.К. История русской церкви… Ч. І. – С. 322 – 323.

448. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 1021 – 1023.

449. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 38, арк. 20 – 23 зв.

450. ПСЗРИ. – Собр І. – Т. XХ. – С. 752 – 753.

451. Дэн В.Э. Податные элементы среди духовенства России в XVIII веке. – Петроград: тип. Российской Академии Наук, 1918. – С. 1526, 1533 – 1534.

452. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 70, арк. 1 – 3 зв.

453. Мурзакевич Н. Священник Филофей Вуколин Владевич // ЗООИД. – Одесса, 1872. – Т. VIII. – С. 272 – 277.

454. ІР НБУ, ф. ІІ, спр. 24159, арк. 1 – 1 зв.

455. Там само, спр. 24163, арк. 1 – 1 зв.

456. ДАЗО, ф. 119, оп. 1, спр. 1 а, арк. 1 – 146; спр. 1, арк. 1 – 82; Новицкий Я.П. История г. Александровска… – С. 17.

457. ІР НБУ, ф. ІІ, спр. 24162, арк. 3.

458. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису… – С. 930 – 932.

459. Там само. – С. 172.

460. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 22, арк. 1, 10 зв., 19 – 20.

461. Там само, арк. 33 – 36.

462. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 41, арк. 1 – 1 зв., 7 – 9, 11 – 11 зв.; спр. 40, арк. 2 – 3.

463. ДАОО, ф. 37, оп. 1, спр. 22, арк. 1.

464. Там само, арк. 19.

465. ДАДО, ф. 104, оп. 1, спр. 41, арк. 7 – 9, 11 – 11 зв.; спр. 40, арк. 2 – 2 зв.